1939 народився Леонід Плющ, інтелектуал, культуролог, правозахисник, член Ініціативної групи захисту прав людини, член Закордонного представництва Української Гельсінкської групи. З дитинства хворів на кістковий туберкульоз. У 1956 Плющ закінчив школу зі срібною медаллю, вступив на фізико-математичний факультет Одеського держуніверситету, де провчився 3 курси. Перервав навчання і рік працював сільським учителем. Навчання продовжив у Київському університеті, закінчив механіко-математичний факультет (1962). До 1968 працював в Інституті кібернетики Академії наук УРСР на посаді інженера-математика за фахом біо- і психокібернетика. Брав активну участь в українському національно-демократичному русі шістдесятників. Плющ був зв’язковою ланкою між українським, московським, кримсько-татарським, єврейським правозахисними рухами. Він знайомив москвичів з українським самвидавом, перекладав його російською мовою і возив самвидавські статті і книги з Москви до Києва. У липні 1968 Плющ звільнений з роботи у зв’язку з протестами проти порушення прав людини. Почав збирати інформацію про порушення прав людини в Україні і передавати її в "Хронику текущих событий" та в "Український вісник". У 1968 підписав петиції на захист демонстрантів на Красній площі. У травні 1969 став членом Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР (ІГ). 26 листопада 1971 підписав лист від ІГ 5-му міжнародному Конґресу психіатрів з закликом виступити проти використання психіатрії в СРСР у каральних цілях. 15 січня 1972 після декількох обшуків Плющ заарештований, звинувачений за ч. І ст. 62 КК УРСР у проведенні антирадянської агітації і пропаганди. 05 липня 1973 суд направив Плюща на примусове лікування в Дніпропетровську спецпсихлікарню з діагнозом "млявотічна шизофренія". Одразу після постанови суду почалася широка міжнародна кампанія на захист Плюща і Ю. Шихановича. Був створений комітет на їх захист, з часом перетворений на Міжнародний Комітет математиків. 23 жовтня 1975 на захист Плюща в Парижі відбувся великий мітинг математиків, фізиків, психіатрів, при підтримці Міжнародної Амністії і профспілок. Ця кампанія мала велике значення для розуміння міжнародним співтовариством ролі каральної психіатрії в СРСР. У січні 1976 Плющ був видворений з СРСР і з тих пір жив у Франції. Західні психіатри визнали його здоровим. 1976 Плющ пише автобіоґрафічну книгу "На карнавалі історії", яка була перевидана багатьма мовами в багатьох країнах світу. У січні 1977 Плющ на прохання М. Руденка стає закордонним представником Української Гельсінкської Групи, потім членом Закордонного Представництва УГГ. Бере участь у різних міжнародних акціях і організаціях на за-хист прав людини в СРСР та інших тоталітарних країнах. До кінця 70-х П. позбувається ілюзій щодо можливості "доброго" соціалізму і стає переконаним антикомуністом. Бере участь у діяльності Інтернаціоналу Опору і в Українсько-Єврейському товаристві, яке бо-реться з українофобією й антисемітизмом. Інтереси Плюща поступово зміщуються від політики до культурології й літературознавства. В українській редакції радіо «Свобода» Плющ вів цикл передач «На межі культури». Плющ – член об’єднання українських письменників "Слово", член редколегії журналу «Сучасність» (Нью-Йорк), дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, автор монографії «Екзод Тараса Шевченка. Навколо «Москалевої криниці». Це ориґінальне психолого-семіотичне дослідження двох редакцій поеми "Москалева криниця", методологічно близьке до тартуської структуралістської школи та відомих студій М. Бахтіна. У 1990 Плющ приїздив в Україну, був учасником Установчого з’їзду УГС, Конґресу національних меншин (Одеса, 1991), Конґресу колишніх політв’язнів у Києві (листопад 1994). Плющ – автор аналітичних статей про творчість Т. Шевченка, М. Хвильового, В. Барки, Б.-І. Антонича, П. Тичини, В. Стуса, М. Руденка, О. Довженка, О. Галича, опублікованих в українських, французьких і російських виданнях. У зв’язку з набуттям Україною незалежності публікує французькою книжку «Україна: Даєш Європу!», в якій розповідає про історію боротьби українського народу за незалежність. Автор документально-аналітичного відеофільму "З Малоросії в Україну" (1991) і статей про становище й перспективи української культури. В альманасі «L’Intraquille» аналізує соціальні, політичні, національні, ідеологічні та психологічні причини Голодомору 1932–1933 років. 8 листопада 2006 нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

Підготовано за матеріалом Інтернет-ресурсу Віртуальний музей «Дисидентський рух в Україні».