«Сенс життя вона вбачала в тому, щоб допомагати мені»

(Руденко Микола. «Найбільше диво – життя : Спогади»)

20 листопада 2019 року виповнилося 80 років від дня народження Раїси Опанасівни Руденко – української журналістки, правозахисниці, дисидентки.

Раїса Опанасівна близько 30 років була вірною подругою та помічницею, дружиною Миколи Даниловича Руденка – Героя України, відомого радянського українського письменника, багаторічного політичного в’язня радянських тюрем і концтаборів, борця за права людини, громадського діяча http://www.nbuv.gov.ua/node/5336

Раїса Опанасівна Руденко (дівоче прізвище – Каплун) народилася 20 листопада 1939 року в селі Петрівка Синельниківського району Дніпропетровської області в селянській родині. Обидва діди, які проживали зі своїми родинами на Вінничині, в період колективізації були розкуркулені. Дід по материнській лінії з родиною був висланий за Урал. Перед початком Другої світової війни вони повернулися в рідне село Лаврівку Вінницького району. До них перебралася Каплун Параска Макарівна (1917, Вінничина –?) із старшим сином Іваном (1938 р.н.), Раїсою та молодшою донькою Ганною (1942–2020). Батько – Каплун Афанасій Володимирович (1912, Вінничина –?), який до війни працював на Дніпропетровщині шофером у міліції, загинув на фронті.

У 1957 році, після закінчення середньої школи, переїхала до Києва, де навчалася на вечірніх курсах медсестер, пізніше – секретарів-машиністок. У 1963 році вийшла заміж за Онищенка Віктора Павловича (1946 р.н.) та шлюб розпався через рік. У 1968 році вступила на заочне відділення бібліотечного факультету Київського інституту культури. Працювала секретарем-друкаркою (1964–1967) та заввідділом кадрів (1967–1971) у санаторії «Конча-Заспа» в селищі Конча-Озерна під Києвом.

Там, над казково мальовничою заплавою Дніпра, «Хрещатикбуд» спорудив дачне селище письменників, таке собі «Товариство живих класиків української літератури». Пізніше його заселили й родини визнаних владою художників, артистів. В дачному селищі письменників самотньо жив і творив письменник Микола Данилович Руденко. На той час влада вже розпочала репресії проти української інтелігенції. Не уникнув утисків і Микола Руденко. У 1962 році його п’єса «На дні морському», включена до репертуару багатьох театрів СРСР, була заборонена як антирадянська. У 1968 році збірка віршів та поезій «Всесвіт у тобі» вилучена з продажу відразу ж після її виходу.

Влітку 1969 року Микола Руденко звернувся до неї як до кваліфікованої машиністки передрукувати рукопис його нового твору – повісті-феєрії «Народжений блискавкою». Так відбулося знайомство Раїси Опанасівни з письменником Миколою Руденком.

У своїх мемуарах Микола Данилович так описує своє враження від другого побачення з Раїсою Опанасівною: «Раїса мені подобалася і своїм лагідним характером, і розумом, і доброю вродою. Саме доброю – доброта так і світилася в її обличчі. Але ж у неї була нездоланна «вада»: вона була молодша на дев’ятнадцять років» («Найбільше диво – життя: Спогади». Київ-Едмонтон-Торонто, 1998. С. 344).

Разом з Руденком Раїса Опанасівна почала відвідувати творчі вечори, де знайомилася з цікавими людьми. Вони разом слухали заборонені тоді радіопередачі так званих «ворожих голосів» – «Радіо Свобода», «Німецьку хвилю», «Радіо Бі-Бі-Сі», «Голос Америки».

Їхня дружба та активна співпраця розпочалися в день її народження – 20 листопада 1969 року. Побралися вони 18 березня 1971 року. З цього дня та до останніх років життя Миколи Даниловича, Раїса Опанасівна стає йому доброю подругою, першою слухачкою та читачкою його поетичних і прозових творів, порадницею та розрадницею важких дум у складні періоди їхнього життя, терплячою опікункою та лагідною цілителькою його важких фронтових ран, відважною захисницею його прав і свобод від утисків репресивних органів, першою помічницею та вірною товаришкою в усіх справах, пов’язаних з боротьбою за права і свободи українців та народження вільної незалежної української держави. Ще тоді, вони щасливі та закохані не знали, що доля підготувала їм важкі випробування.

Пізніше Микола Руденко писав: «… тепер мені було значно легше – поруч стояла надійна душа, для якої моє життя, в кожній його деталі, стало її життям. … Різниця в роках уже не мала жодного значення – належало дякувати, що на шляхах вічності ми не розминулися…». (Руденко М. «Найбільше диво – життя: Спогади». С. 348).

Глибоко вражений злочинами Сталіна, про які заговорили на ХХ з’їзді КПРС, наприкінці 1960-х років Микола Данилович переосмислює своє ставлення до навколишньої соціалістичної дійсності (Руденко М. «Найбільше диво – життя: Спогади». С. 254). Він починає вивчати твори світових філософів та економістів і приходить до висновку, що марксизм веде країну не до прогресу, а до економічної руїни. Звертається до ЦК КПРС, закликає розпочати реформи якнайшвидше. В ньому формується правозахисник, критик бюрократичних методів керування державою. Комуніст і переконаний атеїст, приймає християнські традиції, усвідомлює духовну та матеріальну єдність Всесвіту. Після розповсюдження самвидавом його есею «Як захистити сонце» влада забороняє друкувати його твори, чим позбавляє його єдиного заробітку. 

Заради допомоги чотирьом дітям від попередніх шлюбів Миколі Даниловичу довелося продати машину і дачу й переселитися до маленької двокімнатної квартири, яку отримала Раїса Опанасівна як співробітниця санаторію «Конча-Заспа». Щоб заробляти на життя та мати час для літературної й правозахисної діяльності, Микола Данилович мусить улаштуватися нічним сторожем на атомному могильнику в Пирогові поблизу Києва. Це дало змогу завершити «Енергію прогресу».

Микола Данилович напружено працював над економічними дослідженнями, художніми творами, складав поезії, відмірюючи десятки кілометрів у мальовничій заплаві Віти поблизу Кончі-Озерної. Раїса Опанасівна передруковувала його рукописи, допомагала їх редагувати та розвозила по Україні, де добрі люди переховували їх від КДБ понад два десятиліття, ризикуючи бути заарештованими. «Власне, якби моя дружина Раїса не заснувала гнізда-криївки по всій Україні, в мене майже нічого не збереглося б із періоду мого дисидентства» – писав він пізніше (Руденко М. «Найбільше диво – життя: Спогади». С. 256). Тож вона надихала на нові творчі задуми. Створила атмосферу затишку в їх спільній невеличкій оселі, де панувало добро та кохання і ніколи не переводилися квіти.

Московський правозахисник, дисидент українського походження генерал Петро Григоренко так пише у своїх спогадах про цей період життя Миколи Руденка: «Він зустрів Раю. Вона зрозуміла його, повірила в нього. В своїй хаті вона створила атмосферу постійної теплої опіки, постійного піклування про його здоров’я. А це було конче потрібно. Тільки побачивши його рану я зрозумів, яку велику мужність треба мати, щоб так, як він працювати. І як треба опікуватись за ним, яке тепло, які турботи виявити, щоб хоч трохи полегшити його життя».

Раїса Опанасівна, щоб мати більше вільного часу й допомагати чоловікові звільняється з посади завідуючої відділом кадрів, покидає навчання в інституті та влаштовується лаборанткою водопостачання в газовій котельні, яка розташовувалася поруч з будинком, в якому вони мешкали. Їх оселю часто обшукують, встановлюють прослуховуючу апаратуру. Співробітники КДБ поповнюють досьє Руденка його творами, які тепер друкуються лише самвидавом та передаються із рук в руки територією СРСР, потрапляють за кордон, уривки з творів звучать у передачах радіостанції «Свобода».

1975 року Микола Руденко стає членом радянської групи «Міжнародної амністії». 18 квітня 1975 року за участь у цій групі його заарештовують в Москві та інкримінують ст. 187¹ Карного кодексу СРСР «Наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний і суспільний лад». Врятувало наближення 30-ліття перемоги над Німеччиною і його як учасника та інваліда війни відпускають.

1 серпня 1975 року США, Канада та 33 держави Європи (крім Албанії) підписали в столиці Фінляндії Гельсінкі Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ), яким остаточно закріплювалися кордони, які склалися в Європі внаслідок Другої світової війни та за яким керівництво СРСР зобов’язувалося дотримуватися гуманітарної частини акта, зокрема, захисту прав людини шляхом побудови демократичного правопорядку в межах Загальної декларації прав людини Організації Об’єднаних Націй від 10 грудня 1948 року. Прикінцевим актом НБСЄ передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін і не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни. Таким чином, перед правозахисниками відкривався шлях легально та цілком законно боротися з порушеннями прав людини в тоталітарному комуністичному режимі СРСР, опираючись на внутрішнє і міжнародне право.

Після розгрому владою московської групи «Міжнародної амністії», її члени – правозахисники з кола академіка Андрія Сахарова, 12 травня 1976 року за ініціативою Юрія Орлова, професора, члена-кореспондента Вірменської Академії наук, астронома, створюють Московську громадську групу сприяння виконанню гельсінських угод.

Подружжя Руденків активно спілкується з членами групи Олександром Гінзбургом, Анатолієм Щаранським, Петром Григоренком, Оленою Бонер, Людмилою Алєксєєвою, Мальвою Ланда та іншими правозахисниками, котрі своєю діяльністю намагалися примушувати державу дотримуватися прав людини на свободу слова, друку, демонстрацій, асоціацій та ін. Проіснувала московська група до 1982 року, і, через арешти та вислання за кордон її членів, саморозпустилася.

Під час відвідин у вересні 1976 року генералом Петром Григоренком та його дружиною Зінаїдою Михайлівною подружжя Руденків в Кончі-Озерній, вони обговорюють створенням подібної групи в Україні. У жовтні генерал знайомить їх з відомою громадською діячкою, колишньою бранкою сталінських політичних таборів – Оксаною Яківною Мешко, яка підтримує ідею створення української групи.

Наприкінці 1976 року Микола Данилович Руденко, добре розуміючи, що ризикує волею та й власне життям, стає засновником і першим головою Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (скорочено – УГГ) – організації, діяльність якої відіграла історичну роль у розхитуванні радянського режиму та викритті на міжнародному рівні колоніального характеру СРСР. Віддана дружина Раїса Опанасівна стає підпільним секретарем Групи. Вона друкує та розмножує, складені чоловіком проекти перших документів Групи – «Декларацію про створення Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод та списки політв’язнів», «Меморандуму № 1», «Меморандум № 2», «Кредо єдності» та інші документи, в яких політика СРСР щодо України визначалася як геноцид, піклується про надійне переховування документів на випадок трусів.

9 листопада 1976 року в Москві на квартирі Олександра Гінзбурга перед зарубіжними журналістами Микола Руденко офіційно оголошує про створення Української Гельсінської групи, до якої увійшло 10 осіб: Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Оксана Мешко, Микола Руденко, Ніна Строката, Олексій Тихий. Раїсу Руденко вирішили не оголошувати членом Групи, адже розуміли, що арешти не забаряться – треба ж комусь подбати про архів УГГ. Проте це не врятувало її від арешту, а лише відтермінувало його.

Уперше за десятиліття тотальних репресій світ почув голоси кращих представників української інтелігенції, які заговорили про безправ’я власного народу. Метою УГГ, задекларованою в її перших установчих документах, було ознайомлення української громадськості із Загальною декларацією прав людини ООН; сприяння розширенню контактів між народами, вільному обмінові інформацією та акредитації в Україні представників зарубіжної преси. Група збирала письмові скарги про факти порушення комуністичним режимом прав українських громадян в СРСР та за його межами, доводила ці факти до світової громадськості, передаючи до зарубіжних ЗМІ та звертаючись до урядів та парламентарів держав-учасниць гельсінської угоди за гуманітарно-правовою допомогою. У цей же період активного протистояння офіційній тоталітарній ідеології Микола Руденко пише свої поеми «Хрест» (1976), «Я вільний» (1976), «Історія хвороби» (1976), які пізніше опублікують на Заході.

За поданням Генерального прокурора СРСР Романа Руденка і голови КДБ Юрія Андропова, які звернулися до Політбюро ЦК КПРС за дозволом на арешт голів Литовської (Томаса Венцлова), Української (Миколи Руденка) та членів Московської (Олександра Гінзбурга та Юрія Орлова) Гельсінських груп, – 5 лютого 1977 року Микола Данилович був заарештований і в липні цього ж року засуджений за ч. 1 ст. 62 КК УРСР («антирадянська агітація та пропаганда на державний і суспільний лад») на 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання.

Раїса Опанасівна, не дивлячись на переслідування та погрози з боку КДБ, не припиняє свою активну діяльність в УГГ, пише сотні листів підтримки до таборів, звертається до офіційних установ СРСР та зарубіжжя про звільнення не тільки важкохворого чоловіка, а й усіх політв’язнів Кремля. Група впродовж січня – квітня 1977 року підготувала та поширила десять Меморандумів про переслідування громадян за інакомислення, направила їх урядам демократичних країн. Правозахисний рух швидко поширювався республіками СРСР, гельсінські групи створюються в Литві (25 листопада 1976), Грузії (14 січня 1977), Вірменії (1 квітня 1977). В Конгресі США створюється спеціальна комісія по захисту демократичних свобод. У 1976 році в Польщі почав діяти Комітет захисту робітників, в 1977 році у Чехословаччині – група «Хартія-77».

Невдовзі заарештували і решту членів-засновників УГГ, та на їхнє місце прийшли нові люди. Арештовували їх – приходили нові й нові сміливці. Членами УГГ стали: Петро Вінс, Ольга Гейко, Микола Горбаль, Йосиф Зісельс, Віталій Калиниченко, Святослав Караванський, Зіновій Красівський, Ярослав Лесів, Юрій Литвин, Володимир Малинкович, Михайло Мельник, Василь Овсієнко, Оксана Попович, Богдан Ребрик, Петро Розумний, Василь Романюк (майбутній Патріарх УПЦ КП – Володимир), Надія Світлична, Ірина Сеник, Василь Січко, Петро Січко, Іван Сокульський, Василь Стрільців, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Стефанія Шабатура, Данило Шумик, Юрій Шухевич і багато інших, деякі з них працювали підпільно.

В Українській групі сприяння виконанню Гельсінських угод, членами якої подружжя Руденків залишалося і в таборах, і в засланні, за весь час її існування перебувала 41 особа. 39 з них були ув’язнені в тюрмах, таборах, піддавалися примусовому лікуванню в психіатричних лікарнях. Четверо – Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус – загинули в неволі. 

В 1977–1981 роках Микола Руденко відбуває покарання в таборах Мордовії (ЖХ-385/19, с. Лісне; ЖК 389/3, с. Барашево). Для Раїси Опанасівни це були дуже важкі роки розлуки та очікування коханого чоловіка. Матеріальна скрута, довгі відстані, важкі дороги та короткі побачення в таборах, принизливі обшуки та намагання вивезти тонесенькі папірці його творів для поширення в самвидаві. «Колишні друзі не зважувалися з нею спілкуватися. Та й сама вона уникала зустрічей, щоб не накликати біди на їхні родини. Спілкувалася тільки з дружинами та родичами політв’язнів і дисидентами, які ще були на волі. Це Валентина і Олесь Бердники, Юрій Бадзьо і Світлана Кириченко, Валентина Лісова, Людмила Литовченко, Галина Дідківська (Пронюк), Дзвінка Сергієнко, Люба Мурженко. Працівники КГБ, особливо Іван Котовенко, умовляли її засудити в пресі антирадянську діяльність чоловіка і зректися його. Погрожували арештом. Але вона трималася стійко. То більше, 9 травня 1978 року провела демонстрацію біля Бібліотеки ім. Леніна в Москві з гаслом «Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М. Руденка!» (Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків, 2006. С. 633–636).

В помешканні Раїси Опанасівни неодноразово проходять обшуки. 6 березня 1979 року під час обшуку були вилучені: машинописний віршований документ під назвою «Закляття (містерія)» Олеся Бердника, датований 5 березня 1978 року на 7 аркушах; рукописний документ «Открытое письмо Мировой общественности» на 3 аркушах; машинописний документ, що починається словами: «Триптих. Уже й мордовський сніг»; машинописний документ «Деякі люди виявляють…» на 2 аркушах; машинописну збірку віршів «За гратами», складеній М.Д. Руденком в неволі та надрукованій Раїсою Опанасівною в 1979 році (перший варіант на машинці Раїси Давидівни Орлової у Москві) на 102 аркушах; аркуш паперу з помітками «Присвята Володимирові». 19 березня того ж року вилучають наступні машинописні документи: «Открытое письмо Мировой общественности», датований 7 березня 1979 року на 4 аркушах; «Відкритий лист» В. Лісового на 14 аркушах; «Можна ли защитить сонце?», датований 30 вересня 1975 р. на 24 аркушах; «Кредо єдності»?, датований березнем 1975 р. на 14 аркушах; «Экономические монологи. Книга вторая. Здравствуй, Кенэ!» на 119 аркушах; «Хрест. Поема», датований 29 січня-10 лютого 1976 року на 13 аркушах; «Орлова балка» на 629 аркушах; віршований текст, що починається словами: «Отак прокинешся…», надруковані у 1973 році на 112 аркушах; «Склад суду», виготовлений у 1978 році (за передачами закордонних радіостанцій про перебіг суду над Миколою Руденком. Цей текст під назвою «Суд у справі Тихого та Руденка» був надрукований у часописі «Визвольний шлях» у 1978 році) на 36 аркушах; «Що таке поступ?» на 1 аркуші; «З книжки Вячеслава» на 1 аркуші; «Мелочи для биографии Шевченка» на 2 аркушах.

4 серпня 1980 року під час обшуку в неї вилучають збірку віршів під назвою «Сенс життя», складених М.Руденком у 1978–1980 рр. в ув'язненні та завченними напам'ять Раїсою Опанасівною під час побачень та записаними нею пізніше на цигарковий тонкий папір  на 74 аркушах, а також друкарську машинку.

19 грудня 1980 року в Мордовському таборі № 385/3-5 письменник Микола Руденко проголошує безтермінове голодування, протестуючи проти знущань над ним і браку медичної допомоги. Тиждень потому, 25 грудня, Раїса Опанасівна, звертається до Л.І. Брежнєва з відкритим листом, намагаючись не допустити злочинної розправи над поетом, публікує його в газеті «Свобода»:

«… робітники КГБ виконали свою обіцянку: вони позбавили мене листування з чоловіком і друзями; без будь-яких пояснень вилучили у мене телефон; без ніяких підстав забрали у мене друкарську машину 4 серпня 1980 року, установили прослуховуючу апаратуру; не дають влаштуватися на роботу, а якщо я вже улаштуюсь, впливають на моїх начальників з метою позбавити мене робити; доклали зусиль, що опоганити нашу чудові родинні стосунки, сподіваючись, що хтось з нас двох (скоріше той, що в неволі) не витримає, не переживе і одно нещастя потягне друге.

У листопаді 1980 року, під час двогодинного побачення у таборі, я побачила Миколу Руденка в жахливому стані. Від нестерпного болю в пораненому на війні і травмованому в таборі хребетному стовпі він не міг ні сидіти, ні стояти. Важко було дивитися на його муки протягом тих неповних двох годин побачення, під час якого, до речі, нам про все заборонили говорити. Коли взяти до уваги, що такі жахливі фізичні і моральні муки він терпить постійно, стає зрозумілим чому у день свого 60-річчя, 19 грудня 1980 року, Микола Руденко проголосив безтермінову голодівку аж до смерті, якщо не припинять беззаконних знущань» («Раїса Руденко протестує проти знущань над її чоловіком», газ. «Свобода». Нью-Йорк, 4 лютого 1981 року).

14 квітня 1981 року старшим слідчим слідчого відділу КДБ УРСР капітаном М.М. Банєвим за погодженням з начальником слідчого відділу КДБ УРСР полковником В.П. Туркіним та заступником Голови Комітету державної безпеки УРСР генерал-лейтенантом С.Н. Мухою проти Раїси Опанасівни Руденко була порушена кримінальна справа. У постанові зазначалося, що вона «протягом 1972–1980 років з метою підриву та ослаблення радянської влади проводила антирадянську агітацію і пропаганду шляхом розповсюдження, виготовлення і зберігання літератури, яка містить наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад» та вказаними діями скоїла злочин, передбачений ст. 62 ч. І КК УРСР. За санкцією зам. прокурора УРСР державного радника юстиції 1-го класу Ф.К. Глуха того ж дня Раїсу Руденко було взято під варту.

До матеріалів справи долучають копії публікацій з періодичних видань зі спецфондів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР: статтю «КГБ хоче знищити Миколу Руденка – пише його дружина» із газети «Свобода», США, № 115 від 24 травня 1979 року; статтю «Суд у справі Тихого … та Руденка» з журналу «Визвольний шлях», Англія, № 5 і 6 за 1978 рік; статтю «Суд над М. Руденком і О. Тихим – 47 томів документів» із газети «Свобода», США, № 281 від 21 грудня 1977 року, а також тексти передач радіостанції «Свобода» від 4 червня 1979 року (відкритий лист Р.Руденко), 28 січня 1978 року і 9 лютого 1979 року (інформація про судовий процес в справі Тихого і Руденка) (ГА СБУ, спр. 69262ФП , Т.1, арк.9).

Її засуджують на 5 років виправно-трудової колонії суворого режиму та на 5 років заслання. Працівники КДБ УРСР сформували 12  томів карної справи, щоби довести її злочинну діяльність в розхитуванні радянського державного устрою. Ще 48 томів становить спільна справа проти Миколи Руденка та Олекси Тихого.

«Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР» надає наступну довідку про цей період її життя: «У вересні 1981 року її привезли етапом у жіночу дільницю табору ЖХ-385/3, де неподалік за загорожею перебував її чоловік. Наступного дня, щоб запобігти зв’язку та щоб позбавити їх законного побачення, М. Руденка етапували в пермські табори. У жіночій зоні тоді були О. Попович, Т. Великанова, Тетяна Осипова, І. Ратушинська, О. Гейко, Галина Барац, Лагле Парек, Лідія Дороніна та інші. Раїса мала хворі нирки, тому поводилася в таборі дуже стримано – в карцері загинула б. Весною 1984 її привозили в СІЗО КДБ в Київ, умовляли розкаятися, але вона рішуче відмовилася».

До речі, Легле Парек, яка разом з Раїсою Руденко відбувала покарання в Мордовії і після розпаду СРСР стала міністром внутрішніх справ Естонії, в 1998 році приїздила з урядовою делегацією до США і вони мали з Раїсою Опанасівною кілька зустрічей в Нью-Йорку.

З вересня 1981 року Микола Данилович перебував у таборах Уралу (ВС-389/36, с. Кучино), далі в 1984–1987 роках – заслання в с. Майма Горно-Алтайської автономної області. Після звернення Миколи Даниловича до голови КДБ Віктора Чебрикова, у квітні 1986 року Раїсу Опанасівну привезли для відбування покарання (заслання) до селища Майма. Там вона мала ще 5 років перебувати під наглядом правоохоронців. Тепер після дев’ятирічної розлуки вони жили разом у тій же кімнаті робітничого гуртожитку, де раніше відбував заслання Іван Світличний (за адресою: Горно-Алтайська обл. с. Майма вул. Будівельніків, буд. 3 кв. 30). Хоч і не вільні, та все ж не в камері. Щасливі та закохані, після п’ятирічної розлуки вони знову були разом, пліч-о-пліч могли насолоджуватись дивовижною природою Алтайського краю, милуватися швидкоплинною течією гірської річки Катунь. Як пригадувала Раїса Опанасівна пізніше, вони першими в селищі з гілок, що назбирали в лісі, спорудили невеличку тепличку, де вона вирощувала і моркву, і цибулю, і часник, і огірки, і помідори. Місцеві дивувалися вправності української господині. Затоваришували з маленькою сусідською дівчинкою, котра втратила обох батьків в автокатастрофі, виникло бажання вдочерити її. Але не судилося.

Тим часом збережені зусиллями Раїси Опанасівни рукописи творів чоловіка і передані нею ще до арешту закордон, публікуються за Заході: «Я вільний: Поема», «Історія хвороби: Щоденник кандидата в шизофреніки» (Балтимор-Торонто, 1977), «Хрест: Поема» (1977, в англ. пер. – «The Cross», 1987), «Економічні монологи (нариси катастрофічної помилки)» (Б/м, 1978), «За гратами» (1980), «На дні морському: Трагедія» (Торонто-Балтимор, 1981).

У жовтні 1987 року під тиском світової громадськості Миколі та Раїсі Руденкам скоротили термін заслання, але повернутися в Україну не дозволили. Натомість дозволили виїхати за кордон. Перші два місяці вони провели в Німеччині. Спочатку у м. Франкфурті-на-Майні в родині Ганни-Галі Горбач. Згодом їх гостинно приймає у себе родина лікаря Володимира М’ялковського та його дружини Марти (м. Мюнхен, Німеччина). Там вони звертаються за політичним притулком до американського посольства. Американський Комітет спасіння допомагає придбати квитки до США.

До Нью-Йорку вони прилетіли 27 січня 1988 року. На летовищі імені Кеннеді їх зустрічали багато журналістів та представників української діаспори. Після двогодинної прес-конференції, вони, нарешті, потрапили в обійми Надії Світличної, яка відвезла їх до своєї домівки в Ірвінгтоні (штат Нью-Йорк).

В 1988 році їх обох позбавляють радянського громадянства. Українська громада м. Джерсі-Сіті (штат Нью-Джерсі США) допомагає налагодити побут подружжя – надають житло в будинку, що належав організації «Український народний союз», у самому центрі Нью-Йорка, поруч зі Світовим Торговим Центром та Манхеттеном.

В 1988–1990 роках Микола Данилович працює на радіо «Свобода» і «Голос Америки», очолює Закордонне Представництво Української Гельсінської Спілки, яке бореться за визволення радянських політв’язнів, співпрацює з україномовною газетою «Свобода» (США), друкується, на радіо «Свобода» читає свої вірші, веде розмови на політичні та економічні теми, зустрічається зі своїми американськими читачами українського походження. Раїса Опанасівна працює редактором в україномовній газеті «Свобода», де в той час працювали: Зенон Снилик (головний редактор), Любов Колянська (письменниця, редактор), Людмила Волянська (редактор), Петро Часто (письменник, редактор), Ольга Кузьмович (редактор), Галина Колесса (редактор), Христина Ференцевич (редактор), Іван Кедрін-Рудницький (редактор). Після розпаду СРСР до США з України приїздили відомі діячі науки і культури і всі вони знаходили гостинну зустріч у затишній оселі подружжя Руденків, де часто проходили і засідання членів Закордонного Представництва Української Гельсінської Спілки.

Раїса Опанасівна допомагає підготувати до видання романи Миколи Руденка: «Орлова балка» (Болтимор-Торонто, 1982, 1992), «Шлях до хаосу: з приводу економічної реформи М.С. Горбачова» (Детройт, 1988), «Ковчег всесвіту» (Нью-Йорк, 1991), спогади «Найбільше диво – життя» (Київ-Едмонтон-Торонто, 1998).

Доля підготувала їм важкі випробування на двох. Разом вони витримали конвеєр моральних катувань, які мало хто витримував. Хоч у США жилося ситно, подружжя Руденків повернулося в бідну, розграбовану Україну, щоб і в щасті, і в біді бути разом зі своїм народом на рідній землі.

У вересні 1990 року Микола Данилович повертається в Україну та за допомогою своєї вірної помічниці активно включається в літературне життя країни.

Микола Данилович Руденко – дійсний член Української Вільної Академії наук (Нью-Йорк), почесний член Французької та Японської секції ПЕН-клубу, член Українського ПЕН-клубу; лауреат премії імені Володимира Винниченка Українського фонду культури, Національної премії України імені Т.Г. Шевченка, премії Російського фізичного товариства; нагороджений званням «Героя України», орденами Червоної зірки, Великої Вітчизняної війни І-го ступеня та сімома військовими медалями, орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, відзнакою «Українець року» Філадельфійського науково-освітнього центру. Всі ці здобутки та нагороди отримані ним завдяки багаторічній підтримці, відданості та допомозі його вірної дружини – Раїси Опанасівни Руденко.

Раїса Опанасівна – журналістка, її доброзичлива посмішка, легка манера спілкування завжди допомагала їй знаходити спільну мову і з творчими людьми, і з високими політиками. Вона і досі бере активну участь у громадському житті як член-засновник та секретар Наукового товариства імені Сергія Подолинського, створеного в 1999 році за ініціативою Миколи Даниловича. Вона багаторічний член та активний учасник Київського та Всеукраїнського товариств політв’язнів і репресованих.

Указом Президента України від 8 листопада 2006 року Раїса Опанасівна Руденко нагороджена орденом «За мужність» І ступеня та двома медалями за особливі заслуги перед Україною.

Після смерті Миколи Даниловича 1 квітня 2004 року, Раїса Опанасівна упорядковує та опікується його архівною спадщиною – готує до видання рукописи творів, бере участь в організації різних заходів на вшанування його пам’яті чоловіка.

Економічні праці Миколи Даниловича, за які його було репресовано у часи планової радянської бюрократичної економіки, були новаторськими й стали пророчими. Формули наведені в романі «Сила Моносу» фізики-теоретики багатьох країн світи визнали фундаментальними. І сьогодні повинна бути знайдена можливість видання всіх його економічних праць окремим виданням. Його ідеї мають бути впроваджені в практику господарювання держави.

Раїса Опанасівна була Миколі Руденку надійною опорою і гарною помічницею у всьому, розділила з ним всі лихоліття життя. Саме завдяки цьому Микола Руденко й виконав свою місію.

Довгі роки Господь допомагав Раїсі Опанасівні у справі донесення творчого надбання Миколи Руденка до людей, щоб ці знання потрібні для розвитку цивілізації назавжди залишилися в історії незалежної України.

У 2019 році Раїса Опанасівна передала архівну спадщину  чоловіка на постійне зберігання до скарбниці духовного надбання української нації – Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського www.nbuv.gov.ua/node/12

 3 жовтня 2020 року Раїса Опанасівна після невдалої нейрохірургічної операції відійшла в інші світи.

                                                                         Лариса Гарбар

Список використаних джерел:

Руденко Микола. Найбільше диво – життя: Спогади». Київ-Едмонтон-Торонто, 1998. 558 с.

Власенко І. «Микола Руденко: «Мені на Бога нарікати гріх. Я сам цю долю визначив про себе» // Україна : Наука і культура. Київ, 2008. Вип. 34. С. 273–298.

Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод: в 4 т. Т. 1.: Особистості / ГО «Харківська правозахисна група»; упоряд.: Є.Ю. Захаров, В.В. Овсієнко; вступ. ст. В.В. Овсієнка. – Харків, 2016. – 208 с.

«Інтерв’ю Раїси Опанасівни Руденко. 2 грудня 1998 р. Автобіографічну розповідь пані Раїси Руденко записує Василь Овсієнко, а Вахтанґ Кіпіані знімає на відеокамеру». Див. на сайті віртуального музею «Дисидентський рух в Україні», http://museum.khpg.org/index.php?id=1201780354.

«Виступ Раїси Руденко на зборах Наукового товариства імені Сергія Подолинського 16 листопада 2006 р.». Див. на сайті віртуального музею «Дисидентський рух в Україні», http://museum.khpg.org/index.php?id=1267046381.

Галузевий архів Служби безпеки України. Ф. 6, оп. 1, спр. 76055ФП (Руденка Миколи Даниловича та Тихого Олексія Івановича) в 48 томах，спр. 69262ФП (Руденко Раїси Опанасівни) в 12 томах.

Інститут рукопису НБУВ. Ф. 438 (Родинний архів Руденка Миколи Даниловича та Руденко Раїси Опанасівни).

Виставку підготовала:

к.і.н., н.с. відділу фондів

рукописної спадщини ІР                    Л.В. Гарбар