У 2015 році відзначаються ювілеї видатних українських журналістів:   В. Г. Барвінського, У. О. Самчука, В. І. Самійленка та Я. Г. Савченка.

 25 лютого виповнилося 165 років від дня народження Барвінського Володимира Григоровича (25.02.1850 – 3.02.1883), одного з перших організаторів національної преси. Він стояв біля витоків українського варіанта концепції «органічної праці», що орієнтувала українських діячів на використання легальних можливостей для зміцнення матеріальних та інтелектуальних сил народу, введення його в контекст європейських політичних цінностей.

  Кінець  70-х років XIX ст. був часом повного застою у національному житті галицьких українців. Національної політичної преси не було.«Єдиним народовецьким часописом у 70-х роках минулого століття був двотижневик (потім місячник) «Правда», заснований у 1867р.»[1] У 1876 р. Барвінський став редактором «Правди», де «... друкував між іншим свої палкі промови на Шевченківських концертах, які мали тоді величезне національно-виховне значення».[2] Але одного журналу було замало для просвітницької діяльності.

У першій половині грудня 1879 р. львівські представники українського національного руху зібралися на нараду в справі видання політичної газети. На її негайному виданні особливо наполягав Володимир Барвінський.  Видання газети прискорилося тим, що Барвінський, який був єдиним можливим редактором задуманого часопису, заявив, що буде провадити редакцію без всякої винагороди. Впродовж перших двох років підписували часопис М. Коссак як видавець і М. Желіховський як редактор, але головну роботу виконував Барвінський.

 Значення «Діла» і повага до головного редактора особливо зросли після виголошення Барвінським промови під час заходів, присвячених ювілею вступу на престол імператора Австро-Угорщини.[3]

Заснування газети стало важливою подією в житті галицьких українців, і «в житті її творця, Володимира Барвінського. Він відмовився від правничої професії  і тілом та душею присвятив себе укоханому часописові <…>, признаючи лише творчу конструктивну працю та будучи ворогом всякої фрази, демагогії й пустих демонстрацій».[4]

Самовіддана праця на ниві редакторства, без вихідних і відпусток, підірвала здоров'я Володимира Барвінського і в повному розквіті життя його не стало.

20 лютого 2015 р. виповнилося 110 років від дня народження Самчука Уласа Олексійовича (20.02.1905 – 9.07.1987), корифея української прози, людини великого формату і письменника незвичайно широких полотен, автора біля двадцяти творів, організатора і редактора газети «Волинь».

У 20-х роках ХХ ст. Улас Самчук навчався у Німеччині та Чехословаччині. У 1938 – 1939 рр. працював репортером газети «Українське слово» (Париж). 1941 року повернувся до м. Рівне, де став редактором і видавцем часопису «Волинь», який очолював до кінця 1943 року.  На той час газета "Волинь" була дуже потрібна українцям. «Потреба пресового органу, особливо у наш час, надзвичайно велика. Брак друкованого періодичного рідного слова, брак зв’язку, брак відомостей <…> Хочемо ці браки та ненормальності усунути <…> Політика, культура, господарство, тілесне виховання і спорт, справи Православної Церкви, статті з різних ділянок життя – все те знайде місце на сторінках нашого часопису», – писав Самчук у першому номері газети «Волинь».[5] У газеті багато уваги приділялося просвітницькому та культурному життю. Друкувалися статті про видатних діячів української літератури (наприклад, статті: «Шевченко» Уласа Самчука 8 – 9 березня 1942 р., «Т .Г. Шевченко та церква» М. Полтавця 12, 15 березня 1942 р., «Шевченко про освіту і виховання» П. Павлюка 29 березня 1942 р.; статті про Г. Сковороду 6 вересня 1942 р. та Лесю Українку 15 листопада 1942 р. та ін.).

 За статтю «Так було – так буде», яку було надруковано у № 23 за       22 березня 1942 року, Уласа Самчука було заарештовано німецькою адміністрацією, але згодом звільнено.

У газеті Самчук друкував і свої художні твори (наприклад, уривок з роману «Марія» 28 вересня 1941 р., уривок з повісті «Волинь» 27 вересня 1942 р.).

Улас Самчук виявив незвичайний талант блискучого журналіста. Як редактор і публіцист зіграв особливу роль у формуванні української національної свідомості в період Другої світової війни. Діяльність Самчука і керованої ним редакції стала однією з важливих передумов для початку антинацистського руху Опору на Волині в 1942 – 1943 рр. Після війни продовжував письменницьку та журналістську діяльність у Канаді.

У лютому 2014 р. відзначалося 150-річчя з дня народження Самійленка Володимира Івановича (3.02.1864 – 12.08.1925) (псевдоніми: В. Сивенький, Іваненко, В. Полтавець, Л. Сумний) – видатного українського поета, драматурга, гумориста, сатирика, перекладача, журналіста.

Володимир Самійленко був талановитим поетом і його відносять до класиків української літератури[6]. Він також проявив себе на ниві журналістики, хоча М. Рудницький і називав його «скромним публіцистом».[7] Навчаючись на історико-філологічному факультеті Київського університету, Самійленко входив до гуртка студентів «Хрестоматійне товариство», основною метою якого був розвиток національної свідомості і робота на культурно-освітній ниві. У 1905 – 1907 рр. Володимир Іванович працював у газетах «Громадська думка», «Рада», співробітничав у «Новій громаді» та журналі «Шершень». Під час Національно-визвольної революції 1917 – 1920 років був редактором-видавцем газети «Україна», яка друкувалася у січні – березні 1919 р. в Києві, а з серпня – у Кам’янці на Поділлю. У газеті Самійленко публікував сатиричні нариси і фейлетони. В «Україні» висвітлювались матеріали не тільки політичного та економічного характеру, але й друкувалися статті, присвячені літературі, мистецтву, театру. Зокрема, як театральний критик в ній розміщував своі статті Савченко Яків Григорович (2.04.1890 – 2.11.1937) – український поет, письменник, журналіст, літературний критик, 125-річчя з дня народження якого буде відзначатися у квітні цього року.

Яків Григорович Савченко починав свою діяльність у видавництві «Струмок» (Житомир). Був співредактором кількох видань («Критика», «Бибка нарисів»). У 1919 році короткий час співпрацював у газеті «Україна» як театральний критик. У 20-х роках ХХ ст. працював у часописах «Більшовик» та «Пролетарська правда» як літературний критик та літературознавець.

«Яків Савченко – один з найпопулярних, один з досить яскравих і «читабельних» серед молодих критиків. Йому властиве вміння загострити питання <…> Яків Савченко вміє поставити наголос на соціяльній проблемі й не уникає в певній мірі суто-формальної, морфологічної аналізи <…> Якову Савченкові властива ще риса великої злободенності», – так характеризував його один з рецензентів.[8] У багатьох своїх працях Савченко виявив неабияке обдарування аналітика. Був репресований у 1937 році.

В. Г. Барвінський, У. О. Самчук, В. І. Самійленко та Я. Г. Савченко відіграли значну роль у становленні та розвитку української журналістики.

На виставці представлені фотографії зазначених журналістів та фотоматеріали їх журналістської діяльності. До виставки додається бібліографічний список газетних статей.

Виставку підготовили зав. сектору газетних фондів Н. М. Носкіна та провідний бібліотекар Д. Г. Захаров.