Андрій Федорович Проценко (11.12.1902, Ніжин Чернігівської губ. – 19.07.1984, Київ) – видатний український флейтист і педагог, заслужений артист УРСР (1946); доцент (з 1940), професор (з 1954) Київської консерваторії.

Народився майбутній талановитий музикант в родині не менш обдарованого артиста, співака, культурного і громадського діяча. Батько його, Федір Данилович Проценко (07.06.1866, Ніжин Чернігівської губ. – 14.11.1942, Ленінабад Таджикської РСР), наприкінці ХІХ ст. був провідною постаттю музично-драматичного життя Ніжина та перебував у дружніх стосунках з корифеями української сцени  - Марком Кропивницьким, Михайлом Старицьким, Іваном Тобілевичем, Марією Заньковецькою, Миколою Садовським. Федір Данилович займав посаду викладача співів і музики, керівника церковних хорів у ніжинських гімназіях та Історико-філологічному інституті імені князя І.А. Безбородька, мав чин колезького асесора. Вільний час віддавав він розвитку культури міста, перш за все національної української культури, яка на той час переслідувалась владою Російської імперії. У 1893 році став засновником Народного Дому у Ніжині, хору та театральної трупи при ньому, а пізніше – першої Ніжинської хорової капели, де сконцентрував все музичне та театральне життя міста.

Пізніше, у своїх спогадах «Ф.Д. Проценко. Історія мистецького життя на Ніженщині за 1880–1930 рр.» він напише: «з юнацьких років (початок 80-х) я захоплювався мистецькою справою, брав участь у аматорських виставах і концертах (з 1886 р.), був активним членом Ніженського музично-драматичного товариства (з 1888 р.), а згодом став уповноваженим Всеросійського Театрального Товариства (1905–1918 р.), агентом Московського Товариства драматургів і композиторів (1907–1918 р.), та уповноваженим Всеукраїнського Музичного Товариства ім. «Леонтовича» нині ВУТОРМ (з 1927 р.) і таким чином мав офіційні стосунки і був у курсі різних театральних, музично-співочих та літературних подій на Ніженщині. Не рідко сам був ініціатором та фундатором таких подій».

У 1897 році Федір Данилович взяв шлюб із вчителькою Олександрою Миколаївною Усатою, уродженкою м. Седнева на Чернігівщині, вольовою, працьовитою жінкою. Як найстарша в родині, вона допомагала своєму молодшому братові здобути вищу освіту. Згодом Семен Миколайович Усатий стане першим в Росії професором електротехніки Петербурзького політехнічного інституту, а серед його учнів буде І.В. Курчатов.

Усі чотири сини Проценків, в тому числі і Андрій Федорович, виховувалися в музичній атмосфері, якою був сповнений батьківський дім. Жодне свято у Ніжині не проходило без родинного хору братів Проценків. Як згадував сам Андрій Федорович, по суботах влаштовувалися домашні концерти. Батько одягав вишиванку й співав романси М. Лисенка та М. Глинки. Звучала гра на віолончелі майбутнього професора Київської консерваторії С. Вільконського, на бандурі грав видатний кобзар Т. Пархопенко. Саме у батьківському домі хлопець вперше почув «Аve Maria» Й. Баха. Відвідувачами цих концертів були діячі науки і культури – історик М.Н. Петровський, професори М.Н. Сперанський, І.Г. Спаський та ін.

Загальну освіту Андрій Федорович здобував у Ніжинській класичній гімназії при Інституті ім. Безбородька, де історію в той час читав Григорій Андрійович Максимович, племінник першого ректора Київського університету. Латину та давньогрецьку мову викладав професор Й.В. Добіаш.

Першим інструментом, який опанував майбутній митець, стало фортепіано. З десяти років – почав брати уроки гри на скрипці у аспіранта Варшавського вищого музичного інституту, який проводив канікули у рідному місті. З 1916 року у місцевій музичній школі вивчав теорії й історію музики, сольфеджіо, удосконалював гру на скрипці та фортепіано. Коли в батьківському домі з’явилася рідкісної роботи віолончель, під керівництвом А. Тарнопольського оволодів основними прийомами гри на ній. Далі вже самотужки – кларнетом, трубою, мандоліною та кларнетом. У 1918 році грав другу скрипку у оркестрі в організованому батьком народному театрі з українською трупою і хором. Першого січня 1920 року у симфонічному оркестрі при ніжинському приватному кінотеатрі Б. Вержиківського розпочався творчий шлях флейтиста довжиною в 36 років.

Восени 1922 року двадцятирічним Андрій Федорович почав навчання в Київській консерваторії у класі викладача флейти, в минулому – соліста Маріїнського оперного театру в Петербурзі, Івана Дмитровича Михайловського, який ввів свого улюбленого учня до київського музичного кола, познайомивши з Д. Бертьє та Г. Верьовкою. Андрій Федорович на все життя зберіг теплі почуття до свого вчителя й ноти подаровані ним: етюди Т. Бема та «Варіації» П. Чіарді.

У 1925–1927 рр. Андрій Федорович продовжив навчання у класі Олександра Васильовича Химиченка, одного із засновників Київської консерваторії. Гармонію слухав у видатного Б.М. Лятошинського.

По закінченню в 1927 році навчання у консерваторії, Андрій Федорович розпочав свою оркестрову діяльність в оркестрі кінотеатру при Театрі юного глядача. З того ж 1927 року, на запрошення дирекції Свердловського оперного театру грав у оркестрі з такими видатними диригентами як Л. Штейнберг, В. Бердяєв, І. Паліцин, А. Пазовський, під керівництвом композиторів Р. Глієра, С. Василенка та ін., виступав із сольними концертами з народною артисткою СРСР В. Барсовою. Там, в Уральському музичному технікумі розпочалася й педагогічна діяльність Андрія Федоровича.

В 1934–1956 роках А.Ф. Проценко працював спочатку другим флейтистом, а згодом – солістом Київського театру опери і балету, де грав з такими видатними диригентами як А. Пазовський, В. Дранишников, Н. Рахлін, В. Пирадов, В. Тольба, К. Сімеонов, а також з італійським диригентом Віллі Ферерро. Саме тут музикант сягнув висот виконавської майстерності, утвердження якої відбулося в 1936 році у Москві, де він брав участь у гастролях Київського оперного театру, зокрема в постановці опери М. Лисенка «Тарас Бульба», симфонічних концертах.

Довгі роки Андрій Федорович грав чарівні мелодії на унікальній флейті, виготовленій лейпцігською фірмою Отто Меннінга. Саме з цим інструментом йому вдалося досягти висот, які давали підставу його сучасникам говорити про нього, як про неперевершеного флейтиста-віртуоза.

Учень Андрія Федоровича, син українського композитора, диригента та хореографа Василя Миколайовича Верховинця – Ярослав Васильович, так писав у своїй вітальній новорічній листівці до Людмили Андріївни Проценко про цей інструмент: «... це велика честь стати експертом унікального інструменту, на якому він довгі роки грав у Київському оперному театрі, чаруючи слухачів своїм блискучим виконанням. Мене охопило глибоке хвилювання, коли я взяв у руки цю чарівну флейту і навіть пограв на ній. В пам'яті виринули ті незабутні дні, які я провів поряд з Андрієм Федоровичем, насолоджуючись його неперевершеною грою. Колись я довгі роки з світлою заздрістю поглядав на ту флейту, не сміючи навіть доторкнутись до неї. Аж раптом в Музеї вона опинилась у моїх руках і заспівала! Це були ті істино радісні хвилювання, які не так часто трапляються в житті музиканта. Грати на флейті Проценка - це велика честь, котру можуть заслужити тільки справді видатні виконавці» .

В 1935 році разом з видатним музичним діячем В.М Яблонським Андрій Федорович заснував у київській музичній десятирічці-інтернаті духовий відділ, довгий час опікувався роботою музичного училища ім. Глієра. Удвох вони започаткували постійне шефство, були консультантами та членами журі конкурсів духових інструментів Київського військового округу і взагалі військових оркестрів по всій Україні; опікувалися музичними училищами в Житомирі, Чернігові, Ніжині та ін.

Півстоліття, з 1934 по 1984 рік, викладав А.Ф. Проценко гру на флейті у Київській консерваторії, де в класі під номером 54 працював до останніх днів життя та виховав цілу плеяду висококваліфікованих музикантів та музичних педагогів. Серед його учнів заслужені артисти, лауреати республіканських та всесоюзних конкурсів, аспіранти, учасники оркестрів та викладачі музичних училищ та шкіл. Серед численних його вихованців відомі у мистецькому середовищі мена музикантів – В. Антонов, Я. Верховинець, А. Коган, В. Пшеничний, П. Шелудченко, С. Савченко, А. Сергєєв, Г. Гарбар, В. Турбовський та ін.

До його класу приїздили на консультації флейтисти з багатьох міст України, їхали за порадою з різних республік СРСР. А.Ф. Проценко був незмінним членом жюрі у п’яти Всесоюзних конкурсах виконавців гри на духових інструментах (1941–1983) та у всіх республіканських конкурсах.

Узагальнюючи свій багаторічний досвід А.Ф. Проценко створив курс методики викладання гри на духових інструментах, який читав з 1940 по 1972 рік у Київській консерваторії. У 1950 році підготував збірник «Виписки соло флейти з опер, балетів і симфоній українських композиторів», а в 1956 р. – збірник «Виписки труднощів для флейти з опер радянських композиторів». Серед тем його наукових розробок – історія духових інструментів і виконання гри на них, історія духової кафедри Київської консерваторії. Як активний член Музичного товариства УРСР з 1959 р., неодноразово виступав на семінарах керівників самодіяльних духових оркестрів.

Андрій Федорович, як і його батько був з тих педагогів, які зуміли створити свою власну оригінальну й самобутню школу. Він прищеплював уміння не лише розуміти душу інструмента, а й талант передати це вміння далі.

В останню дорогу улюбленого педагога проводжав духовий оркестр Київського військового округа у складі 70 чоловік.

Андрій Федорович 46 років прожив з дружиною Клавдією Кузьмівна Демидова (Демиденко) (1898–1970) та виховав єдину доньку – Людмилу Андріївну Проценко (1927–2000), обдаровану співочим талантом, самовіддану невтомну збирачку історичних матеріалів, авторку монографій та довідників, присвячених Київському некрополю, яка стала засновницею і першою директоркою Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтв України.

***

В Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського зберігається родинний архів Проценків (ф. 343), який наразі перебуває на стадії науково-технічного опрацювання. Архівні документи Андрія Федоровича Проценка представлені рефератами студентів, авторефератами дисертацій, матеріалами конкурсних журі камерних виконавців, учбовими посібниками, рецензіями на дисертації, записними книжками, замітками, спогадами, грамотами, статтями про нього в газетах, особистими документами, листуванням, фотодокументами.

Серед особових фондів Інституту рукопису НБУВ зберігається також і особовий фонд батька Андрія Федоровича – Федора Даниловича Проценка (ф. 132, 7 од. зб.), деякі документи з якого представлено в експозиції даної виставки.

Література: Іван Гамкало, Людмила Проценко. Музикант, педагог, людина // А. Проценко: життєпис, спогади. – Київ, 1990.

Виставку підготувала:

к.і.н., с.н.с. відділу фондів  

рукописної спадщини ІР НБУВ                         Л.В. Гарбар