В умовах повномасштабної війни Росії проти України, актуальними є військова/воєнна тематика в книгознавстві, поглиблення і поширення знань про українську військову історію, воєнні баталії, які відбувалися на теренах України в минулому і в яких брали участь українські воїни, змагаючись з силами зла, визволяючи Україну від завойовників. До Дня Збройних Сил України 6 грудня 2025 р. працівники відділу зарубіжної україніки Інституту книгознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (ВЗУ ІК НБУВ) підготували електронну виставку «Видання з військової/воєнної тематики у фондах ВЗУ ІК НБУВ». Військова тематика книг з фондів НБУВ охоплює історію, тактику, техніку та психологію збройних сил, в той час як воєнна тематика має більш широкий підхід, включає воєнну історію, стратегії, психологію цивільних та військових під час воєн, та є як художньою, так і документальною.
У фондах ВЗУ ІК НБУВ наявні видання з даної тематики, вони знайомлять читачів з історією українського війська, тактичними, технічними та психологічними аспектами збройних сил українців упродовж віків, з історією окремих воєн, їх особливостями. Книги з військової тематики своїм змістом розкривають стан армії, військову підготовку, перебіг військових дій, стратегію, тактику, озброєння тощо. Серед літератури в фонді наявні тактичні посібники, історії з фронту, військові книги, книги, які стосуються історії конкретних воєн, мемуари військових. Воєнна тематика книг включає не лише інформацію про армію, а й про життя суспільства в цілому під час воєн, психологічний стан цивільного населення, психологію конкретних людей під час війни.
Книги, представлені на виставці, видані переважно в діаспорі, проте є й такі, що видавалися в Україні. Серед авторів цих видань науковці, військові діячі, учасники воєн, бойових і революційних подій в Україні ХХ ст., очевидці тих карколомних подій, які залишили свої спогади і роздуми. Видання в своїй сукупності висвітлюють різні аспекти військової/воєнної тематики в цілому, окремі події військової історії України, особливості бойової підготовки, історію Збройних Сил України окремих епох, військову історію в цілому (підручники). Наявна також художня література, присвячена війнам, пов’язаним із революційними подіями, а також чимало мемуарів, де висвітлюються воєнні події в Україні та переживання й роздуми авторів про них.
Книги, які ми вважаємо навчальними з військової підготовки, наявні у фонді в незначній кількості (підручники, посібники, порадники, документальні виклади/збірники, лекції, промови, довідкові видання тощо). Це такі видання: Білозерський О. П. Порадник для національно-освітних інструкторів в війську (Перемишль ; Ланьцут : Вид. Укр. військ. місії в Польщі, 1920. – 32 с.); Вєдєнєєв Д. В. «Повстанська розвідка діє точно й відважно…». Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. 1940–1950-і роки (Київ : К. І. С., 2006. – 568 с. : фот. – (Серія «Таємні війни» – історія та сучасність ; кн. 3); Війна й техніка : воєнно-наук. зб. ([Paris] : [б. в.], 1938. – 111, [2] c. : іл., портр., к., схеми); Володимир. Священний героїзм як основа українського національного світогляду. Доповідь виголошена в Ольдгамі, дня 24-го серпня 1957 р. на 3-му з’їзді філії Легії українських повстанців у Великій Британії. – 2-ге вид. (Лондон : Орден, 1964. – 31 с.); Голобуцький В. О. Чорноморське козацтво (Дніпропетровськ : Січ, 2008. – 494, [2] с. : табл., к.); Давний Р. Про Січових Стрільців (Відень : Чорногори, 1921. – 79, [1] с. : іл., фот.); Денник Начальної Команди Української Галицької Армії (Нью-Йорк, Н. Й. : Червона калина, 1974. – ХІІ, 325 с. : іл.); Кентій А. Збройний чин Українських Націоналістів, 1920–1956 : історико-архівні нариси. Т. 2. Українська повстанська армія та збройне підпілля Організації українських націоналістів. – 1942–1956 (Київ : Держ. ком. архівів України, Центр. держ. архів громад. об’єднань України, 2008. – 414, [2] с.); Кравцевич В. Украинский державный флот (Киев : Край, 1992. – 171, [2] с. : рис., ил., портр.); Кук В. УПА в запитаннях і відповідях Головного Командира (Львів : Галицька вид. спілка, 2007. – 80 с.); Начерк підручника для українських молодших старшин й підстаршин (Саскатун : Вид. «Укр. Стрілецької Громади в Канаді», 1938. – 413 с. : рис., схеми); Патриляк І. К. Військова діяльність ОУН (б) у 1940–1942 роках (Київ : КНУ ім. Тараса Шевченка ; Ін-т історії України НАН України, 2004. – 598 с.); Перспективи української національно-визвольної революції : вишкільні матеріяли з курсу влаштованого Проводом ЗЧ ОУН. Кн. 1. ([Б. м.] : Вид. Організаційно-Кадрової Референтури [ЗЧ ОУН], 1958. – 165, [3] с. – (Серія : Б-ка укр. підпільника ; Підручн. для формування нац. свідомості українців ; кн. 1 ; Матеріял тільки для внутрішньо-організаційного користування); Семотюк Я. Українські військові відзнаки : ордени, хрести, медалі та нашивки (Торонто : [б. в.], 1991. – 51, [1] с. : фот.); Семотюк Я. Українські військові нагороди : ордени, хрести, медалі та нашивки. 2-ге вид., доп. (Торонто : [б. в.], 2004. – 64 с. : фот.); Стефанів З. Українські збройні сили в 1917–1921 рр. : воєнно-іст. нарис. Ч. І (Коломия : Наша Слава, 1935. – 121, [2] с. : іл.); Стефанів З. Українські збройні сили, 1917–1921 рр. Ч. 1. Доба Центральної Ради й Гетьманату. – 2-ге вид., справл. ([Новий Ульм ; Мюнхен] : Союз українських ветеранів, 1947. – 118, [1] с. : іл., схеми, к.); Українська революція 1917–1921 рр. : подвиг героїв Крут : матеріали наук. читань [24 січня 2008 р., м. Ніжин] (Київ : Вид-во ім. О. Теліги, 2008. – 176 с.); Український визвольний рух у боротьбі з НКВД-КҐБ : вишкільні матеріали з курсу влаштованого Проводом ЗЧ ОУН. Кн. 2. – [Б. м.] : Вид. Організаційно-Кадрової Референтури [ЗЧ ОУН], 1958. – 144 с. – (Серія : Б-ка укр. підпільника ; Підруч. для формування нац. свідомості українців ; кн. 2; Матеріял тільки для внутрішнього організаційного користування); Українсько-московська війна 1920 року в документах. Ч. 1. Оперативні документи Штабу Армії Української Народньої Республіки (Варшава : Укр. наук. ін-т, 1933. – [ІІІ], 401, [7] с.) та інші.
Виокремлюємо видання, в яких висвітлено військову історію України. Ці праці також можна вважати підручниками, оскільки в них часто є завдання і запитання для читачів: Історія українського війська : з 383 ілюстраціями в тексті і 4 малюнками (Львів : Вид. Івана Тиктора, 1936. – [VIII], 568 с. : іл.); Історія українського війська. – 2-ге доп. вид. (Вінніпеґ : Клюб приятелів укр. книжки, 1953. – 832, [V], [А–К] с. : іл.); Корнієнко О. Нариси військової історії України. Сумський слобідський козацький полк 1659–1765 рр. (Київ : Інформ.-аналіт. агенція «Наш час», 2008. – 488 с. : іл.); Гайке В.-Д. Українська дивізія «Галичина» : історія формування і бойових дій у 1943–45 роках (Торонто та ін., 1970. – 277 с.); Карпинець І. Галичина : військова історія 1914–1921 (Львів : Вид. дім «Панорама», 2005. – 376 с. : портр., іл.) та багато інших.
На виставці представлені книги, в яких йдеться про збройні сили різних історичних етапів боротьби України за свою державність. Зокрема: Kumke C. Führer und Geführte bei den Zaporoger Kosaken : Struktur und Geschichte kosakischer Verbände im polnisch-litauischen Grenzland (1550–1648) (Berlin : Osteuropa-Institut an der Freien Universität Berlin; Wiesbaden : Otto Harrassowitz, 1993. – 551 s.); Martowych O. The Ukrainian Insurgent Army (UPA) (München : Ukr. Information Service, 1950. – 76 p.); Sodol P. R. UPA : they fought Hitler and Stalin ; a brief overview of military aspects from the history of the Ukrainian Insurgent Army, 1942–1949 (New-York : Committee for the World convention and reunion of soldiers in the Ukr. Insurgent Army, 1987. – 128 p.); Тернистий шлях Другої дивізії УНА. Створення УНК і Другої дивізії УНА (Ню Йорк ; Кліфтон : Об-ня вояків і приятелів Другої Української Дивізії УНА, 1994. – 161 с.); Бульба-Боровець Т. Армія без держави (Львів : Поклик сумління, 1993. – 166 с.); Бульба-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія Українського повстанського руху : спогади (Вінніпег : [б. в.], 1981. – 326 с.); Дзьобак В. В. Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941–1944 рр.) (Київ : Ін-т історії України НАН України, 2002. – 260 с.) тощо.
Серед видань, звертають на себе увагу альманахи, які виходили друком за межами України, зокрема: Альманах з нагоди посвячення пластових прапорів / Вид. 6-м Курінем УПЮ-ок ім. М. Вовчка – 7-м Курінем УПЮ-ів ім. полк. І. Чмоли (Чікаго : ЗДА, 1957. – 62 с.); Альманах ОБВУ-2. 1949–1964 (Лондон : [б. в.], [б. р.]. – 148 с.); Альманах ОБВУ-2. 1964–1980 (Лондон : УВС, 1980. – 201 с.); Альманах ОБВУ-3. 1980–1990 (Лондон : УВС, 1990. – 201 с.), у яких знаходимо багато інформації про військову підготовку молоді до захисту своєї держави; про життя і діяльність в еміграції Об’єднання бувших Вояків Українців у Великій Британії (ОбВУ), їх зусилля щодо організації життя українців за межами України і підготовки молодих поколінь до боротьби за Україну та її захисту.
У Альманаху ОБВУ-2. 1949–1964 (Лондон : [б. в.], [б. р.]. – 148 с.) читаємо: «…в 30-річчя ОбВУ нашу вояцьку пошану українським генералам і старшинам, визначним українським політичним, науковим, громадським і культурним діячам, установам, організаціям, товариствам, як рівнож британським і чужинецьким особистостям, які втримували зв’язок і співпрацювали з ОбВУ. Наша щира подяка Головній Управі Братства кол. вояків І УД У НА, Крайовим Братствам І УД УНА, Управі Братства «Броди – Лев» та Управам інших українських комбатантських організацій у вільному світі за добру і дружню співпрацю з нашою комбатантською організацією. …».
Об’єднання бувших Вояків Українців у Великій Британії, заклали тривкі основи для постання української загальної комбатантської організації у цій країні та визначили завдання організації, а саме: плекання традицій українського вояцтва, єднання його в одну велику, вояцьку сім’ю, в якій існувало б дружнє побратимство та невтомна праця українського вояцтва для української нації і підтримки її визвольної боротьби.
З перспективи тридцяти років відзначено, що вірність українській національній справі й добро української нації були основними принципами, покладеними в основу багатогранної діяльності ОбВУ й ці принципи здійснювалися вояцькою честю, побратимством, взаємопошаною, зрозумінням важливих завдань і постійним виконанням вояцького обов’язку – служби рідному народові й Україні, від якої ніхто нас, українських вояків, не звільнив.
Упродовж минулих тридцяти років Об’єднання бувших Вояків Українців у Великій Британії цілеспрямовано здійснювало багатогранну, копітку працю в різних ділянках: організаційній, культурно-освітній, видавничій, вишкільній, харитативній, зовнішньо-інформативній і суспільно-громадській. Бо ж не було й немає такої ділянки українського організованого життя, в якій не було б активної участі й вкладу українського вояцтва, яке хоча вже давно зняло з себе військову уніформу, але залишилось і далі українським вояцтвом на службі рідного народу й України. Воно йде слідами великих своїх предків, що їх вів до слави князь Святослав Завойовник, закликаючи: «Поляжемо, а не осоромимо землі Руської!»; предків, що йшли під прапорами Хмельницького, Мазепи; воїнів, що залишилися вірними думкам Головного Отамана Симона Петлюри: «Шлях звільнення нації густо кропиться кров’ю». З кожної сторінки історії нашої Батьківщини, промовляють до нас наші героїчні предки, які клали своє життя за волю і славу вітчизни. Говорить до нас княжа рать, яка виправлялася на Візантію, рубалася зі степовими ордами, промовляє козацьке лицарство, яке закурювало люльки на пожежах городів турецької імперії, громило польську шляхетчину, сікло москалів під Конотопом та йшло безстрашно на московські редути під Полтавою. Велика жертва життя і крови наших прапредків і предків не була даремною. Вона народжувала все нових і нових борців і героїв. У новішій історії нашої нації піднесли прапори визвольної боротьби Українські Січові Стрільці, армії УHP, УГА, Січ. Стрільці, Холодноярівці, Карпатські Січовики, воїни ДУН, І УД УНА, Української Повстанської Армії та борці УВО й ОУН. На їхній крові, чинах і безсмертних леґендах виросло молоде українське покоління, яке знову продовжує боротися з ворогом за відвічні права і волю української нації. Це покоління нескоримих проводить боротьбу в різних її формах і виявах Об’єднання бувших Вояків Українців у Великій Британії, часто зовсім нових, не все нам зрозумілих, яка ведеться в умовинах неймовірного затиску і брутального ворожого наступу на українську людину і націю (С. 7–8).
Багато фактологічного матеріалу про історію українського війська знайде зацікавлений читач у збірниках (11 збірників) «За Державність». Матеріали збірників «За державність» вміщують спогади із збройної боротьби за волю й державність України, велику кількість фотографій як особистих, так і групових із життя українського війська доби Визвольних змагань.
Зокрема, у збірнику «За державність : матеріяли до історії війська українського. Зб. 10 / ред. М. Садовський ; літературно-мовн. ред. П. Гавриш ; обкл. П. Холодний (старший) ; заставки М. Битинський ; Укр. воєнно-іст. ін-т. – Торонто : Укр. воєнно-іст. ін-т, 1964 (Торонто : Друк. «Гомону України»). – 254, [1] с. : фот., мал., схеми» у передмові читаємо: «Коли в 1920 р. замовкли гармати українського війська і армія перейшла кордони Польщі і Румунії і опинилась в таборах інтернованих, то ініціативна група старшин створила Українське Воєнно-Історичне Товариство в Каліші для збирання історичних матеріалів з визвольних змагань…». Згодом у Німеччині було створено Музей українського війська, а генерал М. Садовський, останній очільник Українського Воєнно-Історичного Товариства, в таборі Майну-Кастель (Німеччина), в 1947 р. зібрав ініціативну групу старшин, де було ухвалено відродити ідею товариства в формі Українського Воєнно-Історичного Інституту, що й було втілено в життя. Осідком Інституту з 1950 р. є м. Торонто в Канаді. Інститут розгорнув видавничу діяльність, розбудував свою структуру: Музей, Архів, Бібліотека, Видавництво і Галерея Образів, – всі пам’ятки й документи, пов’язані зі збройною боротьбою за Волю і Державність України. Авторами цього збірника є В. Кедровський, полковник; О. Греків, генерал-хорунжий; Ю. Ківерчук, полковник; П. Дубрівський, сотник; М. Крат, генерал-поручник; І. Зварич, підпоручник; В. Сім’янцев, сотник; Г. Маслівець, підполковник; С. Левченко, майор; В. Задояний, підполковник; А. Кущинський, підполковник та інші.
У збірнику «За державність : матеріяли до історії війська українського. Зб. 11 / ред. М. Садовський ; літературно-мовн. ред. К. Туркало ; обкл. П. Холодний (старший) ; заставки М. Битинський ; Укр. воєнно-іст. ін-т. – Торонто : Укр. воєнно-іст. ін-т, 1966 (Торонто : Друк. «Гомону України»). – 238, [2] с. : іл., фот., мал.» вміщено такі публікації: Сірожупанники: Табір полонених українських старшин у Йозефштадті, Австро-Угорщина (Й. Мандзенко, генерал-хорунжий Армії УНР); Формування Сірої Дивізії у Володимирі-Волинському. Переїзд на Чернігівщину. Повстання проти гетьмана (М. Бутович, сотник Армії УНР); Облога Києва, відступ Української Армії на Волинь та організація санітарної служби (проф. Я. Зозуля); Звільнення Кам’янця-Подільського від большевиків у 1918 році (князь І. Комнен, полковник); Моя служба в Українській Галицькій Армії на території східньої України (д-р В. Клодницький, майор артилерії УГА); Московська навала (продовження) (В. Задояний, підполковник Армії УНР); Українські Січові Стрільці (В. Волинець, хорунжий УСС) та інші.
У численних спогадах про Визвольні змагання українців у 1917–1921 рр. читачі знайдуть багато фактологічного матеріалу про історію боротьби за українську державність, про формування Збройних Сил України, перебіг воєнних подій. У спогадах В. Андрієвського (В десяту річницю: 22. 1. 1918 – 22. 1. 1928: Промова на урочистій академії в українській станиці при м. Каліш 22. 1. 1928 (Каліш : Табор, 1928. – 31 с.); З минулого: 1917 рік на Полтавщині. Т. 1., ч. 2-га (Берлін : Укр. слово, 1921. – 209 с.); З минулого. Т. 2 : Від Гетьмана до Директорії. Ч. 1 : Гетьман (Берлін : Укр. слово, 1923. – 307 с.); З минулого. Т. 2 : Від Гетьмана до Директорії. Ч. 2 : Директорія (Берлін : Укр. слово, 1923. – 310 с.); З минулого (1917-ий рік на Полтавщині). Т. 1, ч. 1 (1–4 розділи) (Йорк : Укр. вид-во «Говерля», 1963. – 157 с.); З минулого (1917-ий рік на Полтавщині). Т. 1, ч. 2 (5, 6 розділи) (Ню Йорк : Укр. вид-во «Говерля», 1963. – 210 с.); «З минулого: 1917 рік на Полтавщині. Т. 1., ч. 2-га» (Берлін : Укр. слово, 1921. – 209 с.) та інших йдеться про перебіг революційних і військових подій в Україні в бурхливі 1917–1921 рр.
Видання «З минулого: 1917 рік на Полтавщині. Т. 1, ч. 2-га» (Берлін : Укр. слово, 1921. – 209 с.) В. Андрієвського знайомить читачів з перебігом першої українсько-більшовицької війни в листопаді – грудні 1917 р., дає можливість осягнути політичну ситуацію в тогочасній Україні, окупацію Полтави 7 січня 1918 р. армією Муравйова, головні кадри якої складалися з випущених на волю карних злочинців.
У книзі «Події і люди на моєму шляху боротьби за Державу 1917–1966» (Чикаго : На чужині, 1966. – 222 с.) старшина Армії УНР, член Ради Українського військового клубу ім. гетьмана П. Полуботка Юрій Артюшенко, очевидець революційних подій,описує складні обставини, в яких український народ обстоював свою державність. Автор акцентує увагу на подіях Першої світової війни і революційних подіях, на важливому завданні українців – формуванні української регулярної армії, яке постійно гальмувалося урядом О. Керенського (С. 20–24). Незважаючи на всі перешкоди і заборони, «ядро українського вояцтва завдяки здоровому інстинкту перемогло всі відцентрові сили й покликало до життя Український військовий генеральний комітет, якому було доручено проводити «українізацію армії, не порушуючи боєздатності фронту» (С. 25). У спогадах описано становище українського народу в 1917–1921 рр., психологічний стан населення, причини невдач і поразки.
В. Кедровський – член Українського військового генерального комітету, Товариш секретаря військових справ у часи Української Центральної Ради – у своїх спогадах «1917 рік. Спогади члена Українського військового генерального комітету і товариша секретаря військових справ у часі Української Центральної Ради» (Вінніпег : Видавнича Спілка Тризуб, 1967. – 526 с.) розкрив умови, в яких довелося працювати будівничим Української армії. Розповідь автора ґрунтується на особистих враженнях, спогадах, а також на документах того часу, які автор зберіг, або зібрав поза межами України (С. 10). Автор міркує над питаннями: чому Центральна Рада не змогла створити регулярної української армії і чому не було проголошено самостійності України в початках революції 1917 р. (С. 13), зазначаючи, що з першого дня революції «агенти московської контрреволюції працювали скрізь на Україні в різних офіційних установах і сміло, відверто вели боротьбу з українством, а тим і з самою революцією «во імя недопущенія разрушенія єдінства вєлікой Россії» (С. 141). Аналізує діяльність Генерального військового комітету, наголошує, що цей орган працював у дуже складних обставинах. Українські національні сили, на які він спирався в боротьбі проти незмірно міцніших ворогів, що боролися з «сепаратизмом», були дуже слабкі. Комітет не дав себе спровокувати й дійшов до того часу, коли перетворився у військове міністерство та Генеральний і Головний штаби української армії. Автор вважає, що це стало можливим завдяки умілій та обережній, і водночас, послідовній тактиці, яку провадив його голова С. Петлюра, котрий увесь час був душею й мотором українського військового руху. (С. 156–157). Спогади В. Кедровського захоплюють детальним описом настроїв різних верств українського населення, суспільної атмосфери загалом, формують у читача цілісну картину революційної доби, дають розуміння її як надскладної.
У спогадах учасника революційних подій в Україні «Історія мого покоління» І. Майстренка (Едмонтон : Канадський Інститут Українських Студій Альбертський Університет, 1985. – 416 с.) розкрито долі людей – учасників і сучасників тих подій.
Книга авторства І. Мазепи,українського політичного і державного діяча, керівника уряду Української Народної Республіки періоду Директорії (від серпня 1919-го до травня 1920 р.), «Огнева проба : українська політика і стратегія в добі Зимового походу 1919–1920 (Прага : Колос, 1941. – 96 с.) висвітлює обставини, в яких було почато й закінчено Зимовий похід Української армії, безсторонньо висвітлює зміст Української революції 1917–1921 рр., події, які сталися перед Зимовим походом. «В листопаді 1919 року Начальна Команда Української Галицької Армії підписала, таємно від армії Наддніпрянської, договір з армією російських монархістів – (Денікіна) про перехід УГА під владу Денікіна. Сепаратний договір Галицького командування з Денікіним не був тільки наслідком дуже тяжкого матеріального й санітарного стану УГА (Наддніпрянська армія не була в кращому стані), але був у першу чергу виразом певної політичної орієнтації деяких провідників УГА й Галицького уряду, перш за все диктатора Є. Петрушевича) (С. 5).
В іншій своїй книзі «Україна в огні й бурі революції 1917–1921 рр. (Прага : Пробоєм, 1943. – 231 с.) І. Мазепа описує останній етап визвольних змагань українців, а саме, підписання Варшавського договору і зустріч автора з С. Петлюрою в Могилеві, події, що спричинили зміну уряду у Вінниці, кінець польсько-московської війни і перемир’я в Ризі, ситуацію в Україні в другій половині 1920 р. В очах автора, С. Петлюра – історична особистість, котра вирізнялася глибокою вірою в українську справу, доклалася до створення армії України. У добу найбільшого політичного хаосу в Україні, на початку 1919 р., він залишався лідером нації, вів непримиренну боротьбу з московськими окупантами. Найбільшою заслугою С. Петлюри І. Мазепа вважає порятунок українського фронту проти більшовизму від остаточного розкладу й розпорошення (С. 118).
Український журналіст, офіцер австро-угорської армії, сотник колишньої австрійської армії і Української Галицької Армії (УГА) Олексій Кузьма у своїй ґрунтовній праці «Листопадові дні 1918 р. Із шкіцами» (Львів ; Нью-Йорк : Червона калина, 1960. – 440 [15] с.) аналізує революційні події у Західній Україні, описує львівську кампанію, котра тривала повні три тижні і не тільки була багата бойовими епізодами, але й визначалася живою державно-творчою акцією, охоплюючи цілий край, і навіть переходячи поза його кордони. «Наслідок такий, що для українського громадянства не відомий повний образ львівської кампанії. Не знають його навіть колишні активні учасники, що виступаючи на відокремлених становищах, не були свідками подій на інших місцях. Заходила небезпека, що з часом наша боротьба за Львів буде відома тільки з чужих джерел і наших устних переказів, які все більше відбігатимуть від історичної правди» (С. 5).
Автор побудував своє дослідження на документах головної команди УГА, які завдяки щасливим обставинам потрапили до його рук. О. Кузьма використав усю літературу, українську і польську, що з’явилася у зв’язку з цими подіями, а також рукописні й усні повідомлення учасників й очевидців, виклав власні переживання і спостереження, подав карто-схеми боїв УГА з польськими збройними силами.
У спогадах П. Олійника «Листопадовий зрив: повстання Української Держави на західних землях в Листопаді 1918 р.» (Прага : Пробоєм, 1941. – 19 с.) йдеться про організацію збройних сил українства на західноукраїнських землях і боротьбу за українську державність в підавстрійській Україні. «Вже в перших днях світової війни почали українці галицької Волості організувати свою збройну силу: мало чисельний з початку легіон Українських Січових стрільців мав статися зав’язком армії в боротьбі за визволення України» (С. 3–4).
У цій книзі проаналізовано військову організацію і підготовку повстання на західних землях у 1918 р., описано перебіг політичних і військових подій у регіоні. Зокрема, зазначається, що в першій половині вересня 1918 р. серед українських військових старшин виникає група, яка творить таємну Українську Військову Організацію (УВО), яка розпочала пропаганду української справи серед українців у військових частинах міста Львова й розгорнула діяльність по організації українського вояцтва в одну таємну військову організацію під однією командою (С. 5–6).У другій половині вересня 1918 р. постав Центральний Військовий Комітет, а до його складу ввійшли «старшини У.С.С. (Українських січових стрільців), який співпрацював із цивільною політичною організацією, розпочав планову працю та поширив свою діяльність на більшу територію, організовуючи Українську Збройну Силу не тільки серед австрійських частин в краю, але й поза його межами (С. 6). Зразу ж постало питання про фактичну злуку Галичини з центральними землями, чого гаряче домагалася Українська армія (С. 3–14). Продовжувалося формування Української армії – найважливішої справи в тих обставинах. Державний Секретаріат розпорядився поділити територію Галичини на три області: Львівську, Станіславську і Тернопільську, які в свою чергу поділялися на 12 військових округів. (С. 15–16). У книзі описано бої за Львів упродовж трьох тижнів і відступ зі львівських позицій (С. 19–20).
Цінною у плані висвітлення військової тематики, національно-визвольних змагань українства першої чверті ХХ ст. є книга О. Лотоцького «Симон Петлюра як політик і державний муж» (Париж ; Лондон : Соборна Україна, 1951. – 77 с.), видана на вшанування 25-ї річниці смерті Симона Петлюри. Автор оперує промовами, документами, статтями і листами Петлюри – найважливішими думками Головного Отамана стосовно українських державних справ, української армії, визвольної політики. У спогадах С. Петлюра постає як «всенаціональний символ ідеї визволення України й ідеї збройної боротьби проти московського наїзду на Україну. Він віддається з усією енергією організації українських військових частин, згромаджує українські військові елементи, скликає українські військові з’їзди і формує військову адміністрацію, а головне – вдихає патріотичний дух в українські військові маси та витворює з них кадри майбутньої армії. В тих обставинах, коли намітився розвал російської армії, коли російський тимчасовий уряд ставив найбільші перешкоди для організації українського війська, пристаючи швидше на розвал війська, ніж на його українізацію, – в таких обставинах це була велетенська робота» (С. 7–10). Ідея української державної незалежності проймає весь національно-громадський світогляд С. Петлюри. Основи української державної незалежності він вбачав у свідомості нації, що стала спадщиною традиції минулого, як і в реальних потребах сучасного життя українського народу (С. 14–15).
У питаннях міжнародного порядку С. Петлюра надавав перевагу творенню блоку держав, зв’язаних з балтійсько-чорноморським басейном (С. 26). Головна думка С. Петлюри у військовій справі зводилася до того, що нація свідомо повинна перейнятися необхідністю оборони Батьківщини і завжди бути готовою до тієї оборони (С. 30). «Ціна крови й жертв, що ними купується мир і добробут нації, завжди буде меншою, коли раніш думають про відповідальну ролю війська» (С. 31).
Автор книги зазначає, що, на переконання С. Петлюри, Уряд УНР мав існувати і після поразки визвольних змагань. Він повинен діяти на чужині. До самої смерті С. Петлюра залишався ідейним провідником та організатором українського життя на еміграції. Завдання еміграції він вбачав «в дбайливому плеканні державних традицій, здобутих під час кривавої боротьби, в утворенні та розвитку культурних цінностей, потрібних для нашого всебічного звільнення, і в широко закроєній програмно-інформаційній роботі…» (С. 59–60).
Цікавий конспект споминів з Української революції подає і доктор Осип Назарук у своїй книзі «Рік на Великій Україні : конспект споминів з української революції» (Відень : Вид. «Укр. Прапору», 1920. – 344 с.), який був активним учасником революційних подій, займаючи різні посади і виконуючи важливі функції в ЗУНР та УНР. Свою книгу він розпочинає спогадами про зустріч з Гетьманом України П. Скоропадським 5 листопада 1918 р. Автор ділиться своїми враженнями від зустрічей з Є. Коновальцем, В. Винниченком, А. Мельником та іншими діячами революційної доби, роздумує над важливими питаннями боротьби за Українську державу та її будівництва (С. 5–7). О. Назарук детально описує підготовку повстання проти Гетьмана Скоропадського, переговори, які велися з німцями, переворот у Білій Церкві 16 листопада 1918 р. і осаду Києва Січовими Стрільцями під керівництвом підполковника А. Мельника. На думку дослідника, Директорія, яка прагнула здобути Київ, мала дуже мало вишколених військ: крім доброго полку Січових Стрільців ще дві невеличкі формації воїнів з Наддніпрянської України. Головну силу Директорії становило народне повстання, яке, як пише автор, могло розвиватися тільки за умови швидкого здобуття Києва. Якщо ж цього не зробити, то селянство важко було утримати. Саме повстання бачиться О. Назаруку могутнім, просто імпозантним. «Піднімалася стихійна мобілізація, в якій чути було навіть проблиски національного почування, які спочатку були негативні, звернені проти німців, але згодом почали набирати позитивного змісту» (С. 24).
О. Назарук робить висновок, що в ті революційні дні просте селянство Великої України представлялося йому більш войовничим, ніж галицьке. Але старшини і підстаршини на загал були без ініціативи, взяти хоча б способи видавання наказів. Найгірше було з озброєнням цих мас. Магазини зброї й амуніції перебували, переважно, під сторожею німецьких залог (С. 27). Автор констатує: коли німці почали опиратися походові Директорії на Київ, її боротьба стала ще більше популярною серед народу (С. 55). Описуючи вінницький період Директорії, дослідник відзначає, що в цей час зміцніли зв’язки з Галичиною, значно зріс авторитет Директорії, але з часом почалися сильні непорозуміння між німецькими й українськими військами (С. 68–69). Поступово налагоджувалася українська адміністрація і вона б зовсім правильно функціонувала, якби уряд затримався довше на одному місці (С. 75).
Детально описано в книзі відступ Директорії з Києва, оборону позицій Січовими Стрільцями й залишками наддніпрянських військ Директорії 14 грудня 1918 р. «Страшне було не так це винищування наших найкращих сил, як обставини, які товаришили йому: розагітовані більшовиками селяне почали уважати Січових Стрільців «панським» військом, яке бореться в інтересі поміщиків! Раненим Січовикам, які доволіклися до селянських хат, навіть води не хотіли подати…Словом, те що робили польські селяне з польськими повстанцями в 1830 і 1863 – повторялося й тут з нашими ідеалістами, тільки в далеко більших розмірах. А большевики також не щадили Січових Стрільців» (С. 141–142).
Директорія знову опинилася у Вінниці. Тягнулися безперспективні переговори з Антантою. Відбулася евакуація з Вінниці, уряд втік на Волинь. Сам автор опинився у Кременці. У березні 1919 р. О. Назарук підписав разом з отаманами Є. Коновальцем і А. Мельником іменем Стрілецької Ради голосну «Деклярацію Січових Стрільців», яка викликала багато шуму, але захистила січовиків від ворожого ставлення до них селянства (С. 149).
У виданні описані й події боротьби за Україну у 1919 р., відступ українських сил під тиском більшовиків. У всіх деталях описано засідання Стрілецької Ради, яке відбулося 22 червня 1919 р. в містечку Чорний Острів, візити С. Петлюри до Є. Петрушевича із проханням про допомогу проти більшовиків, зміну кабінету Директорії, Кам’янецький період, залишення Галицькою армією Галичини 16 липня 1919 р. і перехід Збруча (С. 171, 183–187).
О. Назарук характеризує обидва уряди і приходить до висновку, що Наддніпрянський уряд був краще фінансований і міг більше коштів виділяти на пропаганду, в той час як Галицький уряд мав у десять разів кращу мілітарну силу. Характеризуючи армії, адміністрації, партії обох урядів, їх зовнішню і внутрішню політику, О. Назарук симпатизує Диктатурі Є. Петрушевича, вважає, що у Галичині було більше порядку, відповідальності, патріотизму і демократії (С. 195–231). Подає автор план порятунку ситуації розколу і пропонує діяти шляхом налагодження тісного контакту між радикальною партією Галичини і партією соціалістів-революціонерів Наддніпрянщини. Але вже 12 вересня 1919 р., після з’їзду есерівського ЦК у Вінниці, делегати від радикальної партії повідомили про розкол у партії есерів, що відбувся через різне розуміння основних положень програми (С. 231–237).
Видання містить план спільної місії представників обох армій до Денікіна. Хоча Добровольча армія не хотіла говорити з місією С. Петлюри. Наддніпрянці ж звинуватили у зраді західняків. 9 листопада 1919 р. до Одеси була вислана нова делегація від Галицької армії (С. 282–284). 17 листопада 1919 р. Галицька армія залишила українську територію. Катастрофа ставала невідворотною. Непорозуміння і недовіра урядів посилювалась. Українські Січові Стрільці, які мали захищати Диктатуру у Кам’янці, перейшли на бік С. Петлюри. 16 листопада 1919 р. румуни перевезли Є. Петрушевича і декількох старшин, а також автора спогадів через Дністер у Бессарабію, яка вже була під охороною їхніх військ (С. 314–326).
З пережитого О. Назарук робить висновок на майбутнє: влада у неспокійні часи повинна бути в руках однієї людини, немає значення військової чи цивільної, але однієї; різні партії при владі в такий час – це страшна річ, особливо, коли партії висувають неосвічених людей; військових ні під якими умовами і в жодному разі не допускати до політиканства, вони, втягнувшись в політику, погублять справу; злочин посилюють ті чесні й освічені та чисті люди, котрі усуваються від політики, «бо вона брудна». У такій ситуації при владі опиняються недостойні, які добре забезпечують тільки себе, а не вирішують загальні справи; війну з чужими наїзниками на нашій землі потрібно вести безпощадно. Коли «безпощадність звернемо проти наїзників, припинимо ненависть між собою, а досі було навпаки» (С. 335–336). На жаль, і в нинішній ситуації ці думки залишаються актуальними.
У виданні Михайла Островерха, воїна Легіону Українського Січового Стрілецтва (УСС), Української Галицької Армії «Грозна калини: в Українських січових стрільців» (Нью Йорк : [б. в.], 1962. – 132 с.) описано складний шлях української визвольної боротьби з Росією і Польщею за Україну. Автор згадує події Першої світової війни, свою службу в лавах Українських січових стрільців. Його бойове хрещення сталося поблизу сіл Маловоди і Тудинки 1 листопада 1915 р. з російською армією. Бій УСС виграли, але М. Островерха потрапив до полону і лише у червні 1918 р. повернувся з неволі (С. 119). На початку жовтня 1918 р. він знову опинився серед своїх у коші УСС, у курені, який складався переважно з воїнів, котрі повернулися з полону (С. 120).
М. Островерха згадує постання самостійної Західної Області УНР. «Ніякого перевороту у Вижниці й не було – стояв же тут Кіш УСС. УСС спокійно і розважливо деяким зухвалим полякам зняли біло-червоні кокарди з їхніх блузок. Ми ж 100-ліття чекали на волю для жовто-блакитного кольору й тону! Стрілецтво у Вижниці й у Виженці мало одну-єдину ціль: самостійна держава України» (С. 129–130). Згодом автор спогадів воював на більшовицькому фронті у групі «Схід» під командуванням отамана Ляєра, у Підволочиську і околицях та «служив у 10-тій бригаді, від Чортківської офензиви почавши і аж до її, 10-тої бригади, трагічного кінця, як і такого ж кінця усієї нашої Української Галицької Армії» (С. 132).
Друга книга М. Островерха, представлена на виставці, «Блиски і темряви: 1918–1919–1920» (Нью-Йорк : [б. в.], 1966. – 208 с.), знайомить читачів з революційними подіями на західних землях України весною 1918 р. Автор аналізує усі найважливіші події революції: ІІІ Універсал, ІV Універсал, Берестейський мир, Гетьманат. Детально розповідає про формування 10-ої бригади згідно з наказом штабу І Корпусу УГА (С. 53).
Автор пише про бої з поляками за Березовицю Велику, Тернопіль, за с. Тростянець Великий, с. Гнідаву, з сумом констатує, як у 1919 р. «Польщі Франція дозволила і допомогла сформувати в себе армію, що у значній мірі складалася з українців, колишніх вояків австрійської армії, що поверталися з полону, з Італії, додому. Їх завербували до польської армії Галлєра, щоб іти битись у Галичині проти більшовиків. Поляки обманом пустили брата проти брата, аби лиш – ще й чужою силою – поставити свою перевагу» (С. 74). М. Островерха детально описує початок серпня 1919 р., коли 10-та бригада просуваючись до Києва, поповнювала свої ряди молоддю, яка добровільно вливалася в Українську армію. Бригада координувала свої дії з Запорозькою Дивізією і Полком Чорних Запорожців. Спільними зусиллями вони успішно долали більшовицький опір. 6 серпня була здобута Вінниця. У наступі значну збройну допомогу надали селяни-повстанці, їх було понад три тисячі (С. 93). У книзі також йдеться про терор, який чинила більшовицька армія і «Чека» щодо місцевих жителів.
Автор спогадів вважає, що він і його бойові товариші були «лише єдиний раз щасливі земним щастям: здобувши Київ!» 31 серпня 1919 р. Але це тривало недовго, адже від Броварів – Дарниці добровольча білогвардійська армія генерала Денікіна таємно увійшла у визволений від більшовиків Київ. На жаль, це сталося в результаті невмілої політики Українського уряду, який допустив такий розвиток подій. «Після 31 серпня 1919 р. … прийшла сіра, понура, страшна дійсність: боротись на рідній Землі проти червоної Москви, проти білої Москви, проти свого ж, рідного народу» (С. 108). М. Островерха з гіркотою пише, що українська людина побачила у вояку Української армії ворога, який стояв на заваді виконання більшовицьких лозунгів і розгорнула нищівну війну проти нього. Автор згадує про свою роботу у штабі 10-ої бригади про останній, трагічний, бій УГА із денікінцями під Жорнищами та фатальне і непотрібне перемир’я з Денікіном. На його переконання, зненавиджений договір уряду ЗОУНР із Денікіном вніс багато деструктиву в ряди УГА. У цей час в УГА спалахнула пошесть тифу. У грудні 1919 р. залізниці майже не працювали. Фронт під Бердичівом був слабкий, більшовики його намагалися прорвати, а взаємне недовір’я і ворожнеча між денікінцями і воїнами УГА його послаблювали. У останню декаду грудня більшовики захопили Вінницю. І тут стався ще один удар, ще важчий, ніж під Жорнищами: угода уряду ЗОУНР з більшовиками.
Автор розповідає про те, як кіннота Котовського увірвалася в с. Нестерварку. Більшовики влаштували масштабні облави на селян-повстанців, розстрілювали галичан, яких упіймали, зруйнували міст між Тульчином і Нестерваркою. Під їх тиском більшість вояків УГА з групою генерала М. Омеляновича-Павленка відійшла в напрямку фронту на захід. До Тульчина увійшли поляки, вони роззброювали воїнів УГА та засилали їх до Польщі в табори. Книга також містить відомості про здобуття Києва С. Петлюрою і поляками та залишення його внаслідок удару кінноти Будьонного з боку Коростеня–Житомира, про постійні зміни на фронті, погані для українців (С. 169–173).
Спогади М. Островерха дають можливість зрозуміти всю складність революційної доби, збагнути настрої воїнів Української армії та місцевого населення, дії вищих урядовців і військового командування, змушеного виробляти тактику у критичних умовах.
Книга Євгена Коновальця «Причинки до історії Української революції» (Вид. 2-ге. [б. м.] : Накладом Проводу Українських Націоналістів, 1948. 47 с.) побудована на великому масиві фактів, які «допоможуть історикові накреслити характеристику революційного часу й груп та осіб, які той час висунув». Відомий український діяч зосереджує свою увагу переважно на подіях, які або замовчувалися, або перекручувалися фахівцями. Він пише: «Як комендант С. С. і голова Стрілецької ради я мав можливість пильніше приглянутись цілості стрілецького життя й мав більше нагоди пізнати взаємини між нашою організацією та всім іншим революційним рухом тодішнього часу. Найбільшим нашим лихом є відсутність цілости архіву січових Стрільців. Віримо, що прийде час, коли й архівні документи побачать світ і будуть підтвердженням моїх заміток» (С. 3). Є. Коновалець намагається спростувати численні міфи та плітки стосовно історії Січових Стрільців, якими він командував під час національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. Автор подає свій погляд на перебіг багатьох важливих та суперечливих подій того часу.
І. Паньків у спогадах «На панцирному потягу «Отаман Мельник»: (Спогади з 1918–1919 років) (Вінніпег : [б. в.], 1954. – 56 с.) оприлюднює важливий джерельний матеріал, що допомагає нашим дослідникам у об’єктивному висвітленні героїчної доби в історії українства. У січні 1919 р. автор спогадів, стрілець скорострільної чоти 3-го полку Січових Стрільців був відряджений на панцерник «Отаман Мельник» для подальшої військової служби. Він описує важкі бої проти більшовиків у районі Чуднова та Старокостянтинова, детально характеризує команду панцерника, його озброєння та бойові маневри. Команда панцерника складалася з 30-х людей (10 гарматчиків та 18 обслуги скорострілів, комендант і заступник). На панцернику було дві гармати і 16 кулеметів, 8 кулеметів марки «Максим» і 8 ручних кулеметів «Льюїс». Як пише І. Паньків, панцерник не відповідав всім вимогам побудови панцерників, адже був виготовлений на скору руку, але все-таки був потужною бойовою одиницею.
У книзі розкриваються неспокійні революційні часи в Україні: «...фронт як такий, був відсутній, війна велася вздовж залізничних шляхів. Велику роль в особливостях такої війни відігравали панцирні потяги, які перші йшли на ворога, останні залишали станції, з яких відходили українські частини, затримуючи на собі всі атаки наступаючого ворога. Ворог усвідомлював значення панцирників, тому завжди всіма силами намагався захопити панцирник до своїх рук. Тому діяли «підривні відділи», завданням яких було підірвати залізничний шлях і здобути панцерник. Залога кожного панцерника воліла краще померти зі зброєю в руках, аніж піддатися ворогові» (С. 14).Бронепотяг був знищений власною командою, коли потрапив в оточення біля станції Тарасівка на кордоні України з Румунією. Автор розкриває бойовий шлях команди панцерника і подає багато маловідомих фактів про перебіг революційних подій в Україні до 1920 р.
Книга «Моя участь у визвольних змаганнях 1917–1920 рр.» (Торонто : [б. в.], 1966. – 192 с.) Осипа Станімира присвячена старшинам, підстаршинам і стрільцям ІІ Куреня 8-ої самбірської бригади, в якій служив автор та всім грядущим борцям за Українську державність. У роки Першої світової війни 1914–1918 рр. О. Станімир служив в австрійській армії, у лютому 1915-го потрапив до російського полону, після лютневої революції 1917 р. повернувся до Австрії, воював на італійському фронті (поручник, сотник). Під час українсько-польської війни 1918–1919 рр. – сотник УГА. З грудня 1918 р. командував бойовою групою «Городок», пізніше — другим куренем 8-ї Самбірської бригади УГА. Наприкінці серпня 1919 р. підрозділ О. Станімира одним з перших увійшов до Києва. На початку лютого 1920 р. поблизу Бірзула (тепер Котовськ, Одеської області) О. Станімир увійшов до складу армійського ревкому УГА, який розіслав галицьким частинам наказ про створення на їх базі підрозділів Червоної української галицької армії. Наприкінці квітня 1920 р. бригада О. Станімира намагалася приєднатись до Армії УНР, але була оточена і роззброєна польськими військами. Разом з невеликим підрозділом комбриг прорвався до армії генерала М. Омеляновича-Павленка. У своїй книзі він критично оцінює поразку визвольних змагань 1917–1920 рр., виокремлює три найсвітліші події Української революції: 1 листопада 1918 р. у Львові; 22 січня 1919 р.; 31 серпня 1919 р. Усі три перемоги були зведені нанівець, на думку Станімира, в результаті слабкої і невідповідної підготовки (С. 8–9).
Військовий діяч, військовий історик і педагог, генерал-хорунжий Армії УНР Всеволод Петрів у книзі «Спомини з часів української революції (1917–1921). Ч. І : До Берестейського миру (Львів : Червона Калина, 1927. – 180 с.) висвітлює період Гетьманату, деталізує всі складнощі співжиття з німцями, настрої місцевого населення, добровільну допомогу села, бої під Лозовою та Понятином, похід Української армії на Крим, зустріч з австрійськими галицькими частинами та російським відділом полковника Дроздовського, конфлікт з німецько-австрійським командуванням, детально розповідає про татарський уряд, бої та перетрактації з севастопольською залогою, про вихід Української армії з Криму. «Спомини з часів Української революції (1917–1921)» охоплюють перебування армії в околицях Мелітополя, перехід до Олександрівська та зустріч з Українськими Січовими Стрільцями.
У виданні: Бедрій А. ОУН і УПА (Нью Йорк ; Торонто ; Лондон : Укр. центральна інформаційна служба, 1983. – 65 с.) висвітлено відношення ОУН під проводом С. Бандери до УПА. У ційі праці приділено менше уваги самим бойовим діям УПА.
У виданні «Бандера С. Перспективи української революції» (Мюнхен : Вид. Оранізації укр. націоналістів, 1978. – 640 с.) автор зосереджений на головній справі визвольної боротьби України з московських тенет, велику увагу приділяє переможній визвольній війні усіх уярмлених націй проти російського окупанта й більшовицької тиранської тоталітарної системи. С. Бандера пише про всенародне організоване збройне повстання Організації Українських Націоналістів (ОУН) – Української Повстанської Армії (УПА), про війну України та інших поневолених народів на два фронти: проти двох варіантів російських імперіалістів – більшовицьких і антикомуністичних, підтриманих евентуально деякими західними державами. Як передбачливий стратег він всебічно розробляє оборонні заходи України, вказує на шляхи розщеплювання війни на два фронти.
С. Бандера оцінює ретроспективно всенародний збройний внесок, що врятував народ від багатомільйонних жертв терору й депортації. Розгортання і зміцнення революційного потенціалу двофронтової війни ОУН – УПА, а у тому понад десятирічна збройна боротьба, всенародне повстання УПА. Особливу увагу автор приділяє розбудові ОУН, зазначаючи, що сама стихія без керівництва і потуги не переможе у боротьбі з таким страшним ворогом, як Росія й її пробійна сила – КПСС. Проти КПСС мусить стояти по цім боці барикад ОУН і АБН (Антибольшевицький Блок Народів) (С. ІХ–ХІІІ). ОУН вважає хребтом визвольної боротьби, провідною політичною силою, яка створила УПА і УГВР (Українську Головну Визвольну Раду), і яка провідною залишалася до дня написання цих рядків автором (1951 р.). «ОУН має на меті підготувати збройний зрив в Україні й допомогти в його організації, координуючи його спільно з визвольними організаціями інших поневолених народів в усьому підсовєтському світі. Суттєвим для національного визволення є якраз зброя – армія, тому всі сьогоднішні заходи є спрямовані на те, щоб підготувати її, тобто – озброїти народ» (С. 262), – пише автор.
Сподіваємося, що наша виставка приверне увагу зацікавлених читачів, розширить їх знання з історії Збройних Сил України та історії воєн, що мали місце на українських теренах у попередні століття, проллє світло на причини цих воєн та дасть можливість глибше зрозуміти сучасну оборонну війну України проти імперських зазіхань Росії.
Бібліографія видань, представлених на книжковій виставці
Виставку підготували:
провідний науковий співробітник Т. Д. Антонюк,
молодший науковий співробітник В. Д. Антонова
Всі права захищено ©
2013 - 2025 Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського
Працює на Drupal | За підтримки OS Templates
Оплата послуг та благодійні внески
Ми в соціальних мережах