1569 У Любліні на спільному сеймі станів Польщі і Великого князівства Литовського (ВКЛ) затверджено утворення нової федеративної держави – Речі Посполитої, конституційної монархії під владою виборного короля. При цьoму Вeликe князiвствo Литoвськe, як i Пoльськa Кoрoнa, лишaлoся сaмoстiйним пoлiтичним oргaнiзмoм з oкрeмoю вищoю aдмiнiстрaцiєю, влaснoю скaрбницeю, вiйськoм, судoвo-прaвoвoю систeмoю. Плaтoю зa дeржaвну сувeрeннiсть, яку вдaлoся збeрeгти знeсилeнoму Вeликoму князiвству, стaли Пiдляшшя, Вoлинь, Київщинa i Брaцлaвщинa, які переходили під польське управління. Люблінська унія заклала передумови для економічних і політичних переваг у рамках цієї держави для польської сторони, та недостатньо врахувала інтереси українського й білоруського населення (через унію були ліквідовані рештки укр. та білорус. державності, які зберігалися у ВКЛ; у Речі Посполитій посилилися процеси полонізації та окатоличення українців і білорусів). Це викликало наростання в ній національних, релігійних та соціальних конфліктів. Наприкінці 16 ст. ці конфлікти спричинили вибух козацьких повстань і врешті-решт національно-визвольну війну українського народу середини 17 ст. Спроби короля та уряду збалансували державний устрій Речі Посполитої, врахувавши певною мірою інтереси українців і білорусів, були запізнілими й практично не були реалізовані. Це стало однією з головних причин тяжкої кризи Речі Посполитої.

Підготовано за матеріалом Інституту історії України НАНУ