1890 народився Дмитро Загул, український поет, літературознавець, літературний критик, перекладач. Навчаючись у Чернівецькій гімназії, переклав на українську мову другу пісню "Енеїди" Вергілія, кілька Горацієвих сатир та "Пісні про дзвін" Ф. Шиллера. З власних поезій 1909 року в газеті "Буковина" надрукував вірші "Високо вгору здійму свої руки" та "Що мені із того, мила". 1912 року в газеті "Нова Буковина" опубліковані цикли його поезій "Весняні мрії", "Думки", "В темряві" та "Хвилі кохання". 1918 року прилучився до об'єднання письменників-символістів "Музагет", що стояло на позиціях чистого мистецтва. 1923 переїжджає до Києва на посаду редактора сценарного відділу "Українфільму", а згодом посідає посаду наукового працівника Академії наук (ВУАН). 1927 вийшла підсумкова збірка поезій Загули "Мотиви". Редагував альманах "Західна Україна", писав критичні статті, перекладав: Гете, Шиллера, Гейне, Бехера, Гезенклевера, Гріна, Геббеле та ін. До цього ж періоду належать і численні критичні та літературознавчі статті письменника: "Деякі риси старонімецької пісні про Вальтарія з 9 ст. аналогічні до окремих місць "Слова о полку Ігореві"", "Дорога до мети – поезія Миколи Терещенка" "Спад ліризму в сучасній українській поезії", "Зріст і сила творчості П. Тичини", підручник "Поетика". 1933 року Загула, як члена літературної організації "Західна Україна", звинуватили в націоналізмі й засудили до 10 років концтаборів. Покарання письменник відбував у Забайкаллі, на залізничній станції Урульга, згодом на Колимі, де і помер 1944.