Відділ зарубіжної україніки Інституту книгознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського презентує електронну книжкову виставку приурочену 80-річчю Юрія Володимировича Покальчука, колишнього старшого співробітника відділу, кандидата філологічних наук, відомого українського поета, прозаїка, перекладача, сходознавця, знаного журналіста-міжнародника, голову міжнародного відділу Спілки письменників України, джазмена і продюсера.
Юрій Володимирович Покальчук народився 24 січня 1941 року в м. Кременець, Тернопільської області в сім’ї Володимира Феофановича Покальчука (1896–1983 рр.) – відомого українського літературознавця, діалектолога, краєзнавця, викладача Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки (нині – Волинський національний університет імені Лесі Українки) та Оксани Павлівни Покальчук (1907–1985) – дочки статського радника, професора-агронома Павла Федоровича Тушкана (1867–1942), яка була директором Волинського краєзнавчого музею.
Закінчивши Луцьку школу № 1 із золотою медаллю, Юрій мав намір вступити до Львівського університету. Але доля розпорядилася інакше. В інтерв’ю Надії Мориквас у Львові він згадував: «Колись мій тато говорив: Львів – столиця Західної України. Я вступав у Львівський університет, але «золотих» медалістів тоді виявилося забагато, і мені запропонували складати іспити на загальних підставах. Глибоко ображений, я відмовився і поїхав додому, хоч Львів мені дуже сподобався. Тоді я вступив (дуже неохоче) до Луцького педінституту і провчився там два роки» (Мориквас Н. Львівські сентименти Юрка Покальчука: інтерв’ю // Люди свого часу / Н. Мориквас. – Львів: Апріорі, 2019). Продовжив навчання на факультеті східних мов Ленінградського державного університету, «самостійно вивчивши за підручниками мову хінді, і це привело у захват приймальну комісію» (О. Покальчук).
У долі Юрка Покальчука віддзеркалились світогляд і доля його діда, Павла Федоровича Тушкана, який любив Україну, мав великий інтерес до життя в Україні, до Сходу, східної літератури, різних східних езотеричних учень. Відчувалася й циганська кров, що додавала темпераменту, бажання нових знань про оточуючий світ, людей, пошуків пригод і подорожування.
Юрко знав 13 іноземних мов, вільно володів французькою, польською, іспанською, англійською. У вісімнадцять років пішки здолав сотні кілометрів, щоб дослідити півострів Крим, пройти стежками свого діда й мами. Далі був Кавказ і практика в Індонезії. А ще служба в десантних військах «Спецназу» у лавах радянської армії.
Впродовж 1969–1976 рр. працював молодшим науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Шевченка, захистив дисертацію «Проблеми молоді і теорія відчуження у сучасному романі США» (1969), отримав ступінь кандидата філологічних наук. У 1976 році Юрко Покальчук став членом Спілки письменників України, уже відомим, як автор поетичних збірок «Химера» і «Хтось інший» (1960 р), перекладач поезій, опублікованих у журналі «Всесвіт» з екзотичної мови телугу (1962 р.), індонезійської (1973 р.), хінді (1976 р.). Він перший перекладач у Радянському Союзі, який відкрив українському читачеві твори відомого аргентинського письменника-культоролога Хорсе Луїса Борхеса («Безсмертний», 1976 р.), досліджував латиноамериканську літературу. В його творчому доробку переклади Раймона Радіге, Жана Жене, поезії Елюара, твори Маріо Льоса, Редьярда Кіплінга, Артюра Рембо, Едгара Берроуза, Андре Мальора, Жоржі Амаду, Хуліо Кортасара, Пітера Курмана та ін.
Добре знаний журналіст-міжнародник (його доробок – понад 600 статей у пресі, в т. ч. й зарубіжній), Ю. Покальчук побував у тридцяти восьми країнах світу і кожна поїздка збагачувала новими враженнями, знаннями, досвідом, формувала світогляд, дарувала знайомство і спілкування з цікавими людьми, відомими письменниками (Кортасар, Гарсія Маркес, Грем Грін та ін.), з земляками української діаспори в різних країнах світу і на різних континентах. Читав лекції у Великобританії, США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Португалії, Іспанії, Польщі, Росії, налагоджував зв’язки з культурними, громадсько-політичними і волонтерськими організаціями, збирав україніку по усьому світові, бо усвідомлював, що Україна, її історія, культура, віра – це книги і українці, які зберігали, творили і вірили, що Україна – це ми об’єднані.
Літературно-критичні та книгознавчі дослідження Ю. Покальчука оприлюднено у наукових працях: «Самотнє покоління: молодь у сучасному романі США і теорія відчуження» (1972 р.), «На шляху до нової свідомості: тема праці в романі Аргентини й Уругваю» (1975 р.), «Сучасна латиноамериканська проза» (1978 р.), «Українці у Великій Британії» (1999 р.), а також на сторінках українських і зарубіжних періодичних видань, зокрема у журналі «Всесвіт» опубліковано понад 30 перекладів та 34 літературно-критичних статей і нарисів.
Творчість письменника пронизує соціально-психологічна й морально-етична тематика. У 1986 році, після відвідин Прилуцької колонії, розпочалася нова сторінка у його житті. Понад 20 років за словами Дмитра Стуса «…він один із небагатьох сучасних письменників, хто намагається рятувати людину від безнадії й у кожному творі переконує читача, що квітка кохання (може єдина справжня цінність нашого світу) таки існує, а добро здатне протистояти злу». Покальчук незмінно займався проблемами неповнолітніх злочинців, випускав літературний альманах «Горизонт», на сторінках якого у віршах і прозі хлопці виливали на папір свої страждання, гріхи і покаяння, очищуючись від зла на шляху до себе, написав сценарій телефільму про неповнолітніх злочинців «Тому, що люблю», зняв спільно з режисером Максимом Бабаковим документальний фільм про підліткову колонію "Зона особливої уваги" (1987 р.).
Неймовірне, жахливе, непомітне для благополучного світу, але правдиве, жорстоке і химерне життя нашого українського «дна», куди потрапляють підлітки, тікаючи із неблагополучних родин відтворено письменником у книзі «Хулігани» (2006 р.). І епіграф до повісті влучно розкриває зміст словами з роману «Знедолені» Віктора Гюго: «І коли у великого міста спитали: «Хто це?», воно, зітхнувши, відповідало: «Це моє дитинча!». «…Як повернути місяць назад, як відчути місячне світло в собі знову? Гей, дитино, простягни руку! Від неї ще йде світло. Може запалити від неї загаслий свій вогонь? Але чи вона довго його нестиме? Що буде з нею, коли місяць повернеться і до неї темним своїм боком? Молімося! Вертаймося! Хоч тією малесенькою шоптою! Вертаймося! І зустрінемо пророка!», – говорить Юрко в оповіданні «Інший бік місяця», опублікованому в газеті «Українське слово» (Покальчук Ю. Інший бік місяця: оповідання / Ю. Покальчук // Українське слово . – Париж, 1999. – Ч. 2856. – С. 4).
«Ніколи нічого не вигадав, навіть найвизначніші ситуації, які можуть здатися неможливими, десь, колись, кимось були пережиті й прожиті, а я лише обробив їх художньо, дав їм власний розвиток, втілив їх у тексті», – наголошував письменник, представляючи збірники повістей і оповідань «Хто ти?» (1979 р.), «Кава з Матагальпи» (1987 р.), «Шабля і стріла», «На підніжці трамвая» (1990 р.), «Час прекрасний», «Озерний вітер» (2002 р.) та ін., романи «І зараз і завжди» (1981 р.), «Дорога через гори» (1988 р.), Нікарагуанські щоденники.
Впродовж 1984–1990 рр. – робота в кіно й телебаченні: молодіжна студія ТБ «Гарт»; 1986 р. – Ю. Покальчук – автор і сценарист телевізійного фільму «Рота імені Шевченка» (реж. Сергій Полховський) за мотивами роману «І зараз, і завжди…»; У 1996 році був консультантом і адміністратором третього каналу французького телебачення на знімальному майданчику документального фільму про лауреата Нобелівської премії, єврейського письменника, уродженця м. Бучач Тернопільської області Шмуеля Йосефа Агнона із серії «Видатні письменники ХХ століття». Стрічка була відмічена першою премією на фестивалі телефільмів у Палермо (1999 р., Італія).
З 1994 до 1998 рр. – голова іноземного відділення Спілки письменників України ; 1997–2000 рр. – президент Асоціації українських письменників, віце-президент, член Координаційної ради Асоціації українських письменників ; 2000–2002 рр. – член Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.
Від травня 1992 до квітня 2000 року Юрій Володимирович Покальчук обіймав посаду старшого наукового співробітника відділу зарубіжної україніки Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Працівники відділу згадують свого колегу, Юрка, з теплотою і вдячністю. З кожної поїздки він залітав до відділу як «Озерний вітер», підтягнутий, яскраво одягнений, у чорних окулярах і, неодмінно з квітами та подарунками.
Його дари до фондів відділу складають не одну сотню книг, календарів-альманахів, окремі видання авторів, заборонених довгий час в Україні, що стали у пригоді користувачам. Цікава підбірка частини приватної бібліотеки відомого діяча українського національно-визвольного руху Любомира-Євгена Гузара, який очолював Українську Національну Єдність (УНЄ) у Франції (1970–1971 рр.), працював перекладачем, журналістом, займався видавничою справою, був одним із фундаторів і редакторів довідкового видання «Буковина, її минуле і сучасне» (Париж–Філадельфія–Детройт, 1956), укладачами якого були Денис Квітковський, Теофіл Бриндзан та Аркадій Жуковський. Л. Гузаром фахово зібрана довідкова література, україніка різними мовами з питань історії, дипломатії, українського права, культури, релігії тощо.
Останні роки проживання письменника окреслені у трикутник Київ – Львів – Париж, але ніколи він не забував і не цурався своєї малої батьківщини. Волинь завжди зігрівала батьківською любов‘ю його серце...
У цей період вийшла низка його творів, серед інших філософський незакінчений роман «Озерний вітер», в якому автор ламаючи існуючі стереотипи зображує життя міфічних істот, їх боротьбу за кохання і вічність, що підтримують баланс у природі: кожен кінець є початком чогось нового. Це і є вічність. Існування добра без зла неможливе, хто не пережив зло, не може знати і оцінити, що таке добро.
Юрко часто казав: «Щастя – це коли є кого любити, займатися улюбленою працею і на що надіятися», шукав своє кохання і був тричі одружений. Але найбільша його любов – дочка Оксана якою дуже пишався, переживав і тішився кожним її успіхом.
"Не наступайте на любов..." – підсумковий поетичний доробок письменника, в якому розкривається його бурхлива, романтична, поглинута почуттями і пристрастями поетична натура. Багато поезій з цієї збірки покладено на музику. Юрко був одним із засновників літературного об’єднання «Пси святого Юра» (1994). Співпрацював з гуртом «Мертвий півень», читаючи свої вірші під їх музичний супровід в стилі французького шансону. Став джазменом, засновником і лідером музичного гурту «Вогні великого міста», який виконує пісні на його тексти, був найстаршим учасником мистецького об’єднання «Остання Барикада», команда якого створила аудіо збірку на згадку «Юрко Покальчук та друзі», яка складається з його віршів, «які вже читає не Пако…».
Талановитий письменник-постмодерніст, майстер соціально-психологічної прози, невтомний мандрівник і шукач пригод, витончений спостерігач людської душі, гуманіст і психолог, один з найцікавіших постатей в сучасній українській літературі та культурі, Юрко Покальчук своєю творчістю надихає до пошуку глибокого справжнього кохання, поцінування дружби, порядності, вірності високим ідеалам любові до людини і до своєї Батьківщини-України.
Бібліографія праць Юрія Володимировича Покальчука, представлених на виставці вміщує книги, подаровані Відділу зарубіжної україніки НБУВ з автографом, а також частину видань із загальних фондів Національної бібліотеки України Імені В. І. Вернадського.
Твори та переклади:
Матеріали виставки та бібліографію підготувала Березкіна Валентина Василівна, молодший науковий співробітник відділу зарубіжної україніки.
Всі права захищено ©
2013 - 2024 Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського
Працює на Drupal | За підтримки OS Templates
Ми в соціальних мережах