Я вірю і певний,
що Україна, як держава, буде.
Може, не зразу такою великою,
як нам хотілось би, але буде.

Симон Петлюра

На сьогодні існує певна кількість статей, в яких йде мова про життєвий шлях українського журналіста, редактора, літературного критика, публіциста, військового, політика, державного діяча, організатора Українських Збройних Сил, Головного Отамана військ УНР, голову Директорії УНР – Симона Петлюру.

Симон Петлюра народився 10 (22) травня 1879 р. у Полтаві в сім’ї Василя Павловича Петлюри – дрібного підприємця й міщанина та Ольги Олексіївни, в дівоцтві Марченко, яка походила зі стародавнього козацького роду. Окрім Симона, в сім’ї було ще восьмеро дітей: п’ятеро дівчат – Єфросинія, Маріянна, Тетяна, Марина та Феодосія – та троє хлопців – Іван, Федір та Олександр. Багатодітна сім’я мешкала на околиці Полтави у невеликому трикімнатному будиночку. Батько мав невеличку власну справу – був перевізником, а мати – домогосподаркою.

Після досягнення 13 років Симона віддали до церковно-парафіяльної школи. Закінчивши навчання, у 1895 р. він вступив до Полтавської духовної семінарії, заснованої ще у 1738 р. переяславським єпископом Арсенієм (Берло). У закладі викладали такі науки як закон Божий, катехізис, латину, російську, грецьку, французьку, німецьку та польську мови, російську та загальну історію, природознавство, історію літератури, гомілетику, літургіку, логіку, психологію, географію, філософію, математику, фізику, словесність, святе письмо, співи, правопис, малювання, медицину, сільське господарство. В духовному закладі Петлюра провчився до 1901 р. Цього ж року його виключили із семінарії (незважаючи на те, що до закінчення навчання залишався всього рік), обвинувативши у «мазепипському дусі». Мотивом до виключення було звинувачення у підтримці композитора Миколи Лисенка, який на концерті, що відбувався в семінарії, виконав кантату «Б’ють пороги», написану в 1878 р. на слова Т. Г. Шевченка, яка на той час була заборонена до виконання. В кантаті композитор намагався передати через образ і силу Дніпра та його порогів пробудження народу, прагнення до свободи, відновлення духовної сили та історичної пам’яті з вірою у світле майбутнє. Після виконання музичного твору М. Лисенко був звинувачений протоієреєм, ректором Полтавської духовної семінарії Іваном Пічетою (1890–1902) у «мазепинстві». Існує думка, що всі ці події й стали підґрунтям до виключення Симона Петлюри із семінарії.

Закінчивши навчання в духовному закладі, Петлюра став на політичну стежку, якою крокував до кінця свого життя. Ще навчаючись в семінарії, у 1898 р. він належав до таємного самоосвітнього українського гуртка, а в 1900 р. вступив до лав української революційної партії. Активна політична діяльність призвела 1902 р. до загрози арешту, що спонукало Петлюру переїхати до Єкатеринодара. На Кубані його доля звела з відомим статистиком, економістом, соціологом та істориком краю Федором Андрійовичем Щербиною, який із 1901 р. перебував там на засланні за публічні виступи на захист ідеї конституційного устрою в Російській імперії. Разом з істориком Петлюра працював у Кубанському військовому архіві, вивчав документи та збирав інформацію з історії Кубанського козачого війська. Окрім допомоги Ф. А. Щербині, Петлюра й сам почав писати, використовуючи знайдені матеріали. Його перша наукова стаття «О языке народных школ Кубанской области» була надрукована 1903 р. в часописі «Областное обозрение и вестник казачьих войск» № 2. Згодом він друкувався в газеті «Добра новина» (друкований орган Української соціалістичної партії, нелегальний, видавався у Львові), «Праця» (Львів), «Гасло» (Чернівці), «Літературно-науковий вісник» (з 1902 р.), «Записки Наукового товариства ім. Шевченка» (з 1903 р.) та ін.

Окрім співпраці з видавництвами, на прохання представників Української революційної партії, Петлюра організував у своєму помешканні невеличку друкарню, де з однодумцями займався виготовленням листівок проти самодержавства, що наприкінці грудня 1903 р. призвело до арешту. Звільнившись у березні 1904 р. під заставу, Симон Петлюра переїхав до Києва, а потім до Львова, де мешкав з листопада 1904 р. до кінця грудня 1905 р. під псевдонімом Святослав Тагон. У Львові він продовжував писати для галицьких видань, знайомився та відвідував лекції М. С. Грушевського та вступив до наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. Разом з українською письменницею, перекладачкою та громадською діячкою Наталею Данилівною Романович-Ткаченко зробив переклад українською мовою праці історика літератури, професора Московського університету, українця за походженням Миколи Ілліча Стороженка про синтез західноукраїнської літератури. Праця вийшла друком у Львові 1905 р. за редакцією Івана Франка з назвою «Нарис історії західноєвропейської літератури до кінця XVII віку».

Революційні події 1905 р. допомогли Петлюрі потрапити під політичну амністію і повернутися додому. Згодом він долучився до засновників соціал-демократичної робітничої партії, що виокремилася з Революційної української партії (РУП), та став одним із її лідерів.

1906 р. поїхав до Санкт-Петербурга, де редагував український громадсько-політичний літературний щомісячник «Вільна Україна», орган соціал-демократичної партії (того ж року видання було заборонене і припинило діяльність). Улітку 1906 р. повертався до Києва та працював секретарем редакції, єдиної щоденної української громадсько-політичної, економічної і ліберальної літературної газети українською мовою – «Рада», яка була безпосереднім продовженням газети «Громадська думка», забороненої російським урядом 1906 р. У цей період Петлюра спілкувався з М. Грушевським, Ф. Матушевським, С. Єфремовим, Б. Грінченком. Д. Дорошенком, В. Королів (з останнім товаришував ще за часів навчання в Полтавській духовній семінарії) та ін.

З літа 1907 р. разом з М. Поршем, В. Садовським та Я. Міхурою перебував на посаді редактора тижневика Українська соціал-демократична робітнича партія – «Слово» (виходив з 1907 по 1909 р. у Києві). У тижневику висвітлювалися питання, в яких звертали увагу на соціальне та політичне виховання населення, але згодом акценти були змінені: на перше місце висунуто питання з національного українського життя. До «Слова» подавали свої статті: український письменник, драматург і педагог – С. Черкасенко; поет, військовий, культурний і політичний діяч – Г. Чупринка; письменниця – Дніпрова Чайка (Людмила Олексіївна Василевська-Березіна) та ін. Петлюра також мав змогу публікуватися у тижневику. Тираж україномовної газети сягав 1 тисячі примірників і користувався попитом серед студентів, селян, робітників, інтелігенції, що, звичайно ж, не залишалося поза увагою влади. Поліція нерідко висувала претензії до діяльності «Слова» та неодноразово піддавала видання штрафам. Також Симон Петлюра публікувався в щомісячному історико-етнографічному та літературно-публіцистичному часописі «Україна»: «Борис Грінченко. Перед широким світом», «З переписки Хведора Квітки з Антоном Головатим», «Вірша 1786 року на київських ченців» тощо. Симон присвятив низку статей театральному мистецтву та його корифеям: «З українського життя. Про союз (спілку) українських акторів», «Пам’яті Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)», «До ювілею М. К. Заньковецької» тощо.

За ініціативи УСДРП, членом якої був Петлюра, у квітні 1908 р. він знову переїхав до Петербурга. Окрім бухгалтерської роботи на підприємстві, Петлюра продовжував літературну діяльність. Друкувався в літературно-політичному щомісячнику «Вестник Европы», педагогічному та літературно-художньому журналі для батьків – «Образование», журналі «Мир». У Петербурзі Симон Петлюра перебував до 1910 р., у 1911 р. поїхав до Москви, де одружився з Ольгою Опанасівною Більською. У Москві у подружжя народилася донька Леся.

З 1912 р., разом з журналістом Олександром Саліковським (у майбутньому Міністром внутрішніх справ Директорії УНР) Петлюра став редактором суспільно-політичного журналу «Украинская жизнь», публікуючи в ньому час від часу статті: «Отрицательные черты полемики по украинскому вопросу», «К практическим задачам украинства», «Год молчания», публікації, присвячені діячам культури, науки та мистецтва: українському мовознавцю, етнографу, члену Київської Старої громади, дійсному члену НТШ у Львові, Українського наукового товариства у Києві, Історичного Товариства Нестора-Літописця Костянтину Петровичу Михальчуку; російському публіцисту, журналісту, громадському діячу Обнінському Віктору Петровичу; українському письменнику-імпресіоністу, майстру психологічної прози, новелісту, голові «Просвіти» в Чернігові, титулярному радникові Михайлу Коцюбинському, українському поету, прозаїку, драматургу, перекладачу, науковцю, члену товариства «Просвіта» Івану Франку; українському композитору, піаністу, диригенту, педагогу Миколі Лисенку життєві шляхи з яким перетиналися ще за часів навчання в Полтавській духовній семінарії та іншим.

1916 р. Петлюра з родиною переїхав до Мінська. У 1917 р., після повалення самодержавства, став ініціатором і організатором з’їзду Українського фронту (проходив у Мінську), на якому був обраний головою Українського військового комітету Західного фронту. У травні 1917 р. на військовому з’їзді, який відбувався у Києві в приміщенні Педагогічного музею, обраний головою з’їзду, 8 травня головою Українського Генерального Військового комітету, увійшов до Центральної Ради. Будучи прибічником рішучої боротьби з радянською владою та не погоджуючись з ліберальною політикою голови Генерального Секретаріату Української Центральної Ради В. Винниченка, вийшов з уряду. У 1918 р., за опозиційну політику до уряду гетьмана Павла Скоропадського, був звинувачений в антидержавному заколоті, а 27 липня 1918 р. – заарештований. Після звільнення 14 листопада 1918 р. виїхав до Білої Церкви, звідки продовжував керувати військом як повноважений Головного отамана Армії УНР (на посаду був обраний заочно Директорією УНР). На межі 1918 початку 1919 р. Петлюра виступив прибічником Західноукраїнської Народної Республіки у війні з Польщею, а згодом підтримав об’єднання обох українських держав – УНР та ЗУНР. 1 лютого 1919 р. його обрали головою Директорії УНР. Ці обов’язки він виконував з 9 травня 1919 р. по 10 листопада 1920 р. За його правління було проведено кілька реформ, переважно військових.

Війна 1920–1921 рр. між Польщею та Україною внесла корективи в долю Симона Петлюри та його рідних. Після поразки у військових діях, відчуваючи небезпеку перебування в Польщі, переїжджає спочатку до Угорщини, потім до Австрії, Швейцарії і нарешті оселяється у Франції. В еміграції Петлюра організував видання громадсько-політичного та літературно-мистецького тижневика «Тризуб», в якому висвітлював політичні та культурні процеси, що відбувалися в радянській Україні та еміграції. Перебуваючи за кордоном, Симон Петлюра продовжував виконувати обов’язки голови Директорії та Головного Отамана УНР.

У Парижі, перебуваючи в скрутному становищі, Петлюра змушений був скористатись гостинністю інженера Миколи Шумицького і деякий час мешкав в його оселі, а згодом винайняв кімнату в «Ідеал готелі». З часом він переїхав до Латинського кварталу, де неподалік від Сорбонського університету на вулиці Тенар, 7, у готелі, на п’ятому поверсі, винаймав дві кімнати, куди з Праги приїхали дружина та донька. У Парижі вони всі разом проживали до весни 1926 р.

25 травня 1926 р., у Латинському кварталі Парижа на розі бульвару Сен-Мішель та вулиці Расін, о 14 годині 12 хвилин, на порозі книгарні, агентом НКВД Самуїлом Шварцбартом, сімома пострілами з вогнепальної зброї впритул, був розстріляний голова Директорії, Головний Отаман військ і флоту УНР, журналіст, літературний і театральний критик – Симон Петлюра. Причиною розстрілу, зі слів вбивці, стала помста за єврейські погроми 1918–1920 рр., начебто організовані Петлюрою. Поховання відбулося 30 травня 1926 р. в Парижі на цвинтарі Монпарнас. Віддати останню шану Симону Петлюрі прийшли тисячі його прибічників і шанувальників.

Трагічно склалася доля й рідних Петлюри. У 1941 р. від тяжкої хвороби померла донька Леся, у 1959 р. — дружина Ольга (обидві поховані поруч із Симоном Петлюрою на цвинтарі Монпарнас). Мати була заарештована більшовиками, а через три дні, 19 січня 1919 р., її знайшли мертвою у в’язниці. Старший брат Федір після здобуття вищої освіти працював агрономом у Кобеляцькому районі на Полтавщині, загинув в 1907 р. за невідомих обставин. Причини смерті так і не були оголошені. Сестер Феодосію та Марину було заарештовано в 30-х роках ХХ ст. і розстріляно.

Завершити виставку хочеться словами С. Петлюри, сказаними понад сто років тому, які на сьогодні, як ніколи, є актуальними: «Ти переможеш, великий народе-мученику. І переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі не наші землі. Ти переможеш для вільного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани з втомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величної постаті рідної матері України. Минуть жахливі криваві роки боротьби синів твоїх і невпинна праця загоїть рани кривавої руїни. Дасть пишні скарби для всіх народів світу. Дасть спокій і щастя великій, вільній, самостійній Україні».

Виставку підготувала
н.с. Шекера І. С.