2 лютого виповнилося 150 років від дня народження Миколи Прокоповича Василенка – українського вченого-історика, педагога, основоположника української історико-правової науки, міністра освіти Тимчасового уряду, організатора Української академії наук та її Президента у 1921–1922 рр., одного з фундаторів Всенародної бібліотеки України (нині – Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського).

Науковий доробок Миколи Василенка – це майже 500 наукових та публіцистичних праць, переважно з історії України та історії права.

Історія України увійшла в коло наукових інтересів Миколи Василенка ще за часів навчання в Глухівській прогімназії та Полтавській гімназії, а пізніше – на історико-філологічному факультеті Дерптського університету.

Величезний резонанс викликало його дослідження «К истории малорусской историографии и малорусского общественного строя», у якому Микола Прокопович одним з перших у національній історіографічній науці розглянув самобутні пам’ятки правової культури українського народу, проаналізував історію його державності. Микола Василенко є автором фундаментальної монографії «Очерки по истории Западной Руси и Украины», наукових праць «До історії малоросійської історіографії і малоросійського суспільного устрою», «Правове положення Чернігівщини за польської доби», «Матеріали до історії українського права», «Політичні погляди М. Драгоманова», «Територія України в 17 ст.» та ін. За редакцією Миколи Василенка вийшли «Записки соціально-економічного відділу», «Праці Комісії для виучування історії західно-руського та українського права» тощо.

Як зазначають численні дослідники, які осмислювали діяльність Миколи Василенка, він був не лише відомим ученим, а й одним з найвидатніших представників «покоління істориків-політиків», активним учасником суспільного та політичного життя в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. (був членом таких  громадсько-політичних і просвітницьких гуртків як «Стара громада», «Київське товариство грамотності», «Комісія народних читань при Київському товаристві лікарів», « Історичного товариства Нестора Літописця».

Не можна оминути увагою внесок Миколи  Прокоповича Василенка в розвиток освіти в Україні. Займаючи посаду очільника Київського учбового округа, Микола Василенко зняв обмеження на вступ до навчальних закладів залежно від національності та віросповідання, втілив у життя принцип єдності школи, створив Тимчасову Попечительську Раду, до якої увійшли представники вищих, середніх та нижчих навчальних закладів, батьківських комітетів, професійної спілки вчителів, Педагогічного товариства, міської Думи, національних об’єднань.

За часів Гетьманату Микола Василекно стає Міністром народної освіти. За неповні 6 місяців роботи він домігся підписання не одного десятка законів і наказів загальнодержавного значення, які передбачали виділення коштів на різні потреби культури і освіти (будівництво шкіл, інститутів, бібліотек, музеїв, організація курсів українознавства, ремонт приміщень, господарські потреби загальноосвітніх шкіл, видання підручників, збільшення зарплатні вчителям). Завдяки наполегливості Миколи Василенка почав діяти закон про обов’язкове вивчення дисциплін українознавства (української мови і літератури, музики і українських пісень, історії та географії України) в усіх середніх школах.

Микола Василенко став одним з ініціаторів створення Київського Державного Українського Університету і Кам'янець-Подільського Державного Українського Університету. Саме йому належить ідея створення  Української Академії Наук, яка була успішно реалізована спільно з акад. Володимиром Вернадським і багатьма іншими діячами науки і культури. У липні 1920 року Микола Василенко стає академіком Української Академії Наук, а в липні 1921 – обраний президентом Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). У ВУАН акад. Василенко створив наукову школу, очолював Комісію для виучування історії західноруського і українського права. Здобутки цієї Комісії і до цього часу лишаються неперевершеними. Однак на початку 1922 року через непорозуміння з керівництвом Народного комісаріату освіти, у підпорядкуванні якого перебувала ВУАН, Микола Прокопович з власної ініціативи залишає президентську посаду.

У квітні 1924 р. Миколу Прокоповича Василенка засуджують до 10 років позбавлення волі за сфабрикованою НКВС справою «Київського обласного центру дій». Але під тиском наукової громадськості та завдяки турботам дружини Наталії Полонської-Василенко вирок було переглянуто, і наприкінці 1924 року вченого звільнили. Микола Василенко був повністю реабілітований лише в 1991 році.

Микола Василенко і Всенародна бібліотека України

У виданні «Історія Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. 1918–1941» (авт.: акад. Олексій Онищенко та акад. Любов Дубровіна) зазначено, що ідея створення Національної бібліотеки у комплексі питань розбудови української науки та освіти вперше зародилася в Українському науковому товаристві. Свідченням цього є спогади Миколи Василенка про заснування Бібліотеки, написані в 1923 році.

Сам же Микола Прокопович доклав величезних зусиль, аби ця ідея стала реальністю. Заснування такої Бібліотеки було однією з умов перебування Миколи Василенка на посаді попечителя Київського учбового округу. Тодішній Міністр народної освіти Олександр Майнулов погодився на таку умову й схвалив ідею Миколи Василенка, Петра Стебницького і Олекснадра Лотоцького про створення Бібліотеки, яка має бути національною культурною скарбницею українського народу. Однак у 1917 році Бібліотеку так і не заснували. Ця шляхетна справа не знайшла прихильності й у наступних міністрів освіти.

Слід зазначити, що Микола Василенко на той час не пов’язував Бібліотеку з Українською академією наук. На думку вченого Бібліотека мала бути незалежною і підпорядковуватися лише уряду. Однак дружба і дискусії з акад. Володимиром Вернадським переконали  Миколу Прокоповича в тому, що долю Бібліотеки слід пов’язувати з найвищою науковою установою – Академією наук, яка б могла сформувати її як національну, наукову і загальнодоступну книгозбірню.

Перебуваючи на посаді Міністра освіти гетьманського уряду, Микола Василенко усіляко опікувався питаннями створення Бібліотеки та передачі з наукових університетських і публічних бібліотек дублетів для збирання книжкових фондів ще до офіційного оголошення її заснування, а також проблемою вибору місця для будівництва Академії та Національної бібліотеки. Спільно з Володимиром Вернадським Микола Василенко був співавтором усіх основоположних документів щодо заснування Бібліотеки, у т. ч. «Закону про утворення фонду Національної бібліотеки Української держави», ухваленого Радою Міністрів у 1918 році. Цим Законом закладалася концепція книгозбірні всесвітнього типу, визначався склад Фонду та Інструкції Тимчасовому комітетові для заснування Бібліотеки, який очолив акад. Микола Василенко.

Гетьман Павло Скоропадський так оцінив конструктивну роль Миколи Василенка у заснуванні й всебічній підтримці Національної бібліотеки Української держави: «Василенко имел много врагов. Его безбожно критиковали во многих вопросах. Может быть критика была и права, но кто не ошибается, раз много работает. Во всяком случае, несомненно, что какие бы впереди Украине не предстояли испытания, след деятельности Василенко останется».

Валентина Здановська, прес-служба НБУВ

Для підготовки матеріалу використано:

1. Історія Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. 1918–1941 / Л.А. Дубровіна, О.С. Онищенко ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського. – К., 1998. – 335 с.

2. Рудько С.О. «Українська орієнтація» чи «подвійна лояльність»: приклад Миколи Василенка.

3. Українська педагогіка в персоналіях. ХХ століття / За редакцією О. В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах. – К. : «Либідь», кн. 2., С. 15–20.