Важко навіть перелічити всі сфери його діяльності: ботаніка, історія, етнографія, лінгвістика, археологія, філософія, поезія... Діапазон інтересів, різнобічність і творча обдарованість М. Максимовича, вільне володіння давніми й сучасними мовами (при цьому глибокі знання майже всіх слов’янських говорів) вражали його сучасників. Тож не дивно, що саме йому випала честь стати організатором і першим ректором Київського університету св. Володимира.

Народився Михайло Олександрович 3 вересня 1804 р. (за кілька місяців до відкриття першого університету — Харківського — на українських землях, що входили до складу Російської імперії) в дворянській родині на хуторі Тимківщина (поблизу села Богуславець) Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер — Черкаська область). Рід Максимовичів у гетьманські часи входив до кола козацьких старшинських домів і походив від Максима Васильківського, який жив у другій половині XVII ст. в Києві, на Печерську, і прозивався Печерським.

Здобувши початкову освіту вдома, майбутній ректор у 1812-1819 рр. навчався у гімназії в Новгороді-Сіверському, пам’ятному за сюжетом «Слова о полку Ігоревім». По закінченні навчального закладу М. Максимович вступає до Московського університету на відділ словесності, але через два роки переходить на природничо-математичний факультет, згодом почав відвідувати ще і заняття з медицини.

Після закінчення природничого відділення в 1823 р. М. Максимовича залишили при університеті для наукової і викладацької роботи.

Проте наукові інтереси молодого вченого аж ніяк не обмежувалися ботанікою. Він грунтовно опановує інші природничі науки, зокрема зоологію, хімію і фізику. При цьому саму природу прагне зрозуміти загалом, на рівні філософського осмислення. В ідейному плані М. Максимович сформувався під впливом професора філософії Московського університету, шеллінгіанця М. Г. Павлова, який своєю чергою був учнем ученого з Харківського університету І.-Б. Шада (саме він приніс в Україну — і в Російську імперію — захоплення німецькою класичною філософією).

М. Максимович, прагнучи до синтезу біології і шеллінгіанської натурфілософії, став одним із перших учених-еволюціоністів Росії. Ідеєю руху, сходження щаблями прогресу від примітивних до найскладніших форм просякнене все його розуміння природи як живого цілого, здатного до саморозвитку. Таке розуміння буття, грунтоване на даних природничих наук, він виклав у «Роздумах про природу», опублікованих 1833 р. Цією книгою він забезпечив собі одне з перших місць не тільки серед натуралістів, а й серед філософів Росії.

До 30 років життя М. Максимович цілком сформувався як учений-універсал. У Москві, Петербурзі й Києві він уже мав солідну репутацію дослідника і викладача, який брав безпосередню участь у роботі зі створення Київського університету. Тому не дивує, що саме його обрали першим ректором.

Питання про заснування в Києві університету сучасного типу (паралельно з Києво-Могилянською академією, яку планувалося реорганізувати в Київську духовну академію) обговорювалося вже у перші — ліберальні — роки правління Олександра І. Але тоді, у часи наполеонівських воєн, за умов посилення клерикального впливу при дворі, а також придушення Миколою І дворянської опозиції (декабристів), до заснування університету черга не дійшла. У 20-х – на початку 30-х років XIX ст. єдиним вищим навчальним закладом Києва була духовна академія, створена на базі Києво-Могилянської.

Відкриття Київського університету перетворювало Київ на наймогутніший культурно-освітній центр держави (поряд із Петербургом, Москвою і Варшавою) з незмінно зростаючим науковим потенціалом. Це забезпечувало концентрацію інтелектуальних сил і сприяло значному пожвавленню громадського життя Києва, що незабаром і виявилося в діяльності Кирило-Мефодіївського братства.

Переїхавши до Києва, М. Максимович одразу став до організації наукової праці. 1834 р. при університеті під його керівництвом був створений тимчасовий комітет для дослідження старожитностей, до роботи в якому були залучені чи не всі київські дослідники старовини, зокрема М. Берлинський (автор першої «Історії Києва»), С. Зенович, Г. Данилович, С. Орнатський, В. Цих. Результатом роботи цього комітету стало створення при університеті св. Володимира в 1837 р. музею старожитностей, де збирали і зберігали археологічні колекції, інтенсивно поповнювані кожного року. Сам М. Максимович неодноразово брав участь в археологічних розкопках рідного краю.

У 1843 р. завдяки невтомній науково-організаційній роботі М. Максимовича, який уже залишив ректорство і зосередився на керівництві філософським факультетом, у Києві створюється тимчасова комісія з розгляду давніх актів, куди ввійшов і молодий М. Костомаров. Тут починалася його професійна робота як історика, котрий пише свої наукові праці, спираючись на документальні матеріали.

У 1845 р. тимчасовий комітет із дослідження старожитностей був приєднаний до комісії. З цього часу діяльним помічником М. Максимовича в науковій праці стає П. Куліш. Серед співробітників названої організації, тісно пов’язаних із Михайлом Олександровичем, бачимо і запрошеного на посаду художника Т. Шевченка. З моменту знайомства їх об’єднувала тепла дружба.

Під час роботи в Києві М. Максимович реалізує себе як славіст-мовознавець світового масштабу, розробляючи найдокладнішу (на той час) класифікацію слов’янських мов. Тут він приділив особливу увагу обгрунтуванню самостійного статусу української мови, яка за давністю, масштабністю та іншими характеристиками не поступається російській, польській чи чеській. Цим питанням учений присвятив низку статей 1838, 1845 і 1850 рр.

Тим часом здоров’я вченого, постійно зайнятого роботою, конче погіршилося. У 1845 році він подає у відставку з усіх посад, присвячуючи своє життя винятково науково-дослідницькій роботі.

М. Максимович чудово знав стародруки і давньоруські документи, тому переконливо й обгрунтовано довів безперервність розвитку від давньоруських часів до сучасної України, що пізніше, на ширшій джерелознавчій базі, повторив у своїй докторській дисертації М. Грушевський.

Особливе місце в дослідницькій роботі М. Максимовича в останній період його життя займав Київ. Йому Михайло Олександрович присвятив кілька статей, а також окремий «Нарис історії Києва» (1847). Перу Максимовича належать і спеціальні роботи про козацькі часи (зокрема про Богдана Хмельницького), про гайдамаччину і Коліївщину, криваве селянське антипольське повстання на Правобережній Україні у 1768 році. Працював він також і в галузі археології, виступивши автором першої в Україні роботи (про стріли найдавніших часів), застосувавши новаторський типологічний метод (1868).

Пропонуємо увазі зацікавлених видання, що нині зберігаються у фонді Відділу бібліотечних зібрань та історичних колекцій з даної тематики.