Євреї в час революційних перетворень (1917 – 1919)

     На початку 1917 р. в Російській імперії проживало близько 4 млн. євреїв, що становило трохи більше 4% всього населення. В містах та містечках колишньої смуги осілості (територія компактного проживання євреїв у Російській імперії, визначена імперським урядом з метою запобігання проникнення їх у великоруські губернії) вони становили до 1/3 населення, з них 70% займалися дрібною торгівлею і ремеслами. Лютнева революція 1917 р. припинила існування не лише Російської імперії, але й монархічної форми правління у державі, натомість колишні імперські та нові революційні державні установи та органи місцевого самоврядування організовувалися на революційних, демократичних засадах, а різні національні політичні та громадські рухи отримали можливість вільного розвитку. Були скасовані всі дискримінаційні закони царського уряду. Для євреїв зокрема зміни були колосальними:

     - ліквідована сумнозвісна «смуга осілості», євреї могли вільно селитися по всій території колишньої Російської імперії;

     - скасовані «відсоткові норми» вступу євреїв до навчальних закладів;

     - бурхливий стимул до розвитку отримала єврейська культура;

     - євреї брали все активнішу участь у політичному та суспільному житті країни.

     Участь євреїв у революційно-демократичному русі після Лютневої революції визначалася двома чинниками. З одного боку євреї колишньої Російської імперії виступали за подальшу демократизацію суспільного та політичного життя в межах єдиної країни, щоб не допустити теріторіального розколу та подальшої асиміляції єдиної єврейської громади в різних куточках країни. З іншого боку, єврейський національний рух не міг не враховувати інтереси інших національних рухів народів колишньої імперії, зокрема українського, польського тощо. Зважаючи на досвід спільної демократичної боротьби, євреї підтримали український рух у межах демократичних тенденцій.

     Взаємовідносини єврейського та українського національного рухів можна простежити на прикладі Української Центральної Ради, яка була проголошена в березні 1917 р. П’ять єврейських партій: Бунд (Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії), Єврейська Соціал-Демократична Робітнича Партія «Поалей Ціон», Об’єднана Єврейська Соціалістична Робітнича Партія (ОЄСРП, назва їдишем – «Фарейнікте»), Єврейська народна партія («Фолкспартей») та сіоністи брали безпосередню участь у роботі Української Центральної Ради у 1917–1918 рр. 50 євреїв, від усіх головних партій, приєдналися до Центральної Ради. Саме завдяки їх активності в законодавчій та виконавчій діяльності української влади, 15 липня 1917 року вперше в історії був призначений віце-секретар з єврейських справ (пізніше – генеральний секретар і міністр із єврейських справ на чолі однойменного міністерства). 2 грудня 1917 року Центральна Рада прийняла Закон про утворення єврейських громадських рад і проведення виборів членів цих рад, а 9 січня 1918 р. Закон про національно-персональну автономію. Їдиш отримав статус однієї з офіційних мов Української Народної Республіки, поруч із українською, російською та польською мовами.

     Серед політичних діячів, які працювали в УНР були: Моше Рафес – член партії Бунд, займав посаду міністра фінансів. Моше Зільберфарб був призначений заступником секретаря з міжнаціональних справ та відповідальним за єврейські справи. Пізніше з проголошенням Української Народної Республіки 20 листопада, 1917 р. він став генеральним секретарем відділу єврейських справ, з міністерським портфелем, а далі після проголошення незалежності 25 січня 1918 р. – міністром єврейських справ. Арнольд Марголін – відомий адвокат, член Української Партії Федералістів Соціалістів; він був заступником міністра закордонних справ і дипломатичним представником в Лондоні і в Парижі. Соломон Гольдельман – заступник міністра торгівлі, промисловості і робочої сили.

     Серед видатних сіоністів, які підтримували українську автономію, зокрема були: Володимир Жаботинський, Данило Пасманик, і Йосип Шехтман.

     Їдиш був однією з офіційних мов Української Народної Республіки, на її офіційній валюті і в оголошеннях; закон про автономію надавав неукраїнським національностям право самостійно управляти своїм національним життям. Проте, з приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського цей закон було скасовано (9 липня 1918 р.), а Міністерство єврейських справ  – ліквідовано. За часів Директорії Української Народної Республіки це міністерство було відновлено (очолюване спочатку Абрамом Ревуцьким), і закон про автономію було знову введено в дію. Від квітня 1919 р. міністром єврейських справ став Пінхас Красний.

     Ліберальні закони Тимчасового уряду, а також прогресивна національна політика УЦР сприяли розвиткові єврейської культури на українських землях. Київ після Лютневої революції перетворився в найважливіший центр різноманітної культурної діяльності.

     У столиці України зосередилися значні сили творчої інтелігенції, які яскраво проявили себе в єврейській культурі (їдишем  та івритом) – освіті, театрі, літературі та книговидавництві.

     Єврейська світська благодійна та культурно-просвітницька організація «Культур-Ліга» (у документах російською вона мала назву – «Лига еврейской культуры»), була створена у Києві в січні 1918 р. Метою створення Культур-Ліги був розвиток єврейської культури, сприяння розвитку всіх сфер сучасної культури їдишем (освіта, література і театр, мистецтво і музика). Діяльність організації стала можливою завдяки політиці Центральної Ради щодо національних меншин в Україні, при підтримці Єврейського міністерства і коаліції єврейських соціалістичних партій (Бунд і Фарейнігте), а також Поалей-Ціон і Фолкспартей. «Культур-Ліга» (в подальшому -«К-Л») консолідувала практично всіх видатних діячів культури їдиш – єврейських учених, політиків і художників, що знаходилися тоді в Україні. Серед її головних ініціаторів були поети, прозаїки, літературні критики та видавці, відомі як «київська група»: Д. Бергельсон, Д. Гофштейн, М. Літваков, І. Добрушин, Дер Ністер, Н. Майзель та ін. Статут «К-Л» було зареєстровано 15 січня 1918 р.

     Серед головних ініціаторів створення Культур-Ліги були такі діячі, як: політик, міністр з єврейських справ в уряді Центральної Ради Мойсей Зільберфарб-Базін (1876 – 1934); єврейський письменник Давид Бергельсон (1884 – 1952); драматург, театрознавець, педагог та перекладач Єзекіїл Добрушин (1883 – 1953); критик і літературознавець Нахман Майзель (1887 – 1966); політичний діяч і літературознавець Моше Літваков (1875 – 1937) та інші. Крім того, «К-Л» була своєрідною міжпартійною асоціацією, тому що виконувала деякі суспільно-політичні функції. У період правління гетьмана П. Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.), коли було скасовано закон про національну автономію та ліквідовано єврейське міністерство, «К-Л» фактично була інституцією єврейської національної самоідентифікації.

     В кінці 1918 – початку 1919 рр. за зразком української «К-Л» з’явилися однойменні організації і за межами України: в Петрограді, Криму, Мінську, Гродно, Вільно, Білостоку. В кінці 1919 р. «КЛ» була створена в Москві, Ростові-на-Дону і Далекосхідній Радянській республіці (в Читі і Іркутську), а також у Харбіні. Проте саме українська «К-Л» до середини 1920 р. за розмахом і різноманітностю діяльності була найбільшою серед аналогічних організацій, які працювали в інших регіонах.

     У містах та містечках України було засновано більш ніж сто відділень організації, де були створені єврейські бібліотеки, початкові школи, дитячі садки на їдиш. Нерідко, ці установи провадили соціальну роботу, а також, являли собою сиротинці та пункти допомоги погромленим. У період 1918 – 1920 рр. на Україні «К-Л» була незалежною інституцією, що монопольно виконувала роботу у всіх сферах культури на їдиш.

     Восени 1918 р. вже діяли секції, що були включені до єдиної організаційної структури «К-Л», а саме: освіта – шкільна та позашкільна (для дорослих), дошкільної, видавнича; бібліотечна; музична; театральна; літературна; художня (пластичних мистецтв). Пізніше, на початку1919 р., почали діяти секції єврейської статистики та архівна.

     У роботу Художньої секції включилися більшість єврейських художників Києва: Марк Епштейн, Борис Аронсон, Соломон Нікрітін, Олександр Тишлер, Абрам Маневіч, Іссахар-бер Рибак, Ісаак Рабіновіч, Ісаак Рабічев, а також митці, що приїхали в місто: Йосип Чайков, Сарра Шор, Поліна Хентова, Елієзер Лісицький і Марк Шейхель.

     Чи не найбільшим досягненням «К-Л» було відкриття у 1918 р. Єврейського Народного університету (ЄНУ), що став першим єврейським навчальним закладом на теренах колишньої Російської імперії. При відкритті ЄНУ в ньому налічувалося 62 студенти, а влітку 1919 р. – 250, тому в 1919 р. була відкрита ще філія Університету на Подолі. Восени 1918 р. при Кам’янець-Подільському університеті було відкрито кафедру єврейської культури. У навчальних закладах «К-Л» працювали викладачі, що мали звання «Народний вчитель», з дипломами Сорбони, університету св. Володимира та інших ун-тів, Фребелівського та Комерційного інститутів. Крім того, у Києві були відкриті: єврейська гімназія, вчительська семінарія, курси підготовки єврейських вчителів, було створено видавництво «Культур-Ліга», яке порядкувало мережею книготоргівлі у провінції. З кінця 1918 р. видавався журнал секцій освіти «Sсhul un lebn» (Школа та життя), що зіграв важливу роль у розвитку сучасної єврейської педагогіки.

     Серед інших культурно освітніх організацій відзначимо «Тарбут» (івр. תַרְבּוּת - культура) - єврейська світська освітньо-культурна організація, під егідою якої була створена мережа світських освітніх установ на івриті в Росії, Польщі, Румунії та Литві. У 1917 р. товариство створило близько 250 навчальних закладів (дитячих садків, початкових і середніх шкіл, педагогічних училищ), де викладання велося івритом. Після захоплення влади більшовиками деякі школи «Тарбуту» увійшли в систему Народного комісаріату освіти . Однак уже в серпні 1918 р. Єврейський комісаріат клопотав перед Народним комісаріатом у справах національностей про заборону викладання івриту в народній школі. У серпні 1919 р. Наркомпросом було прийнято рішення заборонити викладання мови іврит в усіх навчальних закладах, в тому числі в вечірніх школах для дорослих. У великих містах, що знаходилися під контролем радянської влади, відразу ж стали закриватися такі просвітні установи, як «Тарбут», «Івріс» та традиційні системи єврейської релігійної освіти.

     Отже, заходи Центральної Ради давали євреям України можливість відстоювати свої національні інтереси та активно впливати на вироблення і здійснення її політичного курсу. Однак більшовицький переворот у жовтні 1917 р. у Петрограді поклав край таким стосункам між українськими та єврейськими соціалістами. Єврейські представники в Малій Раді разом з українцями засудили дії більшовиків та підтримали III Універсал, згідно якого 20 листопада 1917 р. було проголошено створення Української Народної Республіки в рамках демократичної небільшовицької Росії. Але тенденції до проголошення самостійності України викликали у єврейських політичних лідерів занепокоєння. Спочатку представники єврейських партій не підтримали союзу УНР з німцями, який українські лідери вважали вимушеною необхідністю за умов організації більшовиками інтервенції в Україну. Подальшому погіршенню стосунків між представниками єврейства та Центральною Радою сприяло проголошення останньою наприкінці січня 1918 р. IV Універсалу про державну незалежність України, проти якого виступили Бунд і меншовики. Проголошення незалежності України було кваліфіковане діячами єврейських партій як остаточний розрив з російською демократією, що, на їхню думку, ставило під загрозу збереження прав національних меншин. Після гетьманського перевороту навесні 1918 р. Центральна Рада була розігнана, а всі попередні здобуті нею демократичні завоювання скасовані як «соціалістичні експерименти».

     У липні 1918 р. гетьманський уряд офіційно скасував закон про персонально-національну автономію та ліквідував національні міністерства. За доби Гетьманату, через суворість німецького окупаційного режиму і відсутність на теренах України масштабних військових дій, антиєврейські погроми не набули значного поширення. Однак і в цей, порівняно «спокійний» період антисемітські настрої не вщухали. Політичні сутички та військове протистояння різних політичних сил, слабкість центральної влади та її зміна, господарська криза та інтервенції призвели Україну в 1919 р. до хаосу.

     Зрозуміло, що безвладдя та політична анархія супроводжувалися проявами бандитизму та погромами. Із загальної кількості 1236 погромів у 524 населених пунктах, зафіксованих між 1917 та поч. 1921 р. у Наддніпрянській Україні, лише 6% сталися до 1919 р., решта - пізніше. Кількість загиблих у цих погромах становила, за різними джерелами, від 30 до 60 тис. Причетними до цієї трагедії були практично всі чинні тут армії та військові утворення. Погроми вчиняли і білі, і червоні, і банди мародерів з місцевого селянства, і українські повстанці різних політичних орієнтацій, і війська Директорії. Головний отаман Симон Петлюра виступав проти погромів. В одному зі своїх наказів він наголошував: «...Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення - їхні діти, їхні жінки, так само, як і ми, - було поневолено і позбавлено своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас; воно живе з нами з давніх- давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю... Всіх же, хто підбурюватиме вас на погроми, рішуче наказую викинути геть з нашого війська і віддавати під суд яко зрадників вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх вчинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону».

     Попри це, ситуація здебільшого залишалася поза контролем Директорії, і при деморалізації її війська погроми частішали. Найкривавішими, що їх вчиняли вояки армії УНР, були погроми в Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені, Бахмачі. Тільки в жорстокому погромі у Проскурові (лютий 1919 р.) загинуло кілька тисяч євреїв, звинувачених у пробільшовицькому повстанні. Погром був спровокований отаманом Семесенко, якого пізніше за вироком військового трибуналу армії УНР було страчено. Таке покарання було непоодиноким, але приборкати погромну хвилю не вдавалося. Траплялося, що одне й те саме містечко почергово громили армії – супротивники: петлюрівці, білогвардійці, червоноармійці. Попри категоричне засудження більшовиками антисемітизму, частини Червоної армії також вдавалися до єврейських погромів, які відбулися в містечках Чернігівщини, Сумщини, Полтавщини тощо. Найкривавішим був погром у Глухові, де загинуло понад 100 осіб. Навесні 1919 р. у погромах в Україні брали участь вояки Богунського і Таращанського полків, очолювані Щорсом і Боженком.

     До 1920 р. мільйони євреїв залишилися на територіях держав, що утворилися після розпаду Російської імперії – Польщі, Литви, Латвії, Естонії, на території Бессарабії, що відійшла до Румунії. Значна кількість залишилась в окупованій німцями Польщі і Прибалтиці. Понад 100 тис. євреїв загинули під час погромів, багато десятків тисяч – на фронтах, інші стали жертвами епідемій, білого і червоного терору. Налічувалося близько 300 тис. євр. сиріт. Десятки тисяч сімей емігрували. Єврейські містечка, жителі яких найбільш сильно постраждали від погромів, переживали важку кризу, деякі з них були цілком зруйновані і покинуті жителями. Єврейська молодь їхала з містечок у великі міста. Різко зросла чисельність євр. населення в центральних районах Росії, особливо в Москві (в 4 рази) та Петрограді (вдвічі). Повністю була ліквідована велика і середня єврейська буржуазія, підірвані основи життя і побуту ремісників та дрібних торговців, які в сукупності складали близько 80% єврейського населення. Як наслідок, різко зросла чисельність євреїв-службовців державних і партійних установ – до 30-40%, а також єврейського робітничого класу – до 30%. При цьому, 30-40% єврейського населення Росії (особливо в містечках) залишалися безробітними.

     В галереї представлені друковані видання з колекцій Відділу фонду юдаїки Інституту рукопису 1917-1919 рр.:

     - сторінки історії про єврейську автономію та міністерство з єврейських справ в Україні (їдишем):

       Zilberfarb M. Dos Idishe Ministerium un di Idishe Avtonomie in Ukraine (матеріали євр. громадських організацій),

        Di Idishe Avtonomie un der Natsionaler Sekretariat in Ukraine: Materialn un Dokumentn  (збірка документів під редакцією сіоністських діячів того часу М. Гросмана, І. Грінфелд, І. Черіковера т а інш.),

       - праці товариства охорони здоров’я єврейського населення,

       - звіт товариства піклування про єврейських жінок і дівчат м. Києва,

       - видання про досвід вивчення єврейського фінансового господарства в Росії (до питання про національні фінанси),

      - політико-економічний нарис «Єврейство і селянство»,

      - видання Палестинської відділу при центральному бюро Сіоністської організації на Україні «Переселення в Палестину і кооперація»,

      - декілька книг про світову реакцію і єврейські погроми. Поетична збірка Переца Маркіша «Швелн» теж присвячена погромам.

       Серед публіцистики та зразків художньої літератури:

       - У річок вавілонських: національно-єврейська лірика в світовій поезії,

      - Євреї в творах російських письменників,         

      - художньо-літературний ілюстрований журнал для єврейських дітей Колосся (Одеса) та інш.

      Серед представлених періодичних видань –

      для дітей та юнацтва:

  • Eth Libnoth: Видання Київської організації сіоністської молоді,

  • Єврейське юнацтво: журнал, присвячений інтересам євреїв, учнів старших класів середніх закладів (Москва),

  • Єврейська молода думка: орган Київського центрального комітету євреїв, учнів середньої школи,

  • На сторожі: орган сіоністської демократичної молоді (Вітебськ)

          Серед інших період. видань:

  • «Дер Ашмдай»: єврейський гумористичний журнал (Київ)  – їдишем,

  • дер Їдішер артист (Харків) – їдишем,

  • Шул ун лебн [школа та життя]: (Київ: Культур-Ліга) – їдишем,

  • Ерец-Ізраель: щомісячний журнал, присвячений економічним і технічним проблеман відродження єврейської Палестини (Петроград),

  • Палестина: журнал, присвячений питанням палестинської колонізації (Одеса),

  • Голос Бунда: видання ЦК «Бунда» (Петроград),

  • Вісник світу: журнал духовно-морального характеру в євангельському дусі, що видається Мільдмейською місією (Київ),

  • Звістки про Палестину: отримані і видані Уманською сіоністською організацією (Умань),

  • Боротьбист: газета робітництва та селянської бідноти (Київ),

  • Зоря: безпартійна демократична газета (Київ).

     Серед сучасних видань: енциклопедії, путівники, монографії («Єврейська національна спільнота в контексті інтеграції українського суспільства» та «A Prayer for the Government: Ukrainians and Jews in Revolutionary Times, 1917-1920».), каталоги виставок, збірники наукових праць, матеріали та дослідження.

     Доречно буде закінчити цитатою: «Повнота національного життя, котрої ми добиваємося для українського народу, не повинна затоптати інших, народностей і обмежувати їх значення до вільного розвитку своєї культурної і національної стихії... Ми виступаємо рішуче проти всякцх заходів, звернених на те, щоб порізнити нас з нашими співгромадянами інших, національностей. І ми певні, що українське громадянство, український народ, у котрого політичну розважливість ми твердо віримо й високо її ставимо, нас у тим напрямі підтримає твердо, щиро. Оборонці української національності не будуть націоналістами.» – М.С Грушевський.

     Виставку підготувала головний бібліотекар відділу фонду юдаїки Інституту рукопису Г. А. Ривкіна.

 

 

 

Контактна інформація

Корпус №2, вул. Володимирська 62 3-й поверх, к.307; 4-й поверх,
к. 403.
+38 (044) 288-1418
irnbuv@gmail.com
9:15 до 17:30 (понеділок - субота)
Відділ фонду юдаїки:
9:15 до 18:00 (понеділок - п’ятниця)