Все, що мав у житті, він оддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї …

                                 Іван Франко

Наша мета – Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнічних землях. Будемо боротися за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем своєї землі. На вівтар цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя                                                                                      Кирило Осьмак

9 травня 2020 року, у відповідності до Постанови Верховної Ради України від 3 грудня 2019 року за № 455-ІХ «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв в Україні», на державному рівні відзначається 130 років від дня народження Кирила Івановича Осьмака (псевд. і крипт.: Марко Горянський; К. Кирдяга; К. Шишацький; Борис Олександрович; Борис Іванович; Псельський; К. Ш.; Ив. К-о; К. Ш-й; Ів. Ш.; 27.04/9.05.1890, м. Шишаки Миргородського пов. Полтавської губ. – 16.05.1960, м. Владимир) – ученого-аграрія, державного та політичного діяча, члена Української Центральної Ради, нескореного президента підпільного парламенту України – Української Головної Визвольної Ради.

Постать Кирила Івановича Осьмака багатогранна, надзвичайно гармонійна, глибока, але, на жаль, така малознана для українців. Усе його життя було покладене на вівтар служіння своєму народові, його просвіті та боротьбі за відновлення української державності.

Кирило Осьмак прийшов на світ 9 травня (за старим стилем – 27 квітня) 1890 року в полковому козацькому містечку Шишаки Миргородського повіту на Полтавщині в багатодітній селянській родині. Батько Кирила Івановича – Осьмаков Іван Юхимович – служив конторником. Людиною він був геть небагатою, але дуже чесною та шанованою містянами. Ще в ранньому дитинстві сиротою потрапив з Курської губернії на Полтавщину. Мати майбутнього державного діяча – Тетяна Андріївна Власенко – походила з козацького роду прославленої Миколою Гоголем на весь світ Диканьки. Перших п’ятьох діточок від подружжя забрала епідемія тифу. Лишилося п’ятеро синів та дочка. Найстарший з них працював на будівництві Байкало-Амурської залізниці, другий був мобілізований на Галицький фронт, звідки вже не повернувся. Сестра Кирила Івановича все життя працювала педагогом.

З ранніх літ К.І. Осьмак цікавився історією рідного краю, вивчав його минувшину. Його рідне село, таке багате на історичні постаті, виникло ще на початку ХІІІ століття. За козацької доби Шишаки отримали статус сотенного містечка. 1672 року село було приєднане до Миргородського полку. На Миргородщині народилися славнозвісні Данило Апостол, Овксентій Богаєвський, Іван Зубковський, Василь Капніст, Панас Мирний, Василь Наріжний, Володимир Самійленко, Михайло Семенко.

Після закінчення Шишацької народної школи малий Кирило навчався в Миргородській повітовій школі (1902–1906), далі – в Полтавському Олександрівському реальному училищі (1908–1910). В останньому відвідував гурток самоосвіти, де в ньому прокинулося прагнення підвищувати культурний рівень населення.

Тогочасна система освіти, і тому є багато прикладів, була такою, що з української школи, гімназії, семінарії, реального училища в доросле життя виходили свідомі українські патріоти. Це були майбутні учителі-націоналісти, патріоти-месники, державники. Націоналізм в ті часи не був явищем суспільним, він був приватною прикметою способу мислення української інтелігенції, такою ж важливою, як відчуття тепла та щирості родинного кола. Самовіддана участь у спільній справі в усі часи була притаманна громадським та політичним діячам, що ставали на захист української національної ідеї.

В Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського зберігся лист дев’ятнадцятилітнього Кирила Осьмака, написаний ним під час навчання в Полтавському реальному училищі, до Київського товариства «Просвіта», в якому він радить, на які книги слід звернути увагу Товариству:

«Звиняйте, що буду втручатися у ваші видавничі справи. Я хочу балакати про «Чернігівку» Костомарова та про «Сагайдачного» Мордовця. Історичних оповідань, на жаль, у нас дуже мало, і через те дуже бажано, щоб ці оповідання чим дужче розповсюджувались, бо мова і зміст, котрими ці оповідання написані, дуже приваблюють читача і ворушать його з того сну, у котрому він був досі. Та, на жаль, через таку дорогу ціну особливо «Чернігівка» не може дуже розповсюджуватись і будить свідомість читача. … Шануючий Вас Кирило Осьмак(ов)». Отож, ще не досягнувши свого двадцятиріччя, Кирило Іванович вже є свідомим просвітником. Лист також свідчить про його сумніви в патріотичності написання батьківського прізвища.

Націоналістичне виховання, яке сформувало у молодого хлопця великий інтерес до долі рідної країни, до розумного господарювання, а також потяг до наукової роботи, державницькі погляди та прискіпливість у пошуку правди – у всьому цьому щасливо розкрилися здібності натури К.І. Осьмака.

З дитинства Кирило Іванович переймався трагедією життя Тараса Шевченка, цікавився творчістю корифеїв українського театрального мистецтва – М.К. Заньковецької, М.Л. Кропивницького, братів Тобілевичів – Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського та Панаса Саксаганського. Великий вплив на становлення націєцентричних поглядів майбутнього політичного діяча мали й студентські демонстрації, які відбувалися в Києві, Москві та інших містах. У багатьох з них Кирило Іванович брав безпосередню участь.

Уперше Кирило Іванович був репресований за розповсюдження нелегальної літератури, коли в 1911 році двадцятирічним студентом першого курсу Московського сільськогосподарського інституту (колишньої Петровської сільськогосподарської та лісової академії) був на короткий час висланий «градоначальником» за межі Московської губернії.

Вже з перших студентських років К.І. Осьмак розпочав активно проводити лінію української національної ідеї щодо подальшого розвитку сільського господарства на території українських земель, став активним поборником популяризації новітніх галузевих знань, і обов'язково українською мовою. Під час навчання він – активний член Агрономічного гуртка з вивчення українських губерній при Московському сільськогосподарському інституті, заснованого в 1909 році. Гурток мав велику (близько 900 назв) спеціальну бібліотеку, музей, що складався з гербаріїв української флори, петрографічної колекції. У 1911 році для поширення популяризоторської роботи серед населення Кирило Осьмак організовує при ньому роботу термінологічної комісії. Для вивчення питань сільського господарства розробляє з товаришами та розсилає 400 анкет для агрономів України, публікує відозви з проханням допомогти «збиранню слів і виразів українських.. без яких дуже трудно обіходитися українським агрономам при читанню лекцій та при писанню книжок». Для запису слів було надруковано 30 тисяч карток, на яких потрібно було зазначити українською, латиною та російською мовами назви рослин, комах, камінців, частин тіла свійської худоби, хвороби людей та тварин, інвентаря, будівель тощо, а також надіслати малюнки та додати приказки та прислів'я, у яких вживається те чи інше слово. 

«Та й не тільки гуртки корисні тим, що заставляють привчатися до самодіяльності та почину (ініціативи), а й тим, що привчають студентів до прилюдних виступів та ясно і просто висловлювати свої думки» – писав він у своїй замітці про навчання студентів агрономічної науки у 1913 році у часописі «Рилля». В тому ж 1913 році організував при гуртку роботу редакційної комісії для допомоги цьому часопису у виданні відривного кооперативного календаря. «Думаем, что последнее будет немалой подготовкой для членов кружка в смысле навыка популярно излагать агрономические знания» (Осьмак К. Из деятельности украинского кружка при Московском сельскохозяйственном институте // Украинская жизнь. 1913, № 10, С. 90–97).

Змалечку закоханий в історію рідного краю, вже в студентські роки на сторінках періодичних видать ставить гостро питання  охорони української старовини шляхом публікації фотографій давніх замків, старовинних церков, мостів, статуй, капличок, старовічних дібров і панських садів, ставів, сільських хат та господарського знаряддя.

Влітку 1912 року разом з товаришами здійснює свою давню дитячу мрію – відвідує у селі Ярополець  Волоколамського повіту Московської губернії могилу славного гетьмана Петра Дорошенка, який у боротьбі з Московщиною зумів з'єднати хоч і на короткий час Лівобережну та Правобережну Україну в одне ціле. Спілкуючись з місцевим населенням, між іншим дізнається, що дружина О.С. Пушкіна – Наталія Гончарова довидилася правнучкою Дорошенкові (Осьмак Кир. Могила гетьмана Дорошенка // Рада. 1913. 25 груд. (7 січ.) С. 5).

Можливо саме після відвідування могили гетьмана, Кирило Іванович почав свідомо підписуватися як «Кирило Осьмак».

Матеріально погано забезпечений юнак був змушений шукати самостійного заробітку, аби мати можливість навчатися в інституті та мешкати зимою в Москві. На момент вступу до інституту батькові юного Кирила було вже 65 років, матері – 60, і вони, працюючи у своєму невеликому господарстві, були спроможні забезпечити навчання в Полтавській жіночій гімназії В.П. Ахшарумової лише єдиної доньки. Тож Кирило Осьмак в 1911 році, вже на другому році навчання, отримавши запрошення від волинського губерніального агронома, погодився стати практикантом агрономічного відділу Волинської земської управи в Житомирі, згодом став завідувачем дослідної ділянки Департаменту землеробства при Кубанській сільськогосподарській школі (1912–1913). Практикувався в сільськогосподарській справі на Ігренській дослідній ділянці на Катеринославщині (1912), Волині (Володимир, Сарни, 1913), у Сибіру (Омськ, Акмолинська губернія, 1914). У 1912–1916 рр. у Москві стає активним дописувачем у неофіційному органі Товариства українських поступовців (ТУП) – місячнику «Украинская жизнь», одним з редакторів якого на той час був уродженець Полтави, майбутній голова уряду УНР Симон Петлюра.

З 1911 року стає кореспондентом, а в 1918 році – редактором агрономічного часопису «Рілля».

У травні 1914 року, перебуваючи на практиці в Омську на Акмолинщині познайомився з українцями – переселенцями з «Вороніжчини, Донщини, Херсонщини, Кубані, Ставропільщини, Катеринославщини і инших сторін нашої широкої Країни», які на не багатій на чорноземи сибірській землі вирощували пшеницю, утримували молочарські господарства та забували рідну мову.  «Коли б наші люди були більш освічені, не цуралися свого і давали дітям освіту на рідній мові, – тоді і тут вони б не роспливалися в сібірському морі, а були б великою одноцільною силою», – із сумом зазначає Кирило Іванович, розповідаючи про їх побут та працю у статті «Як живуть наші переселенці?» («Рілля». 1914. Ч. 2, С. 48–50; Ч. 3, С.80–84).

Під час Першої світової війни, з липня 1915 року, декілька місяців працює на Тернопіллі, окупованому Російською армією, завідуючи харчовим пунктом у Відділі допомоги біженцям, які постраждали від війни, що підпорядковувався Комітетові Південно-Західного фронту Всеросійського Земського союзу.

12 січня 1916 року в Києві у Златоустівській церкві бере шлюб зі слухачкою Петроградських Бестужевських вищих жіночих курсів – Марією Василівною Юркевич.

У грудні 1916 року Кирило Іванович одержує диплом інженера-агронома Московського сільськогосподарського інституту та на початку 1917 року, під час революційних подій, повертається до України, де з полум’яним завзяттям бере участь у політичному та громадському житті Києва. Працює спеціалістом зі скотарства Київського губерніального земства, керівником якого був Симон Васильович Петлюра. Службовцями земства у березні 1917 року Кирило Іванович був обраний членом та став учасником створення Української Центральної Ради. Того ж року він – секретар організаційного комітету – готував скликання першого Всеукраїнського агрономічно-економічного з’їзду.

З липня 1917 року Кирило Іванович працював завідувачем видавництва сільськогосподарської літератури при створеному Центральною Радою Генеральному Секретаріаті земельних справ, з січня 1918 року – на тій само посаді в Міністерстві землеробства. У 1917–1918 роках, не вступаючи до партійних лав, відвідував збори та з’їзди Української партії соціалістів-революціонерів. Як прибічник поглядів членів цієї партії не сприйняв приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського. За участь у страйку проти захоплення влади гетьманцями Кирило Іванович був звільнений із посади в Міністерстві землеробства.

Отож був змушений відійти від політичної державницької праці та присвятити себе діяльності громадській. З травня по 14 грудня 1918 року працює керівником відділу по виданню сільськогосподарської літератури у Всеукраїнській спілці земств. З приходом до влади Симона Петлюри при Директорії Української Народної Республіки було знову створено Міністерство землеробства, куди К.І. Осьмак повернувся на посаду керівника видавничого відділу. Цю ж посаду обіймав і з встановленням в Україні радянської влади. В лютому – грудні 1919 року перейшов керівником секції популяризації сільськогосподарських знань до Сільськогосподарського наукового комітету, одночасно керував видавництвом Центрального сільськогосподарського кооперативного союзу, який видавав журнал «Сільський господар». В тому ж 1919 році включився до роботи в Українській Академії наук, став членом Правописно-термінологічної комісії, пізніше в 1923 році – Софійської комісії. З 1 лютого 1920 і до грудня 1921 року там само завідував відділом селянського буряківництва.

Із провалом ідеї українського уряду об’єднати селянський протестний рух, підняти загальне повстання у протистоянні навалі більшовицьких орд, що несла винищення українства, та через невдалі спроби армії УНР відновити незалежність Кирило Іванович у грудні 1921 року на короткий час переїздить до рідного краю. Працює агрономом-інструктором, пізніше – завідувачем інструкторсько-агрономічного відділу Миргородського сільськогосподарського кооперативного союзу.

Проте прагнення до державницької активної праці не полишає Осьмака. Як багаторічний організатор видавничої справи в галузі сільського господарства він розуміє важливість розбудови української наукової термінології і, хоча й не маючи філологічної освіти, береться до укладання термінологічного словника. 18 квітня 1923 року К.І. Осьмака затверджено головою київського осередку Термінологічного бюро Сільськогосподарського Наукового комітету України, де він працює аж до ліквідації комітету в жовтні 1927 року. Кирило Іванович організовував працю щодо підготовки до видання словника української сільськогосподарської термінології, за основу роботи взявши відомий рукописний словник агронома О. Яблоновського та доповнивши його матеріалами з літературних та усних народних джерел. Робота Бюро проводилася в контакті з Інститутом української наукової мови Всеукраїнської академії наук, до якого Бюро входило на правах окремого сільськогосподарського відділу. На кінець вересня 1924 року було написано 90 тисяч карток із понад 40 тисячами термінів з літературних джерел та близько 5 тисячами з уст народу («Вісник сільськогосподарської науки». Т. ІІІ, 1924, липень-вересень. С. 76–77).

10 жовтня 1923 року Кирило Іванович стає членом секції сільськогосподарської освіти та популяризації Губернського сільськогосподарського союзу. Одночасно, ще з травня того ж року, він працює на посаді завідувача підвідділу бурякової кооперації, а пізніше – керівника кооперування цукрово-бурякової площі. На початку 1925 року К.І. Осьмак стає секретарем та науковим співробітником відділу сільськогосподарської термінології Інституту української наукової мови ВУАН, де продовжує роботу з укладання термінологічного словника.

У цей час у СРСР набирає сили друга хвиля сталінських політичних репресій. 5 березня 1928 року Київським окружним відділом Об’єднаного державного політичного управління, згідно зі ст. 54 арт. 11 Кримінального кодексу, К.І. Осьмака було звинувачено в антирадянській роботі за так званою агентурною справою «Трест» як учасника «контрреволюційної організації агрономів-кооператорів – організації правих українських націоналістів у буряковій кооперації на чолі з Д.Г. Головком та О.А. Болозовичем, яка здійснювала роботу із створення Української селянської партії. Слідчі ОДПУ закидали К.І. Осьмакові та ще 15 особам написання антирадянської програми партії, що, зокрема, мала наступні пункти: 1. Незалежність України. 2. Орієнтація на капіталістичний Захід. 3. Демократична республіка. 4. Приватна власність, особливо на землю». Арешт був зумовлений вимогою членів бурякової кооперативної спілки до влади більшовиків децентралізації цукровою промисловості, передачі цукрових заводів селянам, паритетності цін на продукцію сільського господарства та промисловості. 

На момент арешту словник сільськогосподарської термінології на 60 друкованих аркушів був відредагований та готовий до друку.

У Харкові, де його утримували у в’язниці, була винесена постанова Колегії ОДПУ від 24 вересня 1928 року, згідно з якою К.І. Осьмак в числі великої групи осіб – представників української технічної та наукової інтелігенції, був засуджений за ст. 58-ІІ КК РРФСР за участь у діяльності контрреволюційної організації. Вченого позбавили права проживати в Москві, Ленінграді, Києві, Харкові, Одесі, Ростові-на-Дону, названих губерніях та округах України і Північнокавказького краю терміном на 3 роки. Кирило Іванович виїхав на батьківщину свого батька до Курська. Наукова діяльність К.І. Осьмака не була обірвана арештом, ще деякий час у засланні він продовжував за завданням ВУАН виконувати роботу з укладання словника, про що він пише в листах до академіка А.Ю. Кримського (ІР НБУВ, ф. І, № 23949).

Репресивна машина продовжувала свій поступ. Уже 1929 року на нього були зібрані наклепницькі свідчення колишніх колег з Інституту української наукової мови ВУАН В.Ф. Дурдуківського, Г.Г. Холодного, К.Т. Туркало, М.В. Кривинюка про причетність його до діяльності контрреволюційної організації «Спілка визволення України» та «Інститутської організації асоціації робітників-активістів», що діяли в Інституті української наукової мови ВУАН.

2 березня 1930 року Осьмака етапують до Москви і звинувачують в націоналістичній діяльності. 23 вересня 1930 року за рішенням Колегії ОДПУ він ув’язнений на три роки до концтабору на залізничній станції Пінюг у Кіровській області. В таборі Кирило Іванович мав змогу займатися улюбленим ділом українця, що змалку звик поратися на землі: він облаштовував серед лісів теплиці, парники та городи. Як фахівця його призначають на посаду інженера-агронома.

У 1931 році за високі показники в роботі Осьмака переводять на посаду головного агронома управління таборів у м. Усть-Вимь Комі АРСР. Наприкінці 1931 року за його скаргою справу було переглянуто, і ув’язнення замінили на адміністративне заслання до Вологди на 3 роки. На його прохання був залишений відбувати заслання у Комі АРСР, в м. Сиктивкарі, на посаді керівника приміського господарства Коміспоживспілки.

В березні 1933 року був звільнений з концтабору. Восени того ж року став старшим агрономом Локчимського лісогосподарського комбінату в Пезмозі (Комі АРСР), з січня 1935 року, працював на посаді технічного директора радгоспу імені Ілліча Мосжитлобуду в місті Солнечногорську поблизу Москви. На той час вони з дружиною Марією Василівною Юркевич виховували двох власних діточок – сина Олега та доньку Ларису, а також названу доньку Валентину. Олег, студент другого курсу Інституту шкіряної промисловості в Москві, захворівши на тиф, помер у вересні 1936 року.

29 січня 1938 року в с. Катіно Рязанської області, де Кирило Іванович працював агрономом місцевого колгоспу, він був знову заарештований і звинувачений у підготовці терористичного акту на Сталіна та проведенні антирадянської агітації перед виборами до Верховної Ради СРСР. Після арешту чоловіка дружина, не витримавши горя та наклепів директора школи, де вона викладала німецьку мову, наклала на себе руки.

Під час слідства Кирило Іванович утримується у в’язниці м. Скопин Горловського району Рязанської області. Двадцять п'ять місяців п'ятеро слідчих не могли його зламати. Не визнав жодне із звинувачень проти себе, і, коли політична атмосфера після розстрілу М. Єжова трохи покращилася, 22 лютого 1940 р. його звільняють з-під арешту, знявши всі обвинувачення. У рік свого 50-ліття повертається на рідну Україну, де мешкали обидві його доньки. Одружується зі своєю колишньою колегою з Інституту української наукової мови ВУАН, яка в 1925–1927 роках працювала там на посаді бібліотекаря – Людмилою Устимівною Богдашевською.

У травні 1940 року Українським курортним управлінням направлений на посаду директора господарчої частини санаторію в селі Качанівка Ічнянського району Чернігівської області. Звинувачений у зловживанні службовим становищем перед самим початком війни, в червні 1941 року, знову засуджується до одного року виправних робіт.

Як патріот і українець, Кирило Іванович завжди мріяв про самостійну Українську державу. Початок Другої світової війни вселив невиправдані сподівання на німецьке визволення та надію на незалежність у душі мільйонів свідомих українців, виснажених голодом та репресіями сталінського правління. «Залишившись на окупованій німцями території, я мав надію, – писав він пізніше, – що німці в цьому напрямку змушені будуть щось зробити. Якщо не зовсім самостійною зроблять Україну, то хоча б дадуть можливість українцям об’єднатися так, як вони цього захочуть. З перших днів окупації Києва мені довелося розчаруватися в надіях. По ситуації, яка складалася, по репресіях, які проводилися, було видно, що ні про яку самостійність не доводиться думати, бо німці прийшли в Україну як в свою колонію. Опинившись у такому становищі, я намагався найти однодумців, щоб разом обміркувати подальшу діяльність на окупованій Україні» (Державний архів СБУ. Спр. № 51279. Т. 1. Арк. 199).

У жовтні 1941 року Кирило Іванович стає членом та керівником відділу земельних справ тільки-но створеної для національного представництва Української Національної Ради на чолі з професором та ректором Київського політехнічного інституту Миколою Величківським. На новій посаді Кирило Іванович почав готувати земельну реформу, яка передбачала переведення сільського господарства на шлях дрібного капіталістичного індивідуального селянського господарства. Під керівництвом К.І. Осьмака при Українській Національній Раді було організовано правління Всеукраїнської спілки сільськогосподарської кооперації «Сільський господар», метою якої було створення на території України кооперативних товариств, розгортання кооперації по селах. Через окружні спілки в Черкасах, Лубнах, Сквирі, Прилуках та Харкові було організовано близько 150 сільськогосподарських кредитних товариств.

У березні 1942 року в Рівному у німецькому прес-бюро вийшов друком підготовлений К.І. Осьмаком спеціальний статут сільськогосподарського кредитного товариства, який передбачав об’єднання селян на ґрунті індивідуального капіталістичного господарства для підвищення культури сільського господарства та організації спільного збуту сільськогосподарської продукції і спільного ремонту й придбання необхідного реманенту.

Після відмови Райхскомісаріату, куди правління спілки звернулося за дозволом на індивідуальний посів цукрового буряка для членів спілки, стало зрозумілим, що німці ніколи не будуть сприяти у створенні самостійної української держави. Політичне нехтування українським національним правом з боку нової влади вимагало від українських націоналістів шляхів пошуку до об’єднання. У приватному помешканні члена президії Національної Ради, бургомістра Києва Володимира Пантелеймоновича Багазія під виглядом вечірки приблизно на початку листопада 1942 року пройшло зібрання керівників різних установ Києва, де обговорювалося тяжке становище, в якому опинилася Україна, знущання німців над українським населенням. Вирішено було проводити роботу серед населення для протистояння німцям в їхніх економічних і політичних діях. Невдовзі В.П. Багазій був заарештований гестапо та розстріляний у Бабиному Яру. Національна Рада припинила свою діяльність.

Спілкуючись з Миколою Величківським, його заступником Осипом Бойдуником, директором головного управління цукрової промисловості Мироном Луцьким, його заступником Миляничем, Кирило Іванович дізнається про націоналістичний рух на Західній Україні. Учасник ОУН Голод докладно розповідає йому про історію створення та діяльність Організації українських націоналістів по створенню самостійної України, про різницю у поглядах мельниківців та бандерівців.

"... 1943 року ОУН відмовилась від програмових засад інтегрального націоналізму Донцова, відкинувши найбільш одіозні його положення. Саме тоді почався новий, героїчний етап історії українського націоналізму, коли загони партизан ОУН-УПА, в яких брали участь поряд з українцями росіяни, євреї, представники інших національностей, очолили національно-визвольну боротьбу українського народу проти німецьких окупантів та московських загарбників" (Юрій Щербак. Україна в епоху війномиру. Київ, 2020. С. 167).

Кирило Іванович захоплюється боротьбою цієї організації за самостійність України та шукає можливого зв'язку з ними. В липні 1942 року він знайомиться з членом Головного Проводу ОУН та референтом пропаганди Мирославом Прокопом. Організація українських націоналістів розглядала Другу світову війну як можливість відновити незалежну Українську державу, розбудовувати її адміністративне, господарське і культурне життя. Їхні зусилля розбились об дійсність німецького окупаційного режиму.

З огляду на багаторічну літературну діяльність Кирила Івановича, йому пропонують від імені Центрального Проводу керувати організаційною та пропагандисткою роботою серед інтелігенції Києва. Він стає керівником «Осередку української землі» ОУН, працює під псевдонімами «Борис Іванович», «Борис Олександрович», «Псельський» (Слідча справа К.І. Осьмака № 148827, арк. 143).

Використовуючи своє становище керівника Всеукраїнської спілки кооператорів, Кирило Іванович починає проводити агітаційну роботу серед населення через осередки в галузі цукрової промисловості – заводи, кооперативи, плантаторські відділи. Розповсюджує націоналістичну літературу – газету «За самостійну Україну», часопис «Бюлетень», що видавався у Празі, листівки. Висвітлює й викриває систему радянської економіки як головне зло жебрацького життя українців, доводить експлуатацію селян Московщиною в колгоспах. В середовищі інтелігенції наголошує, що Москва та Польща знищили українську культуру, мову, русифікували та полонізували Україну в своїх інтересах, закликає українське населення до організованої боротьби проти радянської влади. 

Особисто К.І. Осьмаком було засновано 11 осередків, керівники яких працювали в Вукоопспілці, Сільськогосподарському бюро при Райхскомісаріаті, Київській округовій споживспілці. До патріотичної роботи залучалися науковці різних наукових інститутів та вишів, директори київських середніх шкіл та дитячих садочків.

Намагаючись поширити ідею українських націоналістів серед київської інтелігенції, К.І. Осьмак активно спілкується на ці теми з видатними київськими науковцями та діячами культури. Серед них – засновник Української академії мистецтв Федір Кричевський, один із засновників сільськогосподарської науки в Україні професор Сергій Веселовський.

Увесь період окупації Кирило Іванович мешкає в Києві, на вулиці Саксаганського, 38, кв. 1. У грудні 1941 року народжується третя дочка Кирила Івановича – Наталочка, яка востаннє побачить свого батька у віці двох із половиною років, з конспіративних мотивів отримає чужу біографію і лише в дорослому віці дізнається правду про своє народження, правду про свого тата та поверне його забуте героїчне ім’я Україні й цілому світові.

Наступ радянських військ змусив К.І. Осьмака, як і тисячі українців, у кінці вересня 1943 року полишити Київ. З родиною він виїздить до Львова, звідти – до Стрия Дрогобицької області. Спочатку працює на посаді директора товариства «Сільський господар», продовжує співпрацю з ОУН, бере участь в організації збройних сил УПА (Державний архів СБУ. Спр. № 51279. Т. 6. Арк. 81). Закликає до об’єднання всіх українських політичних сил перед небезпекою ворогів української державності.

11–15 липня 1944 року в мальовничому гірському куточку України, поблизу с. Сприня Самбірського повіту Дрогобицької області, відбувся Перший Великий збір українських політичних організацій воюючої на кілька фронтів української держави. К.І. Осьмак за підтримки командування УПА на чолі з Романом Шухевичем разом із центральним проводом ОУН(б) формує підпільний парламент та уряд України, який складався з представників різних політичних сил, – Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), бере участь у підготовці документів, які відображають демократичні засади державно-політичного устрою та соціально-економічну програму побудови України, – «Платформу УГВР», «Універсал» та «Тимчасовий устрій УГВР». Учасники установчих зборів схвалили демократичні засади державно-політичного устрою та соціально-економічну програму побудови України, які були відображені в цих документах. Під час зібрання затверджується текст присяги воїнів УПА, яка проголошувалася єдиною збройною силою українського народу. УГВР була визначена верховним органом українського народу, що координував діяльність політичних центрів, керував визвольною боротьбою і визначав напрями української державної політики, а також репрезентував український народ та його державницькі змагання на зовнішньополітичній арені. Президентом УГВР було обрано Кирила Івановича Осьмака, головою уряду – Генерального секретаріату – Романа Шухевича.

Ця подія має таке ж велике значення у відновленні української державності у ХХ ст., як проголошення УНР у Києві 7 листопада 1917 року, проголошення ЗУНР у різних містах Західної України 1 листопада 1918 року, об’єднання УНР та ЗУНР у Києві 22 січня 1919 року, проголошення незалежності карпатської України у Хусті 15 березня 1939 року, Акт відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 року та Акт проголошення Незалежності України в Києві 24 серпня 1991 року.

В останніх числах серпня 1944 року, пробиваючись разом з бійцями УПА з Карпат в село Дорожив через лінію німецько-радянського фронту, в районі села Орів у збройному протистоянні з червоноармійцями був поранений в ліве плече. Лікувався в родинній хаті керівника штабу УПА Дмитра Грицая-Перебийніса в с. Дорожив на Дрогобиччині. Від старости Дорожівської сільської управи отримав фіктивні документи на ім’я Коваля Івана Пилиповича, 1888 року народження, які свідчили, що він є уродженцем міста Скалат Тернопільської області, евакуйованим німцями у Дрогобицьку область. 13 вересня 1944 року під час чекістської облави був заарештований органами держбезпеки як один з керівників крайового проводу ОУН. Під час арешту, слідства та ув’язнення в Дрогобицькій тюрмі приховував своє справжнє ім’я.

13 жовтня 1944 року К.І. Осьмаку було пред’явлене звинувачення за ст. 54-1 та 54-2 в тому, що він був одним із керівників крайового проводу ОУН та здійснював активну діяльність зі створення в Україні контрреволюційної націоналістичної організації ОУН та загонів УПА для збройної боротьби з Червоною Армією і радянською владою для встановлення самостійної соборної України.

Тільки 25 серпня 1947 року, по трьох роках ув’язнення, К.І. Осьмак назвав своє справжнє прізвище та розповів про свою антирадянську діяльність.

Перебуваючи в Лук’янівській в’язниці за постановою Особливої наради при МГБ СРСР 10 липня 1948 року Кирило Осьмак був позбавлений волі на 25 років за ст. ст. 54-Іа, 54-ІІ Карного кодексу УРСР. Термін відбував у Владимирській тюрмі, звідки 29 травня 1953 року був етапований на три місяці до Бутирської тюрми у Москві, де слідчі схиляли його до зрадницької співпраці з карними органами в боротьбі з ОУН.

Виснажений майже шістнадцятилітнім ув’язненням 16 травня 1960 року Кирило Іванович Осьмак відійшов у кращі світи.

Похований на Князь-Владимирському цвинтарі поблизу тюремної стіни. На бляшаній табличці імені не було, лише номер похованого арештанта – 5753.

Був офіційно реабілітований 1994 року Генеральною прокуратурою «як безпідставно репресований у 1948 році» та 1995 року Прокуратурою Харківської області за вироки у 1928 і 1930 роках.

Як вчений-аграрій К.І. Осьмак  зробив вагомий внесок у розвиток галузевого сільськогосподарського дослідництва. Його творча спадщина нараховує  понад 50 наукових та науково-популярних праць з питань економіки та організації ведення сільського господарства, краєзнавства, науково сільськогосподарської термінології та популяризації галузевого дослідництва.

В 1992 році, під час святкування 50-річчя УПА, молодша донька К.І. Осьмака – Наталя Кирилівна познайомилася з головнокомандувачем УПА та членами УГВР. В 1994 році знайшла в собі сміливість звернутися до КДБ з проханням надати їй змогу ознайомитися з архівно-кримінальною справою батька.  Вона зробила безліч виписок та копій у архівах Москви, Рязані, Володимира. Дев’ять сторінок машинопису нараховує лише перелік викликів на допити ув’язненого Кирила Осьмака. І дотепер Наталя Осьмак збирає документи та свідчення про батька.

У 2004 році Наталя Кирилівна перевезла тіло батька до Києва, де 11 грудня його урочисто було перепоховане на Байковому цвинтарі. На могилі 5 жовтня 2007 року встановлений козацький хрест роботи лауреата Державної премії ім. Тараса Шевченка скульптора Миколи Малишка. 1 грудня того ж року відбулося його урочисте освячення.

З метою вшанування пам’яті видатного борця за відновлення української державності та визнання українського національного права у 1998 році творчою групою на чолі з Наталією Кирилівною Осьмак, було створено документальний фільм «Незламний президент» (авт. сценарію – Микола Шудря, реж. – Віктор Єфименко, Олег Пилипчук). За документами, віднайденими Наталією Кирилівною в архівах КДБ, нею підготувдено до друку три фундаментальні праці, які побачили світ у Торонто і Києві в 2004, 2008 та 2014 роках.

Висвітленню життєвого шляху та різним аспектам діяльності К.І. Осьмака присвятили свої дослідження  – Ю. Шаповал, Г. Дем’ян,  М. Лисенко, В. Вергунов, Т. Підгайна, Я. Проць. Свою поему присвятив йому Дмитро Васильович Павличко. Віктор Жадько написав роман-сповідь. 

У 2015 році у Національній академії аграних наук Т.М. Підгайною захищена кандидатська дисертація щодо діяльністі К.І. Осьмака з науково-організаційного забезпечення сільського господарства України (10–20-ті роки ХХ ст.). 

У 2018 році «за значний особистий внесок у національне відродження та побудову Української держави, активну участь у національно-визвольному русі, багаторічну плідну громадську діяльність» Указом Президента України Кирила Івановича нагороджено орденом Свободи.

У часи радянського режиму історія створення Української Головної Визвольної Ради та імена її учасників замовчувалися. На місці проведення Великого збору в селі Сприня був побудований дитячий табір, який у часи незалежності став спортивно-туристичним комплексом «Прикарпаття» імені Президента УГВР Кирила Осьмака. 17 липня 1992 року на його території встановлений пам’ятний знак УГВР. За сприяння місцевої громади та депутата Ярослава Дубневича 15 липня 2007 року тут відкрито пам’ятник, а 20 травня 2012 року – краєзнавчий музей-криївку.

У таборі щороку проводиться військово-патріотичний вишкіл молоді «Ігри Нескорених», який з 2017 року набув статусу загальноукраїнського. В «Іграх Нескорених» щороку бере участь понад 100 осіб – хлопців та дівчат віком 15–18 років з різних областей нашої країни. Протягом тижня учасники виборюють перемоги в стрільбі, біатлоні, перетягуванні линви, розпалюванні багаття, перегонах, гирьовому спорті, армреслінгу, пісенному конкурсі. Для учасників таборування відбуваються показові навчання військових авіаторів, саперів, інженерів радіаційного та хімічного біологічного захисту. Проходять презентації книжок, демонструються фотовиставки та українські патріотичні історичні документальні та художні фільми.

9 квітня 2015 року Верховна Рада України ухвалила законопроект № 2538-1 в редакції Юрія Шухевича та Ярослава Дубневича «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті». Цим законом визнано організації, які боролися за незалежність України у ХХ столітті, серед яких – Українська Головна Визвольна Рада.

У 2019 році, згідно з Постановою Верховної Ради України, на державному рівні було відзначено 75-ту річницю створення Української Головної Визвольної Ради. У 2020 році виповнюється 130 років від дня народження її нескореного президента – Кирила Івановича Осьмака.

У 2019 році до Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського в дар на постійне зберігання надійшов особовий архів ученого-аграрія, державного та політичного діяча К. І. Осьмака.

На виставці представлено деякі документи з цього архіву та фото, опубліковані у виданні : Осьмак Н.К. Кирило Осьмак – нескорений Президент УГВР // Літопис УПА. – Торонто, Львів, 2008. – 128 с.

Список використаної літератури:

Шаповал Ю. Кирило Осьмак : життя і доля // Архівний збірник до 80-річчя Державного архіву Полтавської області : мат. наук. конф. – Полтава, 1998. – С. 147-174.

Осьмак Н.К. Кирило Осьмак – президент УГВР // Літопис УПА . – Торонто, Львів, 2004. – 879 с.

Лисенко М. Кирило Осьмак – президент УГВР // Урядовий кур’єр. – 2005.  21 трав. (№ 93).

Осьмак Н.К. Кирило Осьмак – нескорений Президент УГВР // Літопис УПА. – Торонто, Львів, 2008. – 128 с.

Павличко Д. Кирило Осьмак : поема. – Київ, 2009. – 56 с.

Жадько В. Кирило Осьмак : Заповідаю вам Україну: роман-сповідь. – Київ, 2012. – 342 с.

Осьмак Н.К. Кирило Осьмак : автопортрет у листах на тлі Володимирського централу. – Київ, 2014. – 600 с.

Вергунов В.А. К.І. Осьмак (Осьмаков) (1890–1960) – український учений-аграрний економіст, державний та політичний діяч : наук. доп. / В.А. Вергунов ; НААН, ННСГБ. – Київ, 2014. – 28 с.

Осьмак Кирило Іванович (1890–1960) : біобібліогр. покажч. наук. пр. за 1911–1926 рр. / уклад.: В. А. Вергунов, Т. М. Підгайна; НААН України, Нац. наук. с.-г. б-ка. – Київ : Корзун Д.Ю., 2014. – 125 c.

Виставку підготувала:

к.і.н., н.с. відділу фондів рукописної спадщини ІР      Л.В. Гарбар