Український театр зародився ще в давні часи, коли різноманітні обряди мали виразний театралізований характер. Навіть звичайне весілля перетворювалося на справжнє народне свято з власним сюжетом і ролями. Ігри, пісні й танці можна вважати першими проявами народного театрального мистецтва.

У період Київської Русі театр почав формуватися в межах так званого княжого (дружинного) театру. Уже на початку ХІ ст. у театральних постановках використовували елементи драматургії. До репертуару княжого театру входили драматичні поеми речитативного типу, що виконувалися під музичний супровід.

Перші твори, близькі до сучасного розуміння драми, поширювали учні київських братських і лаврських шкіл у XVI–XVII ст. У цей самий час важливими центрами розвитку релігійної драми стали Львівська братська школа та Острозька академія. До XVIII ст. великої популярності набули мандрівні театри — вертепи. Їхній репертуар складався переважно з різдвяних вистав, а також інтермедій, у яких відображалися соціальні та побутові сюжети.

Козаки, прагнучи організувати змістовне дозвілля, створювали невеликі аматорські театральні гуртки та інструментальні оркестри. З 1750 р., коли гетьманом став Кирило Розумовський, у Глухові було зведено палац із приміщенням для проведення театральних вистав. У цьому театрі поєднувалися різні мистецькі напрями: лунав хоровий спів, виступали солісти, грав оркестр, декламувалися уривки з літературних творів, виконувалися балетні номери. На сцені ставили твори Есхіла, інсценізації епічних поем Гомера, а також п’єси західноєвропейських авторів, інтермедії й діалоги українських авторів.

У Львові перший стаціонарний театр відкрився 1795 р. у приміщенні колишнього єзуїтського костелу. Згодом такі театри з’явилися й в інших містах: у Києві — 1806 р., в Одесі — 1809 р., у Полтаві — 1810 р. Формування класичної української драматургії пов’язують із діяльністю Івана Котляревського — засновника нової української літературної мови, а також Григорія Квітки-Основ’яненка — керівника Полтавського театру. Їхнім творам були притаманні бурлескність, яскрава емоційність, образність і гумор — риси, що значною мірою визначили стиль українського академічного театру.

У другій половині XIX ст. широкого розмаху набув аматорський театральний рух. Саме в цьому середовищі розпочали свій творчий шлях корифеї української сцени — Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий, які згодом стали провідними драматургами й режисерами українського театру. Вагомий внесок у розвиток української сцени зробила родина Тобілевичів. Брати, які стали справжніми легендами театру, працювали під сценічними іменами — Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський та Панас Саксаганський. Яскравою окрасою української сцени того часу була й видатна акторка Марія Заньковецька. Саме вони у 1882 р. в Єлисаветграді (нині Кропивницький) створили перший професійний український театр — Театр корифеїв, який відмежувався від польських і російських театральних традицій. Засновником театру став Марко Кропивницький. Його трупа швидко здобула славу завдяки майстерності провідних акторів і режисерів — Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Марії Заньковецької та Михайла Старицького.

На початку ХХ ст. українська драматургія зазнала глибоких змін. Визвольний рух і політичні переслідування створили складні умови для розвитку театру. Переломним став 1918 р., коли Лесь Курбас разом із Гнатом Юрою заснували Державний драматичний театр і «Молодий театр», який з 1922 р. діяв під назвою «Березіль». Саме з діяльності театру «Березіль» бере початок створення театральної бібліотеки, музею та першого фахового театрального журналу. Експериментаторські пошуки Леся Курбаса, репресованого в період сталінізму, і сьогодні надихають митців та залишаються актуальними для сучасного театру. Завдяки таланту та особливому мистецькому баченню Леся Курбаса на українській сцені переосмислено твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Фрідріха Шиллера та Мольєра. Спираючись на традиції попередників, розвиток української літератури й боротьбу за право на рідне слово, а також завдяки сміливості й таланту визначних діячів, український театр продовжив свій поступ. Кожна історична епоха залишила власний слід у формуванні та зміцненні театрального мистецтва в Україні.

До уваги читачів на виставці представлені періодичні видання, що стосуються театрального мистецтва. До експозиції включено й російськомовні видання, опубліковані в Україні, оскільки в імперський період значна частина театральної періодики виходила російською мовою. Водночас вони є важливим джерелом для вивчення культурного процесу того часу, адже українська культура функціонувала в широкому імперському культурному полі.

Журнал «Артист» — ілюстроване театральне, музичне та художнє періодичне видання, що належало до провідних органів театральної періодики останньої третини ХІХ ст. Він виходив у Москві з вересня 1889 р. до лютого 1895 р.; друк здійснювався у друкарні «Товариства І. Н. Кушнерьова і Ко». Усього було видано 46 номерів. Засновником, видавцем і першим редактором журналу був Ф. А. Куманін. У 1894 р. (№ 37) редактором став Н. В. Новіков. Журнал виходив за театральними сезонами — з вересня до квітня — великими книжками (по сім номерів на рік). Наприкінці ХІХ ст. так званий «товстий» театральний журнал став одним із провідних типів спеціалізованої мистецької періодики. Видання містило хроніку мистецьких подій, зокрема огляди вистав в Одесі, Києві, Полтаві, Кременчуку, Миколаєві, Харкові, а також оцінки акторської гри та майстерності.

Театральний тижневик «Театральная Россия» виходив у 1904–1905 рр., у Санкт-Петербурзі під редакцією А. Кугеля, відображав широку картину життя всіх міст імперії. Видання мало інформаційно-критичний характер і виконувало функцію театральної хроніки, публікуючи рецензії, огляди сезонів та повідомлення про гастрольну діяльність. Значну увагу видання приділяло українським містам, де театральна культура на початку ХХ ст. Так, у Черкасах і Ромнах театральне життя мало епізодичний характер і залежало від мандрівних труп, а їх репертуар залежав від інтересів публіки.  Така сама ситуація була і в Прилуках, де вистави відбувалися нерегулярно, здебільшого в тимчасових приміщеннях, але приїжджі колективи підтримували театральний інтерес містян. Близьким за характером був і театральний побут Кременця, де відсутність постійної трупи компенсувалася гастролями, що мали сезонний характер і залежали від загальних маршрутів мандрівних акторських колективів.  Водночас Кам’янець-Подільський уже виступав як важливий регіональний осередок із більш усталеним театральним життям і регулярними виставами. Особливе місце займав Херсон, де з кінця ХІХ ст. функціонував стаціонарний театр і відбувалося насичене сценічне життя. Оголошення про вистави в повітових містах України регулярно публікувалися в журналі «Театральная Россія» разом з прізвищами задіяних акторів та деякою критикою вистав. 

«Артистичний вісник» — журнал, заснований Іваном Трушем і Станіславом Людкевичем, виходив у Львові впродовж 1905–1907 рр. На його сторінках друкувалися наукові й критичні статті, а також матеріали Івана Франка, зокрема «Думки профана на музикальні теми» та «Наша театральна мізерія».

Періодичне видання «Киевский театрал» виходило на початку ХХ ст. у Києві. У ньому публікувалися рецензії на вистави, відомості про репертуар і гастролі, а також матеріали про акторів і драматургів.

Журнал «Киевская рампа» (1912–1914) був ілюстрованим виданням, що висвітлювало театральні, естрадні та кінематографічні події міста. Він відображав розвиток масової культури, популярність театрів мініатюр, кабаре та вар’єте.

У Катеринославі театральна періодика з’явилася лише у 1910-х роках. Зокрема, у 1912–1915 рр. виходив журнал «Вестник театра», який публікував матеріали про прем’єри, гастролі та творчість акторів.

Журнал «Театр и кино» почав виходити з листопада 1915 р. в Одесі. У кожному номері публікувалися фотографії, ілюстрації та карикатури на одеських митців і гастролюючих акторів. Редактором і видавцем журналу був відомий одеський журналіст і мистецький критик Лев Маркович Камишніков (1881–1961).

«Киевский театральный курьер» —

щоденна газета, що виходила у 1908–1916 рр. російською мовою. Видання публікувало програми та лібрето вистав місцевих і гастрольних театрів. Загалом було видано 2507 номерів, які збереглися до нашого часу. На сторінках газети друкувалися матеріали, присвячені літературі, мистецтву, театру, музиці та новинам кінематографа, а також рецензії, театральна хроніка та рекламні оголошення.

Основними рубриками видання були «Театр и музыка», «На кончике пера», «Хроника», «У экрана», «По провинции», «Разные известия». Серед публікацій траплялися програми репертуару київських театрів, повідомлення про бенефіси митців музичного та драматичного театрів, а також матеріали про виступи українських і російських театральних колективів. У газеті містилися фотопортрети відомих акторів і театральних діячів, зокрема В. Верховинця, М. Заньковецької, О. Кошиця, С. Кузнецова, Ф. Левицького, М. Максима, І. Мар’яненка, М. Садовського, П. Саксаганського та інших.

Крім того, видання публікувало матеріали, присвячені гастролям відомих митців, зокрема Сари Бернар та Федора Шаляпіна, а також інформацію про акторський дебют Леся Курбаса (№ 2502 від 15 квітня 1916 р.). На сторінках газети з’являлися й літературні матеріали, зокрема лист Леоніда Андрєєва до рецензентів В. Чаговця та М. Ніколаєва, у якому автор висловлював незгоду з їхньою оцінкою головного героя його п’єси «Професор Сторицин». Також публікувалися поетичні твори, карикатури та дружні шаржі на відомих композиторів, акторів, режисерів, антрепренерів і директорів театрів.

Таким чином, із середини ХІХ ст. театри стали невід’ємною складовою великих європейських центрів і українських міст — як великих, так і повітових. На початку ХХ ст. сформувалися передумови для появи спеціалізованих театральних оглядів.

Виставку підготувала
Іванна Гуржій