Генії - вони на всі часи…

Поділитися: 
Дата події: 
25-02-2021

25 лютого – 150 років з дня народження Лесі Українки

Бездонну глибінь Лесиної спадщини можна відкривати стільки ж часу, скільки минає нині… Занурюватись і щораз торкатися, часом обпікаючись, до рядків її душевних поривань, дивовижного відчуття світу-всесвіту, її  переживань за Україну – пророчих, гірких і схвильованих, щемних і все ж –«без надії таки» сподівань на краще…

Ні, вона все ж не марно сподівалася на нас. І прагнула «помагати».

Дещо з маловідомого у творчості письменниці.

 

 З циклу «Невільничі пісні»

Товаришці на спомин

 

(Уривок)

Згадати тільки всі тяжкії муки,

Що завдали борцям за правду вороги, –

Кому ж не стиснуться раптово руки

Від помсти лютої жаги?

Ні, жаль мені, що й сей порив погасне,

Як згасне все в душі невільничій у нас.

Ох, може б не було життя таке нещасне,

Якби вогонь ненависті не гас!

Ми паралітики з блискучими очима,

Великі духом, силою малі,

Орлині крила чуєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.

Ми навіть власної не маєм хати,

Усе одкрите в нас тюремним ключарам.

Не нам, обідраним невільникам, казати

Речення гордеє: «Мій дом – мій храм!»

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,

Ніколи світа-сонця не видав,

За ворогів іде в огонь і в воду,

Катам своїх поводарів оддав….

 

17.07.1896 р.

«Знаєте, я все ж таки трошки оптимістка, чі то скоріш прогресистка, і думаю, що світ іде не до гіршого, а до кращого, тільки – коли б він скоріше йшов, а то стілько сили й людей даремнісінько гине. А у нас, на Україні, ще багато мусить загинути марне (чі може так буде здаватись, що марне?) поки що небудь людське вийде. І я і всі мої товариші певне роковані на марну зґубу, та й нехай би, як би ж з того просвіток був комусь..... Від нового пана маємо добрі дарунки: «оставьте безсмысленныя мечтанія!» от вам і «весь сказ». Так, так, помаленьку рухається колесо прогресу. Я згадала, як мій малий брат, колись їдучи осінньою розкислою дорогою, усе не перестаючи тримався за люшню, сидячи сам на возі, і немов щось підпирав; коли ж я спитала його: «чого ти, Микосю, воза тягнеш?» – «Та то я помагаю коням везти, а то зав'язнемо». Отак і я тепер готова «помагати» аби не зав'язнути»…

 

(З листа Лесі Українки до Михайла Павлика, Софія, [2] 14. лютого 1895).