Цю подію справді можна назвати знаковою. Насамперед тому, що в ній часто звучало слово «вперше». А ще вона позначена особливою масштабністю постатей, які стали героїнями цієї презентації. 4 червня в Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського віншували творчий колектив з нагоди виходу повних видань творів двох видатних українок із родини Косачів-Драгоманових: матері Олени Пчілки та її дочки Лесі Українки.

Здавалось би, Лесю Українку добре знає кожна освічена людина. Щоправда, представникам старшого покоління її демонстрували зі шкільних років радше як оспівувачку «досвітніх огнів» і майже революціонерку, втім, паралельно з її драмою-феєрією «Лісова пісня», незрівнянну поетичність і красу якої не міг притлумити ніякий соцреалізм. Середнє покоління назагал уже ширше було знайоме з її поезією та драматичними творами, їх ще й  ставили в театрах та екранізували. Зате нинішня молодь мала змогу пізнавати куди більше Лесиних творів, бо після здобуття Україною незалежності читачам відкрилось багато її робіт і документів так званого обмеженого доступу. Книжкова спадщина Лесі Українки, здається, багата, видавались її твори в  різний час, різними форматами й накладами,  особливо активізувалась ця робота до 150-річчя з дня її народження, яке Україна відзначила ще у передвоєнний 2021 рік. Однак повне зібрання її творів тоді ще чекало свого часу.

Не такою прихильною виявилась доля до її матері Олени Пчілки. А вона ж була унікальною особистістю і для свого часу, і, як пізнаємо ми її в наші роки відкритих архівів, для нинішніх шанувальників української культури й літератури.  Надзвичайно освічена жінка свого часу, письменниця, поетка, редакторка, журналістка, публіцистка, драматургиня, перекладачка,  збирачка українських узорів, мистецтвознавиця, членкиня ради Української академії наук… Свій творчий шлях вона розпочала на Волині, займалась перекладами, фольклором, етнографією. Відчула прагнення писати, викарбувалося її слово, з 1880-х років  почалась її активна творча й видавнича діяльність. Твори постійно друкувалися у львівському журналі „Зоря”, у 1884 році вона опублікувала свою першу поему „Козачка Олена” в альманасі „Рада”, у 1886 році видала збірку поетичних творів „Думки-мережанки”… З 1895 року, коли родина Косачів переїхала на постійне проживання до Києва, Олена Пчілка заснувала журнал „Рідний край”, пізніше почала видавати додаток до нього „Молода Україна”, єдиний на той час український дитячий журнал. Окремими книгами виходили друком оповідання Олени Пчілки, їй належать спогади про М. Старицького, М. Лисенка, М. Драгоманова, статті та нариси про Т. Шевченка, Є. Гребінку, Д. Яворницького, Б. Грінченка та інших, переклади світової класики. Письменниця брала активну участь у культурно-громадській діяльності: співзасновниця літературного гуртка „Плеяда”, член київської „Просвіти”, „Литературно-аристократического общества”, засновниця і член правління „Українського клубу” та клубу „Родина”, домагалась перед російським урядом скасування заборони на українське слово.

Відстоювати право українців на рідну мову не припинила вона й після зміни влади царської на більшовицьку. Перспектив соціалізму Олена Пчілка не бачила, він їй здавався утопією, рушійною силою суспільних змін вважала культуру та освіту. За радянської влади, святкуючи день народження Тараса Шевченка в Гадяцькій гімназії, вона огорнула погруддя Кобзаря синьо-жовтим стягом, що викликало лють місцевого комісара. В 1920-му році заарештована за «контрреволюційні» виступи. Тож чи дивно, що після цього на її ім’я влада на довгі роки наклала табу як на буржуазну націоналістку? Єдиним сегментом у літературі, в якому не змогли забрати її імені й відомих уже на той час  талановитих віршів, залишилась поезія для дітей.

Відтак з особливою пошаною й гордістю творчий колектив представив у Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського повні зібрання творів обох видатних літераторок: 14 томів увібрали в себе творчу спадщину Лесі Українки, 12-томник вперше явив українським читачам  усю багатогранність слова Олени Пчілки.

Відкриваючи презентацію, модератор завідувач відділу національної бібліографії НБУВ, доктор філологічних наук  Сидір Кіраль розповів про складний шлях Олени Пчілки після більшовицького арешту та заборони на друк її творів. Упродовж останніх років життя, тобто до 1930 року, вона мешкала в Києві, працювала в комісіях Всеукраїнської академії наук, стала членом-кореспондентом ВУАН, при цьому вбиралась у національні строї та спілкувалася винятково українською мовою. Тож тавро «українського буржуазного націоналізму» витало навколо її постаті.

Фактично перший етап повернення її імені стався 1971 року, заначив модератор. Щоправда, задовго до того харківський дослідник Андрій Чернишов першим спростував звинувачення Пчілки в націоналізмі, підготував томик її творів у 1958 році, але він пролежав аж до 1971 року. Ім’я Олени Пчілки згодом зазвучало лише тому, що Андрій Чернишов вдався до хитрощів: видав збірник «Невмирущі», в якому вмістив нариси про кількох відомих осіб, але попереду були розділи про Леніна, Крупську і лише третім розділом ішла розповідь про Олену Пчілку. Це був перший великий прорив реабілітації письменниці.

Сидір Кіраль відзначив надзвичайно велику, власне подвижницьку роль, яку відіграли у поверненні спадщини Олени Пчілки українському читачеві волинські дослідники – проректор Волинського національного університету імені Лесі Українки професор Юрій Громик та завідувач кафедри професор Сергій Романов. Саме їхній наполегливості й невтомності значною мірою завдячує вихід цих видань у світ, подякував їм за це й ведучий. .

 Проректор ВНУ імені Лесі Українки професор, доктор філологічних наук Юрій Громик у своєму виступі насамперед відзначив, що Волинський університет майже всю свою історію носить ім’я Лесі Українки, у той же час нинішня культурна спільнота має усвідомлювати, що ми дуже заборгували перед цими двома жінками. Тому вихованці волинської філологічної школи і люди, які професійно гартувалися під іменем Лесі Українки, вдячні долі за те, що їм пощастило взяти  участь у цих двох проектах – виданні творів Лесі Українки та Олени Пчілки. Він висловив переконання, що якби багато текстів, котрі десятиліттями приховувались від українського читача, були відомі раніше, то суспільство було б і сильнішим, і мудрішим, тож тепер воно має унікальний шанс таким стати. Зокрема, він закцентував, що коли  дослідники взялися готувати до друку рукописи й стародруки Олени Пчілки, то пережили певне потрясіння: вони самі не усвідомлювали, як багато ця жінка зробила за своє життя. Попередньо планувалися твори  у 8 томах, а назагал вийшло 12, причому є дуже об’ємні томи, тобто їх кількість могла бути й більшою.

На жаль, час, протягом якого йшла підготовча робота, припав на великі випробування – ковід та початок повномасштабного російського вторгнення, і це дещо затримало процес підготовки творів до друку. До роботи над виданнями доклалося багато людей, яким ми щиро вдячні, зазначив Юрій Громик. Якщо брати загалом географію тих учасників, які працювали над проєктом, то були задіяні, крім луцького ВНУ, міста Київ, Львів, Острог, Чернівці, Рівне.  

Як унікального, скрупульозного дослідника і знавця Лесі Українки, який захищав докторську дисертацію за творчістю Лесі Українки, представив модератор доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри Волинського національного університету імені Лесі Українки Сергія Романова. І учасники презентації мали цілковиту можливість у цьому переконатись. Бо розповідь дослідника про пошук невідомих чи маловідомих рукописів, інших документів, про роботу над рукописами й стародруками, їх підготовкою була дуже захопливою, образною й пристрасною.  Він переконаний, що велика робота після завершення цього етапу проєкту тільки починається. Адже він потрібен не лише науковцям: головним завданням творчого колективу було занурити в цю спадщину  читацький загал, зацікавити його прочитати, оцінити, усвідомити, яких величин і яких творів ми не мали поруч стільки десятиліть, як багато ми втратили. І як гірко несправедливо й незаслужено вчинили тодішні розпорядники від літератури, зокрема, з Оленою Пчілкою.   

Директорка музею Лесі Українки Ірина Щукіна розповіла про свою роботу над підготовкою кількох томів видань. Насамперед вона привернула увагу, що Сергій Романов як упорядник тому драматургії зважився на те, і вперше, мабуть, за сто років багатьох публікацій Лесиної «Лісової пісні» в цьому томі опубліковано автентичний нотний додаток Лесі Українки. Представлено також фольклорний том як ще одну грань обдарування Лесі Українки.  Розповіла вона й про відкриття у підготовці спадщини Олени Пчілки для дітей та юнацтва, про текстологічні особливості виданих творів тощо.

 У зустрічі та обговоренні проєкту й роботи над ним узяли також участь докторка філологічних наук, професор НАУКМА Елеонора Соловей, доктор філологічних наук, професор НУБІП Микола Степаненко, відома метерологиня й письменниця  Наталя Діденко, професор КНУ імені Тараса Шевченка Михайло Конончук.

Заступниця генерального директора Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського Юлія Половинчак висловила щиру подяку всьому творчому колективу за здійснену велетенську працю, яка, безперечно, буде оцінена читачами різних категорій, за повернення в ареал нашої літератури постаті Олени  Пчілки й нові відкриття у творчості Лесі Українки. Вона висловила думку, що українська література в середині ХІХ століття вирізняється серед європейських дуже потужним жіночим голосом, і нинішні представлені видання тому підтвердження. Ми повертаємо собі духовну спадщину, яку в нас відбирали, тож нехай здійснена велика робота іде в люди й активно  використовується, побажала вона.