1889 народився Олександер Шульгин, історик, дипломат часів Української революції 1917 – 1921 років, перший Міністр закордонних справ УНР, представляв Україну на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві. Професор (1923). Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1948). Був  нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, мав родинні зв’язки із козацько-старшинськими сім’ями Полуботків, Скоропадських, Апостолів та Самойловичів. Після завершення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, залишився у місті і працював викладачем. Події початку 1917-го спонукали його приїхати до Києва. Шульгин увійшов до складу Української Центральної ради. Один з авторів Статуту Вищого управління Україною, організаторів З’їзду поневолених народів 1917. Із 26 грудня 1917 – генеральний секретар міжнародних справ УЦР, із 22 січня 1918 – міністр закордонних справ УНР. Член української делегації на переговорах у Брест-Литовську (Брестський мирний договір УНР з державами Четверного союзу 9 лютого 1918). 1918 – співробітник МЗС Української Держави, посол Української Держави в Болгарії, голова політичної комісії української делегації на мирних переговорах між Українською Державою та РСФРР 1918. Олександр Шульгин був одним із переговорників на Паризькій мирній конференції 1919–1920. Усіма доступними способами намагався відстояти визнання незалежності України, але міжнародна дипломатія на той час вирішувала питання територіальної приналежності Східної Галичини. 1920 – голова делегації УНР на 1-й асамблеї Ліги Націй у Женеві. 1921 – голова української надзвичайної дипломатичної місії в Парижі. 1923–1927 – професор Українського вільного університету і Українського високого педагогічного інституту в Празі. 1926–1946 (з перервами) – міністр закордонних справ, 1939–1940 – голова уряду УНР на еміграції. 1929–1939 – голова Головної української еміграційної ради. Наукова діяльність Шульгина пов’язана з вивченням новітньої західноєвропейської історії ("Нарис новітньої історії" (1925), "Уваги до розвитку раннього капіталізму"; 1930), проблемою генези національності ("Походження модерного національного духу і Жан Жак Руссо" (1937, франц. мовою), "Історія та життя"; 1957, франц. мовою). Низка публіцистичних праць присвячена історії національно-визвольних змагань ("Політика" (1917), "Україна і червоний кошмар" (1927, франц. мовою), "Україна проти Москви" (1935, франц. мовою), "Без території" (1934), "Державність чи Гайдамаччина"; 1934). Засновник і голова Українського академічного товариства в Парижі (1946–1960). Один з організаторів і віце-президент (1952–1960) Міжнародної вільної АН у Парижі. Із 1952 – заступник голови НТШ в Європі.

Підготовано за матеріалом Енциклопедії історії України Інституту історії України НАНУ.