Віддавна людство прагнуло висловити приховані, алегоричні смисли за допомогою зображення, малюнків звичних предметів, істот або явищ. Одним із таких засобів образного «іносказання» є емблема.

У латинській мові слово емблема, що походить від давньогрецького ἔμβλημα – щось вставлене чи прищеплене, означає мозаїку чи орнамент на певному виробі, а також висловлювання, побудоване за допомогою спеціально підібраних слів і фраз. З часом це поняття змінило семантику та використовувалося на позначення символічної фігури з підписом, що розкриває її сенс. Після виходу у світ «Emblematum liber» (Аугсбург, 1531) Андреа Альчато (латинізована форма прізвища Альціатус, роки життя 1492–1550) – збірки віршів, що супроводжувалися гравюрами алегоричного змісту, – у європейській культурі закріпилося розуміння емблеми як специфічного жанру, особливість якого полягала в єдності тексту, передовсім віршованого, та відповідного йому зображення.

В українську мову поняття емблеми, очевидно, потрапило за посередництва книг, присвячених словесному мистецтву, зокрема підручників з поетики та риторики, що активно використовувалися у навчальних закладах на території ранньомодерної України. Наприклад, у популярній у Європі поетиці єзуїта Якоба Понтана (1542–1626) закріплювалася трискладова структура емблеми, яка повинна мати 1) інскрипцію – девіз, або напис чи лемму, 2) власне символічне зображення та 3) віршоване пояснення до неї, або субскрипцію. Крім того, до текстової частини емблеми міг бути доданий також і прозовий коментар. Уміння створювати та «відчитувати» емблеми практикувалося в системі освіти єзуїтських колегіумів, за зразками яких організовувалися та функціонували інші школи, наприклад славнозвісна Києво-Могилянська академія. Отже, її спудеї також виконували різні вправи з написання емблематичної поезії, про що свідчать, наприклад, збережені конспекти курсів, які викладалися у «Могилянці».

Емблеми часто укладали в окремі збірники з коментарями та поясненнями; протягом XVI–XVIII ст. такі книжки активно тиражувалися та масово поширювалися Європою. Закономірно, що емблематична література ставала надбанням стародавніх книгозбірень на території України. Деякі з цих книжок дійшли до нашого часу і представлені в колекціях сучасних українських бібліотек.

У фондах Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, зокрема у відділі стародруків та рідкісних видань  (далі – ВСРВ) зберігаються десятки примірників емблематичних збірників, а також інших книг, дотичних до емблематичної традиції.

Серед книжкової продукції антверпенського видавничого дому Плантенів, що утворює у фонді відділу окрему колекцію, наявні два екземпляри уже згаданої праці А. Альчато – одного з найпопулярніших емблематичних збірників у Західній Європі, що не лише багаторазово перевидавався у різних країнах, а й справив безпосередній вплив на весь подальший розвиток емблематичної літератури. Порядок розташування емблем, їхнє графічне виконання у різних виданнях могло різнитися, адже, наприклад, гравюри для них виконувалися різними майстрами. «Плантенівська» друкарня також більше, ніж один раз, випускала у світ книжку Альчато; відділу стародруків належать видання датовані 1566 роком («Emblematum… libri II»), шифр зберігання Pl 72(2), та 1599 роком («Emblemata»), шифр зберігання Pl 112 (іл. 1, іл. 2).

На титульних аркушах обох видань розміщено друкарську марку Крістофа Плантена: рука з циркулем і напис латиною «Labora et constantia» (працею і постійністю; характерно, що це зображення уже саме собою є емблематичним). Однак помітно, що ці збірники, які є продукцією тієї самої друкарні, відрізняються між собою кількістю та розташуванням емблем, а також малюнком гравюр, які, схоже, виконувалися різними майстрами. Крім того, пізніше видання містить наприкінці прозові коментарі до емблематичних зображень Клода Міньйола.

Поміж інших популярних емблематичних збірників у фонді ВСРВ можна назвати працю німецького гуманіста Йоахима Камерарія Молодшого (1534–1598) «Symbolorum et emblematum». Натураліст і ботанік, Камерарій Молодший використовував свої знання, щоб створювати емблеми на основі природничої тематики. Будучи сином протестантського вченого Йоахима Камерарія Старшого, він супроводжував емблематичні зображення розлогими коментарями релігійно-етичного змісту.

У цілому «природнича» збірка Камерарія складається з чотирьох частин, що виходили в Лейпцигу в різні роки як окремі видання. Кожна з них вміщує по сто емблем, що відображено і в назвах на титулах: частини називаються «центурії» (від лат. centum – сто). У книзі з фонду ВСРВ об’єднано лише перші дві «центурії» «Symbolorum et emblematum» (шифр зберігання In 65/1–2, книга раніше належала графу Михайлу Вандаліну Мнішеку), що містять, відповідно, емблеми із зображенням рослин і тварин (іл. 3, іл. 4, іл. 5). На титулі першої частини збірки – найбільш раннього емблематичного друку Камерарія – вказано, що рік її видання – 1590, однак у бібліографічних описах зазначається, що насправді вона вийшла у світ аж у 1593 році, а отже, титульний аркуш видання, очевидно, підготували заздалегідь. Друга частина була надрукована у 1595 р. На емблемах із третьої та четвертої «центурій», яких бракує у відділі, зображені птахи, летючі комахи та морські істоти.

Кожна емблема у збірниках має чітку структуру: це мотто (інскрипція), саме зображення, віршована субскрипція з двох рядків, а на звороті аркуша – пояснювальний коментар. Ілюстрації були підготовані спеціально для видання «Symbolorum et emblematum» художником Йоганном Зібмахером, якому Камерарій, як припускають, особисто викладав своє бачення того, як саме мають виглядати емблеми (див.: Карл А. Е. Ененкель «The Invention of the Emblem Book and the Transmission of Knowledgeca. 1510–1610», с. 314).

Праця Камерарія стала джерелом наслідування для інших емблематистів. Наприклад, схожість виявляє збірка емблем Якоба Борніца (бл. 1560–1625), що вперше вийшла вже після його смерті, у 1638 р. На відміну від Камерарія емблеми Борніца, політика і мислителя, створені за мотивами світу людей, а не дикої природи. Ця праця зазнала кілька перевидань; у «версії» 1669 р., що мала назву «Emblemata ethico politica» і була надрукована в Майнці, до власне емблем були додані прозові пояснення їх смислів. Опублікував це видання Людвіг Буржа; у 1680 р. він же перевидає ті самі емблеми під назвою «Centuria… symbolorum et emblematum historiarum sacro-prophanarum moralium et politicarum», однак на титулі не вказує ім’я Борніца, натомість згадує Камерарія (іл. 6). Примірник праці, означеної видавцем як «continuatio famosi Joachimi Camerarii» – продовження славетного Йоахима Камерарія – зберігається у фондах ВСРВ під шифром In 200. Книжка вийшла у світ у Франкфурті-на-Майні; крім Л. Буржа до її друку долучився Крістоф Кюхлер. Гравюри у виданнях 1669 і 1680 рр. однакові, ймовірно, їх створив Ніколас Меєрфельдт.

Ще одним добре знаним і пошанованим у ранньомодерній Європі укладачем емблематичних і геральдичних збірників є італійський єзуїт, полеміст Сильвестр П’єтрасанта (1590–1647). У 1634 р. в Антверпені була надрукована його праця «De symbolis heroicis libri IX». Опублікував її Бальтазар Моретус (1574–1641), онук засновника видавничого дому Крістофа Плантена (1520–1589). Титульний аркуш видання оздоблено гравюрою, зробленою за малюнком Пітера Пауля Рубенса майстром Корнелісом Ґалле Старшим. Ймовірно, інші гравюри у цьому виданні – емблеми у фігурних рамках або бодай їх частина теж були підготовані Ґалле. Єдиний екземпляр цього видання з ВСРВ є частиною видавничої колекції плантенів (шифр зберігання Pl 94).

Цей же збірник під назвою «Symbola heroica», але із тими самими ілюстраціями було перевидано в Амстердамі вже після смерті П’єтрасанти – у 1682 р. (іл. 7, іл. 8). До його появи спричинилися видавничий дім Янсоніуса ван Васберґе та Генріх Ветштейн. Примірник «Symbola heroica» (шифр In 202) походить із бібліотеки Луцько-Житомирської дієцезіальної католицької семінарії, на що вказує овальний штамп на титульному аркуші книжки.

Праця П’єтрасанти була відома в середовищі українських інтелектуалів другої половини XVII ст., про що свідчить, зокрема, взорування  визначного гравера Олександра Тарасевича (бл. 1640–1727) на деякі емблеми з цієї збірки (детальніше див. статтю В. Кролла «Poeta laureatus Stefan Jaworski i emblematyka», опубліковану у журналі «Terminus», 2018, № 2).

Крім уже названих, у фондах НБУВ представлені екземпляри таких західних емблематичних збірників, як «Emblematum liber» Жана-Жака Буасара (Франкфурт-на-Майні, 1593), шифр зберігання In 4950(1) – іл. 9, іл. 10; «Emblemata» Деніса Лебі де Батіллі (Франкфурт-на-Майні, 1596), шифр зберігання In 4950(2) – іл. 11, іл. 12; «Le imprese illustri» Джироламо Рушеллі (Венеція, 1572), шифри зберігання In 1951 та In 4618 – іл. 13, іл. 14; «Teatro D’Imprese» Джованні Ферро (Венеція, 1623), шифр зберігання In 4752 – іл. 15, іл. 16, іл. 17; «Zodiacus christianus» та «Orbis Phaëthon» Єремії Дрекселя (Кельн, 1625 та 1631), шифри зберігання In 3128(1) та In 3128(2); «Regia Via Crucis» Бенедикта ван Гафтена (Антверпен, 1635), шифр зберігання Pl 93, раніше примірник належав бібліотеці віленських кармелітів; кілька видань різними мовами емблематичної праці Дієго Сааведра Фахардо (Амстердам, 1651, 1655, 1659; Будапешт, 1748), шифри зберігання Elz 421, Elz 446, Elz 315, Р 2074 відповідно – іл. 18, іл. 19, іл. 20; «Mondo simbolico» Філіппо Пічінеллі (Мілан, 1653), а також його латинська версія під назвою «Mundus Symbolicus» (Кельн, 1695), шифри зберігання In 1254 та In 838 – іл. 21, іл. 22, іл. 23; «Lux evangelica» Генріха Енґельґраве (Кельн, 1659), шифр зберігання  In 7351 – іл. 24, іл. 25, іл. 26; «Emblemata selectiora» Фелікса Еґґера (Амстердам, 1704), шифр зберігання Р 1378, раніше книжка належала до бібліотеки короля Станіслава-Августа Понятовського – іл. 27, іл. 28; «Mater amoris et doloris» Антона Ґінтера (Аугсбург, 1726), шифр зберігання In 7142 – іл. 29.

Окремо варто згадати про видання «Символы и емблемата» (воно також має паралельну латинську назву «Symbola et emblemata»), укладачі книги – Ян Тессінґ та Ілля Копієвський. Збірник надрукований в Амстердамі у 1705 р. видавцем Генріхом Ветштейном (1649–1726), що продовжив друкарську справу Даніеля Ельзевіра (1626–1680). Видання було підготоване й опубліковане на замовлення й коштом Петра I для розповсюдження в Російській імперії. Шифр екземпляра у ВСРВ – Кол. Попова 120. Вважається, що в основу цього збірника лягла емблематична праця Даніеля де ля Фея «Devises et emblemes anciennes et modernes» (1691). Вони мають подібну структуру: на правій сторінці розгорту – кілька рядків емблем, зліва – їхні «девізи» різними мовами (іл. 30). Якщо першоджерело де ля Фея містить підписи п’ятьма мовами, то видання Ветштейна – вісьмома: церковнослов’янською, латинською, французькою, італійською, іспанською, голландською, англійською та німецькою. «Символы и Емблемата» були дуже популярними в Російській імперії. Книжка справила значний вплив на славетного українського мислителя Григорія Сковороду (1722–1794), котрий у своїй творчості не лише апелював до деяких емблем із цього збірника, а й навіть, задля більшої наочності, перемалював власною рукою кілька опублікованих у виданні Ветштейна гравюр.

Зважаючи на значний читацький інтерес, цей збірник було перевидано у Петербурзі у 1788 р. стараннями українського вченого та лікаря, випускника Києво-Могилянської академії Нестора Амбодика-Максимовича (1744–1812). Упорядник доповнив його новими емблемами та попередніми заувагами про природу емблем, найпоширеніші символічні зображення та їхній зміст. У бібліографії це видання знане як «амбодиківське»; один його примірник входить до колекції гражданського друку ВСРВ; шифр зберігання Гр 54 (іл. 31).

Попри відчутний вплив емблематизму на мистецтво та культуру ранньомодерної України, оригінальних емблематичних збірників на українських теренах майже не з’явилося. Можливо, це пов’язано з тим, що емблематична література, яка мала переважно навчальний характер, розвинулася найперше у католицькому середовищі, зокрема серед отців-єзуїтів, хоча поміж укладачів емблематичних збірників є також чимало протестантів. Православний світ, як правило, запозичував західноєвропейські взірці, зокрема перекладаючи емблематичні книги з латини; є також приклади використання емблематичних зображень в оформленні українських книжкових пам’яток, виконаному в бароковій стилістиці.

Серед перекладів емблематичних збірок можна назвати переробку книжки Бенедикта ван Гафтена «Regia via crusis» чернігівським архієпископом Іоанном Максимовичем (1651–1715). Праця українського архієрея побачила світ у 1709 р. у друкарні чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря і мала назву «Царскій путь креста Господня». Вона, як і оригінал, ілюстрована гравюрами символічного та емблематичного змісту, які є копіями  або наслідуванням західних зразків. Антверпенське видання 1635 р., що і послужило першовзірцем, прикрашене гравірованими ілюстраціями, виконаними Корнелісом Ґалле Старшим за мотивами малюнків Рубенса (про подібну кооперацію двох митців для оформлення книжок ми вже згадували вище, коли йшла мова про емблематичну працю Сильвестра П’єтрасанти). Підписи на гравюрах з українського видання вказують на те, що їх виконали Іван Стрільбицький та Никодим Зубрицький (іл. 32, іл. 33, іл. 34). ВСРВ містить більше десяти примірників «Царского пути…», що належали раніше до монастирських і приватних книгозбірень. У кількох із них бракує ілюстрацій, а один примірник унікальний тим, що відсутні гравюри замінені на створені пером і частково розфарбовані малюнки (з огляду на старі шифри, цей екземпляр раніше належав до фондів Київської духовної академії).

Серед українських книг XVII ст. трапляються також такі, що хоч і не належать до емблематичної літератури, а функціонально стосуються, наприклад, панегіричної традиції, проте прикрашені ілюстраціями емблематичного характеру. Знаковим тут можна назвати видання польськомовного панегірика «Redivivus Phoenix…» («Воскреслий Фенікс…») авторства Лаврентія Кщоновича (бл. 1650–1703), присвяченого архієпископу Лазарю Барановичу (бл. 1620–1693), що вийшло друком у Чернігові у 1683 р. У ВСРВ  можна ознайомитися з двома примірники пам’ятки під шифрами In 105(2) та In 256(3). Виконавцем восьми гравюр на міді, що ілюструють книжку, вважають Інокентія Щирського (бл. 1650–1714). Згадані зображення, як правило, візуалізують основну метафору твору – пташку фенікса, що, за легендою, спалюючи себе, щоразу воскресає із власного попелу (іл. 35, іл. 36, іл. 37). Гравер дбав, щоб ілюстрації доповнювали та додатково роз’яснювали текст; вони містять написи латинською мовою на «стрічках», а також супроводжуються латиномовними цитатами зі Святого Письма, що, за задумом творців книжки, мають корелювати із зображенням і власне панегіриком.

В українському контексті варто згадати й поодиноке оригінальне емблематичне видання під назвою «Ифіка іерополітіка, или Філософія нравоучителная», що вперше побачило світ у друкарні Києво-Печерської лаври у 1712 р. Присвячений гетьману Івану Скоропадському, збірник ілюстровано гравюрами-дереворитами емблематичного змісту, що були виготовлені майстром Никодимом Зубрицьким. Очевидно, частину емблематичних малюнків було скопійовано із західних збірників.  Над кожною гравюрою в книжці зазначено, що саме вона символізує; під кожною ілюстрацією – епіграма, після якої іде детальне прозове пояснення зображеного. Текст книжки написано церковнослов’янською мовою. Більшість емблем стосуються моральної та релігійної сфер; як правило, «статті» збірника присвячено абстрактним поняттям: це сором, істина, терпіння, сумирність, совість, слава. Деякі мають дидактичне спрямування: «Почитаніє родителей», «Честь сану духовному», «О Бозѣ не испытословити, обаче знати Бога подобаєт», «Наказаніє юним полезно» тощо. Ймовірно, збірник використовувався як навчальний посібник для спудеїв; він належить до літератури, що впливала на формування світогляду могилянських студентів першої половини XVIII ст. Не випадково одна з його «статей» має назву «Академіа или Училище», а інша «Книг чтеніє». В останній анонімний автор зауважує: «Присидящый книг чтєнїю всегда безбѣдноє, тихоє и немятежноє, посредѣ волн, посрєдѣ вихров міра сего, бєзбѣднѣ, аки нє во мірѣ сый, житіє ведет».

Протягом XVIII ст. «Ифіку» кількаразово перевидавали, очевидно з огляду на її великий попит серед читачів: приміром, у 1760 р. у львівській братській друкарні побачило світ видання, що містить вже інші гравюри – мідерити, створені Іваном Филиповичем. У ВСРВ представлено два примірники «Ифіки»: львівський, що належав попередньо бібліотекам уманського василіанського колегіуму та Київського університету св. Володимира (шифр Кир. 778), та найперше київське видання (шифр Кир. 80) – іл. 38, іл. 39, іл. 40. Цифрові копії цих книжок можна переглянути за посиланнями: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?C21COM=F&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=ID=&S21STR=0002472 та http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?C21COM=F&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=ID=&S21STR=0002528.

Емблематичні видання, різноманітні за змістом, але часто подібні за структурою та призначенням, є яскравим феноменом у європейській книжковій культурі раннього Нового часу. Їхній вплив позначився на образотворчому мистецтві, архітектурі, літературі багатьох країн християнської ойкумени, й Україна тут не стала винятком. Чимало екземплярів збірників емблем представлено у ВСРВ Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, що дає змогу уявити багатство та різноплановість емблематичної традиції, яка дійшла до нашого часу.

Ольга Максимчук, науковий співробітник відділу стародруків та рідкісних видань ІК НБУВ