Володимир (Зеев) Жаботинський (1880 – 1940), українське питання і єврейська національна політика

Володимир (Зеєв-Вольф) Євгенович Жаботинський народився у Одесі 6 (18) жовтня 1880 року. Він відомий насамперед як видатний лідер сіоністського руху і талановитий літератор, який залишив після себе велику літературну та філософську спадщину. Письменник, публіцист, поет, драматург, геніальний перекладач – писав російською мовою та івритом. Пристрасно вів політичну боротьбу і утверджував ідеологічну платформу заснованих ним організацій.

Він походить з асимільованої єврейської родини. Батько Євген Григорович був скупником зерна, працював в «Російському товаристві пароплавства і торгівлі». Він помер, коли хлопчикові виповнилось шість років. Мати, Єва (Хава) Марківна Зак була наймолодшою, поміж дванадцяти дітей купця з Бердичева. Вона два роки відчайдушно боролася за життя свого чоловіка, хворого на рак, заклала і продала все майно, лікувала його у найкращих лікарів Німеччини. Після смерті чоловіка, відкрила крамничку письмового приладдя, і на доходи від неї виростила дітей.

Освіта Володі Жаботинського (надалі – Ж.) почалося з дитячого садка в Берліні, першою вчителькою була його старша сестра Тамара (Тереза), з семирічного віку відвідував «приватну школу для дітей обох статей», яка була недалеко від дому, початкову освіту здобув у Другій одеській чоловічій прогімназії, далі була Рішельєвська гімназія. З дитинства Ж. товаришував з Корнієм Чуковським та Борисом Житковим. Володимир видавав рукописну газету «Шмаровоз», потім у Рішельєвській гімназії – журнал «Правда».

Не дивлячись на здібності та феноменальну пам’ять, юний Ж. не любив вчитися «по указці». Волелюбний, незалежний, не дуже дисциплінований, він постійно конфліктував з вчителями. Все, що Ж. засвоїв в молодості, було поза школою. Він був відкритою людиною, з ясним мисленням, багато читав, або пропадав в парку чи на морі. Улюблене читання становили пригодницькі романи Майн Ріда і Вальтера Скотта, якими захоплювалися всі однолітки-гімназисти; потім, як написав він в автобіографії, в хід пішла «серйозна» література: Діккенс, Золя, Джордж Еліот. Трьох авторів юний Ж. завчив напам’ять: Шекспіра, Пушкіна і Лермонтова, а серед улюблених творів світової поезії були вірші Міцкевича і Едгара По. На таких зразках виховувався художній смак майбутнього літератора.

Майбутній вождь національного руху в перші двадцять років життя був далекий від єврейської культури, майже не цікавився традиціями. Ж. збирався присвятити себе літературі та журналістиці. Хоча він читав заупокійну молитву за батьком, а побожна мати ретельно дотримувалася кошерності та святості суботи, його не приваблювали релігійні звичаї, які здавалися йому штучними. У 8 років він почав вивчати іврит у відомого письменника Єгошуа Хоне Равницького. Його приваблювали Біблія і нова єврейська поезія, які стали для нього джерелом гордості за свій народ. Євреї становили третину населення Одеси, серед них були і світила єврейського просвітництва, але Ж. не шукав з ними спілкування, чудово почуваючись в космополітичному, багатонаціональному місті, де поряд з євреями жили греки, вірмени, українці, турки та інші жителі півдня Росії. У 15 років Ж. познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Ганною Гальперіною, сестрою одного з учнів Рішельєвської гімназії.

У той час юний гімназист багато писав в різних жанрах. Перший роман, який не зберігся (навіть назва) був відправлений письменникові Володимиру Короленку; відповіддю було ввічливо-шаблонне «Продовжуйте писати». Рукописи які Ж. надсилав до редакцій багатьох газет і журналів, поверталися назад.

Його перша стаття під назвою «Педагогічне зауваження», з’явилася в одеському журналі «Южное обозрение» в серпні 1897 року, темою її була гостра критика оцінювань шкільних знань, автору ще не було 17 років. Так з’явився Ж.-публіцист, якого за гострий язик і саркастичний стиль незабаром будуть величати в Одесі «Золотим пером».

Перед ним відкрилися двері в літературу і він вже не бачив сенсу «мучитися» в гімназії. Атестат зрілості його теж не цікавив. Врешті-решт його вигнали з останнього іспиту за те, що він передав сусідові переклад латинського тексту.

Незабаром він приніс письменникові Федорову свій переклад на російську мову поеми Едгара По «Ворон». Федоров був у захваті та порекомендував газеті «Одесский листок» послати юнака кореспондентом за кордон. Навесні 1898 року, повний впевненості, енергії і творчих задумів, молодий Ж. виїхав в Берн.

У Бернському університеті Жаботинський вступив на юридичний факультет. Він швидко включився в життя «російської колонії», що складалася з трьох сотень молодих людей, в більшості євреїв. Деякі з них втекли від утисків поліції, інших не прийняли в російські університети через «процентну норму». Студенти сперечалися про світові проблеми: шляхи зміни політичного режиму в Росії, сутність революції, соціалізм і сіонізм. Одного разу туди приїхав доктор Нахман Сиркін. У своїй доповіді він закликав до об’єднання сіонізму з соціалізмом. Оскільки говорили про єврейські проблеми, Ж. теж наважився висловити свою думку. Він назвав себе сіоністом, зазначив ненависть, яка оточувала єврейський народ в Європі і передбачив «Варфоломіївську ніч». Свій виступ він закінчив словами –«Єдиний шлях до порятунку, це загальна репатріація євреїв в свою країну». Є символічним зв’язок між цим першим виступом в Берні та поетичною творчістю Ж. Того літа він опублікував в журналі «Восход» свій перший вірш «Город мира» (мав на увазі Єрусалим).

Восени 1898 року Ж. переїхав до Риму, щоб продовжити навчання, і прожив там три роки. Його кореспонденції досить часто з’являлись на сторінках «Одесского листка», в більшості під псевдонімами (Altalena, V. Egal, Vl. Egal, В. Е. Эгалъ тощо).

В Італії він сформувався як особистість, вивчив італійську мову. Його вчителями в університеті були Антоніо Лабріола і Енріке Пері. Вони викладали філософію, історію, кримінальне право, та прищепили йому любов до людини, віру в доброту людства. Незабаром після переїзду в Рим Ж. перейшов на роботу в газету «Одесские новости». З Рима він регулярно присилав свої фейлетони та нотатки під псевдонімом «Альталена» (гойдалки – італ.), незабаром його нотатки стали популярними. Написані легко, повні дотепних і яскравих афоризмів, вони свідчили про неабиякі здібності автора. Теми їх були різноманітні, стосувалися в основному питань літератури і мистецтва, іноді політики. Описувані їм повсякденні дрібниці італійського побуту сповнені невимовної принади. Одночасно Ж. публікував свої статті в газеті італійських соціалістів «Аванті», в одному з журналів надрукував переклади оповідань Чехова і Горького.

Вищу освіту Ж. отримав у галузі юриспруденції, прослухавши лекції на юридичних факультетах Бернського і Римського університетів, а в 1912 році склав екстерном іспити і отримав диплом про вищу юридичну освіту в Демидівському юридичному ліцеї (м. Ярославль).

У 1901 році Ж. повернувся в Росію. Редактор «Одесских новостей» Хейфіц запропонував йому стати співробітником газети з окладом 120 рублів, Ж. згодився, відмовився від кар’єри юриста і залишився в Одесі. Саме Ж. привів до газети друга дитинства Корнія Чуковського (тоді ще під ім’ям Колі Корнейчукова), а також став поручителем (свідком) на вінчанні Чуковського в одеській Хрестовоздвиженській церкві. Про свою дружбу в молоді роки обидва з теплотою згадували все життя.

Ж. створює драми «Кровь» (протест проти війни взагалі, і зокрема англо-бурської) та «Ладно», які ставлять в Одеському міському театрі, пише поему «Бедная Шарлотта» (про Велику французьку революцію), остання отримала похвальний відгук. З успіхом виступає на вечорах «Літературно-артистичного товариства» в клубі одеських поетів, музикантів, письменників і журналістів, який займав весь особняк нинішнього Літературного музею. Вірші Ж. публікуються у поетичній збірці, поруч з творами найвідоміших літераторів, таких як Іван Бунін.

Він встиг «посидіти» в одеській в’язниці в 1902 році «за підозрою в зберіганні забороненої літератури» та в 1904 після виступу на мітингу.

Напередодні Великодня 1903 року поширилися чутки про майбутній єврейський погром в Одесі. Разом з групою молодих людей, він збирав гроші, купував зброю. В одному з підвалів друкували на гектографі прокламації. Їх зміст був дуже простим, «той, хто вбиває в цілях самооборони, вільний від покарання, і короткий підбадьорливий заклик до єврейської молоді – не підставляти шию під ніж».

Але погром, який очікувався в Одесі, вибухнув в Кишиневі. 47 осіб було вбито і сотні поранені. Газета «Одесские новости» отримала грошові пожертвування і одяг для постраждалих, Ж. поїхав роздавати допомогу. Він побачив на власні очі результати різанини і вперше зустрівся з лідерами російського сіонізму (Усишкіним, Тьомкіним, Бернштейном-Коеном та іншими), також познайомився з поетом Нахманом Бяліком, який описав події в поемі «Сказание о погроме» (з міркувань цензури, вона була перейменована в «Немирівську справу»). Незабаром Ж. переклав цю поему з івриту на російську мову. Вона була опублікована тільки в 1911 році, супроводжувалась передмовою перекладача і прокламацією самооборони, була поширена серед усіх єврейських громад Росії.

Від товариства «Ерец-Ісраель» Ж. поїхав, як делегат на Шостий сіоністський конгрес. Цей конгрес у Базелі був останнім, в якому брав участь Герцль. Саме на ньому була оприлюднена пропозиція знайти іншу країну замість Ерец-Ісраель для переселення єврейських громад, що викликало шквал обурення. Ж. був серед 177 тих, хто голосував «проти» і разом з ними покинув в знак протесту зал, коли було прийнято рішення створити комісію для вивчення британської пропозиції про території в Східній Африці.

З цього ж часу він стає активним сіоністом і підтримує ідею створення єврейської держави.

Повернувшись з конгресу, незабаром виїхав з Одеси, бо дратували конфлікти з поліцією, та оселився в Петербурзі, хоча не мав прав на проживання в столиці. Як і раніше заробляв статтями в періодичних виданнях («Наша жизнь», «Русь» та інш.). У 1904 році був заснований щомісячник «Еврейская жизнь», який став офіційним органом сіоністського руху в Росії. Згодом він був перетворений в журнал «Рассвет», який проіснував 30 років. Видавався в Москві, Берліні та Парижі. Це видання стало головним в історії російського сіонізму. З першого номера Ж. був в ньому центральною фігурою.

Ж. три рази балотувався в Державну Думу, але всі спроби були марними, через інтриги і чвари всередині єврейського руху.

27 жовтня 1907 року Ж. одружився з Ганною Гальперіною. Дружина була надійною супутницею в його ризикованих мандрівках. Ж. присвятив їй свій найкращий вірш «Мадригал».

З кінця 1907 по червень 1908 року Ж. жив у Відні. Дружина поїхала до Франції, в Нансі, завершувати агрономічну освіту, а він весь час проводив в бібліотеках австрійської столиці, вивчаючи проблеми національних меншин і мови народів центральної Європи.

Взимку 1908 року Ж. вперше відвідав Ерец-Ісраель. Він провів в країні лише короткий час, але побачив як старі поселення так і перші паростки робочих партій.

Навесні 1909 року Ж. повертається в Росію, де разом з Віктором (Авігдором) Якобсоном займається збором коштів для поїздки сіоністської делегації до Туреччини та налагодженням зв’язків з новими лідерами країни. Їде до Константинополя з надією домовитись з «Младотурками» про репатріацію євреїв з Туреччини до Ерец-Ісраелю, курирує мережу місцевих друкованих видань: щоденну газету на французькій мові «Жен Тюрк», французький тижневик «Л’Орор», тижневик на мові ладіно «Ел Жудео» і тижневик на івриті «А-мевасер», веде активну пропаганду серед місцевих євреїв. Але керівництво турецької імперії дозволяє репатріацію єврейської громади тільки до Македонії, тому у 1910 році Ж. повернувся з Константинополя в Росію.

Його численні статті про теорію і практику сіонізму склали збірник «Сионизм и Палестина» (С.-Петербург, 1911). Активно виступав проти асиміляторської політики у Російській імперії, закликав євреїв та українців об’єднатися перед спільною загрозою – русифікацією. Широко відома публіцистична дуель Ж. з П. Струве. Ж. вважав, що саме мова є одним із найважливіших чинників національного відродження. У статті «Урок юбилея Шевченко» (газета «Одесские новости» від 27 лютого 1911) зробив глибоке тлумачення творчості геніального поета в історичній боротьбі українського народу за національну незалежність.

1910-1913 роки пройшли в безкомпромісній боротьбі за іврит і провадження його в діаспорі. Ж. вимагав створити зразкові дитячі садки і школи, в яких викладання велося тільки на івриті, також виступав за латинізацію івритської писемності, вирішив підготувати резервний загін людей, які в побуті говорять івритом, носіїв мрії про Сіон в європейській діаспорі.

У 1911 році Ж. заснував в Одесі видавництво «Тургеман» («Перекладач»), в завдання якого входило видання кращих творів світової літератури івритом. Серед виданої літератури були: «Спартак» Джованіолі (в перекладі і обробці самого Ж.), «Дон Кіхот» (в перекладі Бялика) та «Тисяча і одна ніч» (в перекладі Давида Еліна). Ж. планував випускати підручники, але не здійснилося. Через кілька років, разом з доктором Ш. Перельманом був виданий атлас на івриті.

Ж. плідно займався перекладацькою діяльністю, він тонко відчував авторський текст. Такі його поклади, як: «Ворон» Едгара По, «Пекло» Данте, уривки з «Фауста» Гете, вірші Омара Хаяма, Ростана та інші в майбутньому стали класикою в літературі івритом.

У Ж. були феноменальні здібності до мов. Десять мов він знав досконало, міг писати і говорити на них, виголошувати промови і творити. Ще мов двадцять знав гірше, але пізнання підкріплювалося у нього глибоким знанням світової літератури як давньої, так і новітньої.

3 роки, після початку Першої світової війни (серпень 1914), був кореспондентом газети «Русские ведомости» на Західному фронті. Став одним з організаторів Єврейського легіону.

23 серпня 1917 року, офіційна англійська «Газет» оголосила про створення єврейського легіону (надалі – ЄЛ) – «38-го батальйону королівських стрільців». Його солдати носили звичайну форму британської армії, лише на кокардах красувався семисвічник зі словом «Кадіма» (Уперед). Командиром батальйону був призначений полковник Патерсон. Ж. був зарахований рядовим та за два дні до виїзду в Ерец-Ісраель його призначили офіцером. Історію створення «ЄЛ» Ж. описав у книзі «Слово о полку», Париж, 1928). Він підкреслював, що тільки так, як єдина воєнна одиниця, що брала участь у бойових діях, єврейський народ отримає право голосу після війни. Якби єврейських військових з британської армії перевели в «ЄЛ», то утворилося би військо приблизно в сто тисяч чоловік. Але, було мобілізовано близько 10 тисяч осіб, і тільки половина їх потрапила на фронт в Ерец- Ісраель, а тим часом війна закінчилася.

Ж. і його сім’я приїхали до Єрусалиму. Його суспільна діяльність вельми активна. Він бере участь в роботі комітету депутатів, сіоністської делегації, яка прибула в країну в 1918 році, стає одним з його членів, працює в галузі єврейської культури та публікує свої статті з поточних питань в газеті «Га-Арец» («Країна»).

Ж. вчасно помітив арабо-британські інтриги, спрямовані проти єврейського населення, але британське командування змусило його звільнитися з армії. В кінці 1919 року став організатором самооборони «Хагана». Зажадав від влади зброї та отримавши відмову діставав її таємно. В лавах «Хагани» об’єдналися 300-400 юнаків, Ж. очолив їх.

Через місяць в Єрусалимі вибухнув погром, але влада, відновлюючи порядок, не робила різниці між вбивцями і жертвами. Арешт Ж. і його соратників збурив єврейське населення країни. Ж. засудили на 15 років каторжних робіт, а після відбуття покарання виселення з країни, його товариші отримали по 3 роки каторжних робіт.

Вирок у Єрусалимі викликав негативну реакцію в Лондоні. «Таймс» і «Манчестер Гардіан» висловили сумнів в «розумності» окупаційної влади і суворих вироків.

Ж. вирок не злякав, він встановив в тюрмі для себе і своїх соратників жорсткий режим. Усі вчилися і займалися спортом, а він, ще – перекладав Данте і Конан-Дойля, читав лекції з історії визвольних змагань, розповідав про подвиги Трумпельдора. В фортеці Ако Ж. склав знамениту пісню: «Від Дана до Беер-Шеви, від Гілеада до моря...».

7 липня була оголошена загальна амністія для всіх, хто був засуджений у справах погромів. Свободу отримали і євреї, і араби. Але Ж. відмовився визнати амністію. У березні 1921 року військове міністерство переслало судову справу над членами «Хагани» головному командуванню в Каїр, і там процес в Єрусалимському суді був визнаний недійсним. Ж. і його товариші були повністю виправдані.

Згодом пропагував ідею масової еміграції євреїв до Палестини. Під час 12-го сіоністського конгресу (м. Карлові Вари, Чехія, 1921), Ж. і представник уряду С. Петлюри М. Славінський, голова особливої дипломатичної місії Української Народної Республіки в Чехословаччині, підписали угоду про створення єврейської міліції для захисту євреїв під час походу на Радянську Україну, який планувався навесні 1922 року. Саме Ж. спростував чутки про антисемітизм С. Петлюри («Петлюра і погроми», Париж, 1927) – «…ні Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, «погромниками». 14 липня 1926року, на сороковий день убивства Симона Петлюри в Парижі, Ж. в інтерв’ю нью-йоркському виданню «The Jewish Morning Journal» заявив: «Хоча я їх особисто не знав, усе ж таки я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста з соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом з ними провадив боротьбу проти антисемітів і русифікаторів – єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів Південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів».

У 1923 році через ідейні незгоди з керівництвом вийшов з виконкому Всесвітньої сіоністської організації, і в 1925 році заснував Союз сіоністів-ревізіоністів, виступивши проти поєднання сіонізму з соціалізмом (нині це партія «Херут», що офіційно називає себе «Рухом Жаботинського»).

У Берліні він заснував видавництво «Га-Сефер» («Книга»), яке збирався перевести в Ерец-Ісраель, коли переїде туди. Він не поїхав на 13 сіоністський конгрес в серпні 1923 року, вважаючи, що закінчується його громадська діяльність. Став головним редактором журналу «Рассвет» в Парижі.

У 1923 році очолив всесвітній рух Брит Йосип Трумпельдор (Бейтар). Програму Бейтара Ж. побудував на вихованні молоді та військовому навчанні. Ідеологія організації сформувалася під впливом призову створити єврейську законну армію для захисту єврейського населення підмандатної Палестини. Члени руху визнавали єдиний прапор (біло-блакитний), єдиний гімн «Ха-Тіква» («Надія»), і єдиний сіоністський світогляд.

Роман «Самсон Назарянин» (Берлін, 1927), який він почав писати в 1925 році, став своєрідним дороговказом для нового покоління євреїв. Тисячі молодих людей, які боролися за незалежність Ізраїлю, виховувалися на цьому романі і на заповіті героя: накопичувати залізо, обрати собі царя і навчитися сміятися.

У 1926 році Ж. вирішив остаточно оселитися в Палестині, отримавши посаду директора в страховій компанії «Ієгуда» в Єрусалимі. З грудня 1928 року Ж. став редактором газети «Доар га-Йом» («Денна пошта»), тираж якої став збільшуватися. Статті Ж. сприяли поширенню його ідей та збільшенню кількості його послідовників і супротивників. Його оригінальні ідеї викликали невдоволення влади, арабів і лівих сіоністів. Розрив між ним і соціалістичними партіями заглиблювався.

У травні 1932 року Ж. закликав до створення «другої профспілки робітників», заснованої на запереченні класової боротьби під час становлення держави. Навесні 1934 року була створена «Національна профспілка».

Від 1935 року очолював Нову сіоністську організацію, яка виступила з програмою:

- створення єврейської більшості на обох берегах Йордану;

- заснування єврейської держави в Палестині на основі розуму та справедливості в дусі Тори;

- репатріація в Палестину всіх євреїв, які бажають цього;

- ліквідація діаспори.

Він наголошував, що ці цілі стоять вище інтересів особистостей, груп або класів та вимагав злагоди в країні без класової боротьби.

Ж. був апологетом військової ідеї, він виступав за створення єврейської самооборони і тільки в неї вірив. Поділяв думку, що треба довіряти світовій совісті, але був реалістом і вмів оцінити ті великі зміни, які відбулися у XX столітті в міжнародній політиці. Тому він закликав молодь «збирати залізо» і готуватися до години, коли проблеми будуть вирішуватися силою зброї.

Ж. дав своє тлумачення проблемі антисемітизму, поділяючи це явище на «суб’єктивний антисемітизм людей» і «об’єктивний антисемітизм обставин». Під другим розумів сам факт вигнанства й перебування на чужих теренах, якого, на його думку, можна позбутися лише створенням власної держави на землі предків, національного вогнища й духовного центру для всього світового єврейства. Неодноразово попереджав світ і єврейство про небезпеку нацизму.

У вересні 1939 року вибухнула друга світова війна, і всі плани Ж. про мобілізацію східноєвропейського єврейства в рамках європейського парламенту, і про збройне повстання в Ерец- Ісраелі розвіялися.

У квітні 1940 року він подав британському уряду меморандум про створення єврейського війська. На це не було відповіді. В останні місяці життя в Лондоні (січень-лютий 1940 року) Ж. поринув у роботу над своєю останньою книгою «Військовий фронт єврейського народу». Він запропонував створити єврейську армію чисельністю 100 000 чоловік, яка буде битися на всіх фронтах війни. З настанням миру єврейський народ буде мати право на представництво в мирній конференції, яка оголосить про створення єврейської держави.

У лютому 1940 року виїхав до США з метою організувати єврейську армію для боротьби проти нациської Німеччини, але 4 серпня раптово помер. Він заповів перенести його прах до Єврейської держави. Опоненти багато років чинили опір виконанню цього заповіту, й лише 1964-го останки було поховано в Єрусалимі на горі Герцля. А рух Жаботинського трансформувався в партію «Херут» – «Свобода».

Його ім’я увіковічено у назвах вулиць (як в Ізраїлі, так і в Україні), у Тель-Авіві є

Інститут Володимира (Зеєва) Жаботинського, що займається увічненням його пам’яті та спадщини. Школу № 94 (м. Одеса), названо його ім’ям. Товариство «Україна–Ізраїль» заснувало премію імені Жаботинського.

23 березня 2005 року Кнесет (парламент) прийняв закон про увічнення пам’яті Жаботинського. В Ізраїлі 29-е число єврейського місяця таммуза, день його смерті, оголошено Днем Ж. В цей день на горі Герцля проходять державні церемонії. Держава, ЦАХАЛ (армія оборони Ізраїлю) і школи проводять освітні заходи, присвячені пам’яті великої людини.

У багатьох відношеннях Ж. виступав геніальним провидцем, який бачив на століття вперед. Досить лише навести такий його прогноз: «Можна сміливо твердити, що вирішення суперечки щодо національного характеру Росії цілковито залежить від позиції, яку посідатиме 30-мільйонний український народ. Якщо він погодиться обрусіти – Росія піде одним шляхом, не погодиться – вона муситиме піти іншим шляхом».

Якби Ж. не проявив себе, як видатний єврейський політичний діяч, він обов’язково став би прихильником національних ідей української державності – настільки глибоко, точно і справедливо оцінював національні потреби українців. Дбаючи про національні інтереси єврейства, політик пов’язував перспективи для нього в нашій країні з підтримкою українського національного руху. Він був переконаний, що єврейська культура має захищатися власним народом, і впродовж усього життя робив все можливе для цього. Водночас він усвідомлював, розумів та готовий був відстоювати національні інтереси інших народів, особливо меншин, тому що бачив спільність історичних шляхів. Українське питання посідало в творчості та в житті Ж. одне з провідних місць. Це не окремий або кілька епізодів його життя – це було питання, до якого він звертався в публіцистиці та політичній діяльності впродовж тривалих років. Саме така особистість, як Жаботинський, сприяла добрим відносинам обох народів.

Мета виставки, присвяченої Володимиру (Зеєву) Жаботинському, ознайомити читачів з різноманіттям діяльності єврейського громадського діяча, одного з лідерів сіоністського руху, ідеолога та засновника ревізіоністської течії в сіонізмі, письменника, публіциста, поета, драматурга, перекладача. Хронологія видань 1898 – 2017 роки. Мови: їдиш, українська, російська та англійська.

            - Літературний спадок представлено першим віршем Жаботинського, який був опублікований в журналі «Восход». – Город мира: Древнее сказание // Восход. – 1898. – № 11. – С. 142-144. Підписано псевдонімом Эгаль.

- Ранні публікації в російськомовній періодиці, продемонстровано виданнями:

«Еврейская жизнь» та «Рассвет»:

Жаботинский, Владимир. Сионизм и Палестина // Еврейская жизнь. – 1904. – № 2. – С. 203-221;

Жаботинский, Владимир. Герцль: Идеалы, тактика, личность // Еврейская жизнь. – 1904. – № 8/9. – С. 1-27;

Жаботинский, Владимир. К вопросу о нашей политической платформе // Еврейская жизнь. – 1905. – № 11. – С. 39-80;

Жаботинский, Вл. Съезд еврейских выборщиков: письмо в редакцию // Рассвет: еженедельная газета. – 1907. – № 12 (30 марта). – Кол. 8-11;

Жаботинский, Вл. Новая Турция и наши перспективы // Рассвет: еженедельная газета. – 1909. – № 5 (1 февраля). – Кол. 1-6;

Жаботинский, Вл. Необходимое требование; «Бытовое явление» // Рассвет: еженедельная газета. – 1910. – № 50 (12 декабря). – Кол. 24-29;

Жаботинский, В. Еще о культурной работе // Рассвет: еженедельная газета. – 1913. – № 24 (14 июня). – Кол. 3-5.

- Творчий доробок Ж. широко представлено в Відділі фонду юдаїки сучасними виданнями різних країн (Україна, Ізраїль, Росія). На виставці демонструється лише частина наявних в бібліотеці видань:

Жаботинский, Владимир (Зеев). Избранное. – [Иерусалим]: Библиотека-Алия, 1978;

Жаботинский, Владимир (Зеев). Избранное – Иерусалим: Гешарим; СПб: Роспринт, 1992. (Библиотека-Алия);

Жаботинский, Владимир. Самсон Назорей: Роман. – М.: Текст, 2006. (Серия Еврейская книга);

Жаботинский, Владимир. «Идеалы стоят выше изветов...» // Єгупець: художньо-публіцистичний альманах Інституту юдаїки. – К. : Дух і Літера, 2007. – № 17. – С. 335-355.

Статті рубежу XIX - XX століть, опубліковані в «Одесском листке» під псевдонімом «Эгаль» та в «Одесских новостях» під псевдонімом «Altalena».

-Дуже пізнавальними є видання з примітками та коментарями сучасних дослідників:

Жаботинский В. Теория интегрального национализма // Авинери, Шломо. Основные направления в еврейской политической мысли. – Иерусалим: Библиотека-Алия, 1990. – С.226-266;

Жаботинський, Володимир. Вибрані статті з національного питання / пер., вступ. ст., приміт. і комент. Клейнер, Ізраїль. – Репринт. вид. 1983 р. в Нью-Йорку. – Київ : Респ. асоціація українознавців, 1991;

Недава, Йосиф. Вехи жизни. Зеев Жаботинский. Избранные статьи и речи. – Иерусалим: Гешарим; Москва: Имидж, 1991;

Так говорил Жаботинский: Из протоколов съезда Союза для достижения полноправия еврейского народа в России / Публикация Х. Фирина // Вестник Еврейского университета в Москве. – Москва; Иерусалим. – 1993. – № 4. – С. 180-189.

Шелк и сталь: Женская тема в жизни и творчестве Зеева Жаботинского / под. редак. Й. Недавы. – Москва; Иерусалим: Гешарим, 1993;

«Шалость» Владимира Жаботинского / Вступ., публикация и комментарий О. Будницкого // Вестник Еврейского университета в Москве. – Москва; Иерусалим. – 1996. – № 3 (13). – С. 190-192.

-Жаботинському належать чудові переклади багатьох класиків світової літератури. В галереї представлено переклад з івриту поезії Хаима Нахмана Бялика в збірнику Антология ивритской литературы: Еврейская література XIX – XX веков в русских переводах / Составители: Хамуталь Бар Йосеф, Зоя Копельман. – М.: Издательский центр РГГУ, 1999. – С. 198-207.

            - Читачі Бібліотеки мають змогу ознайомитись з  працями літературознавців, критиків, істориків, юристів, публіцистів, які досліджують творчість та політичні погляди, літературну та філософську спадщину Ж. Кілька десятків зразків різноманітних досліджень з єврейської історичної спадщини та сучасної культури демонструються на виставці, а саме:

Клейнер, Ізраїль. Урок втрачених можливостей // Сучасність: література, мистецтво, суспільне життя / спільне видання республіканської асоціації українознавців та видавництва Пролог» (США). – 1992. – № 8. – С. 55-75;

Реб Зеєву Жаботинському // Феллер, Мартен. Пошуки, роздуми і спогади єврея, який пам’ятає своїх дідів, про єврейсько-українські взаємини, особливо ж про мови і ставлення до них. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1994. – С. 200-211;

Радевич-Винницький Я. (Дрогобич). Володимир Жаботинський і проблема української мови // Єврейська історія та культура в Україні: Матеріали конференції, Київ 22-23 листопада 1993 / Інститут юдаїки, Нац. бібліотека України ім. В.І. Вернадського. – Київ, 1994. – С. 124-128;

Клейнер, Ізраїль. Владімір (Зеев) Жаботинський і українське питання: Вселюдськість у шатах націоналізму. – Київ; Торонто;Едмонтон: Канадський інститут українських студій, 1995;

Клейнер, Ізраїль (Вашингтон). Єврейська громадськість України та Центральна Рада, (1917 – 1918) // Єврейська історія та культура в Україні: Матеріали конференції, Київ 21-22 серпня 1995 / Інститут юдаїки, Нац. бібліотека України ім. В.І. Вернадського. – Київ, 1996. – С. 61-69;

Литвак, Семен (Запоріжжя). Концепція національної мови і національної літератури у публіцистиці Володимира Зеєва Жаботинського // Єврейська історія та культура в країнах Центральної та Східної Європи: Збірник наукових праць: Матеріали конференції, Київ 2-5 вересня 1997 / Інститут юдаїки, Нац. бібліотека України ім. В.І. Вернадського. – Том II. – Київ, 1998. – С. 239-242;

Феллер, Мартен. Про наших великих духом: Єсеї з україноюдаїки – Львів: Сполом, 2001;

Соколянский, Марк. Три источника и три составных части одного заблуждения Вл. Жаботинского // Єгупець: художньо-публіцистичний альманах Інституту юдаїки. – К. : Дух і Літера, 2004. – № 14. – С. 276-285;

Масонские анкеты В.Е. Жаботинского / Публикация, вступ. статья и комментарии Р.А. Городницкого и А.И Серкова // Архив еврейской истории / Глав. редактор О.В. Будницкий. – Том. 3. – М.: РОССПЭН, 2006. – С. 334-351;

Панасенко, Наталья. Жаботинский и политические партии // Морія : Альманах научных статей и публицистики, посвященных еврейскому историческому наследию и современной культуре. – Одесса: Симэкс-принт. – 2011. – № 12. – С. 6-20;

Кацис, Леонид. К проблеме атрибуции анонимных и псевдоанонимных текстов В. Жаботинского о Белостоцком погроме (Z., «А.Г.» из «Хроники еврейской жизни» и «В. Г-ский») // XVIII Международная ежегодная конференція по иудаике: Научные труды по иудаике. Москва, 2010. – Том 1. – М.: «Сэфер», 2011. – С. 275-287;

Липкин, Михаил. Несколько малоизвестных публикаций В. Жаботинского // XVIII Международная ежегодная конференция по иудаике: Научные труды по иудаике. Москва, 2010. – Том 1. – М.: «Сэфер», 2011. – С. 288-295;

Френкель, Александр. Фальсификация Жаботинского // Народ Книги в мире книг: Еврейское книжное обозрение. – 2012. – № 97. – С. 5-9;

Орлицкий, Юрий. Стихи Хаима Бялика в переводах Владимира Жаботинского // XIX Международная ежегодная конференция по иудаике: Научные труды по иудаике. Москва, 2012. – Том 2. – М.: «Сэфер», 2012. – С. 209-220;

Липкин, Михаил. Тематический тезаурус ранней публицистики Жаботинского (1897 – 1903) // XIX Международная ежегодная конференция по иудаике: Научные труды по иудаике. Москва, 2012. – Том 2. – М.: «Сэфер», 2012. – С. 221-230;

Толстая, Елена. Жаботинский – критик Горького // XX Международная ежегодная конференция по иудаике: Научные труды по иудаике. Москва, 2013. – Том 1. – М.: «Сэфер», 2013. – С. 206-229;

Орлицкий, Юрий. Особенности стихотворной организации комедии В. Жаботинского «Чужбина» // XX Международная ежегодная конференция по иудаике: Научные труды по иудаике. Москва, 2013. – Том 1. – М.: «Сэфер», 2013. – С. 230-240;

Элиасберг, Галина. Ранняя драматургия Владимира Жаботинского: четыре одноактные пьесы 1902 г. («Ладно: картина из быта молодёжи» и трилогия «Барышня») // XX Международная ежегодная конференция по иудаике: Научные труды по иудаике. Москва, 2013. – Том 1. – М.: «Сэфер», 2013. – С. 241-269;

Вайскопф, Михаил (Иерусалим). Проза Владимира Жаботинского на перекрёстке культурних традицій // XX Международная ежегодная конференция по иудаике: Научные труды по иудаике. Москва, 2013. – Том 1. – М.: «Сэфер», 2013. – С. 270-283;

Кацис, Леонид. К проблеме построения единой системы псевдонимов Владимира Жаботинского (1899 –1905) // XX Международная ежегодная конференция по иудаике: Научные труды по иудаике. Москва, 2013. – Том 1. – М.: «Сэфер», 2013. – С. 284-304;

Баулина, Ирина. Взгляды Зэева Жаботинского на социальное устройство еврейского государства // XX Международная ежегодная конференция по иудаике: Научные труды по иудаике. Москва, 2013. – Том 3. – М.: «Сэфер», 2013. – С. 197-203;

Панасенко, Наталья. О документальности романа «Пятеро» // Морія : Альманах научных статей и публицистики, посвященных еврейскому историческому наследию и современной культуре. – Одесса: Симэкс-принт. – 2013. – № 14. – С. 48-63;

Мосяков, Владимир. Творчество В. Жаботинского и современность // Запорожские еврейские чтения (14 – 16 апреля 2012 г.): Доклады и сообщения. – Днепропетровск: Институт «Ткума», 2014. – С. 70-76;

Абрамсон, Генрі. Молитва за владу: Українці та євреї в революційну добу (1917-1920) / Пер. з англ. А. Котенка та О. Надтоки. – К.: «Дух і Літера», 2017.

- Серед довідкових видань та бібліографічних матеріалів Відділу фондів юдаїки на виставці, присвяченій Ж. представлені: біографічні нотатки та статті (енциклопедії, лексикони, путівники), спогади сучасників та бібліографічні покажчики:

 שייכטמאן, י. וולאדימיר זשאבאטינסקי // אויף דער וואך: ארגאן פון ציוניסשען געדאנק. – קיעוו. – 1918. – # 2. – ז. 6– 9;

Владимир (Зеев) Жаботинский: 1880-1940 // Из истории еврейской Одессы: к двухсотлетию города / Израильский фонд культуры и просвещения в диаспоре. – [б. м.]: Симаней дфус, 1995. – С. 28-31;

Вальдман, Батия. Русско-еврейская журналистика (1860-1914): Литература и литературная критика. – Рига: Центр изучения иудаики Латвийского университета, 2008;

Литература о евреях на русском языке, 1890-1947 : книги, брошюры, оттиски статей, органы периодической печати : библиографический указатель / составители В.Е. Кельнер, Д.А. Эльяшевич. – СПб : Гуманитарное агентство «Академический проект», 1995;

זשאבאטינסקי, וולאדימיר (זעב) // לעקסיקאן פון דער נייער יידישער ליטעראטור. – דריטער באנד(ה-ח). – ניו-יארק: אלוועלטלעכן יידישן קולטור־קאנגרעס, 1960, זייַל 676-681;

Jabotinsky, Vladimir // Encyclopaedia Judaica. – Volume 9 (Is-Jer). – Jerusalem : Encyclopaedia Judaica, 1971 – Col. 1178 – 1186;

Жаботинский, Владимир Евгеньевич // Краткая еврейская энциклопедия / глав. редакторы Ицхак Орен (Надель), Михаэль Занд. – Том 2 : Габбай – Измир. – Иерусалим : Кетер, 1982. – Кол. 483 – 489;

Жаботинський, Володимир // Енциклопедія сучасної України / Гол. ред. колегія : Дзюба І.М., Жуковський А.І., Железняк М.Г. та ін. – Т. 9 : Е–Ж. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2009. – С. 485.

 

Виставку підготувала головний бібліотекар відділу фонду юдаїки Інституту рукопису Г. А. Ривкіна.

Контактна інформація

Корпус №2, вул. Володимирська 62 3-й поверх, к.307; 4-й поверх,
к. 403.
+38 (044) 288-1418
irnbuv@gmail.com
9:15 до 17:30 (понеділок - субота)
Відділ фонду юдаїки:
9:15 до 18:00 (понеділок - п’ятниця)