Пригадую перше враження, коли вісім років тому в Мельбурні потрапила в Державну бібліотеку штату Вікторія: читацький квиток — пластикову картку — оформили за п’ять хвилин. Потім замовила підшивку української періодики Австралії — отримала не стос пожовтілих запорошених газет, а їхні зафільмовані копії, для перегляду яких на відгороджених один від одного столах стояло сучасне обладнання. До речі, щоб знайти газети, треба було не переглядати нескінченні картки в шухлядках, а кілька разів тицьнути пальцем у тач-скрін пошуковика...

 

Згадала про це, бо саме доступність, швидкість і простота отримання інформації вразила тоді найбільше. Електронні каталоги, пошуковики, оцифровані документи — те, що робить бібліотеку максимально інтегрованою в сучасний динамічний світ. А отже, затребуваною й такою, що впливає на формування світогляду її користувачів.

 

Потужність інформаційного ресурсу, яким володіють бібліотеки, добре усвідомлюють у багатьох державах. Тому Французька національна бібліотека майже двадцять років тому створила свою двомільйонну «Галліку»; не менш відомі колекції бібліотеки Конгресу США та електронні колекції, укладені Британською книгозбірнею.

 

А як ми? «Україна відчутно відстає від інших країн Європи у розгортанні своєї віртуальної національної книжково-документальної колекції», — сказав на ХХІ Міжнародній науковій конференції «Місце і роль бібліотек у формуванні національного інформаційного простору» генеральний директор НБУ ім. В. Вернадського Володимир Попик. Як наслідок — орієнтація українського інформаційного ринку на російський ресурс. Щодо наслідків і загроз не повторюватимусь — нині, як ніколи, вони очевидні.

 

Наша, як ласкаво називали ми її за студентських років, Вернадка (вона, до речі, належить до двадцятки найбільших книгозбірень світу), за словами посадовця, готова реалізувати проект зі створення електронного ресурсу, що охопив би весь діапазон рукописної та друкованої літератури про Україну.

 

Цей шлях вже кілька років торує Литва, експерти якої також приїздили на конференцію в Київ. ЄС виділяє цій країні великі кошти для розвитку бібліотечної й наукової сфер країни. Цікаво, що, за даними Євростату, Литва є одним із лідерів щодо ефективності їх використання. Гроші йдуть на оснащення бібліотек новітнім обладнанням, побудову сучасних наукових центрів, навчання людей новітнім інформаційним технологіям. «Без науки навряд чи вдасться в нашій державі зробити значний прогрес. Гадаю, наука, знання, технології, бізнес мають працювати разом», — сказав торік під час відкриття Центру наукової комунікації й інформації бібліотеки Вільнюського університету (на проект було витрачено 100 мільйонів латів) литовський прем’єр Альгірдас Буткявічюс.

 

З паном Сігітасом НАРБУТАСОМ, директором бібліотеки імені Врублевських Литовської академії наук, ми поговорили про їхній досвід і бачення ролі бібліотек у сучасному динамічному суспільстві.

 

— Пане Нарбутасе, Литва активно модернізує бібліотечну мережу. Чому?

 

— Почну з результатів недавнього дослідження стану головних бібліотек країни. Ось які висновки зробила група експертів: «Держава має дуже хорошу мережу центрів для впливу на суспільство найрізноманітнішими способами, але ще не усвідомила, яке багатство становлять бібліотеки».

 

Після цього ініціатори різних заходів дедалі частіше стали звертатися до книгозбірень за допомогою. Держава починає розуміти, що бібліотеки можуть сильно вплинути на модернізацію суспільства, рівень знань якого дуже відстає від розвитку сучасних технологій.

 

— Яким саме чином бібліотеки впливають на суспільство? Як мотивують людей освоювати нові знання?

 

— Наведу приклад. Кілька років тому Національна бібліотека Литви, котра курирує мережу публічних бібліотек, запропонувала проект Мінкульту під назвою «Бібліотеки для майбутнього», на який з європейських фондів було виділено великі гроші. Мережа публічних книгозбірень отримала нові комп’ютери й технології. Бібліотекарі великих книгозбірень навчили чимало читачів із різних соціальних та вікових верств користуватися комп’ютером, працювати в Інтернеті, починаючи від електронних каталогів й закінчуючи переказом грошей за комунальні послуги. Ми побачили, що люди, які навідувались у бібліотеку задля навчання, приходять і надалі. Це дуже тішить, бо багато з них, не маючи достатньо грошей, ніколи не куплять собі комп’ютер. Але знають, що можна піти в комп’ютерний клас книгозбірні й там владнати всі свої справи.

 

—  Куди насамперед ви витрачали кошти Євросоюзу?

 

— Більшість публічних і університетських бібліотек оновили свій технічний арсенал. Ми дуже раділи, коли торік відкрився новий Центр наукової комунікації й інформації бібліотеки Вільнюського університету. Подивитися на нього їдуть з усього світу: цікава архітектура, найсучасніші інформаційні технології, є місця для роботи й відпочинку не лише для науковців і студентів, але й для сімей з маленькими дітьми. Працює цілодобово сім днів на тиждень. Останнє особливо подобається студентам, які ледь не живуть там.

 

Крім того, приблизно 6 років тому Національна бібліотека Литви разом із дев’ятьма іншими книгозбірнями, архівами та музеями подала заявку на фінансування проекту оцифрування культурного спадку, важливого передовсім для Литви, а згодом стало зрозуміло, що й для всієї Східної Європи. За надані гроші обладнали нові центри з оцифрування. Загальна вартість проекту становила 125 мільйонів латів (3,6 мільйона євро).

 

Ми намагаємося оцифровувати ті документи, котрі насамперед потрібні читачам. Робота бібліотеки переміщується в електронний простір. Цього не уникнути, і це вже відбулося в західному світі. Рік від року в нас з’являється дедалі більше віртуальних читачів. Тільки торік нарахували 250 тисяч.

 

Кілька років тому ми разом з Інститутом дослідження культури Литви купили устаткування для відділів рукописів та рідкісних видань, відділу з консервації та реставрації видань. Тепер можемо самі докладно вивчати різні документи та визначати, як їх краще реставрувати.

 

Крім того, фінансування, котре отримує Литва з європейських фондів, активно використовують у створенні потужних наукових центрів, в які кілька років тому об’єднали наші наукові інститути. Наприклад, на базі інститутів хімії, фізики та напівпровідникової фізики створено Центр фізичних та технологічних наук. На базі інститутів ботаніки, екології, географії та геології — Центр природничих наук.

 

Нині завершуємо будівництво центрів, оснащених коштом ЄС сучасним обладнанням. Очікуємо від них наукових результатів, важливих не лише для Литви, але й для світу загалом.

 

Наприклад, на початку цього року зусиллями науковців Вільнюського університету та Каунаського технологічного університету запустили в космос перші литовські супутники. Литва за тривалий час існування стала членом клубу космічних країн. І це лише перші результати. Науковці Литви завжди були сильними у сфері прикладної математики, напівпровідникової фізики. Тепер їх цінують і в царині біотехнологій. До Литви переміщуються філії крупних світових фармацевтичних компаній.

 

— Окрім обміну досвідом під час цієї наукової конференції, в чому ви вбачаєте співпрацю з українськими колегами?

 

— Як історик письменності давньої Литви, я передовсім цікавлюся спільним культурним спадком наших держав. В XIV—XVI століттях ми з вами жили в одній державі. У нас немало спільного, а сучасне суспільство знає про це дуже небагато. Зокрема, про те, що в Успенському соборі тут, у Києві, поховано аж 19 представників династії великих князів литовських та королів польських Гедиміновичів. Такого немає ніде в світі, тож про це потрібно знати.

 

ДОСЬЄ «УК»

Сігітас НАРБУТАС. Народився  1959 року в м.  Шяуляй. Історик літератури, бібліограф, перекладач.  Закінчив Вільнюський университет.   Доктор гуманітарних наук. Працював у Вільнюському університеті, в Інституті  литовської літератури та фольклору.  З 2010 р.  — директор бібліотеки імені Врублевських Литовської академії наук.