Петро Гаврилович Лебединцев: до 200-річчя від дня народження

Петро Гаврилович Лебединцев (21 грудня 1819 р./2 січня 1820 р., с. Зелена Діброва Звенигородського повіту чи с. Яблунівка Богуславського (Канівського) повіту – 3/15 грудня 1896 р., м. Київ) – кафедральний протоієрей Софійського собору, київський єпархіальний діяч, історик, археолог, краєзнавець, педагог, журналіст.
Петро Гаврилович порівнював себе із машиною – так невідступно, методично долаючи канцелярські перешкоди та інерцію, він рухався до поставленої мети. Результативність діяльності Петра Лебединцева залишиться незбагненною, якщо не взяти до уваги його особисті якості, характер. Він бачив суть проблеми і шляхи її конструктивного розв’язання, знаходив підхід практично до будь-якої людини, володів «мистецтвом можливого» у вирішенні справ. Сучасники характеризували Петра Лебединцева як людину напрочуд сильну, розумну, талановиту, владну, прагматичну, стриману, не схильну до сентиментальності, однак дуже добру і доброзичливу.
Рання біографія Петра Лебединцева була доволі пересічною для здібної особи з духовного стану першої половини ХІХ ст. Син і онук священика (батько служив у Яблунівці Богуславського (Канівського) повіту, а згодом перейшов на місце свого батька в Зелену Діброву), навчався в Богуславському духовному училищі, Київській духовній семінарії (1833–1839), а потім у Київській духовній академії (1839–1843), яку закінчив за першим розрядом (магістр). Був призначений на службу до Орловської духовної семінарії (1843–1845), перевівся до Київської духовної семінарії (1845–1851), де викладав логіку, психологію, а також німецьку і французьку мови.
У 1849 р. одружився із донькою настоятеля Житомирського собору і племінницею професора філософії Ореста Новицького, Олександрою Ниркисівною Новицькою. Подружнє життя увірвалося у 1853 р. (збереглася могила Олександри Наркисівни біля вівтарної частини храму св. Марії Магдалини у Білій Церкві), і Петро Гаврилович, не маючи як священик права одружитися вдруге, до кінця життя залишився удівцем. Своїх дітей він не мав, але часто приймав у гості племінників і зрештою взяв опіку над дітьми своїх сестер, напівсиротами.
Життєпис Петра Лебединцева неможливий без братів. Всього у родині Гаврила Григоровича Лебединцева було дев’ятеро дітей, з них п’ятеро синів. Старші, Арсеній (1818 р.н.) і Петро (1819/20 р.н.), маючи різницю у віці два роки, скрізь навчалися разом. Близькими до них був і Данило (1821 р.н.), який навчався із братами, але на молодших курсах. Натомість Андрій (1826 р.н.) і Феофан (1828 р.н.) дорослішали в той час, коли старші брати вже залишили домівку; Андрій і Феофан навчалися теж удвох і протягом всього життя залишалися близькими.
Нове знайомство Петра із Феофана відбулося у 1855 р., коли Феофан перейшов викладати із Воронезької до Київської духовної семінарії, а Петро служив у Білій Церкві. Арсеній служив спершу у Севастополі, переживши його оборону під час Кримської війни, а потім в Одесі, де став зрештою кафедральним протоієреєм. З-поміж усіх братів він мав найлегшу вдачу, проте вважав, що і він сам, і решта братів своїм успіхом зобов’язані Петру, що всі вони «піднялися на його колісниці». Брат Данило служив на високих посадах у Петербурзі, займався кодифікацією юридичних актів у воєнному відомстві. Данило був для Петра постійним порадником і помічником у владнанні «петербурзьких» справ.

Після одруження Петро Лебединцев почав шукати місце священика у якомусь містечку Київської єпархії (священицька служба в Києві була малоприбутковою). У 1851 р. він отримав призначення в Білу Церкву, настоятелем Преображенського собору і законовчителем реальної гімназії. Став благочинним. Місце служби було складним: священик потрапляв у вузол соціальних й етнічно-релігійних протиріч – властивий усьому регіону, однак у Білій Церкві особливо складний через польський осередок, що утворився навколо графів Браницьких і гімназії. Дивовижно, що Петра Гавриловича поважали не лише селяни, а й сім’я графа та місцева знать, які і запрошували його у світські салони, і підтримували його ініціативи, і продовжували спілкування вже після його від’їзду до Києва. Це порозуміння священика із привілейованими прошарками населення, абсолютно нехарактерне для ХІХ ст., збережеться протягом усього життя Петра Лебединцева. Втім, його заняття й коло інтересів разюче виходили за межі служби звичайного «виконувача треб». Та й характеру він був такого, що міг без пихи і з гідністю триматися із можновладцями.
У 1855 р. Петро Лебединцев взяв участь заспокоєнні Київської козаччини, про що залишив записки, опубліковані племінником, священиком Іоанном Гордієвським у «Киевской старине». Таким чином Петро Лебединцев опинився в орбіті взаємодії зі світською владою – ще один напрям та інструмент його діяльності.
У 1859 р. Петром Лебединцевим було відкрито у Білій Церкві чотири церковноприходські школи, які отримали підтримку і селян, і поміщиків. Відкриття шкіл стало прецедентом спроможності приходського духовенства займатися освітою селянських дітей. Діяння екстраординарне (адже Петро Гаврилович був аж ніяк не «звичайним сільським пастирем»), було, однак, використане генерал-губернатором І.І. Васильчиковим і митрополитом Ісидором, щоб зобов’язати решту священиків відкривати школи у своїх приходах. Ця неоднозначна практика поширилася, і з Білої Церкви фактично започаткувалася мережа церковноприходських шкіл в усій Російській імперії, яких вже у 1861 р. діяло понад 18 тисяч.
За півроку, влітку 1860 р., Петро Лебединцев повернувся до Києва на місце священика церкви Успенського собору на Подолі (Богородиці Пирогощі) і законовчителя Другої київської гімназії (залишався на цьому місці до 1868 р., до вислуги пенсії). У 1862–1864 рр. він був настоятелем церкви Спаса на Берестові, а потім священиком домової церкви у будинку генерал-губернатора (1864–1868 рр.; в цей час змінилися І.І. Васильчиков, М.М. Анненков і О.П. Безак). Він високо цінував наближеність до генерал-губернатора, а заразом до інших високопосадовців Києва, і можливість використовувати особисте спілкування, щоб вирішити справи, які інакше тонули у канцелярських потоках або в упередженому ставленні. Зокрема особисте знайомство із І.І. Васильчиковим допомогло Петру Гавриловичу отримати дозвіл, щоб труна із тілом Тараса Шевченка на шляху до Канева у травні 1861 р. була внесена до Києва, і зі священиком Йосифом Жолтоножським відправив літію в церкві Різдва Христового на Подолі.
У Києві коло інтересів і занять Петра Лебединцева загалом не змінилося, хоча збільшився масштаб дій і розширилися можливості для ініціативи.
У сфері церковного управління він був наглядачем церковноприходських шкіл Києва і благочинним Подольських церков. У 1863 р. став членом духовної консисторії, залишивши посаду благочинного. У консисторії він завідував в різний час різними справами, а найголовніше – майже весь час займався кадровими питаннями. Крім того займав чимало інших посад.
Якщо у 1859–1860 рр. Петро Лебединцев допомагав своєму брату Феофану започаткувати газету «Руководство для сельских пастырей» – керував його діями, звертався до знайомих по протекцію (сам Феофан легко сварився з колегами) та надавав матеріали до редакторського портфеля, то у 1862 р. він вже особисто заснував газету «Киевские епархиальные ведомости» і став її редактором. У 1882 р., коли Феофан вийшов у відставку і повернувся із Польщі до Києва, Петро допоміг йому організувати часопис «Киевская старина».
У 1861 р. старанням Петра Лебединцева було засновано училище для дівчат духовного звання. Це училище та його статут, затверджений у 1863 р., стали прикладом для решти подібних навчальних закладів в Російській імперії. Сам Петро Гаврилович був попечителем свого дітища і викладав у ньому Закон Божий. У 1886 р. на Подолі було відкрито Друге жіноче духовне училище, також за сприяння Петра Лебединцева.
У 1868 р. Петро Гаврилович Лебединцев у віці 48-ти років став кафедральним протоієреєм Софійського собору, першим священиком серед білого духовенства єпархії. Його перебування на посаді тривало майже 30 років. Такого, як у Петра Лебединцева, впливу на єпархіальні справи не мав ніхто зі священиків ні до, ні після нього. Він знав єпархію досконально – від рівня сільського приходу до консисторського, причому знав і училищну справу, і господарчу, і будівельну, і соціального забезпечення духовенства, і відносин духовенства з населенням та світською владою, і міжконфесійних відносин.
Петро Лебединцев брав участь в розробці системи соціального забезпечення духовенства єпархії, в організації роботи свічкового заводу, у становленні єпархіальної училищної ради. Він був членом будівельних комітетів зі спорудження та ремонту храмів і церковних будівель Києва, причому не тільки стежив за добросовісністю підрядників, а й складав проекти організації робіт. Так, наприклад, він ініціював відновлення занедбаного Кловського палацу, щоб розмістити в ньому училище для дівчат духовного звання; за його проектом було організовано квартири для студентів Київської духовної семінарії. Зрештою на Петра Лебединцева поклали узгодження всіх планів будівництва церков у єпархії (1868 р.).
Проте «домашніми» клопотами єпархіального рівня увага Петра Лебединцева не обмежувалося. Він читав іноземні газети, складав власне судження щодо процесів у Католицькій церкві, вникав у загальноімперські новини, і не лише синодальні, а й світські. «Тримати руку на пульсі» петербурзьких подій йому допомагав передусім брат Данило та знайомі по службі у Міністерстві народної освіти. У 1870 р. Петра Лебединцева разом із його другом, професором богослов’я Університету св. Володимира протоієреєм Назарієм Фаворовим, викликали до Петербурга для роботи у комісії, що розробляла реформу суду для духовенства.
Свої міркування щодо умов і устрою життя духовенства, щодо приходських завдань священиків Петро Лебединцев викладав у численних статтях, опублікованих на сторінках «Руководства для сельских пастырей» та «Киевских епархиальных ведомостей».
Для єпархіального духовенства Петро Гаврилович був передусім «всесильним» кафедральним протоієреєм, правою рукою митрополитів київських, оскільки вони, навіть якщо перебували на кафедрі довгий період (Арсеній, 1860–1876), то все одно проводили третину року у Петербурзі як неодмінні члени синоду, тож дивились на єпархіальні справи очима вікарних єпископів і членів духовної консисторії; однак фактично зазвичай покладалися на розважливу думку Петра Лебединцева.
У 1888 р. Петру Лебединцеву було дозволено носити на богослужіннях митру – головний убір, як у єпископів, вкрай рідко жалуваний білому духовенству.

Діяльність Петра Гавриловича Лебединцева у сфері історії, краєзнавства й археології почалася як аматорська, однак саме вона принесла йому славу і визнання поза межами свого соціального прошарку, свого регіону і свого часу. Дослідження старовини і ведення в «Киевских епархиальных ведомостях» історичної рубрики стало тією справою, яка, разом із викладанням Закону Божого у гімназіях, сприяла зближенню Петра Лебединцева із інтелігенцією, зокрема з В.В. Юзефовичем (з яким у нього стосунки були напруженими, але ж були!), з В.Б. Антоновичем, М. Максимовичем та іншими істориками й археографами, а також з меценатами, до яких належала родина Галаганів. Він був чи не єдиним кліриком, близьким до громадівців і повною мірою включеним до світських культурних процесів у Києві другої половини ХІХ ст., що було б неможливим без визнаних спільнотою наукових заслуг протоієрея.
Коло наукових інтересів Петра Лебединцева включало історію окремих храмів й монастирів, історію адміністративного устрою й богослужбових особливостей Православної церкви в Україні, життєписи і діяльність ієрархів, побут духовенства, історію Греко-Католицької церкви, історію окремих місцевостей Києва, єпархії та інші питання.
Ще у Білій Церкві у 50-ті роки ХІХ ст., коли інтерес до старовини був нехарактерним для приходського духовенства, Петро Лебединцев як благочинний багато їздив по округу і поза ним, збирав скрині із нікому не потрібними архівами духовних правлінь і вдома розбирав їх, переписував, на їх основі складав довідки і в такий спосіб систематизовував отриману інформацію. Згодом, на посаді кафедрального протоієрея Софійського собору, він так само розбирав архів собору і консисторії. Працюючи у складі синодальної комісії у Петербурзі, Петро Лебединцев у вільний час (якого, за його скаргою, було забагато) досліджував архіви синоду, сенату, воєнного міністерства, міністерства юстиції та іноземних справ. Віднайдені документи видавав як археографічні пам’ятки. Входив до Археографічної комісії для розбору давніх актів у Києві (1863). Деякі з документів, переписаних Петром Лебединцевим та його помічниками, а також оригінали документів, що залишились в його колекції, зберігаються в Інституті рукопису серед паперів, переданих до Церковно-археологічного музею чоловіком племінниці Петра Лебединцева, священиком Миколою Стасіневичем.
У листуванні Петра Лебединцева збереглися численні побіжні згадки про вивчення давньоруських і давньоукраїнських літописів, а серед документів – витяги з літописів і складені за ними хронологічні таблиці.
Проте найвідомішим і, можливо, найціннішим напрямом науково-дослідної діяльності Петра Лебединцева було дослідження розписів на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви – разом з професором А.В. Праховим, Троїцької надбрамної церкви й Успенського собору Києво-Печерської лаври, церкви Спаса на Берестові. Він був ініціатором реставраційних робіт у Софійському соборі (із 1881 р.), під час яких під відносно новими олійними розписами було виявлено давньоруські фрески і мозаїки.
А з нього самого у Кирилівській церкві на розписі «Зішестя Святого Духа» Михайло Врубель написав одного з апостолів; також Петро Лебединцев, ймовірно, зображений у Софійському соборі в образі старця на розписі Івана Селезньова «Хрещення Господнє».
За розпорядженням митрополита, жодні значимі роботи із перебудови старовинних церков єпархії не могли проводитися без нагляду Петра Лебединцева. Передусім це було актуальним для київських храмів, проте його запрошували навіть у сусідні єпархії для обстеження й оцінки старожитностей. Найпомітнішим стало обстеження у 1892 р. разом із Адріаном Праховим Чернігівських пам’яток, зокрема Троїцького Іллінського монастиря.
Займаючись церковною археологією, Петро Лебединцев не лише брав участь у розкопках фундаментів церков, але й встановлював розташування давніх київських храмів, зіставляючи літописні згадки, віднайдені плани й археологічні відкриття, запропонував нову, більш точну реконструкцію східної частини града Ярославового. Про результати археологічних відкриттів і своїх спостережень Петро Лебединцев повідомляв у численних публікаціях у «Киевских епархиальных ведомостях», «Киевской старине», «Трудах Киевской духовной академии», «Трудах Московского археологического общества» та ін. виданнях, у рефератах, зачитаних у Церковно-археологічному товаристві, Історичному товаристві Нестора Літописця та ін. Більшість цих публікацій мали характер не наукової статті, а повідомлень, однак така форма цілком відповідала тодішньому рівню історичної науки – накопичення історичних знань.
Разом з тим Петро Лебединцев написав кілька монографій, присвячених Софійському собору, Києво-Печерській лаврі, Михайлівському Золотоверхому монастирю. Ці праці стали базовими для подальших досліджень і описів.
У 1870–1881 рр. він входив до комітету зі спорудження й встановлення пам’ятника Богдану Хмельницькому у Києві. Був гласним Київської міської думи, у 1869 р. входив до комісії із найменування і перейменування вулиць і площ Києва, і з його легкої руки маємо Софійську і Михайлівську площі, Крутий узвіз, вулиці Ярославів Вал, Рогнідинську, Межигірську й інші.
Петро Лебединцев став членом-співзасновником Історичного товариства імені Нестора Літописця (1872) – єдиним з-поміж духовенства. Також він був одним з ініціаторів заснування Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії (1873) і товаришем голови Церковно-археологічного товариства (1874–1883, 1889–1896). У 1874 р. очолював секцію церковних старожитностей на ІІІ Археологічному з’їзді, що пройшов у Києві. Був почесним членом Університету св. Володимира (1893), Слов’янського благодійного товариства, Московського археологічного товариства та ін.
На схилі життя  він, не випускаючи з рук важелів управління та не втрачаючи інтересу до науки, зосередився здебільшого на благодійності, особливо щедро допомагав рідні, різним прохачам, з-поміж яких були й шахраї, котрі представлялись протоієрею його віддаленими родичами і просили допомогти отримати хороше місце служби. Петро Гаврилович не уточнював, чи дійсно це родич, не допомагав прямо, однак повідомляв про маловідомі вакансії, на які прохач міг претендувати. Після його смерті у Києві залишилося 20 стипендіатів в семінарії і духовних училищах.
Помер Петро Гаврилович Лебединцев 3/15 грудня 1896 р., незадовго до 77-річчя, від запалення легень. Був похований на Щекавицькому кладовищі поруч з рідними. Могила його не збереглася.
У Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського зберігаються документи Петра Лебединцева та його брата Феофана як окремі фонди (ф. 154, ф. 155), а також у складі інших фондів: ф. І («Історичні матеріали»), ф. ІІІ («Листування»), ф. 160 («Київська духовна академія»), ф. 301 (Рукописи Церковно-археологічного музею»).

Контактна інформація

Корпус №2, вул. Володимирська 62 3-й поверх, к.307; 4-й поверх,
к. 403.
+38 (044) 288-1418
irnbuv@gmail.com
9:15 до 17:30 (понеділок - субота)
Відділ фонду юдаїки:
9:15 до 18:00 (понеділок - п’ятниця)