1859 народився Кость Левицький, прем’єр-міністр ЗУНР, громадсько-політичний діяч, правознавець, організатор кооперативного руху, дійсний і почесний член НТШ та "Просвіти". Навчався у Віденському і Львівському університетах, здобув ступінь доктора права (1884). Відкрив адвокатську канцелярію у Львові (1890), одним із перших почав писати скарги й звернення до суду українською мовою. Ініціював перетворення "Просвіти" у освітньо-економічне товариство та написав її новий статут (1891). У 1895 взяв участь у створенні й увійшов до керівництва коопеоративного банку "Дністер"; 1898–1939 (з перервами) – голова Крайового кредитного cоюзу, перетвореного 1924 у Центральний кооперативний банк; водночас 1904–1914 – президент Крайового ревізійного союзу. Співзасновник (1899) і голова (1902–1911) Української національно-демократичної партії, співзасновник і редактор (1899–1900) першого україномовного юридичного журналу "Часопись правнича". 1907 обраний послом австро-угорського парламенту (очолював Український парламентський клуб), 1908 – Галицького крайового сейму (очолював Український сеймовий клуб). Від серпня 1914 – голова Головної (Загальної) української ради; у листопаді–грудні 1918 – голова Державного секретаріату ЗУНР. Після окупації Галичини Польщею – член еміграційного уряду ЗУНР у Відні (уповноважений з питань преси та пропаганди й уповноважений із закордонних справ), голова українських делегацій на переговорах у Ризі (1920) та Женеві (1921, 1922). У 1924 повернувся до Львова, обраний членом ЦК УНДО. Продовжував займатися адвокатською, кооперативною і науковою діяльністю, активно співпрацював із українськими часописами ("Діло", "Батьківщина", "Економіст", "Кооперативна республіка" та ін.). Голова Союзу українських адвокатів (1924–1939), редактор його друкованого органу журналу "Життя і право" (1928–1939). Автор історичних праць: "Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. На підставі споминів і документів. У двох частинах" (1926–1927), "Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914–1918. На підставі споминів і документів" (1928), "Великий зрив (до історії української державності від вересня до листопада 1918 року. На підставі споминів та документів" (1931), "Українські політики: Сильвети наших давніх і політичних діячів" (1936). Зі встановленням на території Зх. України радянської влади 1939 заарештований, 20 місяців утримувався у в’язницях Львова та Москви. Після звільнення повернувся до Львова, де у липні 1941 заснував Українську національну раду. Після проголошення Акта Тридцятого червня 1941 став головою Ради сеньйорів, що мала бути всеукраїнським понадпартійним представницьким органом. У Львові встановлено меморіальну дошку Левицького, його ім’ям названо вулицю.

Підготовано за матеріалом Енциклопедії сучасної України Інституту енциклопедичних досліджень НАНУ.