Фонд іноземної літератури відділу бібліотечних зібрань та історичних колекцій НБУВ нараховує 90 983 кн. од. польською мовою. У його складі є кілька унікальних довідкових видань, серед яких варто відзначити «Словник біографічний загальний» («Dykcyonarz Biograficzny Powszechny».Warszawa, 1851), «Словник географічний Королівства Польського та інших країв слов’янських» («Slownik geograficzny krylestwa Polskiego i innych krajyw slowianskich». Warszawa, 1886). Проте, особливої уваги заслуговує «Енциклопедія загальна» С. Оргельбранда (Orgelbrand S. «Encyklopedja Powszechna». T. I–XХVII. Warszawa, 1859–1867). Самуель Оргельбранд (1810–1868) – відомий польсько-єврейський книговидавець, який отримав освіту в школі равінів у Варшаві. У 1836 р. він відкрив невелику друкарню, яка з часом стала відомою в Польщі. З неї вийшли найважливіші книги з історії та літератури: «Starozytna Polska» Balinskiego i Lipińskiego, «Pismiennictwo» Maciejowskiego, «Dzieje Krzyźków» Rogalskiego, «Historja Powszechna» Cantu, «Historja Zgromadzeń prawodawczych, konwencji, dyrektorjatu, konsulatu i cesarstwa» Thiersa. З єврейських видань була надрукована важлива та коштовна книга «Talmud babiloński» у 20 томах. Загалом С. Оргельбранд випустив понад 250 творів у 500 томах. Свою діяльність видавець С. Оргельбранд увінчав виданням великої енциклопедії «Encyklopedja powszechna» польською мовою, яка стала важливим джерелом наукової інформації з різних галузей знань, в тому числі з історії України. Енциклопедія нараховувала 27 томів, які були видані у 1859–1868 рр., а пізніше ще кілька разів перевидавались синами С. Оргельбранда. Польська енциклопедія С. Оргельбранда містить значну кількість наукових статей щодо історії та географії України, які супроводжуються цінним бібліографічним матеріалом. Стаття «Україна» (T. XV) залишається цікавою для сучасних дослідників, оскільки є польським науковим поглядом на історію України від слов’янських племен, татаро-монгольскої навали до часів козаччини. У статті зазначається, що Україна – земля, яка належала Польщі та знаходилась на кордонах держави. Таких українських земель було декілька. Найважливішою була Україна Київська – край, який розташовувався по обидва береги Дніпра. Назва «Україна» для цього краю була відома з давніх часів. Територією України простягався головний шлях зі Сходу до Європи. Вільні міста в Україні були заселені при польських королях Олександрі та Сигізмунді, коли землі роздавалися шляхті за службу. Польська колонізація поширювала кордони України, з’явилися польські пани: Конецпольські, Вишневецькі, Потоцькі. Вільний розвиток українського краю супроводжувався свавіллям козацтва, тиском польських панів, послабленням польського уряду. Найбільш сприятливий час для України був за гетьмана Конецпольського (1625–1646), який суворо тримав дисципліну козаків та стримував напади татар, забезпечив безпеку українського краю, але коштом свободи українського народу. З часів польської конституції 1638 р. частина козаків на українських землях потрапила в хлопство. У цей час українське населення витримало значний тиск польських панів та фанатизм єзуїтів. Підкреслюється також, що селяни в Україні у значній кількості були заможними та торгували продукцією сільського господарства і рибою. Потоцькі зробили немало для покращення добробуту українців. В Україні панувала релігійна унія. З середини XVII ст. Україна стала ареною боротьби між Росією та Польщею. Б. Хмельницький віддав царю Олексію Михайловичу частину України в 1654 р., назвавши її Малоросією. Результатом цього протистояння стало запустіння великої частини українських земель. Польща була послаблена внутрішніми проблемами і поступилась за мирним договором 1667 р. частиною України Росії. Нове заселення України почалося лише з кінця XVII ст. та тривало до XVIII ст. За польського короля Станіслава Августа знову почалися колонізаційні процеси на правобережних українських земель. Цьому сприяли Яблоновські, Любомирські, Потоцькі, які мали там свої маєтності. Це спричинило появу гайдамаччини. В Україні в містах пам’ятних битв збереглися спогади та історичні пам’ятки: могили, урочища, яри, кургани з назвами інколи фантастичними. Український край народжував люд поетичний, знахарів, лірників. У польській літературі була створена українська школа поетів, до якої належали Малчевський, Грабовський, Залеський, Госзчинський, Словацький. В енциклопедії представлено коротку бібліографію праць французькою та польською мовами з історії України. Найбільш цікаві історичні праці: Beauplana «Description d’Ukraine etc» (Paryź, 1650), P. Kulisza «Ukraina. Od poczanku Ukrainy do bat’ki Chmielnickaho», (Kiejów 1843), «Zapiski od juźnoj Rusi» (2 t., Petersburg 1856–1857), M. Grabowskiego «Ukraina dawna i teraźniejsza» (Kiejów, 1850), Kostomarowa i Szajnochy «Dwa lata dziejów naszych 1646–1648» (2 t., Lwow, 1869). A. Jablonowski «Starostwa Ukraińskie w pierwszej połowine XVII w.» (1877), «Kresy ukrainne» (1877–1878), «Ludność rolnicza ziem ukrainnych do wybuchu wojen kozackich» (1882), «Zasiedlenie Ukrainy» (1887), «Ukraina w epoce literatury» (1891), «Kolonizacja Ukrainy za ostatnich Jagiellonów» (1893), «Etnicza postac Ukrainy w epoce zjednoczenia jej z Korona» (1893). Ці розвідки цікаві для сучасних досліджень з історії України, оскільки представляють періоди української історії в контексті польської історії та підкреслюють значимість подій на українських землях для Польщі, Росії, України. Стаття «Запоріжжя» зацікавить дослідників українського козацтва, оскільки надає інформацію щодо окремих порогів Дніпра та козацьких островів. Тут відзначено, що Запоріжжя – це край за річкою Псел від Кременчука, і тягнеться до Тавані, де закінчується степ. Дніпровські пороги в цій місцевості мали різні назви, такі як: Ненаситний, Будзільский, Таволшанський, Лоцхані, Лінієць. Острови на Дніпрі мали назви: Княжий острів, Кашоварня, Кохане, Хортиця, Великий острів, Томаковка, Чертомлик. Запоріжжя було багатим рослинним та тваринним світом. Цей край отримав свою назву від положення над нижнім Дніпром та звався «Низом», де з’явилась організована козаччина. Осідлі тут козаки відрізнялись від інших українських козаків тим, що називались запорозькими чи низовими. Головним їх містом була Січ. Також важливою була фортеця Кодак, побудована при поляках для тримання в військовій готовності козаків. До періоду козацької доби в Україні належать також статті: «Козаки» («Kozacy», T. VIII), «Гайдамаки» («Hajdamacy», T. VI), «Остап Дашкевич» («Daszkiewicz Ostap», T. IV.), «Б. Хмельницький» («Chmelnicki Bohdan», T. III), «І. Мазепа» («Mazepa», T. X). До регіональної історії України варто віднести статті: «Подільська губернія» («Podolska gubernja», T. XI), «Волинь» («Wołyn», T. XV), «Київ» («Kijów», T. VIII), «Львів» («Lwów», Т. IX), «Житомир» («Źytomierz», T. XVI), «Чернігів» («Czernihów», T. IV). Представлені польськомовні енциклопедичні статті надають оригінальну інтерпретацію історичних подій та суттєво доповнюють матеріалом сучасні дослідження з історії козацтва. Треба зазначити, що раніше енциклопедії належали різним книгозбірням та польським бібліотекам, про що свідчать печатки: «Rada Okregowa Kijowska. Polskich Towarzystw Pomocy Ofiarom Wojny», «Centralna Polska Bibljoteka Panstwowa na Ukrainie», «Bibljoteka Centralnego Polskiego Technikum Pedagogicznego Leningród», «Konsulat Polski w Kijowie», «Житомирська центральна бібліотека», «Житомирська обласна бібліотека», «Бібліотека Музею м. Біла Церква». У секторі іноземної літератури відділу бібліотечних зібрань та історичних колекцій НБУВ наразі зібрано повні комплекти 1-го, 2-го, 3-го і 4-го видань енциклопедії Самуеля Оргельбранда. Виставку підготувала к. і. н., н. с. Т. А. Якубова