1897 народився Євген Маланюк, поет української еміграції, публіцист, есеїст, літературо- та мистецтвознавець, перекладач, громадський і культурний діяч. Від 1913 навчався в Петербурзькому політехнічному інституті. 1917 закінчив військову школу; старшина Армії Української Народної Республіки, ад'ютант генерал-хорунжого В. Тютюнника. Від 1920 – у таборі інтернованих українських вояків (Каліш), де розпочав літературну працю. Від 1922 – у Чехословаччині; закінчив гідротехнічний факультет Української господарської академії в Подєбрадах. Від 1929 працював інженером у Варшаві; активно друкувався в польській періодиці, дружив з письменником С. Степковським, його сином Єжи, Ю. Тувімом, Я. Івашкевичем. Співзасновник літературного об'єднання "Танк", провідний автор "Вістника" Д. Донцова. Під час Другої світової війни перебував у Празі, під кінець її переїхав до Регенсбургу, викладав математику в українській гімназії. 1948 емігрував до США, де займався творчою і громадською діяльністю. Лірик, епік, витончений майстер поетичного слова. Творець власної естетичної системи на засадах традиційності, культу героїзму та релігійності. Мислитель-історіософ, державник – борець проти зовнішніх ворогів України та внутрішніх слабкостей української нації. Для радянської влади – ворог як символ героїчного духу в українській літературі. Автор близько 20 збірок поезій ("Стилет і стилос", "Земля і залізо", "Перстень Полікрата", "Земна мадонна", "Гербарій" та ін.); літературно-критичних і публіцистичних праць, поеми "П'ята симфонія", "Посланіє"; перекладів з чеської (Й.-С. Махар) та французької (Ш.-П. Бодлер) поезії. Деякі твори Маланюка перекладено англійською, німецькою, польською, російською, французькою, чеською та ін. мовами.

Підготовано за матеріалом Енциклопедії історії України Інституту історії України НАНУ.