Штрихи до науково-педагогічної біографії Василя Данилевича (1872-1936)       

До 150-річчя від Дня народження

       Український історик, археолог, нумізмат, музеєзнавець  професор  Василь Юхимович  Данилевич  народився (28 січня) 9 лютого 1872 р. у м. Курськ (тепер РФ) у родині потомственого дворянина православного віросповідання. З 1883 р. навчався в Уманській  4-класній прогімназії, з наступного року – у Київській 4-й гімназії, яку закінчив зі срібною медаллю в 1891 р. Того ж року він поступив на історичне відділення історично-філологічного факультету Київського університету св. Володимира, де під керівництвом професора В.Б. Антоновича  займався археологією і нумізматикою, увійшовши до кола вчених його «історичної школи». Вже у студентські роки юнак виявив хист до наукової роботи. В 1894 р. В. Данилевич отримав Золоту медаль за твір «Очерк истории Полоцкой земли до конца ХІV ст.». Як зазначено в його автобіографії, 29 березня 1895 р. він отримав свідоцтво про закінчення університету, яке «видом на жительство служить не может»[1,арк.1-2]. Згідно університетського статуту 1884 р., він як учительський  стипендіат,  мав відпрацювати три роки у середніх навчальних закладах. Знайти відповідну посаду виявилось не легкою справою, тому довелося кілька разів змінювати місце проживання:  вчителював у  Бакінському реальному училищі (1896-97), Юр’ївському (Юр’їв–сучасн.Тарту) реальному училищі (1897-1900), у Ревельській (Ревель-сучасн.Таллін) Олександрівській гімназії викладав історію та географію (1900-01). Зрештою здійснилось його бажання працювати в університетському місті, аби дозволяли  умови проводити наукові дослідження. Таким був  Харків,  де в 1805 р. відкрився  перший університет   в Україні та закладалися засади українського національно-культурного руху. В цьому університеті наприкінці 1902 р. В. Данилевич склав магістерський  іспит і з наступного року (до 1907) як приват-доцент по кафедрі російської історії викладав факультативний курс «Історія давньоруських земель» та проводив семінарські заняття. Історію та географію він також читав у жіночій гімназії Д.Д. Оболенської,  а з 1903 р. – і в Харківській Маріїнській та Вознесенській  гімназіях[2, с.156-157].  У Харкові він спостерігав та співчутливо ставився до революційних подій 1905-1907 рр., які захопили також студентську молодь. Василь Юхимович засвідчив  справжній демократизм і моральність, виявив помірковану позицію та сприяв налагодженню діалогу курсисток Вознесенської гімназії з її керівництвом щодо тимчасового припинення занять, аби запобігти застосуванню репресій  проти них.  За висловлювання стосовно значення революції для вирішення соціальних проблем  Данилевич потрапив до числа  «неблагонадійних» (так у жандармських колах називали незадоволених існуючими порядками)[3,арк.1-2,8]. У Харківському університеті він користувався підтримкою професора  Д.І. Багалія–одного з представників історичної школи В. Антоновича. Завдяки йому Данилевич отримав двічі (1905, 1907) дозвіл на відрядження до Москви з метою вивчення архівних матеріалів  для написання магістерської дисертації (робоча тема): «Нариси  з історії управління Слобідською Україною в  ХVІІ-ХVІІІ ст.». Але через хвороби, матеріальні труднощі, родинні проблеми, як зазначав його брат Георгій, Василеві не вдалося цього здійснити, опублікувавши лише низку статей [4, с.163]. 

       Восени 1907 р. розпочався  новий  період  у науково-педагогічній  біографії Данилевича, що виявився значно складнішим та більш насиченим за попередній. На той час в університеті св. Володимира виявилась вакантною посада професора. Але за відсутності магістерського ступеня він не міг претендувати на її заміщення. Тому Василю Юхимовичу   запропонували посаду приват-доцента. Цього ж року він почав викладати давньоруську історію, історичну географію Росії, археологію, джерелознавство та російську історіографію на Київських Вищих жіночих курсах (КВЖК), де також проводили заняття й інші професори та викладачі університету. В рукописному фонді Данилевича, що зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського(ІР НБУВ), є чимало планів та конспектів лекцій, які він викладав у навчальних закладах Києва. Наприклад, у конспекті лекцій «История русской колонизации» Данилевич класифікує колонізацію Х-ХІV ст. за типами: вільна, промислова, торговельна, княжиче-військова, церковно-монастирська. Внаслідок  міграції населення,- зазначає він,-  швидко заселялись околиці великих міст. Для прикладу вчений назвав Київ, який розширився в ХІ ст. (Нове Ярославове або Велике місто). Були збудовані ворота: «Золоті на Південному Заході (церква Благовіщення вгорі), на Південному Сході – Лядські, на Північному заході – Жидівські. Крім того, - ворота всередині міста, що з’єднували Старе місто з Великим»[5,арк.4-5]. Він аналізував тлумачення окремих питань різними авторами, спростовуючи або погоджуючись із їхніми тезами. Важливо звернути увагу на методологію й методику викладацької практики Данилевича, притаманну представникам історичної школи Антоновича, зокрема, принцип рівнозначних факторів у процесі історичного розвитку. У лекційних курсах він неодмінно наводив історіографію проблеми, з’ясовував термінологію, застосовував порівняльний метод тощо. 1908 р. з ініціативи слухачок КВЖК був опублікований авторизований запис  його лекцій: «Курс русских древностей».  По суті він був одним з перших навчальних посібників з археології в Росії. У вступі наведено список літератури та зазначено порядок викладання з виділенням найскладнішого матеріалу для І та ІІ курсів (в одному випадку В.Ю. написав «найскладніший і найкращий»). У ньому також міститься  характеристика методів історичного дослідження і завдань курсу, який він асоціює з доісторичною археологією[6,с.3]. У 1913 р. студенти університету і слухачки ВЖК здійснили видання посібника з даного курсу власним коштом: «Пособие к курсу русских древностей, редактированное В.К. Издание студентов университета Св. Владимира и слушательниц В.Ж. Курсов. К., 1913. 180с. +8лл. иллюстраций». Серед рукописних документів Данилевича зберігається конспект лекцій з «Истории Малороссии». Василь Юхимович поділив  матеріал на чотири частини, обравши для докладного вивчення дві: Гетьманщину та Слобідську Україну, які менше пов’язані з іншими землями і тому «в них рельєфніше відбились явища українського побуту»[7,арк.1]. Вчений також  доклав багато зусиль до створення археологічного музею у ВЖК. Разом з відчутними успіхами на педагогічній ниві, доля випробовувала його на витривалість. Оскільки із захистом магістерської дисертації у нього не склалося, кар’єрне зростання в університеті св. Володимира ставало проблематичним. До того ж у 1913 р. неординарна історія із  захистом дисертації Є. Сташевським похитнула становище  Данилевича. Він виступив  як опонент  з критикою та звинуватив здобувача у плагіаті. Негативний відгук дав також В.С. Іконников (інколи–Іконніков). (Сташевського звинувачували у викраденні документів з московських архівів під час підготовки дисертації. Скандал вилився у т.зв. «Справу Сташевського»). У кінцевому разі здобувач отримав ступінь магістра і в 1915 р. був обраний екстраординарним професором  по кафедрі російської історії[8,с.220]. На той час Данилевич уже був відомим вченим, але в даній ситуації прийняв рішення про звільнення з університету й погодився на пропозицію обійняти посаду приват-доцента і старшого асистента у Варшавському університеті, якому, звісно ж, в умовах Першої світової війни вже загрожувала небезпека. Тому з наближенням фронту згаданий навчальний заклад  евакуювали до Ростова-на-Дону (1915), де розпочався наступний  період життєвого і творчого шляху  Данилевича. Тут він читав лекції з історичної географії, в курсі давньої російської історії виокремив тему «Украина и Россия», тамтешніх агітаторів ознайомив з «Очерком революционного  и рабочего движения в России» тощо[9].  Ці ж лекції В.Ю. читав і на Варшавських вищих жіночих курсах; в університеті завідував нумізматичним кабінетом, співробітничав з Товариством історії, філології та права. Як зазначає дослідник С. Плема, у буремному 1917 р. Данилевич був яскравою політичною фігурою. Він очолив Ростово-Нахічеваньський відділ Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), а також намагався створити окремий український полк імені гетьмана Дорошенка, про що повідомлялось у місцевій пресі[10]. Революційні події в Україні, утворення УНР покликали Василя Юхимовича на Батьківщину, де у 1918 р. продовжилась його  науково-педагогічна біографія.

      Цей останній, київський, період його життєвого шляху в новій ідеологічній парадигмі наповнився напруженою працею у Всеукраїнській Академії Наук (ВУАН), участю у процесі створення  Всенародної (Національної) бібліотеки України у м. Києві. Крім того, він  викладав у  Київському університеті св. Володимира (до його реорганізації),  Київському інституті народної освіти, Київському інституті професійної освіти, Інституті Червоної професури, Київському державному університеті. Вчений також був залучений до роботи в Археографічній комісії ВУАН, Комісії для складання біографічного словника діячів України, Словника української мови тощо, обраний дійсним членом багатьох наукових товариств[11,с.122-123]. Зокрема, важливий період у біографії Данилевича складає його співпраця з відомими українськими вченими на Науково-дослідній кафедрі історії України (НДКІУ, 1924-1930), очолюваній М. Грушевським. Завдання  Кафедри полягало у підготовці методично озброєних дослідників соціально-економічного, культурного і соціального життя в Україні. Грушевський добирав на неї кадри з числа відомих учнів школи Антоновича, одним з яких, як уже зазначалося, був Данилевич. Згідно Постанови Президії Укрголовпрофосвіти від 24 жовтня 1924 р., його затверджено дійсним членом Кафедри (у підсекції матеріальної культури) та доручено викладати аспірантам історію матеріальної культури (археологію)[12,с.56-57]. Поряд з тим, Данилевич здійснював польові дослідження, результатом чого стало видання монографії з археологічного минулого Київщини. У ній вчений з деяких питань полемізував з М. Біляшівським, поділяючи позицію Антоновича стосовно датування знайдених речових пам’яток. На його думку, «Західна Україна за часів неоліту вже була залюднена пращурами сучасного українського народу. Тому неолітична культура Київщини й решти Західної України може бути визнана за українську»[13,с.48]. 

      Аналізуючи цей доволі насичений період діяльності Данилевича та ще й за умов ідеологічної турбулентності, коли з установленням радянської влади більшовики тоталітарними методами намагались утримати ситуацію під контролем, всередині окремих державних установ, у структурах Академії наук мали місце приховані ідеологічні неузгодженості. Вони породжували підозрілість, доноси, недовіру між членами  колективу чи з боку чиновників, що нерідко тягло за собою репресії. За тими відомостями, які  є на даний момент у нашому розпорядженні, Данилевич не давав приводів для занесення його імені до числа «неблагонадійних» чи ворогів існуючого ладу. У 1935 р. Київський державний університет нагородив його  Грамотою за сумлінну роботу з аспірантами та студентами. Навесні наступного року він перебував у відрядженні в Москві з метою вивчення досвіду роботи тамтешніх науково-освітніх установ. З початку 30-х років Данилевич викладав курс історії СРСР в Інституті  Червоної професури і восени 1936 р. планував його читати, а також історію Білорусії, про що свідчать конспекти лекцій[14]. Він також у 1936 р. разом з іншими викладачами й студентами університету виступив із засудженням троцькістсько-зінов’євського терористичного угруповання, над яким тоді відбувався судовий процес, про що повідомляла київська газета «Комуніст»[15]. Це відбувалося менш ніж за три місяці до завершення його земного життя. І ось тут виникають питання. У деяких джерелах вказана дата смерті 10.11.36 р., в одному-10.10.36р., в інших–15.11.36 р. А його учениця В. Козловська у некролозі написала:«16ноября 1936г. в г. Киеве скоропостижно скончался профессор Киевского университета и Института красной профессуры историк и археолог В.Е. Данилевич»[16]. Зрештою, на посмертному пам’ятнику В. Данилевичу зазначена дата 15.11.36 р. Вчений похований у м. Києві на Лук’янівському кладовищі-одному з найстаріших некрополів м. Києва [тепер–Державний історико-меморіальний Лук’янівський заповідник (колишнє Лук’янівське Центральне цивільне кладовище)]. Опублікована наукова спадщина Василя Юхимовича (бл. 100 найменувань), а також документи особового архівного фонду (1655 од.зб.), що зберігаються в ІР НБУВ, заслуговують на історіографічне дослідження вченими суспільствознавцями, що означатиме вшанування його імені в Україні.

ПОСИЛАННЯ :         

1. ІР НБУВ. Ф. ХХІХ. № 147. Автобиографический очерк и свидетельство о сдаче экзаменов в Киевский университет. Копии.                

2. Девільє М.А. Рукописний фонд історика та археолога Василя Юхимовича Данилевича  як джерело дослідження творчого та життєвого шляху вченого//Рукописна та книжкова спадщина України. Вип. 8. К.: НБУВ, 2003. С.150-174.   

3. ІР НБУВ. Ф. ХХІХ. № 328. Записка о волнениях среди учениц Вознесенской женской гимназии. [1905].

4. Маслійчук В. В.Ю. Данилевич та історія  Слобідської України//Київська старовина, 2004. № 1. С. 163-168. 

5. ІР НБУВ. Ф. ХХІХ. № 91. История русской колонизации. /Конспект лекцій. 1910 г.

6. Данилевич В.Е. Курс русских древностей. Лекции, читанные на Высших Женских  Курсах в весеннем полугодии 1907/1908 уч.г. Киев. Издание слушательниц. 1908. 187 с.

7. ІР НБУВ. Ф. ХХІХ. № 110. История Малороссии. /Конспект лекций/. 1909-1910 гг.

8. Стельмах С. Історична наука в Україні епохи класичного історизму (ХІХ-початок ХХ ст.). К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2005. 378 с.     

9. ІР НБУВ. Ф. ХХІХ. № 72. Очерк революционного и рабочего движения в России. /Конспект лекций/. 1917;  № 122. Роль географического фактора в русском историческом процессе. /Конспект лекции, читанной в Варшавском университете, в Ростове-на-Дону. 22 сентября 1916 г.

10. С.А. Плема. В.Е. Данилевич в Ростове-на-Дону//ukrdon.jimdofree.com/статті/василий-данилевич-в-ростове/

11. Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. – 1941 р.): матеріали до біобібліографічного словника. К.: НАН України, НБУВ, Ін-т рукопису, 2017. 616 с. 

12. Юркова О. Діяльність науково-дослідної кафедри історії України М. Грушевського (1924-1930). К.: Інститут історії України НАНУ. 1999. 433 с.

13. Данилевич В. Археологічна минувшина Київщини. К., 1925. 157 с.   

14. ІР НБУВ. Ф. ХХІХ. № 89. Конспект лекцій по історії  Московщини. 1927 р. ; №114. Всесвітня історична географія. Осінній семестр 1935/36 н.р. [Конспект лекцій] (чернетка); №117. Історична географія СРСР [Конспект лекцій. 1936-37 рр.];  №118. /Лекції Данилевича В.Ю. з історичної географії в інституті Червоної професури/ Стенограма. 4 лютого 1936 р. Машинопис.

15. Газета «Комуніст». 1936,   20 серпня, с. 3.

16. Советская археология. 1937. № 4. С.313. 

Виставку підготували:

д. і. н., проф., пров. н. с. ІР НБУВ  Н. А. Шип;

к. і. н., н. с. відділу джерелознавства ІР НБУВ І. В. Стичинський