До річниці митрополита Андрея Шептицького (1865–1944)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У 2020 році відзначається 155 років від дня народження митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького (1865–1944). До цієї річниці на даній виставці презентовано ряд документів з колекцій та архівів митрополита, котрі зберігаються у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.

Особисті справи, документи, дотичні до життя і громадської діяльності великого пастора Української Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького, збірки рукописів та книжок, які він особисто збирав або сприяв їхньому комплектуванню, розпорошені по багатьох архівних і бібліотечних закладах та установах не тільки в Україні, але й поза її межами. Найбільше таких документів, звичайно, зберігається у Львові, переважно в Центральному державному історичному архіві України (ЦДІАЛ України) та у Львівській національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника. Проте чимало їх відклалося також і в інших інституціях, що було пов'язано переважно з тим, що Україна неодноразово, вже й у ХХ ст., опинялася в центрі протистояння різних національних, військово-політичних, ідеологічних або громадянських угруповань, рухів, які, повсякчас зіштовхуючись між собою, перепиняли поступ українського народу до вільного та мирного життя.

Так, після смерті митрополита 1 листопада 1944 року і проведення псевдособору 8-10 березня 1946-го більшість матеріалів Греко-Католицької Церкви «з ідеологічних мотивів» була перевезена зі Львова до Києва «на опрацювання». Так влада намагалася викорінити самий дух Греко-Католицької Церкви на західноукраїнських теренах.

У перевантажених фондах київського Центрального державного історичного архіву України (ЦДІАК України) місця матеріалам не знайшлося, а позаяк вони не містили (це було з’ясовано після першого ж перегляду) жодних актуально шкідливих, з ідеологічного погляду, відомостей, то згодом були повернені до Львова, де й сформували низку фондів у ЦДІАЛ України. Однак не всі. Значний їхній комплекс залишився в Києві – у відділі рукописів головної академічної бібліотеки України (нині – Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського). Історія цієї частини вивезених зі Львова матеріалів залишається нез’ясованою. Перші згадки про неї мають опосередкований характер – ідеться про декілька сотень латиномовних документів, серед них папські булли і бреве тощо, які, згідно із звітом від червня 1946 р., перебували в шафах і потребували описування. На жаль, документація цих перших років після повернення фондів бібліотеки з евакуації дуже неповна, хоча й не можна сказати, що зовсім відсутня. Так, ми знаємо про придбання бібліотекою в 1944 році колекції рукописів Св. Синоду від удови В. Барвінка. Натомість походження низки інших колекцій залишається невідомим, зокрема дуже великого й важливого, з історичного погляду, зібрання рукописів Одеського товариства історії та старожитностей, яке, за опосередкованими ознаками, надійшло з Румунії після його незаконного вивезення з Одеси. Отже, шляхи надходження нових збірок рукописів до Києва в перші повоєнні роки були різноманітними й охоплювали не тільки історичні українські терени, але й інші держави. Очевидно, що Київ був також і найближчим науковим та архівним центром, куди могли потрапляти так звані конфіскати з країн-членів гітлерівської коаліції.

Довгий час нові повоєнні надбання не розглядалися – співробітникам потрібен був час на облаштування бібліотеки після окупації та евакуації, на вироблення нового бачення розташовування фондів і доступу до них читачів. Отож активне опрацювання цих матеріалів припало лише на кінець 1950-х років. Саме тоді фондам надають їхні сучасні порядкові номери відповідно до персональної або галузевої специфікації, скасовуючи довоєнні узагальнюючі історико-тематичні засади. Зазначені вище фонди – Одеського товариства історії та старожитностей i Св. Синоду – одержують числа V і ХІІІ.

Матеріали зі Львова (фонд XVIII) були описані в короткий термін у 1960-1961 роках. Отже, відтоді майже всі документи фонду (459 одиниць зберігання) були у відкритому доступі, тобто були внесені до інвентарної книги фонду XVIII, відповідно на них була складена картотека, якою могли користуватися читачі відділу рукописів. Щоправда, фонд упродовж десятиліть не користувався популярністю. Винятком були декілька слов’янських і грецьких грамот, які були об'єктами вивчення поодиноких науковців.

Питання публікації наукового каталогу фонду постало наприкінці 1980-х років. У першу чергу були описані раніше не зазначені в інвентарній книзі матеріали (деякі іншомовні та особисті папери митрополита), потому – підготовлений каталог фонду. На жаль, його видання було здійснене лише 2011 року.

Уважне дослідження матеріалів фонду, опрацювання дотичних архівних і бібліографічних джерел дозволяють глибше поглянути й на питання відносно шляхів походження фонду в цілому, тобто київської частини матеріалів, що стосується історії Української Греко-Католицької Церкви та особисто митрополита Андрея Шептицького.

Так, очевидно, що фонд XVIII складається з декількох генетично не пов’язаних між собою частин. Найбільшими з них є: 1) колекція рукописів з історії Католицької, Православної та Греко-Католицької Церков країн Східної Європи; 2) родовий архів Шептицьких у Прилбичах; 3) документи митрополитального ординаріату, громадських урядів, парафій, особисті папери Андрея Шептицького (грамоти, листування) та інших осіб. Є й незначна кількість поодиноких документів, які, судячи з поміток на них, надійшли з різних архівів, музеїв або бібліотек і, швидше за все, колись складали так званий «Архів Унії», де були об’єднані усілякі матеріали з історії Церкви й України взагалі.

Намагаючися з’ясувати причини формування фонду ХVIII в його сучасному стані, ми стикаємося з низкою питань, які не мають відповіді. Перше з них – як, з якою метою, коли і ким із загального масиву родового архіву були відібрані прилбицькі документи? Друге – як постало зібрання власне історичних (не прилбицьких) документів, за якими критеріями і ким здійснювався відбір? Третє – яким чином і коли до двох попередніх частин доєдналася третя, з доволі випадковим складом поточної документації й листування «зі стола» чи офісу ординаріату або самого митрополита?

Найпростіше припустити, що прилбицька частина фонду могла бути відібрана митрополитом Андреєм за цінносним критерієм і переховувалася десь біля нього, до прикладу, в резиденції - в соборі Св. Юра. Там само могли зберігатися й документи «другої» частини, відібрані з тих самих міркувань. Після смерті митрополита або ліквідації УГКЦ повинна була відбутися конфіскація всіх особистих архівів і паперів митрополита. Під час цієї акції, ймовірно, і були вилучені й відносно випадкові папери поточної документації та листування. Відтак, увесь цей комплекс матеріалів після ретельного дослідження на предмет «ідеологічної шкідливості» був відправлений до Києва і пізніше переданий до відділу рукописів як історичний. Хоча шляхи формування фонду могли бути й іншими. В кожнім разі, величезні масиви документів з історії УГКЦ, що надходили до ЦДІАК України пізніше, навряд чи були пов’язані з матеріалами фонду ХVIII.

Останнім часом мали місце й інші думки стосовно київської частини документів УГКЦ. Так, Мирослава Дядюк, посилаючись на дослідження Марини Палієнко про закордонні архівні збірки, припускає, що митрополит Андрей міг відібрати найціннішу або найдорожчу особисто для нього частину історичних документів і надіслати їх на зберігання поза межі окупованої України. Відтак після закінчення війни вона могла мандрувати своїми шляхами, без безпосереднього зв’язку зі львівським комплексом, і надійти до Києва подібно до матеріалів з Румунії або інших конфіскатів. Щоправда, проти такого припущення свідчать документи ХХ століття – власне «поточна документація», яку важко визнати найціннішою, але наразі вона також є частиною київського фонду.

Пропоновані нижче фотокопії мають на меті ознайомити дослідників і загалом усіх, хто цікавиться історією, з деякими документами фонду XVIII. Відбираючи світлини, укладач намагався представити рукописи з різних частин фонду, які б мали проілюструвати як історичне, так і палеографічне значення документів, їхню дотичність до родоводу митрополита Андрея, до його пастирської діяльності, до деяких подій в історії країн Східної Європи, історії Церкви й суспільства в цілому.

 

Бібліографія

1. Чернухін Є. Aрхів Львівської Греко-Католицької митрополичої консисторії та архів Андрея Шептицького в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: погляд археографа та питання реконструкції джерел // Рукописна та книжкова спадщина України. Вип. 11. Київ, 2007. С. 3–15.

2. Чернухін Є. Колекція рукописів та архів митрополита Андрея Шептицького: Каталог фонду ХVIII Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. К., 2011. 242 с.; іл.

3. Чернухін Є. Історичні колекції та їхні долі: збірка давніх актів митрополита Андрея Шептицького в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І Вернадського // Ковчег. Науковий збірник з церковної історії. Вип. 7 / відп. ред. О. Турій, наук. ред. Р. Скакун.  Львів: Вид-во УКУ, 2015. С. 219–231.

4. Чернухін Є., Лось В. Прилбицький родовий архів Шептицьких. Колекція документів з церковної історії України // Архіви, колекції та зібрання державних, громадських та релігійних установ у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського : путівник. К., 2015. С. 208–211.

5. Чернухін Є. Архів родини Шептицьких у Прилбичах: реконструкція, огляд збережених документів // Записки Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника. Вип. 12 (28). Львів, 2020. С. 108-136.

 

 

Виставку підготував:

к.і.н., с.н.с. Інституту рукопису НБУВ               Є.К. Чернухін