У відділі бібліотечних зібрань та історичних колекцій Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського зберігається унікальна приватна колекція Харківського архієпископа Антонія (Храповицького).

Бібліотека митрополита Антонія залишилася в Києво-Печерській лаврі в митрополичих покоях у 1920 р., пізніше передалася до бібліотеки Лаври. В роки Громадянської війни бібліотеки Лаври взяв під охорону Київський губернський комітет охорони пам’ятників мистецтва і старовини, а 20 серпня 1921 р. вони були передані Всеукраїнській академії наук. Зараз бібліотека Антонія (Храповицького) перебуває у відділі бібліотечних зібрань та історичних колекцій Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського.

Склад колекції дуже оригінальний. Вона включає величезну підбірку літератури з філософії, протоколи передсоборних нарад, історичну літературу, яка відображає інтереси митрополита Антонія, його авторитет серед сучасників [див. фото 15], [див. фото 16]. Усі книги поділені на розділи власником, мають особливі наліпки з шифрами на корінцях, завдяки яким колекція ніколи не з’єднувалася з бібліотекою Києво-Печерської лаври та іншими колекціями [див. фото 17]. Вона викликає інтерес у широкого кола дослідників.

Митрополит Антоній (в миру Олексій Павлович Храповицький) народився 17 (29) березня 1863 р. в селі Ватагіно Крестецкого повіту Новгородської губернії в сім’ї генерала. У дев'ять років його віддали на навчання до Санкт-Петербурзької гімназії. Під час навчання в гімназії вiн відвідував лекції Володимира Соловйова, а також публічні виступи Федора Достоєвського, яким захоплювався як знавцем людської душі. Пізніше серед російської еміграції була поширена думка, що Альоша Карамазов у романі Достоєвського був написаний з юного Храповицького. У 5-му класі гімназії вiн написав службу святим Кирилу і Мефодію, яка згодом у 1887 р., була схвалена Синодом для богослужбового вжитку і увійшла до складу додаткової Мінеї. У 1881 р. після закінчення гімназії витримав вступні іспити в Санкт-Петербурзьку духовну академію, яку закінчив у 1885 р. Через 4 дні після закінчення, у вiцi 22-х років, прийняв постриг в академічній церкві, був наречений Антонієм на честь Антонія Римлянина, Новгородського чудотворця (пам'ять – 3 серпня). Тоді ж рукопокладений в ієромонаха. З 1886 р. був викладачем гомілетики, літургіки і каноніки в Холмській духовній семінарії. З 1887 р. обіймав посаду доцента Санкт-Петербурзької духовної академії на кафедрі Святого Письма Старого Заповіту. У 1888 р. йому було присвоєно ступінь магістра богослов'я після захисту дисертації на тему: «Психологічні дані на користь свободи волі та моральної відповідальності» [див. фото 2]. У 1889 р. призначений на посаду інспектора Петербурзької духовної академії. А через рiк Антоній був воззведений в сан архімандрита і призначений ректором Санкт-Петербурзької духовної семінарії. У 1891 р. був призначений ректором Московської семінарії.

Однією з головних турбот Антонія як ректора була підготовка студентів до постригу в ченці. В чернецтві він бачив не стільки вид подвижництва, а передусім передовий загін церкви. Більшість iз 60 пострижених Антонієм за часів його ректорства в академіях стали архієреями, хоча деякі зi студентів робили під впливом Антонія вибір, що перевищував їх сили, і їх чернече життя складалось невдало. Підхід Антонія до постригу студентів спричинив його конфлікт iз Московским митрополитом Сергієм (Ляпідевським), який вважав, що не слід брати до ченців кандидатів, молодших 30 років, в той час як вік випускників духовних академій в середньому складав 23-24 роки [див. фото 5], [див. фото 6]. Конфлікт став причиною переводу Антонія в Казань на посаду ректора Казанської духовної академії у 1894 р.

Особливою подією в житті Антонія стало вітальне послання патріарху Константинопольському Іоакіму III у 1901 г. з нагоди його повторного обрання на патріарший престол. У посланні, надрукованому в "Уфимських єпархіальних відомостях", Антоній проявив себе прихильником патріаршого правління, що викликало обурення обер-прокурора К. П. Побєдоносцева. 27 квітня 1902 р. він був переведений на Волинську кафедру (єпархіальний центр у Житомирі) єпископом Волинським і Житомирським, Почаївської Успенської лаври священно-архімандритом.

У 1905 р. Антоній став одним з організаторів партії «Союз російського народу»; очолював його Волинське відділення.

На розіслану в 1905 р. Синодом правлячим архієреям анкету про можливі церковні реформи Антоній відповів 4 докладними записками, в яких виклав свою позицію з питань складу майбутнього собору, відновлення  патріаршества, а також реформи духовної освіти. Антоній писав про необхідність створення в російській церкві 7 митрополичих округів для наближення управління до життя єпархій. Цікаві погляди Антонія на реформу релігійної освіти: середню школу (семінарію) він  пропонував розділити на станову і професійну, перша повинна  давати освіту дітям духовенства з можливістю вільного виходу з духовного звання, а друга повинна бути відкрита для представників усіх станів, які бажають присвятити себе пастирському служінню [див. фото 8].

У березні–квітні 1908 р. він керував ревізією Київської духовної академії, що призвела до звільнення її ректора – єпископа Платона (Рождественського). На  думку протоієрея Георгія Флоровського, ревізія «не була безсторонньою». Вона здійснювалася Антонієм з позицій неприйняття академічної автономії, викликала протест з боку корпорації Київської духовної академії. Ці події знайшли відображення в брошурі Антонія «Отчет по высочайше назначенной ревизии в Киевской духовной академии» [див. фото 9] та «Вынужденный ответ на изданную архиепископом Волынским Антонием брошюру «Отчет по высочайше назначенной ревизии в Киевской духовной академии» [див. фото 10].

У березні – грудні 1906 р. Антоній був членом передсоборного присутствія при Святійшому Синоді, де головував у VI відділі «У справах віри: про єдиновір’я, старообрядчество та інші питання віри» [див. фото 11].

У липні 1908 р. головував на 4-му Всеросійському місіонерському з'їзді в Києві. У 1911 р. видав 2-е зібрання своїх праць і 14 червня того ж року радою Казанської академії був удостоєний ступеня доктора богослов'я [див. фото 3]. У 1912 р. Антонiй головував на 1-му Всеросійському єдиновірчому з'їзді. Тоді ж був призначений членом Святійшого Синоду із залишенням на Волинській кафедрі. Обер-прокурор В. К. Саблер запропонував його кандидатуру на заміщення Санкт-Петербурзької кафедри, але пропозиція не була прийнята імператором. У 1912-1913 рр. Антоній брав участь у роботі передсоборної наради. 4 травня 1914 р. він був призначений архієпископом Харківським і Охтирським.

З початком Першої світової війни і захопленням російськими військами Галичини православна церква направила туди Холмського архієпископа Євлогія і Харківського архієпископа Антонія Храповицького [див. фото 13]. Про їх репресивну політику стосовно греко-католицької церкви стало відомо зарубіжній громадськості. Бурхлива міжнародна реакція, протести Ватикану на церковну політику в Галичині змусили шукати винуватців у її здійсненні. Російська преса, політичні кола, чини Ставки основним винуватцем невдалої політики “возз’єднання галицьких уніатів” вважали єпископа Євлогія, однак про архімандрита Антонія також не забули. 1 травня 1917 р. після падіння монархії, вiн був звільнений з посади архієпископа Харківського і Охтирського, зважаючи на незадоволеність ним з боку нових властей і частини духовенства єпархії, з призначенням місця проживання у Валаамскому монастирі, де Антоній написав твір «Догмат спокути» [див. фото 14], який викликав гостру критику богословського характеру. Але він був обраний на Всеросійський помісний собор (відкрився 15 серпня) від ченців, хоча брав участь як єпархіальний архієрей, оскiльки в серпні Антонiй був знову обраний на єпархіальних зборах у Харкові на колишню кафедру (обрання затверджено 16 серпня). На соборі він отримав найбільше голосів з трьох кандидатів на патріарший престол. Однак через жереб 5 листопада 1917 р., патріархом став митрополит Московський Тихон (Беллавін), і Антоній прибув з іншими архієреями – членами собору на Троїцьке подвір'я (резиденцію Московського митрополита), де привітав патрірха від імені собору. А 30 травня 1918 р. його було призначено митрополитом Київським і Галицьким.

З травня 1919 р. митрополит Антонiй фактично очолював церковне управління Півдня Росії на територіях, підконтрольних білому руху. У ніч на 8 серпня 1919 р. разом з військами А. Денікіна приїхав до Києва. На вокзалі його зустрічали намісник Лаври Климент з двома підводами. Після кількох років Громадянської війни, митрополит Антоній сподівався, що вже все позаду, тому до Києва повертався з багажем, переважна більшість якого складала бібліотека.

Залишив митрополит Антоній Росію в березні 1920 р. У вересні того ж року був викликаний Врангелем у Крим, звідки 19 листопада 1920 р. евакуювався разом з армією та іншими біженцями в Константинополь. У лютому 1921 р. переїхав до Сербії, де в листопаді–грудні 1921 р. провів перший закордонний (Карловацький) собор. До своєї кончини в 1936 р. очолював російську православну церкву за кордоном. Відомий Антонієвський афоризм: «Терпіти не можу слів, які закінчуються на «-уція»: конституція, революція, проституція ...».

А сучасник Антонiя, вiдомий фiлософ, богослов, Василiй Зеньковський сказав про нього: «Я вважаю митрополита Антонiя чудовою людиною: не тiльки визначним богословом (його працi про Достоєвського [див. фото 4], про Троїцю [див. фото 7]), але i вiдомим церковним дiячем. Хоча вiн був людиною неврiвновноваженою, в багатьох церковних i полiтичних питаннях вiв себе як затятий реакцiонер, але були в нього мотиви високi».