За влучним висловом Сергія Білоконя «в українському мистецтвознавстві внесок Стефана Андрійовича Таранушенка остільки монументальний і поважний, як стародавня піраміда». Дійсно, широта і ґрунтовність його досліджень, фундаментальна наукова спадщина надійно закріпили за Стефаном Андрійовичем лаври «велетня мистецтвознавства».

Народився Стефан Таранушенко в грудні 1889 р. у місті Лебедині Харківської губернії, про що є запис у метричній книзі (Ф. 278, № 1570). Батьки Андрій Петрович та Анастасія Василівна були цеховими. Навчався спочатку в народному (три роки) та міському (чотири роки) училищах, а згодом завершив середню освіту в охтирській класичній гімназії (4–7 класи), паралельно даючи уроки латинської мови. Серед виставлених на огляд документів є атестати про закінчення цих учбових закладів (Ф. 278, № 1571–1572).

Невдовзі Стефан Таранушенко вступив на словесне відділення історико-філологічного факультету Харківського університету. Саме в університетському середовищі Стефан Андрійович набув перших навичок дослідницької роботи, намагався більше працювати з первинним джерелом – пам’ятками в натурі.

В експозиції представлена медальна робота Стефана Таранушенка «Іконографія українських іконостасів» (Ф. 278, № 105) та сам документ, що підтверджував нагородження (Ф. 278, № 1577). Тему дослідження йому запропонував професор Федір Шміт (згодом академік УАН), гадаючи, що студент обмежиться наявним у Харкові матеріалом. Однак молодий дослідник вирішив підійти до питання ширше – він об’їхав Харківщину, побував у Новгороді-Сіверському, Ново-Ропську, Чернігові. Результатом стало ґрунтовне дослідження: 233 сторінки виписок з архівних джерел, чернетковий зошит на 200 сторінок, 9 кальок, 15 креслеників і 80 фотографій. Робота була високо оцінена й нагороджена золотою медаллю (однак через неможливість виготовити медаль було виплачено грошову премію).

У 1916 р. Стефан Таранушенко завершив навчання в університеті з дипломом першого ступеня. В експозиції представлені документи про закінчення навчання в університеті (Ф. 278, № 1579). Надалі він залишився при кафедрі теорії й історії мистецтв для приготування до професури. Тоді ж він був призначений асистентом музею красних мистецтв і старожитностей, у 1918 р. став старшим асистентом, а в 1920 р. – директором музею. З цього часу починається його музейна робота…

У 1917 р. Стефан Таранушенко поїхав із експедицією на Кавказ для ознайомлення із грузинською архітектурою. Серед експонатів виставки представлені листівки, що їх Стефан Андрійович надсилав дружині (Ф. 278, № 2493).

У 1918 р. його було обрано доцентом Полтавського історико-філологічного факультету, а коли факультет перетворився на Український інститут громадських наук (1920 р.), Стефана Таранушенка обрали ад’юнкт-професором. Паралельно він читав лекції у Харківській Академії теоретичних знань.

Протягом 1921–1922 рр. Стефан Андрійович активно досліджував Харківський Покровський собор. Результатом цієї копіткої праці стала монографія «Покровський собор у Харкові» (Ф. 278, № 5), видана у 1923 р., яку кафедра, де працював вчений, прийняла як дисертацію. У 1924 р. він став дійсним членом кафедри мистецтвознавства, а у 1924–1929 рр. – професором Харківського художнього інституту.

У 1920–1933 рр. Стефан Таранушенко очолював республіканський музей у Харкові. На тлі антицерковної політики більшовиків Стефан Андрійович зібрав потужний відділ іконопису. Часи були дуже скрутні і спочатку у відділі працювали лише троє осіб: директор, прибиральниця й науковий працівник на посаді двірника. У 20–х роках він активно досліджував пам’ятки архітектури на місцях, брав участь у численних експедиціях до різних регіонів України, де разом із П. Жолтовським і Д. Чуріним відбирав, фотографував та описував мистецькі твори – будівництво, народні меблі (Ф. 278, № 116), оправи стародруків, ікон тощо (Ф. 278, № 225).

Стефан Таранушекно працював у багатьох пам’яткоохоронних установах: з 1920 р. – завідував монументально-архітектурною секцією харківського ГУБКОПМИСу, з 1922 р. головував у комісії для вивчення української архітектури ВУКОПМИСу. В 1926 р. (до 1930 р.) Стефана Андрійовича призначили крайовим інспектором по Лівобережжю.

Крім монументальної архітектури Стефан Таранушенко досліджував і житлове будівництво. Серед експонатів виставки представлені його доробки в цій галузі (Ф. 278, № 80). В цей період дослідник вивчав різні прояви народного мистецтва – від писанки та меблів до будинків. Вчений міг би продовжувати плідну наукову працю, однак у 1933 р. його було заарештовано за сфабрикованою справою. Стефану Андрійовичу присудили 5 років виправно-трудових таборів. Пізніше (1958 р.) його реабілітували, однак гіркота несправедливості і приниження залишилася в його серці.

Заслання Стефан Андрійович відбував на Забайкаллі, де рік рахували за два, тому вже у вересні 1936 р. його звільнили. Після ув’язнення він переїхав до Пермі (звідти родом була його дружина), де влаштувався викладати біологію на робітфаці.

З 1938 р. Таранушенко разом із дружиною переїхали до Курська, де він із певними проблемами влаштувався старшим науковим співробітником Курської обласної картинної галереї. Тут він перебув і німецьку окупацію, охороняючи експонати галереї.

У 1950–1953 рр. Стефан Андрійович завідував фондами Астраханської картинної галереї, а з 1953 р. перебрався до Києва, де працював у Академії архітектури. У 1963 р. Стефан Таранушенко вийшов на пенсію.

Справою життя Стефана Таранушенка стала монографія по монументальній архітектурі Лівобережжя (нотатки та записи до неї – Ф. 278, № 23) – з 1916 р. по 1968 р. він працював над рукописом, що налічував понад тисячу сторінок машинопису, 576 фотографій та креслень. Книга вийшла друком лише в 1976 р. у суттєво скороченому форматі. Попри те, це була визначна подія для української науки та культури.

Крім цієї монографії Стефан Таранушенко працював і над іншими напрямами – досліджував творчість різних художників, зокрема Тараса Шевченка (Ф. 278, № 233) та Івана Шишкіна (Ф. 278, № 250).

Решту життя Стефан Андрійович провів аскетом у маленькій кімнаті в будинку по вул. Димитрова у Києві, де помер 13 жовтня 1976 р. і був похований на Байковому цвинтарі.

Сергій Білокінь згадує, як Таранушенко залишив йому своєрідний науковий «заповіт»:

 «Оцінюючи мою студентську медальну роботу в своїй рецензії, надрукованій в „Записках Харківського університету” за 1917 рік, Федір Іванович Шміт – мій учитель – писав: „… професор недооцінив важливість теми; студент професора поправив, довівши, що поставлене в завданні професором питання потрібує значно ширшого трактування…” Професор побажав студентові, щоб і в майбутньому він ставив наукові інтереси вище власних особистих та щоб наукову правду завжди вважав вищою за професорські авторитети.

На протязі свого життя в своїй науковій роботі я намагався йти вказаним Федором Івановичем шляхом.

Вважаю своїм обов’язком передати цей морально-етичний заповіт тим, кому судилося продовжити дослідження історії українського мистецтва, отже, і Вам, Сергію».

Основна частина архіву Стефана Андрійовича Таранушенка зберігається в Інституті Рукопису НБУВ у особовому фонді № 278. Його розлога колекція креслеників та фотографій послугувала основою для видання цілої серії альбомів, присвячених українській культурі, серед яких слід зазначити «Іконостаси Слобідської України», «Українські народні меблі», «Костьоли України», «Пам’ятки архітектури Подільської губернії» та багато інших.

Виставку підготували співробітники ІР НБУВ: н. с. Т. Горбач,

с. н. с. О. Купченко‑Гринчук, пров. ред. Т. Герасімова.