Процес створення держави Ізраїль почався в 1897 р. з появи руху політичного сіонізму й завершився 14 травня 1948 р. вже після проголошення Декларації незалежності.

   Уперше термін «сіонізм» використав у 1890 р. віденський публіцист Натан Вірнбаум (1864– 1937). Термін походить від назви пагорба Сіон у м. Єрусалимі. Вважається, що топонім «Сіон» у багатьох релігійних виданнях використовували для означення власне Єрусалиму, передусім, коли підкреслювали значення міста як духовного центру юдаїзму. Сіонізм побутує одночасно у формі національного руху й ідеології, і спрямований на об’єднання єврейського народу та відродження держави на історичній батьківщині в Ерец-Ісраелі.

   Появу сіонізму пов`язують із: 1) розвитком демократії в європейських країнах, яка призвела до посилення ролі права в регулюванні суспільних процесів, рівності всіх перед законом, відповідно занепаду традиційно закритого характеру єврейської громади і активізації процесів інтеграції (асиміляції) євреїв у християнське середовище; 2) поширенням антисемітизму в Росії, Австрії, Німеччині, Угорщині, Франції та багатьох інших країнах Європи на зламі XIX–XX ст.; 3) активним розвитком націоналізму в європейських країнах, що було, з одного боку, заохочувальним прикладом, а з іншого – досить часто відчутною загрозою, оскільки неодноразово націоналісти різних країн використовували антисемітизм.

   Майже 4 тис. років в єврейському середовищі перманентно піднімали ідею необхідності повернення на історичну батьківщину. За біблійною історією Авраам оселився в Ханаані на території сучасного Ізраїлю. Мойсей в 13 ст. до н. е., привів туди ж євреїв з єгипетського полону, а Ісус Навін захопив країну, яку поділили між 12 Ізраїлевими колінами (племенами). У 10-11 вв. до н. е., в епоху Першого Храму, єврейською державою правили царі: Саул, Соломон і Давид. У 486 р. до н. е. Єрусалим був захоплений вавілонянами, які зруйнували Храм, а єврейський люд в більшості своїй був забранний в полон. Під проводом Неємії і Ездри в цьому ж столітті євреї повертаються в свою державу і знову засновують Храм. Так почалася епоха Другого Храму. Закінчилася вона із завоюванням римлянами Єрусалима і повторним руйнуванням Храму в 70 р. н. е.

   Повстання проти поневолювачів були численними, але нетривалими. У 132 р. н. е. відбулося повстання проти римлян під проводом Бар-Кохби, яке було жорстоко придушено. За свідченнями істориків, було вбито близько 50 тис. повстанців. Після того як в 4 ст. н. е. в Галілеї знову почалося повстання, спрямоване проти римського панування, з країни вигнали багато мешканців, їхні землі були реквізовані. Разом з тим, в Єрусалимі протягом довгого часу існувала досить велика єврейська громада.

   У 638 році н. е. араби здобули перемогу і захопили майже всю Палестину. Після чого місцеве єврейське населення почало зменшуватися. Це відбувалося і через примусову ісламізацію. У 1099 р. Єрусалим захопили хрестоносці і вчинили різанину, жертвами якої стали як мусульмани, так і євреї. Однак і після цього, представники корінного населення повністю не зникали. Переслідування євреїв християнською церквою в Європі також привели до їх притоку в Ерец-Ісраель[1]. В 1492 р. цей потік істотно поповнився євреями, вигнаними з Іспанії, які заснували єврейську общину в місті Цфаті. Поповнювали поселення окремі групи або члени месіанських рухів, які протягом всієї історії періодично оселялися в Ерец-Ісраелі. Черговий потік імміграції в 17 – 19 століттях, тобто до виникнення сіонізму, призводить до того, що єрусалимська єврейська громада в 1844 р. перетворюється на найбільшу серед інших релігійних громад.

   Почалася сіоністська репатріація разом з міграцією до Ерец-Ісраелю палестінофілів, а також членів руху Білу. Це сталося в 1882-1903 роках. Слідом за цим протягом всього 20 століття проходили нові хвилі репатріації, які організовували сіоністи. Слід зазначити, що в сіонізмі чільне місце посідає концепція, згідно з якою Ізраїль є реальною історичною батьківщиною єврейського народу. Проживання в інших державах – є вигнанням. Ототожнення життя в діаспорі із вигнанням – суть сіонізму. Але вельми сумнівним є, що сіонізм сформувався б без сучасного антисемітизму, а також переслідувань євреїв, які б асимілювалися, якби їм дали спокій.

    У 80-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи, передусім у Росії, почали створюватися різноманітні організації, об’єднання, гуртки, що декларували необхідність відродження єврейського народу в Ерец-Ісраелі. Найбільш відомим серед них було об’єднання «Ховевей Ціон», створене в 1887 р. на з’їзді делегатів з Росії в Друскеніках (нині Друскінінкай, Литва), яке виступало за стихійне переселення євреїв на територію Палестини. Відділення «Ховевей Ціон» виникли в населених пунктах півдня тогочасної Росії, Польщі, Румунії та інших країн. Цьому значною мірою сприяли численні погроми, які відбувалися на півдні Росії у 1881 р.

   На початку 90-х років у єврейському середовищі сформувалися дві домінуючі позиції щодо перспективи вирішення «єврейського питання»: 1) завдяки створенню національно-культурних автономій у країнах, де проживала значна кількість євреїв; 2) за допомогою створення самостійної єврейської держави на спеціально виділеній для цього території, де євреї становили би більшість населення. Саме для означення цього напряму і був запропонований термін «сіонізм».

   Засновником сучасного сіонізму вважається Теодор (Біньямін Зеєв) Герцль (1860-1904). В романі Герцля «Альтнойланд» («Нова-стара земля») у напівхудожній формі викладено його погляди на суспільні відносини мешканців майбутньої держави, морально-психологічний клімат, стосунки з сусідами та європейцями взагалі, тощо. У 1896 р. він випустив брошуру «Єврейська держава – досвід сучасного вирішення єврейського питання», яка стала своєрідною програмою дій для прихильників відтворення єврейської державності. В ній наголошувалося, що головна мета єврейського національного руху – отримати міжнародні гарантії щодо права євреїв на створення власної держави. Він трактував єврейське питання як національне. Будівництво держави мало розпочатися після отримання зазначених міжнародних гарантій, шляхом організованого та планомірного переселення євреїв на територію нової єврейської країни. З цією метою треба було сформувати представницький інститут, що мав вести переговори з урядами різних країн, та «Єврейську кампанію», яка б займалася збиранням коштів для переселення та створенням інфраструктури нової держави.

   Історія сіонізму показує, що лідери цього руху, часто ставали його прихильниками після безпосереднього зіткнення з антисемітизмом. Мозес Гес, спостерігав у 1840 р. наклепницькі нападки на Дамаських євреїв, Леон Пінскер, був вражений ланцюгом погромів після вбивства Олександра II (1881-1882), Теодор Герцль в якості журналіста став свідком антисемітської кампанії, розпочатої в 1896 р. у зв’язку зі справою Дрейфуса.

   Остаточне визначення плану побудови єврейської держави відбулося на сіоністському конгресі в Базелі (Швейцарія) 29-31 серпня 1897 р., в якому брали участь представники 17 країн. В Базелі було сформовано Всесвітню сіоністську організацію, президентом якої був обраний Т. Герцль. Цей конгрес став початком сіонізму як суспільного руху. Перший сіоністський конгрес прийняв «Базельську программу», затвердив Статут сіоністської організації, заснував фонд для купівлі земель у Палестині,[2] а також декларував необхідність створення Єврейського університету в Єрусалимі. В «БП» було сформульовано мету сіоністського руху – створення для єврейського народу власної держави в Палестині шляхом: 1) сприяння поселенню в Палестині євреїв-землеробів, ремісників і робітників; 2) організації та об’єднання всього єврейства за допомогою місцевих і міжнародних установ відповідно до законів кожної країни; 3) зміцнення та розвиток єврейської національної самосвідомості; 4) розробку заходів, необхідних для отримання згоди урядів щодо реалізації цілей сіонізму.

   Герцль вів переговори з турецьким султаном та політиками Європи про відновлення єврейської держави на теренах давнього Ізраїлю або, принаймні, «де-небудь у Східній Африці» (ще варіант – на Мадагаскарі). Після смерті Герцля справу його життя продовжив Давид Вольфсон (1856-1914).

   Досягненням цього періоду стало відтворення івриту – давньої єврейської мови. Вважається, що вже у V ст. до н. е. більшість мешканців Іудеї розмовляла арамейською.[3] Зусиллями Еліезера Бен-Ієхуди (1858-1922) та Ашера Гінцберга (1856-1927) мова Біблії була не лише відновлена, але й модифікована. До неї було введено низку понять і термінів, створених з врахуванням нових реалій: досягнень науки і техніки, розвитку різноманітних галузей людських знань. Іврит мав дуже важливе значення для майбутньої держави, оскільки на початку XX ст. різні групи євреїв (євреї йєменські, бухарські, ашкенази, сефарди та інші) розмовляли різними мовами і наріччями. Оголосити якусь з цих мов (наприклад, їдиш) державною, означало б де-факто розділити євреїв на привілейованих і другосортних, пересварити їх між собою.

   Перша алія (переселення євреїв) в Ерец-Ісраель відбувалася у 1881-1903 pp. Друга алія припадає на роки перед початком першої світової війни (1904-1914). І знову основну масу становили вихідці з європейського Сходу. Земля для переселенців викуповувалася Єврейським національним фондом (Керен-Каемет ле-Ісраель), створеним у 1901 р. Гроші на його рахунок надходили з добровільних пожертвувань євреїв усього світу, тим самим відродження держави стало загальнонародною справою задовго до її офіційного утворення. В роки Першої світової війни Туреччина, на чиїй території перебував Ерец-Ісраель, опинилася в таборі країн Четверного союзу, противників Антанти. Натомість єврейський капітал, а також єврейські добровольці підтримали Антанту. 2 листопада 1917 р. міністр іноземних справ Великобританії лорд Бальфур (1848-1930) передав лорду Лайонелу Ротшильду (1868-1937) доручення увідомити Сіоністську організацію про прихильне ставлення уряду Його Величності короля до ідеї створення єврейського національного вогнища на землях Ерец-Ісраелю (т. зв. Декларація Бальфура).

   Післявоєнна Версальська конференція надала Великобританії мандат на Сирію та Палестину (система мандатів встановлювалася офіційно з метою підготувати населення тих чи інших територій до створення самостійної держави). В Палестині діяли три офіційні мови: англійська, арабська та іврит. У 1919-1923 роках (Третя алія) до Палестини прибули 40 тис. євреїв. Поселенці цієї хвилі були навчені сільському господарству і могли розвивати економіку. Незважаючи на квоту імміграції, встановлену британською владою, єврейське населення зросло до кінця цього періоду до 90 тисяч. У той час країну населяли переважно араби-мусульмани, вони вороже поставилося до прибуття переселенців. Араби під проводом муфтія [4] Амін аль Хусейні почали організовувати єврейські погроми (лише у 1929 р. 20 нападів на містечка, 66 убитих), а євреї – утворювати в загони самооборони. Водночас, в 1931 р. виникли лише три нових поселення. Прихід до влади Гітлера різко збільшив число емігрантів з Європи. Так, після прийняття в 1935 р. т. зв. Нюрнберзьких законів (євреї були позбавлені прав громадянства і поставлені у становище безправних «підданих», а закон «Про охорону німецької крові й німецької честі» ставив поза законом шлюби німців з євреями) в Палестину того ж року прибуло 69 тис. емігрантів. Тисячі німецьких євреїв тікали до інших країн Європи та США. Єврейська діаспора в цих країнах різко збільшила фінансову допомогу колоністам в Ерец-Ісраелі, а арабське населення Палестини відповіло на нову хвилю переселенців справжнім бунтом: встановленням мін, пошкодженням нафтопроводів, підпалом насаджень та садиб єврейських поселенців. Під тиском арабів Великобританія в травні 1939 р. була вимушена оголосити щорічну 10-тисячну квоту на прибуття нових переселенців-євреїв. У 1939-1945 pp. поруч з цією легальною імміграцією проходила й нелегальна алія, яку обслуговували 140 транспортних кораблів.

   Після закінчення Другої світової війни президент США Г. Трумен висунув перед Лондоном вимогу видачі ще 100 тис. віз для єврейських переселенців з Європи. Уряд Великобританії, побоюючись арабських заворушень, відповів відмовою.

   У жовтні 1945 р. єврейські напіввійськові організації «Ецел», «Лехі» та інші розпочали кампанію терору проти британської адміністрації: убивства офіцерів та чиновників, акти відкритої непокори тощо. В цей період активним прихильником ідеї створення єврейської держави виступав Радянський Союз, в Москві сподівалися, що новоутворений Ізраїль стане державою «прогресивною», тобто обере «соціалістичний шлях розвитку». В лютому 1947 р. Великобританія передала на розгляд до ООН вирішення палестинської проблеми.

   29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН 33 голосами проти 13 прийняла резолюцію № 181 «Майбутній уряд Палестини», яка передбачала створення на території Палестини незалежних арабської (палестинської) та єврейської держав із запровадженням спеціального режиму щодо міста Єрусалим. Держава Ізраїль була проголошена 14 травня 1948 р. Британський мандат закінчувався 15 травня 1948 р. За день до цієї дати була проголошена Декларація Незалежності Ізраїлю.

   Проти такого рішення негайно виступили Ліван, Сирія, Саудівська Аравія, Трансйорданія, Ірак, Єгипет, які організували військове вторгнення. До 31 травня була завершена мобілізація до Армії Оборони Ізраїлю (Цахал), закладені основи ВПС та ВМС новоутвореної країни. Війна за незалежність тривала з 15 травня по 20 липня 1949 p., коли було укладено перемир'я з Сирією.

   В травні 1949 р. відбувся вступ Ізраїлю до ООН. До кінця 1951 р. до Ізраїлю прибуло 685 тис. переселенців-євреїв, половину з них становили вихідці з країн Східної Європи. Країна переживала тяжку житлову кризу, були введені картки, високі податки (останнє зумовлювалося військовими потребами).

   У 1956 р. Єгипет провів націоналізацію Суецького каналу, уклавши перед тим військовий пакт з Сирією та Йорданією. В Ізраїлі цей крок був розцінений як ворожий, тому уряд Бен-Гуріона (1886-1973) вдався до превентивного удару. 29 жовтня ізраїльська армія напала на Єгипет, а 5 листопада захопила частину Сінайського півострова. Завдяки зусиллям СРСР та США Суецький конфлікт було врегульовано, на Сінайський півострів були введені «голубі шоломи» ООН. Це дозволило убезпечити від обстрілів єврейські поселення у прилеглих районах.

   У травні 1967 р. Єгипет та Йорданія уклали оборонний пакт, 4 червня того ж року до пакту приєднався Ірак. Ізраїль уміло використав пропагандистські заяви лідера палестинців Ахмеда Шукейрі про те, що араби допоможуть уцілілим євреям повернутися до своїх «рідних» країн, але «я думаю, що ніхто з них не залишиться в живих».

   Вранці 5 червня ізраїльська армія розпочала т. зв. шестиденну війну. В перші години конфлікту на аеродромах прилеглих арабських держав були знищені 410 літаків, що забезпечило Ізраїлю тотальну перевагу в повітрі. Сухопутні бої йшли на Сінаї. в Єрусалимі (189 загиблих), на Голанських висотах. За наполяганням широкої світової громадськості, включаючи й США, які не бажали сваритися з арабським світом, бойові дії були припинені, але ізраїльська армія продовжувала контролювати захоплені території. На початку 1970 років в Ізраїлі був найвищий у світі рівень податків, що пояснювалося величезними військовими витратами.

   6 жовтня 1973 р. араби розпочали артилерійський обстріл ізраїльських позицій вздовж Суецького каналу та на Голанських висотах. В Ізраїлі на честь свята Судного дня (Йом-Кіпур), значна частина військових була відпущена додому. Лише єгипетські сили вторгнення налічували 600 тис. чол., 2 тис. танків, 2300 гармат тощо. Але арабські армії мали низьку боєздатність, більшість солдатів становили правовірні мусульмани, які п’ять разів на добу влаштовували обов’язкову молитву-намаз, не звертаючи уваги на війну. Після танкової битви 14 жовтня, найбільшої з часів Курської дуги, стало зрозумілим, що Ізраїль цю війну виграє.

   22 жовтня Рада Безпеки ООН схвалила спільний американо-радянський проект про припинення вогню. Після 1973 р. під ізраїльською окупацією опинилися 70 тис. кв. км території (при тому, що в кордонах 1948 р. країні відводилася уп’ятеро менша площа – 14 тис.) з 1 млн переважно арабського населення. Звичайно, що управління доводилося здійснювати переважно силовими методами. Країни арабського світу спробували вплинути на агресора шляхом встановлення нафтового ембарго для тих держав, які надаватимуть допомогу чи підтримку Ізраїлю. Світові ціни на нафту скочили більше ніж на 40 відсотків. Це стало додатковим фактором антиізраїльських настроїв у світі.

   10 листопада 1975 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, яка засуджувала сіонізм за те, що він виступає формою расизму.

   На прилеглих до Ізраїлю територіях Південного Лівану розмістилися палестинські вигнанці, сформовані у збройні частини й підрозділи. В 1982 р. чисельність цих сил досягала 20 тис. чоловік. Проводилися артилерійські обстріли ізраїльських поселень у прилеглих районах. 5 червня 1982 р. ізраїльська армія розпочала операцію «Мир для Галілеї», захопивши міста Tip та Сідон. Після облоги Бейрута було досягнуто угоду про евакуацію палестинських військовиків з території Лівану. Вони евакуювалися у 8 арабських держав: Йорданію, Ірак, Південний Ємен, Північний Ємен, Туніс, Судан, Сирію та Алжир.

   У вересні 1982 р. була влаштована різня в таборах палестинських біженців Сабра і Шатіла, відповідальність за яку впала на ізраїльський уряд (Тель-Авів оголосив, що дійсними винуватцями є союзні формування ліванських християн). На початку червня 1985 р. новий коаліційний уряд національної єдності на чолі з Шимоном Пересом (1923-2016) вивів ізраїльські збройні сили з півдня Лівану, передавши контроль над цими територіями християнській Армії Південного Лівану.

   Безперервні війни з арабськими сусідами вели до високої інфляції в країні, проявів арабського тероризму проти ізраїльтян в самому Ізраїлі та за його межами, тощо. Тому з другої половини 90-х років ізраїльські уряди здійснюють політику, названу «землі в обмін на мир». Ізраїль погоджується звільнити частину окупованих арабських земель, надати автономію проживаючому в країні палестинському населенню, а у перспективі – створити арабську палестинську державу. Ця політика викликає сильний опір як у середовищі палестинців, радикали звинуватили лідера ООП Ясіра Арафата (1929-2004) у зраді національних інтересів, так і у самому єврейському суспільстві.

   24 травня 2000 р. уряд Ізраїлю на чолі з Ехудом Бараком (нар.1942) достроково завершив вивід ізраїльських військ з півдня Лівану. Бійці християнської Південноліванської армії, яка останніх 22 роки співпрацювала з ізраїльтянами, були прийняті на ізраїльській території на правах ... туристів з можливістю тимчасового працевлаштування.

   В кінці вересня 2000 р. в окупованій палестинській території почалася нова хвиля протестів і насильства після того, як лідер опозиційної партії Ізраїлю, а згодом прем’єр-міністр Аріель Шарон (1928-2014) 28 вересня відвідав під посиленим ескортом поліції Храмову гору в Єрусалимі. В результаті п’ятиденних безперервних зіткнень між ізраїльтянами і палестинцями по всій окупованій території було вбито щонайменше 50 осіб і поранено близько півтори тисячі, більшість з них палестинці. Нова хвиля насильства незабаром стала відомою як «друга інтифада або інтифада Аль-Акса» за назвою мечеті, навколо якої розгорнулися акції протесту палестинців.

   В даний час військове протистояння сторін перейшло в стадію терористичних актів і антитерористичних операцій. Врегулювання конфлікту стало інтернаціональним завданням: в мирний процес були залучені міжнародні посередники – з 2002 р. працює квартет з близькосхідного врегулювання (ООН, США, Росія, Європейський союз). Було запропоновано кілька планів мирного врегулювання конфлікту, в тому числі «Дорожня карта», і програм (женевська, єгипетська та ін.). З односторонніми ініціативами виступив Ізраїль (проект розмежування Аріеля Шарона, будівництво роздільної стіни).

   Всі запропоновані програми врегулювання не були реалізовані через те, що палестинці та ізраїльтяни висували і висувають умови, практично неприйнятні для іншої сторони. Кожна нова серія переговорів переривалася черговими терактами, вибухами, ракетними обстрілами, провокаціями.

   Своєю «історичною» столицею Ізраїль вважає Єрусалим. Західна частина міста перейшла під ізраїльський контроль за Загальною угодою 1949 р. про перемир’я між Ізраїлем і Йорданією. Східний Єрусалим був законодавчо включений Ізраїлем до складу своєї території і об’єднаний з західною частиною міста після закінчення арабо-ізраїльської війни 1967 р. Більшість держав офіційно не визнають Єрусалим ізраїльською столицею і вважають статус міста однією з стрижневих проблем близькосхідного конфлікту. Їх посольства розташовані в Тель-Авіві.

   У грудні 2017 р. президент США Дональд Трамп оголосив про визнання Єрусалиму столицею Ізраїлю та переїзд туди американського посольства. Про рішення перенести посольство в Єрусалим також повідомила влада Гватемали.

   В Ізраїлі немає конституції у форматі єдиного документа, натомість прийнято сукупність основних законів, які виконують функцію конституції, що пояснюється багатьма невирішеними питаннями, зокрема щодо територіального статусу Єрусалиму (світ не готовий до перенесення у це священне місто трьох світових релігій єврейської столиці з Тель-Авіву). Прийнято вважати, що там встановлена і діє система етнічної демократії, яка передбачає наявність у населення, котре постійно проживає на державній території, основних громадянських і політичних свобод з одночасним закріпленням привілейованого статусу євреїв. За цих умов арабам дозволяють у межах чинного законодавства виступати за зміну свого становища, протестувати. Це значною мірою пов’язано із місцем і значенням релігії в державі. В Ізраїлі релігія не відокремлена від держави, а держава – від релігії. Ізраїль поступово стає менш релігійним, однак релігійні ортодокси відіграють значну роль у політичному та суспільному житті. Зокрема, в Кнесеті (однопалатний парламент з 120 депутатів), представлені релігійні партії, існує значна кількість релігійних шкіл, які фінансує держава, великий вплив мають головні раввіни Ізраїлю. Судова система складається зі світських та релігійних судів (раввінату та шаріату). В компетенції судів раввінату питання шлюбу та сім’ї, а також справи, пов’язані з виконанням релігійних культів. Рішення цих судів грунтуються на архаїчних положеннях талмуду.

   Державний лад у країні можна характеризувати як парламентсько-президентську республіку. Його основи регулюються кількома законодавчими актами, як-от: «Тимчасовий органічний закон» 1949 p., «Закон про громадянство» 1952 p., «Основний закон про парламент» 1958 p., «Основний закон про президента» 1964 р. Голова держави – президент, який обирається Кнесетом на семирічний термін і володіє представницькими повноваженнями. 10 червня 2014 р. на цю посаду був обраний Реувен Рівлін (нар. 1939). Керівництво країною здійснює уряд. Прем’єр призначається за підсумками парламентських виборів. З 2009 року посаду прем’єр-міністра займає Біньямін Нетаньяху (нар. 1949). Вся повнота реальної влади перебуває в руках прем’єр-міністра.

   У 1951 р. на 23 сіоністському конгресі було прийнято нову «Єрусалимську програму», яка подальшим завданням сіонізму визначила зміцнення Держави Ізраїль, збирання вигнанців в Ізраїлі та турботу про єдність єврейського народу. Наступна корекція програми сіонізму відбулася на 27 сіоністському конгресі (1968), який до основних цілей долучив вимогу репатріації євреїв з усіх країн, а також вимогу єврейської освіти та вивчення івриту.

    Ізраїль – один зі світових лідерів у сфері інновацій, в тому числі агро- і біотехнологій, обробки алмазів, виробництва комп’ютерних програм, систем зв’язку та безпеки, військової техніки, фармацевтичної продукції. Розвинуті також металообробна, машинобудівна, електротехнічна, хімічна галузі, водне господарство.

   У 1995 р. був прийнятий закон про національне медичне страхування, що забезпечує всім громадянам країни стандартний «кошик медичних послуг», включаючи госпіталізацію. Безпосереднє медичне обслуговування населення здійснюють чотири лікарняні каси.

   Ізраїльська система соціальних послуг спирається на законодавство, яке забезпечує захист прав трудящих і широке коло комунальних послуг, в тому числі турботу про людей похилого віку, допомогу батькам-одинакам, програми для дітей та молоді, усиновлення, боротьбу з алкоголізмом і наркозалежністю. До її курйозів віднесено визнання хронічних алкоголіків інвалідами з виплатою щомісячної пенсії, еквівалентної 300 доларам США. Це дозволяє продовжувати «хворобливий» спосіб життя без особливих труднощів.

   Відомство Національнлго страхування забезпечує всім постійним жителям Ізраїлю (в тому числі і тим, хто не має громадянства) широкий спектр допомоги, в тому числі допомога по безробіттю, по старості, у зв’язку з втратою годувальника, допомоги на дітей, прожитковий мінімум і т.д.

    Середня тривалість життя в Ізраїлі оцінюється сьогодні в 83,4 роки для жінок і 79,7 років для чоловіків. Дитяча смертність становить 4,0 на тисячу новонароджених. По відношенню лікарів до чисельності населення і кількістю лікарів-спеціалістів Ізраїль успішно конкурує з найбільш розвиненими країнами світу.

   За даними Банку Ізраїлю, обсяг ВВП Ізраїлю за останні п’ять років зріс на 27% і досяг в 2017 р. історичного максимуму в 1,26 трильйона шекелів (361 мільярд доларів). ВВП на душу населення зріс за цей час на 15,5% до 145 тисяч шекелів в 2017 р. і перевищив рівень в 40 тисяч доларів в поточних цінах.

   Чисельність населення на січень 2018 р. – 8,793 мільйона осіб, це в 14,6 разів більше, ніж при проголошенні незалежності Ізраїлю.

   Гербом Ізраїлю є культовий семисвічник – менора. Державний прапор – полотно з білого поля, на якому зображені сині смуги зверху та знизу та синя шестикутна зірка («Зірка Давида»). Гімн – «Гатіква» ( «Надія»). З 1897 р. стала сіоністським гімном, а після утворення держави Ізраїль – державним гімном.

   Ізраїльсько-палестинські відносини є ключовим фактором, що визначають стан життя на Близькому Сході. На сьогоднішній день мирні переговори зайшли в глухий кут. Причин цьому багато. Серед них нездатність сторін домовитися про статус Східного Єрусалиму і Західного берега, неготовність Ізраїлю йти на серйозні поступки палестинцям в обмін на обіцянки, які палестинці регулярно порушують, і, нарешті, відсутність власне єдиного палестинського керівництва. Одну частину Автономії (Сектор Газа) контролює ХАМАС[5], другу (Західний Берег) – ФАТХ[6]. У обох частин свої підходи до принципів мирного угоди з Ізраїлем. Єдині вони лише в одному – обидві сторони йдуть на ескалацію стосунків з Тель-Авівом. ХАМАС – через обстріли ізраїльської території, ФАТХ – через посилення дипломатичного тиску і намір звернутися в ООН за визнанням автономії як держави. І тим самим лише збільшують напругу в регіоні.

   Зовнішньополітичні пріоритети Ізраїлю зосереджені на завданнях збереження і розвитку тісних союзницьких відносин з США, мобілізації міжнародних зусиль з протидії «іранської ядерної загрози» і просування арабо-ізраїльського врегулювання на умовах, які влаштовують Ізраїль.

   В галереї представлені 50 друкованих видань з колекцій Відділу фонду юдаїки Інституту рукопису починаючи з 1883р.

   Серед періодичних видань:

   - преса з історії сіонізму та палестинознавству, еміграції (алії) до Ерец-Есраелю,

   - видання сіоністських партій, також і молодіжного спрямування,

   - бюлетені сіоністських з’їздів,

   - видання з питань агрокультури та сільського господарства, будівництва та архітектури Палестини,

   - щорічники, календарі, путівники, художньо-публіцистичні альманахи видані в Ерец-Есраелі.

   Видання представлені:

   - творами засновників та діячів сіонізму:Теодора Герцля, Володимира Жаботинського, Йозефа Клаузнера, Бен-Амі, Нахума Соколова та іншіх,

   - подорожніми нарисами та нотатками паломників, мандрівників та поселенців тогочасного Ерец-Есраелю,

   - науково-популярним викладом суті та історії сіоністського руху,

   - історією створення держави Ізраїль,

   - літературою, посвяченою вічному місту – Єрушалаєму (Єрусалиму),

   - героям та державним діячам Ізраїлю,

   - відродженій мові – івриту,

   - державним інституціям Ізраїлю,

   - міжнародним зв’язкам, політиці, економіці.

ДОДАТОК: http://eleven.co.il/references/bibliography/80/

ЄВРЕЙСЬКІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ. СУСПІЛЬНА ДУМКА:

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК

9. Єврейські суспільно-політичні рухи. Суспільна думка.

9.1. Загальні питання. Єврейська філософія нового часу

1. Авинери Ш. Основные направления в еврейской политической мысли / Перевод с иврита А. Гинзай. Иер., 1983. 320 с.
2. Ахад-Гаам (Гинцберг А. И.) Избранные сочинения. Т. 1. Авторизованный перевод с еврейского. М. , 1919. 248 с. 2-е издание, исправленное и дополненное. Иер., 1991. 240 с.
3. Ахад-Гаам. Избранные статьи. Изд. 2-е / Перевод с еврейского и предисловие Х. Гринберга. 1918. 112 с.
4. Беленький М. Спиноза. М., 1964. 238 с.
5. Бубер М. Обновление еврейства / Перевод с немецкого И. Б. Румера. М., 1919. 31 с.
6. Две концепции еврейского национального возрождения. Иер., 1980. 379 с. Роботи двох видатних істориків: Б. Динур, «Возрождение Израиля» — захист сіоністської доктрини; С. Дубнов, «Письма о старом и новом еврействе» — концепція єврейської автономії в рамках багатонаціональної держави.
7. Илем И. От мечты к были: Центральные проблемы в истории сионизма. Перевод с иврита. [Т.-А.], 1991. 127 с. Аналіз причин виникнення різних сіоністських рухів, історії їх розвитку та протиборства.
8. Луз Э. Пересекающиеся параллели: Религия и национальная идея в эпоху формирования сионистского движения в Восточной Европе (1882–1904) / Сокращенный перевод с иврита Е. Жидковой. Иер., 1991. 378 с.
9. Мемми А. Освобождение еврея / Перевела с французского С. Тартаковская. Иер., 1983. 296 с.
10. Соколов В. В. Спиноза. М., 1973. 224 с.
11. Спиноза Б. Избранные произведения. Т. 1–2 / Общая редакция и вступительная статья В. В. Соколова. М., 1957.
12. Фиш Г. Еврейская революция. Перевод с английского. М. — Иер., 1991. 238 с. Аналіз духовно-релігійних факторів сіоністського руху.
13. Херцберг А. Сионизм в контексте истории: Хрестоматия по истории сионизма. Книги 1–2 / Сокращенный перевод с английского и иврита С. Векслер. Иер., 1992. 771
14. Членов Е. В. Мировая война и наши перспективы. П. , 1917. 32 с.
15. Членов М. Еврейство в системе цивилизаций (постановка вопроса) // Диаспоры. М., 1999, № 1. С. 34–56.
16. Weinberg D.H. Between Tradition and Modernity: Haim Zhitlowsky, Simon Dubnow, Ahad Ha-Am, and the Shaping of Modern Jewish Identity, N.Y. — London, 1996, 12 pp. + 384 pp.
17. רוטנשטרייך נ. המחשבה היהודית בעת החדשה. כרכים 1–2. תל-אביב, תשכ''ו, 1966.
18. שביד א. תולדות ההגות היהודית בעת החדשה: המאה התשע-עשרה. ירושלים, 1977. 452+4 עמ'.
19. שביד א. תולדות ההגות היהודית במאה העשרים. ירושלים, תש''ן, 1990. 398 עמ'.
20. שמעוני ג. האידיאולוגיה הציונית. ירושלים, תשס''א. 429 עמ'.

9.2. Історія сіонізму

9.2.1. Загальні питання

1. Клаузнер И. Л. Духовный сионизм и его главный представитель: Опыт обстоятельного изложения и характеристики сионистской доктрины Ахад-га-Ама. СПБ., 1900. 78 с.
2. Рубинштейн А. От Герцля до Рабина и дальше: Сто лет сионизма / Перевод с иврита. Минск, 2000. 400 с.
3. 100 лет сионизма: Документы, фотографии / Составитель И. Лурье. М. — Иер., 1997. 62 с.
4. אלמוג ש. לאומיות, ציונות, אנטישמיות: מסות ומחקרים. ירושלים, תשנ''ב, 1992. 336 עמ'.
5. אלמוג ש. ציונות והיסטוריה. ירושלים, תשמ''ב, 1982. 248 עמ'.
6. גוטשלק י. א., אגרנט ה. אחד-העם והרוח הלאומי. ירושלים, תשנ''ב, 1992. 295 עמ'.
7. הציונות והחזרה להיסטוריה- הערכה מחדש / עורכים: ש''נ אייזנשטדט ומ. ליסק. ירושלים, תשנ''ט, 1999. 518 עמ'.
8. הציונות ומתנגדיהבעם היהודי: קובץ מאמרים. ירושלים, תש''ן, 1990. 474 עמ'.
9. זיפרשטיין ס. נביא חמקמק: אחד העם ומקורות הציונות. תל-אביב, תשנ''ח, 1998. 469 עמ'.
10. כ''ץ י. לאומיות יהודית: מסות ומחקרים. ירושלים, תשל''ט, 1979. 387+8 עמ'.
11. לקר ז. תולדות הציונות. ירושלים-תל-אביב, תשל''ו, 1975. 488 עמ'.
12. ציונות ודת / עורכים: ש. אלמוג, י. ריינהרץ, א. שפירא. ירושלים–בוסטון, תשנ''ד, 1994. 416 עמ'.

9.2.2. Передумови і предтечі сіонізму

1. Бирнбаум Н. Новейшие течения в еврействе. Пер. с нем. Одесса, 1906. 32 с.
2. Гесс М. Рим и Иерусалим: Избранное / Перевод с немецкого Н. Бартман. Иер., 1979. 423 с.
3. Лилиенблюм М. Л. О возрождении еврейского народа на Святой земле его древних отцов. Одесса, 1884. 63 с. То же: 2-е издание. М., 1886. 68 с.
4. Лилиенблюм М. Л. Палестинофильство, сионизм и его противники. Одесса, 1899. 90 с.
5. Пинскер Л. Автоэмансипация: Призыв русского еврея к своим соплеменникам / Перевод с немецкого и предисловие Ю. И. Гессена. СПБ., 1898. 43 с.
6. Пинскер Л. Автоэмансипация: Призыв русского еврея к своим соплеменникам / Перевод с немецкого со вступительной статьей М. Усышкина и биографическим очерком. М., 1917. 32 с.
7. Хасин Е. [Житловский Х.]. Еврей к евреям. Лондон, 1892. 58 с.
8. פילוסופיה ישראלית / ערכו: א. כשר, מ. חלמיש. תל-אביב, תשמ''ג, 1983. 272 עמ'.
9. כתבים לתולדות חיבת-ציון וישוב ארץ-ישראל / ליקט וערך לראשונה א. דרויאנוב; ההדירה וערכה מחדש ש. לסקוב. כרכים 1–7. תל-אביב, תשמ''ב–תשנ''ג, 1982–1993.

9.2.3. Становлення та развиток руху (1896–1917)

1. Белковский Г. А. Чартер: Историческое сравнительное исследование. Варшава, 1901. 42 с.
2. Белоцерковский Д. Жизнь Иосифа Трумпельдора: Воспоминания; Рубинштейн Р. Трумпельдор в дни революции. Берлин, 1924. 143 с.
3. Бем А. Сионизм: Обзор сионистического движения от начала до смерти Герцля. Перевод с немецкого. Рига, 1933. 173 с.
4. Война и еврейская проблема: Сборник статей. М., 1917. 86 с. Статті М. Нордау, А. Гольдштейна, Д. Пасманика та інших.
5. Герцль Т. Еврейское государство: Опыт современного решения еврейского вопроса. Перевод с немецкого. СПБ., 1896. 104 с.
6. Герцль Т. Избранное. Перевод с немецкого / Предисловие Б. Элиава. Иер., 1974. 254 с.
7. Герцль Т. Обновленная страна. Перевод с немецкого. Киев, 1903. 341 с.
8. Герцль Т. Сионистские статьи / Вступительная статья Д. С. Пасманика. СПБ., 1914. 192 с.
9. Герцль Т. [Сочинения]. Т.1 / Под общей редакцией С. К. Гопштейна, А. О. Зайденмана и других П., 1918. 224 с.
10. Горвиц М. Современные идейные течения в еврействе. Перевод с польского. СПБ., 1908. 144 с.
11. Еврейская Палестина / Речи и статьи Г. А. Баал-Махшовеса, Г. А. Бродовского, Х. Н. Бялика и других. Одесса, 1918. 143 с.
12. Жаботинский В. Фельетоны. СПБ., 1913. 257 с.
13. Идельсон А. Д. Собрание сочинений. Т. 1. П., 1919. 220 с.
14. Иллюстрированный сионистский альманах. 1902–1903 / Редактор А. А. Фрейденберг. Киев, 1902. 412 с.
15. Клаузнер И. Л. Реальные задачи русского еврейства. Одесса, 1910. 46 с.
16. Клаузнер И. Л. Сионизм и его течения. Перевд с иврита. Одесса, 1917. 29 с.
17. Либерман Б. Н. Идея политического возрождения в еврейской истории и литературе // Будущность. СПБ., 1902, № 3. С. 186–249.
18. Мандельштам М. Е. Сионизм — территориализм. Белосток, 1906. 32 с.
19. Марголин М. М. Национальное движение в еврействе 1881–1913. П., 1917. 64 с.
20. Национальный вопрос / Статьи М. Нордау, А. Идельсона и Д. Пасманика. 2-е издание. П., 1917. 63 с.
21. Нордау М. Еврейство в XIX и XX столетиях. Одесса, 1912. 46 с.
22. Нордау М. Избранные речи и статьи. Выпуск 1. Вильна, 1909. 72 с.
23. Нордау М. Избранные статьи. Выпуск 1. П., 1917. 40 с.
24. Паттерсон Д. Ж. С еврейским отрядом в Галлиполи. Перевод с английского / Под редакцией и с предисловием К. И. Чуковского, с приложением статей В. Жаботинского и капитана И. Трумпельдора. П., 1917. 106 с.
25. Руппин А. Евреи нашего времени / Авторизованный перевод с немецкого и предисловие Х. И. Гринберга. М., 1917 [на обложке: 1918]. 225 с.
26. Руппин А., Оппенгеймер Ф. Новые пути; статьи. 2-е издание. П., 1917. 72 с.
27. Сапир И. Б. Сионизм: Научно-популярное изложение сущности и истории сионистского движения. Перевод с немецкого. Вильна., 1903. 198 с.
28. Соколов Н. К еврейскому вопросу. Белосток, 1905. 72 с.
29. Третий Всероссийский съезд сионистов в Гельсингфорсе: подробный отчет / Редактор И. Н. Гринбаум. П., 1917. 112 с.
30. Усышкин М. М. Наша программа. Вильна, 1905. 64 с.

9.2.4. Всесвітні сіоністські конгреси і установи

1. Второй всемирный конгресс сионистов в Базеле: Полный отчет / Составил С. С. Пэн [Пен]. Одесса, 1898. 122 с.
2. Клейман М. Б. Еврейский национальный фонд. М., 1918. 82 с.
3. Пасманик Д. С. Десятый сионистский конгресс. СПБ., 1912. 59 с.
4. Пасманик Д. С. Одиннадцатый сионистский конгресс. СПБ., 1914. 62 с.
5. Сапир И. Б. Итоги VIII сионистского конгресса в Гааге: Доклад. Одесса, 1907. 15 с.
6. Третий всемирный конгресс сионистов в Базеле: Полный отчет / Составил С. С. Пэн [Пен]. Одесса, 1900. 92 с.
7. Четвертый всемирный конгресс сионистов в Лондоне: Полный отчет / Составил С. С. Пэн [Пен]. Белосток, 1900. 157 с.
8. Шестой всемирный конгресс сионистов в Базеле: Полный отчет. Одесса, 1903. 94 с.
9. Шляпошников М. С. 1-й Всемирно-еврейский конгресс сионистов (август 1897 г.) в Базеле. Харьков, 1897. 47 с.
10. Шляпошников М. С. 5-й Всемирно-еврейский конгресс сионистов в Базеле. Харьков, 1902. 93 с.
11. Ш.-Ц. Еврейский колониальный банк: С приложением проспекта, Основного акта Еврейского колониального банка и извлечение из устава его. Харьков, 1899. 40 с.
12. Яффе Л. Б. VII конгресс сионистов в Базеле, 14–19 июля 1905 г.: Отчет. Одесса, 1906. 64 с.

9.2.5. Від декларації Бальфура до проголошення Держави Ізраїль (1917–1948)

1. Вишняк М. Доктор Вейцман. Париж, 1939. 210 с.
2. Жаботинский В. Е. Еврейское государство: (Разрешение еврейского вопроса). Перевод с иврита. Харбин, 1938. 127 с.
3. Жаботинский В. Избранное / Вступительная статья И. Орена. Иер., 1978. 436 с.
4. Жаботинский В. Повесть моих дней / Предисловие И. Недавы. Иер., 1985. 292 с. В сборник включены: «Повесть моих дней» (перевод с иврита) — про юність В. Жаботинського перед Першою Світовою війною; «Слово о полку: Історія Єврейського легіону за спогадами його ініціатора» (в оригіналі написано російською мовою) - про події 1918 р.
5. Кац Ш. Одинокий волк: Жизнь Жаботинского. Книги 1–2. Перевод с английского. Т.-А., 2000.
6. Кацнельсон Б. Избранные отрывки из речей и статей. Перевод с иврита. Т.-А., 1974. 99 с.
7. Липов Д. Нахман Сыркин, основоположник социалистического сионизма: Очерк его жизни и деятельности. Перевод с еврейского. Иер., 1949. 69 с.
8. Мы начинали еще в России. Перевод с иврита. Иер., 1983. 416 с. – Статті та спогади учасників сіоністського руху «Хехалуц» в Росії. Матеріали охоплюють період від 1917 до початку 1930-х рр.
9. Программы и Устав сионистской организации и всех фракций в ней. [Кишинев], 1918. 78 с.
10. [Сыркин Н.] Воззвание к еврейской молодежи: Издание сионистов-социалистов. Лондон, 1901. 16 с.
11. Трумпельдор И. «Гехолуц» и его сущность и ближайшие задачи: (С приложением проекта Устава и анкеты). П., 1918. 16 с.
12. Эйнштейн А. О сионизме: Речи, письма, статьи / Перевод с английского Ю. Миллер. Иер., 1990. 180 с. – До збірки увійшла також стаття І. Берліна «Эйнштейн и Израиль».
13. Эндрес Ф.-К. Сионизм и мировая политика. П., 1918. 68 с.
14. Ярблюм-Алютин М. Сионизм и мировая демократия. М., 1918. 30 с.

9.3. Регіональні сіоністські організації

1. Бетар в Китае: 1929–1949. [Без места.], [Без года]. 143 с. Титульний лист і вступ російською мовою та івритом. Бруцкус Ю. Переселение в Палестину и кооперация / Палестинский отдел при Центральном бюро Сионистской организации на Украине. Издание 2-е. Киев, 1919. 30 с. + 62 с.
2. Маор И. Сионистское движение в России / Авторизованный сокращенный перевод с иврита О. Минца. Иер., 1977. 470 с.

9.4. Єврейські соціалістичні партії

1. Аронсон Г. Я. К расколу Бунда. Витебск, 1920. 22 с.
2. Аршавский А. Основы «Поалей-ционизма». М., 1918. 16 с.
3. Бен-Цви И. [Авнер]. Еврейское рабочее движение в Турции / Перевод с еврейского под редакцией и с предисловием Нира (Н. Рафалькеса). П., 1918. 15 с.
4. Борохов Б. М. Антисионистская концентрация: (Посмертное произведение). П., 1918. 27 с.
5. Борохов Б. Классовая борьба и национальный вопрос. М., 1917. 32 с.
6. Вожди Интернационала и еврейский вопрос / К. Гюисманс, П. И. Трульстра, И. Голденберг и другие. П., 1918. 16 с.
7. Возрождение: (Еврейский пролетариат и национальная проблема) / Под редакцией М. Б. Ратнера. [Без места], 1905. 119 с.
8. Вступление Бунда в РСДРП. [СПБ.], [1906]. 30 с.
9. [Гейман А.] Социалистическая фракция в сионизме: (Критический очерк). Перевод 2-го еврейского издания. СПБ., 1906. 117 с.
10. Герц Я. Ш., Шварц С. М. Зубатовщина в Минске. Нью-Йорк, 1962. 20 с.
11. Гончарок М. Очерки по истории еврейского анархистского движения (идиш-анархизм). Иер., 1998. 254 с.
12. Даган А. Еврейский пролетариат. Перевод с французского. Мозырь, 1905. 45 с.
13. Жаботинский В. Е. Бунд и сионизм. Одесса, 1906. 48 с.
14. Идельсон А. Д. Наши социалистические партии. 2-е издание. П., 1918. 32 с.
15. Из истории партии. Выпуск 1 / Еврейская коммунистическая рабочая партия (Поалей-Цион). Центральный комитет. М., 1924. 44 с.
16. История еврейского рабочего движения. Женева, 1900. 32 с.
17. Лазерсон М. Я. Право на банальность: Опыт обоснования трудового сионизма. Рига, 1925. 95 с.
18. Левинсон М. Я. [Коссовский В. В.]. Вопросы национальности. Вильна, 1907. 109 с.
19. Лурье М. С. Герцлизм и трудовой сионизм. Берлин, 1924. 132 с.
20. Медем В. Д. Социал-демократия и национальный вопрос / С приложением статьи К. Каутского «О национальном вопросе в России». СПБ., 1906. 64 с.
21. Мережин А. «Бунд» и сионизм. Одесса, 1917. 46 с.
22. Островский З. Бунд: Его прошлое, настоящее и будущее. Екатеринослав, 1917. 48 с.
23. Пасманик Д. С. Критика «теорий» Бунда. Одесса, 1906. 64 с.
24. Рафес М. Очерки истории еврейского рабочего движения. М. — Л., 1929. 254 с.
25. Рафес М. Очерки по истории Бунда. М., 1923. 440 с.
26. Революционное движение среди евреев. Сб. 1 / Под редакцией и с предисловием С. Диманштейна. М., 1930. 298 с.
27. Серп: Сборник Еврейской социалистической рабочей партии. Сб. 1–2. М., 1907.
28. Тубов А. Первое мая 1902 года и казнь Г. Леккерта: (К 20-летней годовщине). [Вильно], 1922. 24 с.
29. Фрумкин Б. М. Зубатовщина и еврейское рабочее движение // Пережитое. СПБ., 1911, т. 3. С. 199–230.
30. Фрумкин Б. М. Очерки из истории еврейского рабочего движения в России (1885–1897) // Еврейская старина. СПБ., 1913, № 6. С. 108–122, 245–263.
31. Цинберг С. Л. Первые социалистические органы в еврейской литературе // Пережитое. СПБ., 1908, т. 1. С. 233–264. – Біографія Берла Кацнельсона - лідера і ідеолога сіоністського робітничого руху.
32. געשיכטע דער יידישער ארבעטער אין די פאראייניקטע שטאטן / ייוו"א: אונטער רעדאקציע פון א.טשערניקאווער. באנד 1–2. ניו-יארק, 1943–1945.
33. די געשיכטע פון בונד / רעד. י.ש. הערץ און אנדערע בענד 1–4. ניו-יארק, 1960–1972.
34. סוציאליזם יהודי ותנועת היהודית במאה ה-19 / מ.מישקינסקי, עורך. ירושלים, תשל"ו, 1975. 256 עמ'.

9.5. Інші єврейські організації і рухи

1. Аргентинский альбом: Сборник статей о колонизации. Одесса, 1892. 54 с.
2. Барсук А. И. Уганда или Палестина. Екатеринослав, 1904. 84 с.
3. Рабинович Б. Что делает барон Гирш? Одесса, 1893. 47 с.
4. Розенблат М. Сионисты-территориалисты. Киев, 1907. 12 с.

 

Виставку підготувала головний бібліотекар відділу фонду юдаїки Інституту рукопису Г. А. Ривкіна.