Михайло Олександрович Максимович був одним з останніх у світовій науці вчених-енциклопедистів. Важко навіть перелічити всі сфери його діяльності: ботаніка, історія, етнографія, лінгвістика, археологія, філософія, поезія... Діапазон інтересів, різнобічність і творча обдарованість М. Максимовича, вільне володіння давніми й сучасними мовами (при цьому глибокі знання майже всіх слов'янських говорів) вражали його сучасників. Тож не дивно, що саме йому випала честь стати організатором і першим ректором Київського університету Cв. Володимира.

Народився Михайло Олександрович 3 вересня 1804 р., у дворянській родині на хуторі Тимківщина (поблизу села Богуславець) Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер – Черкаська область). Рід Максимовичів у гетьманські часи входив до кола козацьких старшинських домів і походив від Максима Васильківського, який жив у другій половині XVII ст. в Києві, на Печерську, і прозивався Печерським. Здобувши початкову освіту вдома, майбутній ректор 1812–1819 рр. навчався в гімназії у Новгороді-Сіверському, пам'ятному за сюжетом «Слова о полку Ігоревім». По закінченні навчального закладу М. Максимович вступив до Московського університету на відділ словесності, але через два роки перейшов на природничо-математичний факультет, згодом почав відвідувати ще і заняття з медицини. Після закінчення природничого відділення в 1823 р. М. Максимовича залишили при університеті для наукової і викладацької роботи. Почавши читати лекції з ботаніки, він у 1827 р. захистив дисертацію на тему «Про системи рослинного царства», де продовжив роботу, почату ще у XVIII ст. шведським біологом Карлом Ліннеєм. Результати своїх досліджень він оприлюднив у двотомнику «Основи ботаніки» (1828–1831), першій науковій праці подібного роду, виданій у Росії. Слідом за цим (1833 р.) він опублікував популярну, розраховану на широкий читацький загал, книгу з природознавства. Тоді ж М. Максимович, ще не досягши тридцятирічного віку, був затверджений у званні професора й обійняв посаду завідувача кафедри ботаніки Московського університету.

Проте наукові інтереси молодого вченого аж ніяк не обмежувалися ботанікою. Він ґрунтовно опановував й інші природничі науки, зокрема зо­ологію, хімію і фізику. При цьому саму природу прагнув зрозуміти загалом, на рівні філософського осмислення. В ідейному плані М. Максимович сформувався під впливом професора філософії Московського університету, шеллінгіанця М. Г. Павлова, який своєю чергою був учнем фіхтеанця з Харківського університету І.-Б. Шада (саме він приніс в Україну – і в Російську імперію – захоплення німецькою класичною філософією). Як і М. Павлов, Максимович захоплювався новітнім німецьким ідеалізмом й орієнтувався на натурфілософську систему Ф. В. Шеллінга. Зі спіритуалістичними побудовами останнього вчений-природознавець погоджувався далеко не в усьому. Але з філософських систем, що існували на той час, тільки шеллінгіанство давало можливість осягнути природу як органічно єдину, живу цілісність, що розвивається на власному духовному підґрунті.

М. Максимович, прагнучи до синтезу біології і шеллінгіанської натур­філософії, став одним із перших учених-еволюціоністів Росії. Ідеєю руху, прогресу від примітивних до найскладніших форм, розуміння природи як живого цілого, здатного до саморозвитку, він виклав у «Роздумах про природу», опублікованих 1833 р. Цією книгою він забезпечив собі одне з перших місць не тільки серед натуралістів, й серед філософів Росії. Того ж року з'являються думки М. Максимовича з приводу природи й завдання філософії, опубліковані під назвою «Лист про філософію» у ліберальному московському часопису «Телескоп». Характерно, що вже у цій програмній статті М. Максимович, у дусі шеллінгіанства, підкреслює важливість історичного підходу до явищ. Формуючи і починаючи своє наукове життя в атмосфері, перейнятій культурою романтизму, він не міг не поділяти романтичних уявлень щодо народу і його душі. Звідси – особливий інтерес ботаніка і натурфілософа до народних, насамперед рідних для нього ук­раїнських, пісень як символічних, найбільш повних і неопосередкованих виявів народної душі. Тому не дивно, що, перебуваючи у Москві, він виступає і як учений-фольклорист, оприлюднивши «Малоросійські пісні» (1827 р.) і «Українські народні пісні» (1834 р.). Книги ці стали могутнім пош­товхом до подальшого розвитку українознавства і були належним чином поціновані другом М. Максимовича О. Пушкіним, який цікавився і чудово знав Україну та пісенну творчість слов'янських народів. У дружніх зв'язках український учений був чи не з усіма обдарованими людьми Росії й України, особливо ж із М. Гоголем. Таким чином, до 30 років життя М. Максимович цілком сформувався як учений-універсал. У Москві, Петербурзі й Києві він уже мав солідну репутацію дослідника і викладача, який брав безпосередню участь у роботі зі створення Київського університету. Тому не дивує, що саме його обрали першим ректором.

Викладацький і студентський склад Київського університету, особливо в перші десятиліття його існування, був змішаним – польсько-українсько-російським, при майже не приховуваному антагонізмі між польською і російською сторонами. Українці (русифіковані – з Лівобережжя, ополячені – з Правобережжя), тяжіючи то до одних, то до інших, утворювали певну середню ланку, що ускладнювало функціонування університету як єдиного колективу. У цьому плані М. Максимович, завдяки своєму походженню, освіті, широкому науковому кругозору, чемному і толерантному ставленню до людей та їхніх ідейних позицій, був ідеальною фігурою для знаходження компромісу між цими групами серед викладачів і студентів. Переїхавши до Києва, М. Максимович одразу став до організації наукової праці. У 1834 р. при університеті під його керівництвом був створений Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей, до роботи якого були залучені чи не всі київські дослідники старовини, зокрема М. Берлинський (автор першої «Історії Києва»), С. Зенович, Г. Данилович, В. Цих. Результатом роботи цього комітету стало створення при університеті Св. Володимира в 1837 р. музею старожитностей, де збирали і зберігали археологічні колекції, інтенсивно поповнювані кожного року. Сам М. Максимович неодноразово брав участь в археологічних розкопках рідного краю. Найважливішу роль у визначенні напряму інтелектуальних пошуків викладачів і студентів Київського університету від початку відіграли дослідження, що проводилися М. Максимовичем як особисто, такі із залученням колег і творчої молоді. Ним були сформовані і видані три альманахи «Киевлянин» (1841–1842). У 1839 р. побачила світ фундаментальна «Історія давньої російської словесності».

Під час роботи в Києві М. Максимович реалізує себе як славіст-мовознавець світового масштабу, розробляючи найдокладнішу (на той час) класифікацію слов'янських мов. Тут він приділив особливу увагу обґрунтуванню самостійного статусу української мови, яка за давністю, масштабністю та іншими характеристиками не поступається російській, польській чи чеській. Цим питанням учений присвятив низку статей 1838, 1845 і 1850 рр.

Тим часом здоров'я вченого, постійно зайнятого роботою, конче погіршилося. У 1845 р. він подає у відставку з усіх посад, присвячуючи своє життя винятково науково-дослідницькій роботі. За попередні 10 років роботи він накопичив величезний фольклорний, історичний, етнографічний і лінгвістичний матеріал, що потребував ретельної обробки й осмислення. Плодом копіткої дослідницької роботи став виданий у 1849 р. «Збірник українських пісень». У доволі докладній передмові М. Максимович продовжував розвивати ідею символічного розуміння пісні як вираження народної душі. Осмислюючи природу української і російської народної пісні, М. Максимович дає узагальнюючі характеристики менталітету цих народів. Але основною сферою його досліджень залишається історія України.

Особливе місце в дослідницькій роботі М. Максимовича в останній період його життя займав Київ. Йому Михайло Олександрович присвятив кілька статей, а також окремий «Нарис історії Києва» (1847 р.). Перу Максимовича належать і спеціальні роботи про козацькі часи (зокрема й про Богдана Хмельницького), про гайдамаччину і Коліївщину, криваве селянське антипольське повстання на Правобережній Україні у 1768 р.

До останніх років життя М. Максимович не залишав видавничої діяльності, про що свідчать видання вченим у перші, ліберальні, роки правління Олександра II науково-літературних альманахів «Українець» (1859 р. та 1864 р.), які продовжували традицію «Киевлянина». Варто згадати і про літературно-художню творчість М. Максимовича. Переважну її частину становлять переклади українською мовою «Слова о полку Ігоревім» (1857 р.), Псалмів (1859 р.); відомі також його оригінальні вірші. М. Максимович мав славу і загальне визнання як видатний учений і педагог, почесний професор багатьох російських і європейських університетів, член низки наукових товариств. Останні роки М. Максимович, періодично навідуючись до Києва та Полтави, проводив у своєму родовому хуторі Михайлова Гора неподалік від Золотоноші, у рідних місцях, куди його душа тяглася все життя. Тут він і помер 22 листопада 1873 р.

Пропонуємо відомі друковані праці Михайла Максимовича, що зберігаються у відділі бібліотечних зібрань та історичних колекцій Інститут книгознавства НБУВ. Більшість видань прижиттєві.

Виставку підготувала н. с. Гуржій І. О.