6 вересня 2024 р. Україна відзначала 100-річчя від дня народження Михайла Юліановича Брайчевського – відомого українського історика й археолога, доктора історичних наук, лауреата премії фонду Антоновичів, почесного професора Національного університету «Києво-Могилянська академія», голови осередку Українського історичного товариства ім. М. Грушевського у Києві, дійсного члена Вільної Української Академії наук у США, одного з українських учених, які своєю науковою діяльністю долучилися до становлення і формування історичної науки та спеціальних історичних дисциплін у ХХ ст. Його наукові інтереси були настільки різноманітними, охоплюючи такі галузі гуманітарних наук, як етнографія, література, філософія, що ім’я цієї непересічної особи відоме не лише фахівцям-історикам, а й широкому загалу, який цікавиться історією та культурою українського народу.

М.Ю. Брайчевський, корінний киянин, народився 6 вересня 1924 р. Батько – Брайчевський Юліан Карлович – належав до української шляхти католицького віросповідання і все життя працював бухгалтером. Мати – Віра Архипівна – присвятила себе домашньому господарству, завдяки чому Михайло Юліанович, за його власними словами, «зміг вести творче існування і досягти тих наслідків, які мали місце реально».

Становлення Михайла Юліановича як вченого розпочалося вже в студентські роки, коли в 1944–1948 рр. він навчався на історико-філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Саме тоді він захопився вивченням стародавньої історії та археології. Великий вплив на молодого науковця справила і перша експедиція, очолювана визначним фахівцем слов’янсько-руської археології Б.О. Рибаковим, в якій він брав участь. Швидке зростання наукового потенціалу привело М.Ю. Брайчевського до думки про створення у Київському університеті Студентського наукового товариства, президентом якого він і був упродовж 1945–1946 рр.

З вересня 1945 р. Михайло Юліанович, не припиняючи навчання на стаціонарі, почав працювати художником-креслярем в Інституті археології Академії наук України. Після закінчення університету в 1948 р. став молодшим науковим співробітником Інституту археології, а в 1955 р., успішно захистивши кандидатську дисертацію, – старшим науковим співробітником.

У 1960–1968 рр. М.Ю. Брайчевський працював у Інституті історії Академії наук України. Саме в цей час набула найбільшого розквіту наукова діяльність вченого. Крім написання монографій та статей, він був учасником багатьох творчих вечорів, зібрань, клубів, серед яких – знаменитий Клуб творчої молоді, який став осередком інтелігенції Києва. В цьому Клубі зустрічалися вчені й публіцисти – І. Дзюба, О. Апанович, І. Світличний; поети й письменники – І. Драч, В. Стус, Л. Костенко; художники – Г. Севрук, Ю. Якутович та багато інших видатних особистостей. Спілкування з ними, безперечно, сприяло збагаченню наукового потенціалу Брайчевського.

У 1968 р. Михайла Юліановича – провідного вченого Інституту історії – звільнили з роботи: начебто через скорочення штатів. Звичайно ж, причиною була не наукова неспроможність фахівця, а навпаки, його бурхлива наукова та громадська діяльність, гострі принципові виступи, що виходили за межі «дозволеного». Головною ж причиною звільнення була написана навесні 1966 р. праця під заголовком «Приєднання чи возз’єднання?». Цей блискучий зразок наукової аналітики, в якому було піддано нищівній критиці міф про нездатність українського народу до самостійного державотворення і споконвічне прагнення його до злиття з російським народом, приніс М.Ю. Брайчевському всесвітню відомість. Михайло Юліанович у ті важкі часи не пішов на співпрацю з комуністичним режимом, у зв’язку з чим був змушений витримати жорстокі поневіряння. Він став для української інтелігенції символом правдивого патріота батьківщини, який кинув виклик партійним історикам – фальсифікаторам історії України. Критикуючи «Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954)», схвалені ЦК КПРС, Брайчевський писав: «… історія України дістала дуже своєрідну інтерпретацію. Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся головним чином… проти власної національної незалежності. І що, отже, всі ті, що кликали його на боротьбу за національну незалежність, були… найлютішими ворогами українського народу. Всі конкретні явища в історії України – події, тенденції, діяльність окремих осіб і самі ці особи – все оцінювалося під кутом зору не класової, соціальної суті, а їхньої позиції щодо Росії». Поява цієї блискучої статті стала визначним явищем в українській науці і культурі, відігравши надзвичайно важливу роль в самоусвідомленні українців.

  У 1970 р. М.Ю. Брайчевський повернувся до Інституту археології, став старшим науковим співробітником Київської постійно діючої експедиції як спеціального відділу з вивчення та збереження стародавніх пам’яток Києва та його околиць. Учений розгорнув енергійну діяльність зі створення щорічника експедиції «Київська старовина». Проте після зняття П.Ю. Шелеста та приходу до влади В.В. Щербицького розпочалася нова хвиля репресій проти всього прогресивного, проти української науки взагалі. Видання «Київська старовина» було закрито. Михайла Юліановича знову звільнили з роботи – він, за офіційною версією, не пройшов конкурс на посаду старшого наукового співробітника. І знову будь-яка згадка про вченого чи посилання на його роботи стали суворо забороненими. Після багатьох років самостійної дослідницької діяльності, вимушеного писання «в стіл», М.Ю. Брайчевський лише в 1978 р. повернувся на роботу в Інститут археології.

У 1989 р. М.Ю. Брайчевський захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук. Цей захист був запізнілим офіційним визнанням заслуг ученого перед історичною наукою. Він проходив у формі наукової доповіді «Східні слов’яни у І тисячолітті н. е.», яка узагальнювала авторську концепцію розвитку східного слов’янства, викладену у шести монографіях та численних статтях. На початку 90-х років Брайчевського обрали професором Києво-Могилянської академії.

Помер Михайло Юліанович Брайчевський 23 жовтня 2001 р. у Києві. Проте нащадкам залишився надзвичайно великий науковий та творчий доробок ученого, а також численна кількість матеріалів його громадської та культурної діяльності.

Особовий архівний фонд Михайла Брайчевського – це важливе джерело достовірної інформації про життєвий та творчий шлях ученого, його світогляд, наукові взаємини та родинні зв’язки. Фонд містить наукові та творчі документи, які фондоутворювач власноруч у 1992 р. передав у дар відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В.І. Вернадського НАН України (нині – Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського; ІР НБУВ). Це сталося в непевні часи соціальних та політичних переворотів на рубежі 80–90-х років минулого століття: тоді Михайло Брайчевський на пропозицію Олени Апанович, яка працювала в Центральній науковій бібліотеці, передав на постійне зберігання до наукової бібліотеки більшу частину своїх рукописів. У 2004 р. архів поповнився документами, які після смерті дружини Михайла Брайчевського передав до ІР НБУВ фондовласник Юрій Васильович Кухарчук. Сьогодні у фонді зберігається 3 128 од. зб. Після наукового опрацювання архіву вийшов друком каталог О. Бодак «Архів Михайла Брайчевського у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського» (Київ, 2007), в якому цілісно та систематизовано репрезентовано документи з архіву вченого, а також подано довідково-пошуковий апарат: іменний та географічний покажчики, покажчик установ та організацій.

Архів зберігає незначну кількість біографічних матеріалів М.Ю. Брайчевського, серед яких – копії диплома про вищу освіту та дипломів кандидата наук і доктора наук, характеристика, матеріали, що стосуються балотування на звання члена-кореспондента АН УРСР, а також грамоти та подяки за великий внесок у розвиток науки та культури. Але найбільший інтерес для дослідників представлятимуть спогади Михайла Юліановича, зібрані під узагальненою назвою «Нотатки з минулого». В них глибоко, часом навіть з іронією, аналізуються події, свідком яких він був.

М.Ю. Брайчевський був одним з провідних учених у галузі слов’яно-руської археології та історії. Він зробив вагомий внесок у дослідження процесів історичного розвитку східнослов’янського суспільства від часів розкладу первіснообщинного ладу до епохи пізнього феодалізму. Вчений створив сучасну концепцію етногенезу слов’ян та становлення східнослов’янської державності, раннього часу формування феодалізму на Русі. Найбільшу увагу М.Ю. Брайчевський приділяв трьом головним аспектам розвитку східнослов’янського суспільства протягом І тис. н. е.: формування східнослов’янського етносу, його соціально-економічний та духовний розвиток. Для розробки цих проблем учений залучив та систематизував величезну кількість археологічних, писемних, нумізматичних, антропологічних та лінгвістичних джерел, висвітлив багато конкретних питань, пов’язаних з поглибленим вивченням джерел або їх узагальненням.

Результати досліджень М.Ю. Брайчевського викладені у 18 монографіях та розділах фундаментальних колективних праць, таких як «Нариси стародавньої історії УРСР», «Історія Української РСР», «Історія селянства УРСР», «Історія українського мистецтва», «Історія Києва». Навіть простий перелік ґрунтовних монографічних досліджень ученого вражає своєю багатогранністю та титанічною працею над історичними першоджерелами та археологічними матеріалами. Це – «Анты (восточнославянское протогосударство II–VIII вв.» (1959), «Пастырское городище (уникальный памятник VII–VIII вв.)» (50-ті рр. ХХ ст.), «Коли і як виник Київ» (1963), «Біля джерел слов’янської державності» (1964), «Походження Русі» (в рукописному варіанті – «Формування давньоруської народності») (1966), «Культура Русі ХІІ–ХІІІ ст.» (1967), «Автор «Слова о полку Игореве» (1969), «Суспільно-політичні рухи в Київській Русі» (1980), «Утвердження християнства на Русі» (1988), за яку в 1993 р. учений був удостоєний престижної премії фонду Антоновичів та ін.

У 1988 р. на сторінках журналу «Київ» з’явилася публікація відродженої пам’ятки ІХ ст. – «Літопису Аскольда», виокремленого з «Повісті минулих літ». Головна думка автора полягала в тому, що християнізація Русі за часів Аскольда хоч і не зовсім замовчувалася, проте її значення для розвитку Русі надто применшувалося. М.Ю. Брайчевський вважав, що багато свідчень «Літопису Аскольда» було відредаговано для звеличення інших князів, перш за все Володимира. Аргументуючи свій висновок, історик шляхом ретельного аналізу літописних текстів виділив уривки, що могли походити з первинного «Літопису Аскольда», і запропонував його реконструкцію. У 1993 р. вийшов друком його «Конспект історії України» – тезовий виклад цього курсу, де цілісно і логічно подавалася історія України від найдавнішого часу до наших днів.

У фонді М.Ю. Брайчевського також зберігаються такі його монографії, як «Скарби знайдені і незнайдені» (1992), «Вступ до історичної науки» (1995), «Походження слов’янської писемності» (1998), «Аскольд – цар  київський (Русь в середині ІХ ст.)» (б/д), «Русь і Хазарія» (б/д), науково-популярний нарис «Стародавні східні слов’яни», а також 2 путівники – архітектурний путівник-довідник «Київ» (у співавторстві з Рибіною О.Ф.) (1981) і путівник по місту та історико-культурному заповіднику «Переяслав-Хмельницький» (у співавторстві з Сікорським М.І.) (1984).

Значний інтерес становлять наукові статті та замітки вченого, яких у фонді зберігається майже 400. Серед них можна назвати «Дещо про знахідки римських монет на території УРСР» (1948), «Пастирське городище» (1950), «Етнічна приналежність черняхівської культури» (1956), «Етногенез та історична наука» (1964), цикл статей «Археологія і кібернетика» (1968–1971), «Іпатський літопис» (1968), «Готи в Причорномор’ї (до постановки проблеми)» (1971, 1988), «Перші договори Русі з греками» (1978), «Максим Берлінський та його «Історія міста Києва» (1990) та багато ін.

Найближче оточення Михайла Юліановича знало його ще й як художника та поета. Більшість літературно-мистецьких творів ученого так і залишилася в рукописах. За життя Михайла Брайчевського вийшли друком лише поема «Григорій Сковорода» та деякі його «притчі». І лише в 2003 р., вже після смерті вченого, коштом його рідні була видана невелика збірка його поетичних творів «Часу круговерть». Увагу привертають поеми «Григорій Сковорода», «Кошовий Іван Сірко», вінок сонетів на тему «Слова о полку Ігоревім», низка поезій та переклади з німецької, польської мов творів таких видатних поетів як Готфрид-Август Бюргер, Адам Міцкевич. В особовому архівному фонді М.Ю. Брайчевського зберігається численна кількість матеріалів з літературно-мистецького доробку вченого. Інтерес для дослідників становитимуть поема «Галина» (1944), балада «Поле Гастингса» (1940), низка шведських та китайських сонетів, билини з українського народного епосу, есе про український живопис, а також велика кількість фейлетонів та шаржів. Зберігається у фонді декілька розділів незакінченого художньо-історичного твору. На жаль, назву його встановити не вдалося. Також у фонді міститься праця під назвою «Дві таємниці Едвіна Друда» (1966), у якій автор дає своє бачення розв’язки незакінченого роману Чарльза Діккенса «Таємниця Едвіна Друда».

Упродовж життя М.Ю. Брайчевський займав велику кількість посад: член Вченої ради Інституту археології, член Спеціалізованої вченої ради ІА НАН України по захисту докторських дисертацій, дійсний член Вільної української Академії наук (США), почесний професор Києво-Могилянської академії, член Назірної ради Києво-Могилянської академії, голова Київського осередку Українського історичного товариства (США), член редколегії, заступник головного редактора журналу «Український історик» (США), член редколегії журналу «Розбудова держави», член редколегії альманаху «Золоті ворота», член громадської інспекції при Правлінні українського товариства охорони пам’ятників історії та культури, член науково-консультативної комісії по відбудові пам’ятників архітектури. 

М.Ю. Брайчевський брав активну участь у низці археологічних експедицій. Про це свідчать документи, пов’язані з роботою у Переяславській, Кременчуцькій, Київській експедиціях, експедиціях у Дубно-Кременецькому регіоні, розкопок у селах Ромашках, Івахніках, Зарубинцях, Новосілках, Пастирському, а також у містах Полтаві та Черняхові: щоденники, облікові картки, нотатки, списки знахідок, фотографії розкопок та ілюстративні матеріали.

Інтенсивна наукова робота Михайла Брайчевського доповнювалася суспільно-громадською діяльністю. Найяскравіше це знайшло свій прояв у створенні за його участю Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Питання збереження пам’яток історії та культури постійно було в центрі уваги суспільної діяльності М.Ю. Брайчевського. Від самого початку своєї наукової діяльності і до останніх днів життя він активно протидіяв їхньому знищенню листами, зверненнями та виступами в пресі, врятувавши десятки історико-культурних об’єктів, як у Києві, так і в інших містах України. У 1966 р. Михайло Юліанович, стурбований станом пам’яток історії, разом з іншими такими ж ентузіастами порушив питання про створення Товариства охорони пам’яток історії та культури України. Він був одним із фундаторів Товариства і разом з Г. Логвином написав його Статут, що чинний і сьогодні. Михайло Брайчевський активно виступав на захист таких пам’яток історії та культури України як Києво-Печерська лавра, Видубицький монастир, будинок колишньої Києво-Могилянської академії та ін. Г. Івакін у передмові до збірника наукових праць М. Брайчевського писав: «Брайчевський був одним з натхненників і активних учасників інвентаризації пам’яток архітектури старого міста, в результаті якої було виявлено та врятовано від знищення чимало перлин старої архітектури, історичної «фонової» забудови, кожна споруда якої цікава вже тим, що відтворює певний зріз історії міста» (Івакін Г. Слово про історика // Брайчевський М. Вибрані твори.  Нью-Йорк-Київ, 1999. С. 14).

Михайло Юліанович надавав великого значення листуванню як документальному джерелу, зокрема переписці вчених, оскільки вона є вагомим додатком до біографії вчених, до історії освіченості, до історії науки взагалі. Можливо саме тому значну частину архіву Брайчевського складає листування – понад 1000 од. зб. Епістолярна спадщина М.Ю. Брайчевського – історично сформований цілісний комплекс джерел, об’єднаних єдністю походження та соціального функціонування, що відзначається значним обсягом, гарним збереженням, багатою епістолярною культурою та яскравістю особистостей кореспондентів, серед яких – відомі діячі науки, культури, суспільної думки України.

Серед документів архіву на увагу заслуговують образотворчі матеріали, насамперед, зарисовки археологічних розкопок та карикатури, а також портрети історичних осіб, зокрема Бояна, княгині Ольги, Нестора Літописця, Ярослава Мудрого та ін.

Представлені на виставці архівні документи репрезентують багатогранний образ Михайла Юліановича: обдарованої особистості (науковця, поета, художника, знавця мов, перекладача), людини з великим серцем і талантом, високим професіоналізмом та працелюбністю.

Виставку підготувала:

к.і.н., завідувач відділу кодикології та кодикографії ІР Ольга Бодак