Микола Зеров: повернення із забуття. Виставка до 125-річчя від дня народження видатного українського поета

Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 р. в повітовому місті Зінькові на Полтавщині. Батько Миколи Зерова – Костянтин Іраклійович працював учителем місцевої двокласної школи, а мати – Марія Яківна походила з дрібного землевласницького роду. Початкову освіту Микола Зеров здобув у Зінківській школі. Протягом 1900–1908 рр. навчався в Охтирській та Першій Київській гімназіях. 1909 р. Микола Костянтинович вступив до історичного відділу історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира, який він успішно закінчив у 1914 р.

Під час навчання в університеті молодий письменник проявив неабиякий хист до вивчення класичних та сучасних мов, що в майбутньому сприяло його становленню як перекладача античної та нової європейської літератури. 1924 р. у видавництві «Слово» вийшла друком збірка оригінальних віршів і перекладів римських поетів «Камена». В експозиції виставки представлено автограф цієї збірки (Ф. 35, № 1).

З 1914 р. за наказом керівника Київського учбового округу Миколу Зерова призначають викладачем історії до Златопільської чоловічої гімназії. Кількома роками пізніше він працює викладачем латини у Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодієвського братства у Києві. Під час викладання в гімназії Микола Зеров знайомиться з поетом і перекладачем Михайлом Рудницьким, з яким протягом усього життя підтримує тісні зв’язки (Ф. 35, № 596). У 1918–1920 рр. Микола Зеров викладає українознавство у Київському архітектурному інституті, працює редактором у бібліографічному журналі «Книгарь». Саме в цей час у Зерові прокидається науковець і літературний критик. Молодий письменник, збурений революцією стає на шлях боротьби за українську культуру й освіту. У вірші «Ріг Вернигори», написаному в 1919 р., звучать патріотичні мотиви, надія на відродження свого народу, втілена в поетичний образ народного богатиря Мусія Вернигору (Ф. 35, № 7–9). У ці роки Микола Зеров зійшовся з митцями та вченими, що гуртувалися навколо ректора Української академії мистецтв Георгія Нарбута. Дух розкутої фантазії панував на зібраннях академії. Тут обговорювалися стан розвитку української літератури, малярства, графіки.

У 1920 р. в долі Миколи Зерова відбуваються істотні зміни. Він одружується з Софією Лободою і починає серйозно замислюватися про наукову працю. Того ж року виходять підготовлені ним «Антологія римської поезії» куди увійшли переклади з Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія, Марціяла (Ф. 35, № 84, 110, 119–120, 124) та «Нова українська поезія», що стають помітним явищем у тогочасному літературному житті.

Як літературознавець Зеров був широко відомий своїми працями: «Нове українське письменство» (1924; Ф. 35, № 25), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929; Ф. 35, № 20) тощо.

У жовтні 1923 р. Микола Зеров стає професором української літератури Київського Інституту народної освіти. Тоді ж розпочинає читати свої блискучі лекції, які часто зривають бурхливі оплески. В інституті народної освіти Зеров познайомився з відомим поетом і літературознавцем Павлом Филиповичем, який вів семінари з історії української літератури. Одночасно з роботою в Інституті народної освіти Микола Зеров викладає українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. В той час голосно заявила про себе нова течія в українській літературі – «неокласики» Саме тоді вони з’їхалися до Києва й об’єднались у рамках АСПИСу. У грудні 1923 р. відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим (Ф. 35, № 635), коли той приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Неокласики розгорнули бурхливу літературну діяльність. Вони влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці. Микола Зеров одразу ж стає одним з провідників неокласичного літературного руху, до якого входили Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Павло Филипович, Юрій Клен та ін. Спільно з Филиповичем, Драй-Хмарою та Рильським було написано «Неокласичний марш» (Ф. 35, № 14–16), уперше виконаний 20 березня 1926 р. на іменному святі Максима Рильського.

1924 рік був роком бурхливих літературознавчих дискусій. 3 січня на культкомісії Всеукраїнської Академії наук Зеров зачитав доповідь «Українська література в 1923 році» (Ф. 35, № 45); 20 січня відбувся диспут, на якому опонентами доповіді Дмитра Загула «Криза сучасної української лірики» виступили Микола Зеров, Юрій Меженко, Григорій Косинка, Михайло Івченко. Лідер «неокласиків» оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення». Адже з’явилася низка яскравих імен, нових книг і журналів. Приміром, у Києві виникла конкуренція між «Новою громадою», до якої тяжіли члени АСПИСу, і «Глобусом» – органом футуристів, членів «Гарту» та «Плугу». На думку Миколи Зерова, йшов нормальний розвиток української літератури. Йому опонував Дмитро Загул, який, фактично, обстоював необхідність уніфікації та суворої регламентації як вибору ідеї твору, так і художніх засобів її вираження. Виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно відбилася на розвитку всієї української літератури.

Пленум ЦК КП(б)У у червні 1927 р. дав прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки «неокласиків». У дійсності ця постанова означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова. По-справжньому вільний він залишався лише в одній царині, якою були історико-літературні студії. Саме на цьому Зеров і зосередився наприкінці 1920-х рр. Він писав передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». Однак цією роботою він займався недовго. Сфабрикований процес над вигаданою антирадянською організацією «Спілка визволення України» на початку 1930 р. став переломним у житті українського письменства: «Книгоспілку» було реорганізовано, «Сяйво» закрито, Пантелеймона Куліша й Володимира Винниченка проголосили фашистськими письменниками, а Максима Рильського заарештували.

У лютому–березні 1930 р. Микола Зеров був змушений виступити «свідком» на процесі «Спілки визволення України». Його становище було хитке й непевне. Як і всі українські інтелігенти, він жив під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Самогубство Миколи Хвильового в травні 1933 р. стало ще однією драмою для Миколи Зерова. Останні роки свого життя він не мав права займатися творчою діяльністю, а тепер від нього й Павла Филиповича вимагали самокритичних заяв і політичних декларацій.

У ніч із 27 на 28 квітня 1935 р. він був заарештований під Москвою, на станції Пушкіно. 20 травня його відправили до Києва для слідства. Обвинувачення: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. У лютому 1936 р. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні, яке проходило без участі обвинуваченого й захисту розглянув судову справу № 0019-1936. Миколі Зерову інкримінувалося керівництво українською націоналістичною організацією, і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією належного йому майна.

Без будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та інших» була переглянута особливою «трійкою» УНКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 р.; Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Вороний і Борис Пилипенко були засуджені до розстрілу. Усіх розстріляли 3 листопада 1937 р. У 1958 р. Миколу Зерова було реабілітовано посмертно.

 

Виставку підготували працівники відділу джерелознавства ІР НБУВ: науковий співробітник Т. Горбач., провідний редактор Т. Герасімова

Контактна інформація

Корпус №2, вул. Володимирська 62 3-й поверх, к.307; 4-й поверх,
к. 403.
+38 (044) 288-1418
irnbuv@gmail.com
9:15 до 17:30 (понеділок - субота)
Відділ фонду юдаїки:
9:15 до 18:00 (понеділок - п’ятниця)