Допоки ходять по світу наші матері, доти ми почуваємось дітьми, навіть якщо вже дорослі… З материнським благословенням ідемо в життя, у найскладніші хвилини звертаємось до мами, часом навіть подумки, і можемо знайти прихисток та любов у її обіймах і розраду в рідному слові.

Допоки діти  зберігають у серці ніжність і вдячність до мами, жива вона чи відійшла за вічну межу, доти живе людська пам’ять і не згасає вогник любові. Цей нерозривний зв’язок живить наші душі і тримає на світі рід людський.

Свято Дня матері – з тих, які є вічними й дорогими для кожної людини. Тож до цього дня  в Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського була підготовлена велика культурно-мистецька програма. Відкриваючи зустріч, провідний бібліотекар відділу соціокультурної комунікації НБУВ Антоніна Петрівна Шеремет нагадала гостям про історію відзначення Дня матері, а також розповіла про особливу роль  у побуті українських берегинь такого атрибуту, як жіноча хустка. Адже першою серед культурно-мистецьких заходів свята відвідувачів зустріла унікальна виставка – «Мамина хустка».

Аж розсунулися стіни досить просторого конференц-холу бібліотеки, так яскраво замайоріли китицями-крильми барвисті українські хустки. Великі й менші, святково-квітчасті й стримано-темних кольорів, з традиційними українськими орнаментами й дещо, здавалось би, простіші…

То не просто красиве покриття на жіночі голови – то історія українських жіночих доль. Понад 45 років свого життя присвятила збиранню таких хусток Людмила Іванівна Грабовенко – журналіст (вона редагує журнал «Справи сімейні» та є членом правління Київської організації Національної спілки журналістів України), Посол Миру, громадський діяч, волонтерка. Адже з 2014 року, коли почались бойові дії на Сході України, вона їздить до бійців у складі волонтерських груп. І везе туди саме колекцію українських хусток. Щоб нагадати бійцям про маму чи дружину, рідний дім, щоб зігріти їхні серця. З першої ж поїздки побачила й відчула, з яким хвилюванням роздивлялись ті хустки мужні вояки, як намагалися злегка торкнутись заквітчаного полотна, іноді ховаючи зволожені очі…

Історії цих хусток унікальні. Одна з таких – старенька синьо-зелена хустина, передана від родини Романова з Харківщини. Колись, ще в 1936 році, чоловік купив її коханій дружині на ярмарку. А згодом ударила Друга світова війна, і  він пішов на фронт. Невдовзі жінка отримала сповіщення, що чоловік зник безвісти. Рятуючись від розпачу, вона взяла в руки хустину – і відчула тепло… Тоді сказала: він живий, він обов’язково повернеться. Ця безвість тривала не місяць і не рік, уже зневірились родичі й сусіди, а дружина все чекала. І одного разу поріг переступив посивілий чоловік. Її чоловік. Виявляється, був тяжко поранений, у безпам’ятстві, лікували його по госпіталях… Але весь час відчував, що якась сила тримає його на цьому світі. Потім він скаже дружині: мене берегли твоя віра, надія і любов. А вона додасть – і твоя хустка…

Ще дві хустинки передав до колекції мешканець Об’єднаних Арабських Еміратів Аль Мохаммед. У 60-х роках його батько навчався в Києві, закохався в юну красуню-українку й забрав її до Дубая. Вона, від’їжджаючи, взяла з батьківщини ці дві хустини. Все життя мріяла повернутись ще хоч раз до України, але родина, діти, звичаї… Так і звікувала, й похована в тих краях. І коли її син дізнався, що є така жінка, котра збирає українські хустки з незвичайними історіями, то різними шляхами таки передав Людмилі Іванівні мамині хустинки. Сказав – хай душа моєї мами хоч хусткою повернеться у рідний край…

Є у Людмили Грабовенко й зовсім особливий експонат: звичайна наче б на вигляд хустка з Вінниччини, але вона має чудодійну силу. Її берегли майже 12 поколінь жінок однієї родини. А коли в госпіталі на Сході на неї поклав руку тяжко поранений і ледве притомний боєць, йому за кілька хвилин стало легше. І потім, як розповіли побратими, він швидко почав одужувати. А ще одна зі старовинних хусток відома тим, що її в 30-і роки в Сибіру кинула якась жінка українці з дитиною, котрих везли в товарному вагоні на заслання, і крикнула – «Загорни дитя, а то замерзне!». Хустка й справді допомогла зберегти малечу від сильних морозів…

Таких історій, як і хусток,  у господині колекції дуже багато. Людмила Іванівна переконана, що українська жіноча хустка, як і вишиванка, – це носій генетичного коду українців, а ще – мамин заповіт кожному, мамина любов і пам’ять.

Традиційне українське жіноче вбрання теж стало складовою програми бібліотеки до Дня матері. Фотовиставку «Українські строї» представив тут член Спілки фотохудожників України Олександр Лепетун. Його особливою фотомоделлю цього разу була  відома народна артистка України й просто красуня Світлана Мирвода, тож чимало її світлин теж прикрасили залу. Вона продемонструвала на знімках чудові вироби українського модельєра Тамари Степаненко.

А «вживу» сама Світлана Мирвода зібрала прямо в залі в хоровод гостей з Яготина Київської області – красивих жінок в українських строях, і разом з ними співала й танцювала під бурхливі оплески присутніх.

Своїм неповторним тенором зачарував гостей ще один відомий і улюблений народний артист України Олександр Василенко. І сучасні твори, й пісні минулих років, і пісні матерів та про матерів слухали присутні й просили співати ще… А фінальну «Червону руту», яку Світлана Мирвода й Олександр Василенко виконували разом, підхопив увесь зал.

З заповідями матерів, з їх традиціями, переданими нам, їх піснями ми несемо в собі генетичний і моральний код нації, почуваємося громадянами й народом. Відчуйте це, завітавши на дивовижну виставку до Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (Голосіївський проспект, 3). Вона триватиме до середини червня.