Цьогоріч українська спільнота відзначає 155-річчя від дня народження видатної постаті української та світової культури кінця ХІХ — початку ХХ ст., письменниці, поетеси та перекладачки Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач-Квітки).

Життя цієї жінки було складним, проте важка хвороба, що з’явилася ще в дитинстві, не зламала її жаги до життя та творчості. Її вірш «Contra spem spero!» (з лат. — «Без надії сподіваюсь!») став своєрідним творчим кредо письменниці протягом її короткого, але надзвичайно насиченого життя.

Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 р. у місті Новоград-Волинський (нині — Звягель) у родині заможного українського поміщика, відомого юриста та мецената Петра Косача і письменниці Ольги Косач (у дівоцтві Драгоманової), відомої широкому загалу під літературним псевдонімом Олена Пчілка. Проукраїнська атмосфера родини значною мірою сформувала світогляд майбутньої поетеси, а її природні здібності до мов (вона досконало володіла більш ніж десятком) та літератури стали підґрунтям її творчого розвитку.

Важка хвороба, яка вразила Ларису Петрівну у десятирічному віці (туберкульоз кісток), змусила дівчину відмовитися від навчання у школі, гри на музичних інструментах і занять малюванням та прирекла її на тривале лікування протягом усього життя. Саме ця хвороба згодом стала причиною передчасної смерті письменниці у 42-річному віці. Проте вона не зламала сили її духу.

По собі Леся Українка залишила значну літературну спадщину — понад 270 поетичних творів, включаючи вірші та поеми, а також численні переклади творів світової класики.

Перші літературні твори юної Лариси Косач були опубліковані у львівському літературно-науковому і громадському двотижневому часописі «Зоря» (1880–1897), який з 1885 р. став органом Літературного товариства ім. Т. Шевченка (згодом — Наукового товариства ім. Т. Шевченка).

Уперше друкований вірш тринадцятирічної Лариси Косач «Конвалія» було опубліковано в № 22 (с. 186) часопису за 1884 р. під псевдонімом Леся Українка, який вона запозичила у свого дядька Михайла Драгоманова (той підписувався як «Українець»). Вірш було написано у мальовничому поліському селі Колодяжному, де поетеса провела свої дитячі та юнацькі роки.

Наступний твір — «Сафо» (присвячений самогубству через нерозділене кохання поетеси Сафо до Фаона) — також написано в Колодяжному 3 листопада 1884 р., а опубліковано в № 23 (с. 195) журналу «Зоря».

У цьому ж журналі 1887 р. (№ 10, с. 167–168) шістнадцятирічною Лесею було надруковано її перший поетичний переклад — уривок із поеми Адама Міцкевича «Конрад Валленрод». Це був її перекладацький дебют. Того ж року в № 24 (с. 413) журналу «Зоря» було опубліковано і перший вірш, написаний дівчиною ще у дев’ятирічному віці, — «Надія». Цей твір був присвячений тітці письменниці Олені Антонівні Косач (у шлюбі Тесленко-Приходько), яку було заслано до Сибіру за участь у замаху на шефа жандармів генерала Дрентельна.

У 1888 р. на сторінках журналу «Зоря» було опубліковано такі твори Лесі Українки: «Чого то часами, як сяду за діло…» (№ 4, с. 63), ліричний вірш «Пісня» (№ 16, с. 261) та сонет «Прощальна пісня Марії Стюарт» (№ 24, с. 405).

1889 р. став роком активної перекладацької діяльності поетеси. У журналі було надруковано її переклади творів німецького поета Генріха Гейне: «Вони мене дражнили…», «Чого так поблідли ті рожі ясні?», «Як я про свою говорив вам печаль» (№ 1, с. 5). У № 2 (с. 24–25) було опубліковано перший прозовий твір Лесі Українки — «Така її доля» (перше реалістичне оповідання про трагічну долю жінки).

Крім того, цього ж року з’явилася низка її поезій: «Завітання» (№ 2, с. 25), «До природи» (№ 8, с. 133 — зразок пейзажної лірики), «Напровесні» (№ 9, с. 150 — вірш-маніфест ранньої інтимно-пейзажної лірики, що увійшов до збірки «На крилах пісень»), «Співець» (№ 21, с. 350–351), «В’язень» (№ 23, с. 335 — зразок громадянської лірики) та «Святий вечір!» (№ 24, с. 286–287).

У 1891 р. в «Зорі» було опубліковано ще один переклад Г. Гейне — «В тебе й діаманти, і перли…» (№ 24, с. 371). У цьому ж році вийшли друком неоромантичний твір-звернення «Сонет» (№ 4, с. 64 — «Фантазіє, богине легкокрила…»), зразок інтимно-пейзажної лірики «Зоря» (№ 12, с. 227) та ліричний маніфест оптимізму «Розвага» (№ 15).

1892 р. ознаменувався публікацією таких творів: «Весняні співи» (№ 1, с. 6–7) — прозовий нарис-спогад, написаний під враженням перебування на хуторі Косівщина (Слобожанщина); «До мого фортепіано» (№ 8, с. 149–150) — лірична елегія зі щемливим прощанням поетеси з інструментом, на якому вона не могла грати через хворобу; поема «Самсон» (№ 10, с. 186–189), заснована на біблійному сюжеті.

У 1893 р. в «Зорі» (№ 19, с. 368) було надруковано лише один вірш — «Сосна» (передрук із збірки «На крилах пісень»).

У 1894 р. в журналі було опубліковано в кількох номерах перший великий прозовий твір Лесі Українки — психологічну новелу «Жаль», а також ліричну мініатюру «Хотіла б я піснею стати» (№ 2, с. 35–36).

У 1895 р. в «Зорі» (с. 468–469) було опубліковано лише один твір поетеси — «Німфи», переклад вірша у прозі І. С. Тургенєва.
Наступні літературні твори Лесі Українки публікувалися й в інших періодичних виданнях.
Зокрема, у журналі «Літературно-науковий вісник» — літературно-мистецькому, науковому та суспільно-політичному щомісячнику, що почав виходити у Львові з 1898 р. (а з 1906 р. — також у Києві) як продовження традицій журналів «Зоря» та «Житє і слово». Саме на сторінках цього видання було опубліковано такі відомі твори письменниці, як «Лісова пісня», «Кассандра» та ін.

У щотижневому громадському і літературно-науковому журналі «Рідний край», що виходив у Полтаві у 1905–1907 рр., було надруковано переклади Лесі Українки з Віктора Гюго, Джорджа Байрона та Ади Негрі, а також її власні твори: «Пророк», драматичну поему «В катакомбах», цикл поезій «Весна в Єгипті», написаний під час лікування письменниці в цій країні.
У 1911 р. Леся Українка написала твір «На роковини» (№ 9–10, с. 3), присвячений пам’яті Тараса Шевченка. Також у журналі «Рідний край» було опубліковано такі відомі твори, як «Королівна» (1912, № 5, с. 5–8) та «Бояриня» (1914, № 1–6).

У 1905 р. (т. 91, с. 11–72) у журналі «Киевская старина» було опубліковано психологічну повість Лесі Українки «Приязнь», що містила автобіографічні мотиви.
На початку ХХ ст. Леся Українка певний час, задля заробітку, вимушено публікувала в російському журналі «Жизнь» літературно-критичні огляди: «Два направления в новейшей итальянской литературе» (Ада Негри і д’Аннунціо) (1900, № 7, с. 187–214), «Заметки о новейшей польской литературе» (1901, № 1, с. 103–123) та ін.

Окреме місце у творчості Лесі Українки посідає політична сатира, спрямована проти російської імперської політики, лібералізму та суспільної пасивності. Особливо активно це проявилося у 1906 р., коли в сатиричному журналі «Шершень» було опубліковано її твори: «Легенда» (№ 8, с. 3), «Пан політик» (№ 15, с. 6), «Веселий пан» (№ 16–17, с. 7), «Пан народовець» (№ 16, с. 8), «Практичний пан» (№ 18, с. 3), «Казочка про край царя Гороха» (№ 18, с. 3).

Цікавим є те, що цей щотижневик проіснував лише кілька місяців — «з малюнками й картинами на суспільні й політичні теми, за типом столичних сатиричних журналів». Перший номер «Шершня» було повністю конфісковано імперською владою. Тим не менше журналу вдалося проіснувати близько семи місяців, протягом яких вийшло 26 номерів.

На виставці представлені літературні твори Лесі Українки, опубліковані у періодичних виданнях другої половини ХІХ — початку ХХ ст. («Зоря», «Рідний край», щотижневик «Шершень»), які зберігаються у відділі бібліотечних зібрань та історичних колекцій Інституту книгознавства НБУВ.

Виставку підготувала
старша наукова співробітниця
Тетяна Мяскова