1928 народився Левко Лук'яненко, український дисидент, учасник правозахисного національно-визвольного руху, політичний діяч, дипломат. Активний член і голова Української гельсінської групи, перший голова Української республіканської партії. Співавтор Декларації про державний суверенітет України, автор Акта проголошення незалежності України. Почесний доктор права Альбертинського університету (Канада, 1993). Голова Української асоціації дослідників голодоморів в Україні (з 1998 р.). Народний депутат 1-2, 4-5 скликань. Герой України (2005). Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2016). Відзначений орденами князя Ярослава Мудрого 5-го ступ. (2007), Свободи (2016).

Розробив стратегію виведення України з-під влади Москви та зі складу СРСР шляхом референдуму на основі конституцій СРСР і УРСР та норм міжнародного права.. 22 січня 1961 заарештований, у травні того ж року за звинуваченням у зраді батьківщини засуджений до розстрілу (72 доби провів у камері смертників), згодом заміненого на 15 років таборів суворого режиму. Брав активну участь у боротьбі політв’язнів зі свавіллям адміністрації, писав і підписував різноманітні листи до радянських керівних органів і міжнародних організацій, зокрема 1969 разом із М. Горинем та І. Кандибою звернувся до Комісії з питань прав людини при ООН із протестом проти отруєння ув’язнених хімічними препаратами. 12 грудня 1977 заарештований удруге. Оголосив голодування, відмовився давати свідчення та від радянського громадянства. У червні 1978 як особливо небезпечний рецидивіст засуджений до 10-ти років позбавлення волі й 5-ти років заслання. На початку 1989 повернувся в Україну з заслання, де продовжив громадську та правозахисну діяльність.