1864 народився Сергій Шелухін, український юрист, історик, дипломат, громадський і політичний діяч, педагог. У восьмому класі склав підручник з тригонометрії, схвалений математиком А. Вінклером. 1883 вступив до Київського університету на фізико-математичний факультет. 1885 – перейшов на юридичний факультет. 1888 закінчив навчання через фінансові обставини. З 1887 друкується в "3орі", "Батьківщині", "Ділі", "Літературно-науковому вістникові", "Київській старовині", "Україні" та інших виданнях під своїм прізвищем та під псевдонімами С. Павленко, Денезський, С. Полтавець, Подорожній, Кондратенко, Просвітянин. 1888–1893 працював у Єлизаветградському окружному суді, 1893–1897 – слідчим, мировим суддею Кам’янець-Подільського судового округу, 1897–1902 – заступником прокурора Кишинівського окружного суду, із 1902 – член Одеського окружного суду. Належав до Одеського юридисного товариства, викладав теорію права, державне право, російське цивільне право в класичних гімназіях, займався науково-дослідницькою працею. На 14-му Археологічному з’їзді в Чернігові (1908) виголосив доповідь про стародавність і державно-правове значення назви "Україна". У 1911 в педагогічному журналі "Світло" (Київ) опублікована робота С. Шелухіна "3начення рідної мови для народності і творчості", які було випущено окремими брошурами. У 1918 в часописі "Шлях" вийшла його розвідка «Наша пісня», згодом також надрукована окремою брошурою. Широко відомою, у тому числі й за кордоном, є його праця "Німецька колонізація на Україні", видана українською (1913) і російською (1914) мовами. Дійсний член Одеського археологічного товариства. Належав до Української радикально-демократичної партії. Член Української Центральної Ради, голова Українського революційного керівничого комітету в Одесі. Із січня 1918 – суддя Генерального суду УНР, із 31 січня 1918 – міністр судових справ УНР. 23 травня – 7 жовтня 1918 – голова української делегації на мирних переговорах між Українською Державою та РСФРР. Із 8 липня 1918 – сенатор Державного сенату Української Держави. За Директорії УНР – міністр юстиції в уряді В. Чехівського, 1919 – член української делегації на Паризькій мирній конференції. 1921–1938 – професор кримінального права, 1928–1935 – декан факультету права і суспільних наук, 1926–1928 і 1935–1938 – проректор Українського вільного університету в Празі. 1924–1925 – професор Українського високого педагогічного інституту. Один із засновників Українського правничого товариства в Празі. Автор оглядових праць "Звідкіля походить Русь" (1929), "Україна – назва нашої землі з найдавніших часів" (1936).