Якщо кожного з нас, попросити назвати декілька прізвищ представників української літератури або фольклору майже кожен згадає Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, Миколу Гоголя, Олену Пчілку та інших. Тобто тих, з творчістю кого ми знайомі ще зі школи. Навряд чи хтось із широкого загалу зможе щось сказати про М. Т. Симонова – українського етнографа, фольклориста, письменника і педагога, укладача і видавця одного з найповніших і найавторитетніших зібрань-антології українського усного фольклору малих жанрів (прислів'я, приказки, загадки тощо). Пропонуємо короткий екскурс щодо життєвої та творчої спадщини цієї талановитої особистості.

Матвій Терентійович Симонов народився 17 (29) листопада 1823 р. на Полтавщині, на хуторі Терентія Симонова (тепер село Заріг Оржицького району Полтавської області) в забезпеченій чиновницькій родині Терентія Семеновича Симонова та Марії Василівни Симонової (до одруження Єфимової, у шлюбі з чоловіком не вінчані). По сусідству з Симоновими мешкали поміщики Білозерські, Забіли, Марковичі, Рєпніни.

З дитинства Матвій Симонов був простуватим, спокійним, дещо нерішучим, не дуже веселим, хлопцем. Особливо такий емоційний стан посилився після нещасного випадку, який призвів до втрати лівого ока. Ця трагедія наклала відбиток на все подальше його життя.

Початкову освіту, до дев'яти років, хлопець здобував вдома, після чого у 1832 р. став учнем Лубенського повітового училища де навчався до 1835 р. Після Лубенського училища М. Симонов продовжив навчання, вступивши до Переяславського духовного училища, а згодом до Переяславської духовної семінарії, яку закінчив 1840 р. і подав документи до Полтавської гімназії. Після завершення навчання у 1844 р., майбутній письменник, склав іспити до Київського університету Св. Володимира на словесний (філологічний) факультет де навчався впродовж 1844–1848 рр. На останньому курсі Симонов за бійку зі студентом був виключений з університету з характеристикою «очень самонадеянный» та відправлений вчителювати до парафіяльного училища у глухому селі Волинської губернії. Цей прикрий випадок міг позбавити майбутнього письменника і видавця здобути вищу освіту. Та не зважаючи на ситуацію, що склалася, Матвій Симонов, як один з найкращих студентів вузу, все ж таки отримав учений ступінь кандидата. Перебуваючи у Києві, він познайомився з Тарасом Шевченком, Опанасом Марковичем та Василем Білозерським.

Закінчивши навчання в університеті, впродовж п'яти років, з 1848 по 1853 рр., М. Т. Симонов працював в Ніжинській, а з 1853 по 1855 в Немирівській гімназіях вчителем словесності. Разом з викладацькою діяльністю Матвій Терентійович, як етнограф та фольклорист, збирав цінні матеріали про народний побут, звичаї та обряди, записував чимало зразків усної народної творчості. З під його пера вийшли етнографічні оповідання та оповідання з народного життя: «Тітка Настя», «Дід Мина і баба Миниха», «Автобіографія Василя Петровича Білокопитенка», «Різдвяні свята», «Крашанки в давнину» тощо, які друкувалися в таких виданнях як «Хата», «Основа», «Киевская старина», «Русская беседа» та інших під псевдонімом М. Номис. Похідними для нього стали прізвище автора, прочитане у зворотному порядку і абревіатури імені. Даним псевдонімом й надалі Симонов підписував свої праці.

Після завершення викладацької діяльності в Немирівській гімназії, Матвій Симонов переїхав до Санкт-Петербургу. Облаштуватися на новому місці та отримати посаду в столиці йому допомогли Пантелеймон Куліш та брати Білозерські, які на той час проживали й працювали у Петербурзі. Симонов часто спілкувався з Опанасом Марковичем та його дружиною Марко Вовчок (Марією Олександрівною Вілінською), Паньком Кулішем та його дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською-Куліш (Ганною Барвінок), з Миколою Костомаровим, Тарасом Шевченком. У цей же період зустрів й свою майбутню дружину ‑ Надію Михайлівну Білозерську-Забіло, рідну сестру Олександри Білозерської та братів Білозерських. Подружжя мало чотирьох доньок Надію (майбутня письменниця Надія Кибальчич), Марію, Олександру та Галину.

У Петербурзі 1864 р. Симонов випустив й найвизначнішу працю всього свого життя «Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. Марковича і других. Спорудив М. Номис» (праця була укладена Симоновим ще 1861 р.). Збірка складалася з двох частин: більшої – паремійного (від грецької paroіmía – прислів’я, приказка, притча) матеріалу (20 розділів) і меншої – загадок, до обох частин додавалися покажчики. Видання включало понад 14,5 тис. зразків українського усного фольклору малих жанрів (прислів’я, приказки, загадки, стійкі мовні порівняння тощо), які охоплювали найрізноманітніші сфери життя, звичаї, вірування українського народу. Збірка ґрунтувалася на записах Опанаса Марковича, братів Білозерських, Пантелеймона Куліша, зібраних у різних регіонах України. Перш ніж праця надійшла до друку вона була піддана жорстокій цензурі, особливо це стосувалося першого розділу. Більш як 200 зразків паремій та 30 загадок із неї було вилучено, у зв’язку з чим на місці окремих висловів залишилися лише арабські цифри. Це була перша науково зроблена праця в українській етнографії, яка перевищувала всі інші слов’янські видання приказок. Згодом вилучені прислів’я були передані до Львова і лише після смерті Номиса, в 1909 р., опубліковані в «Записках Наукового товариства імені Шевченка».

Впродовж 14 років Матвій Терентійович Симонов служив чиновником: у першому Департаменті Санкт-Петербурзької управи благочиння, у Контрольному департаменті цивільних звітів; начальником Псковського відділення Санкт-Петербурзької контрольної палати, управляючим Катеринославською та Волинською контрольними палатами. Відповідальність і ретельність Симонова були відзначені орденами та чином статського радника. Після багатьох років відсутності у своєму маєтку в 1869 р. він повернувся до Лубенського повіту. У 1873 р. його обрали першим директором Лубенської чоловічої гімназії (відкрита у 1872 р.), з 1877 р. – головою земства, мировим суддею. Також Матвій Терентійович обіймав й інші посади.

Натхненна праця та творчі здобутки ніяк не сприяли сімейному затишку та злагоді. З роками відносини в родині М. Симонова суттєво змінилися. Стосунки Матвія Терентійовича з сім’єю погіршилися. Йому не вдалося знайти взаєморозуміння ані з дружиною, ані з дітьми. Він важко переживав арешт у 1883 р. доньки Марії разом з її майбутнім чоловіком Володимиром Григоровичем Мальованим (український соціаліст-федераліст, поет учасник громадівського і народовольського рухів 70-90 рр. ХІХ ст.). Симонов також не був готовий і до того, що молодші доньки Галина та Леся проти його волі вийшли заміж за простих сільських хлопців. Розірвавши стосунки з сім'єю, Матвій Терентійович зійшовся з далекою родичкою дружини – вдовою Софією Миколаївною Забіло.

За п’ять років до смерті М. Т. Симонов продав свій хутір, забезпечив дружину та дітей; пожертвував значні суми на Наукове товариство імені Шевченка, а частину грошей поклав у банк. Згодом на відсотки в своєму рідному селі заснував початкову школу і побудував лікарню, яку довгий час утримував за власний кошт. Лікарня безкоштовно обслуговувала мешканців Зарога та навколишніх сіл і забезпечувала ліками всіх нужденних.

Гласний Полтавського губернського земства М. Русинов, який добре знав Матвія Симонова ще з часів навчання в Лубенській гімназії, так говорив про останній рік його життя: «Віддавши усі свої гроші, М. Т. останні дні свої доживав у Лубнях, у двох зі своїм стареньким слугою, й поміщався в невеличких і плохеньких двох кімнатках гостинниці Стельмаха, де я й навіщав його місяців зо п’ять перед смертю».

Тихий, непомітний Номис помер 8 січня 1901 р. самотнім, навіть на похоронах не було нікого з рідних. Поховали Матвія Терентійовича Симонова на місцевому цвинтарі. Український письменник, прозаїк, поет, публіцист ‑ Пилип Йосипович Капельгородський в статті «На Лубенському літературному грибовищі» (1928) писав, що бачив могилу письменника «між двома високими стрункими берізками, кроків за 90 від огорожі кладовищенської церкви». Тепер вона загублена.

Так закінчився творчий та життєвий шлях Матвія Терентійовича Симонова ‑ відомого етнографа-фольклориста, громадського та культурного діяча, письменника та педагога і просто людини.

Виставку підготувала м. н. с. Шекера І. С.