«… Самійленко на крилах свого неабиякого талану

міг високо піднести Україну...»

Олександр Олесь

САМІЙЛЕНКО Володимир Іванович (псевд. – Йваненко, Сивенький, Полтавець, 1864–1925) – український поет-лірик, сатирик, драматург, журналіст, перекладач. Народився 22 січня 1864 року у вбогій селянській хаті у містечку Сорочинці Миргородського повіту на Полтавщині.

Його батьком був багатий землевласник Іван Олександрович Лисевич, а матір’ю – служниця покоїв у великому панському будинку старої дідички Лисевички в с. Климово Зіньковецького повіту – горда, незалежна жінка Олександра Кіндратіївна Самійленко, яка категорично відмовилася від статків, коли поміщик замість шлюбу запропонував їй гроші і хату. Коли серед заможних громадян поширилися чутки про неабиякі розумові здібності хлопчика, його жагу до знань, малого Володю з матір’ю взяв під опіку місцевий дідич Олексій Михайлович Трохимовський, нащадок відомого лікаря Михайла Яковича Трохимовського, лікаря, котрий прийняв на світ Миколу Гоголя.

Саме на кошти Трохимовських Володимир Самійленко отримав гарну освіту. У 1884 році закінчив Полтавську 1-шу чоловічу гімназію, де навчалися у свій час археолог Олександр Поль, класик української літератури Леонід Глібов, історик Михайло Драгоманов¹, театральний діяч Михайло Старицький, математик Михайло Остроградський, художник-передвижник Леонід Позен, патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник).

У великому бібліотечному зібрані будинку О. Трохимовського майбутній письменник змалку прилучився до читання в оригіналі світоглядних вільнолюбських творів Руссо, Вольтера, Дідро, перекладами яких він згодом і займався. У гімназійній бібліотеці Володимир Самійленко мав можливість знайомитися з творами світової класики з особистої бібліотеки поета та відомого перекладача Миколи Гнідича. То ж замість петербурзької освіти, яка була йому запропонована Трохимовським, Володимир Самійленко свідомо обрав київське українське середовище Старої Громади та навчався на історично-філологічному факультеті Київського Університету св. Володимира.

У студентські роки мав прихильні дружні стосунки з Олександром Кониським, якого дуже любив і поважав: "Сам він вічно зайнятий якоюсь українськю роботою, то романом, то оповіданням, то статтею, або розправою, він знаходив час, щоб гуртувати біля себе молодь університетську, семінарську й академічну (з Духовної Академії), давати їй поради, притягати до роботи. ... Кімната його на Бібіковському бульварі була місцем найкращих і найсвіжіших інформацій про все, що ставалося з українського життя на Вкраїні і в Галичині, з якою він мав набільше зв'язків.

...З старими громадянами Кониський, здається, не був у злагоді й піддержував найбільші зв'язки з Вас. Ник. Карачевським-Вовком та Володимиром Антоновичем. 

Драгоманова Кониський не любив. Сам націоналіст до фанатизму, він не вважав Драгоманова досить щирим українцем і навіть знаходив у йому прикмети москвофільства" – напише поет згодом у свої автобіографії.²

Вже студентом молодий талановитий поет брав активну участь у громадському і культурному житті. Долучився до гуртка студентської молоді "Читанка", члени якого займалися складанням читанок та популярних книжок для народу з географії, фізики, астрономії, проводили вечори, на яких знайомили відвідувачів з творчістю українських письменників і композиторів, а також долучалися до наукового вивчення рідної мови.

"... роботу провадили ми самостійно, але часом старші громадяни задавали нам якусь спеціальну роботу. Так, Павло Житецький давав нам студіювати мову у творах Івана Вишенського, літопису Самовидця, й ми писали на ці теми реферати. Під проводом Науменка займалися ми редагуванням української словниці, яку багато літ перед тим почав опрацьовувати Науменко й яку потім, із доручення "Старої Громади" закінчив Борис Грінченко" ².

В особовому архівному фонді В.І. Самійленка в Інституті рукопису НБУВ зберігається рукопис під назвою "Михайленко М. В.І. Самійленко (Пам'яті товариша). Спогади. 1920-ті рр.". Його авторка - Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, лишила для нас портрет Володимира Самійленка, його образ зі студенських літ, який закарбувався в її пам'яті від їхньої першої зустрічі:

"Поет. В уяві молоденьких дівчат це особа висока, ставка, з одкритим чолом, з буйним волоссям і надхненним виразом очей.

Яке розчарування.

Ми побачили невеличку на зріст ситеньку людину, з симпатичним, але зовсім не надхненним обличчям, з чорними мов терен очима і копицею сивуватого волосся на голові. Людина ніби-то не показна і справді "сивенька", але вже за кілька хвилин Самійленко починав цікавити кожного. Перш за все звертали на себе увагу його очі - жваві, спостережливі. В них що-хвилини мінялися ріжні почуття: гумор, жарт, допитлива думка, ласкава ухмилка. Тоді вже увага спинялася на його постаті: Самійленко рідко коли сидів спокійно на місці, він завжди ходив, ніби припадаючи на одну ногу, з кутка в куток. Далі зацікавлювала розмова Самійленкова. В розмові він не просторікував багато, він слухав уважно співбесідників, вставляв свої доречні уваги або жарти, або ущипливе слово, або доткливе речення на рахунок ворожих мас, або вірну думку, гостру, глибоку і висловлював її в такій легкій безпретензійній формі, що, здавалося, вона не мала жодної ціни, а тим часом вона була завжди глибоко продумана. Взагалі Самійленко одрізнявся від багатьох студентів своєю вихованістю, своєю звичайністю. Я не скажу, щоб це були елегантні вишукані манери великого аристократа, але почувалася в його поводженню вихованість і душевна лагідність. Тепер з його автобіографії це пояснюється цілком - природньою лагідністю вдачі його матері-селянки і добрим вихованням, що дав йому О. Трохимовський"³.

На кошти Старої Громади Володимир Самійленко здійснив подорож до Галичини, де був вражений силою галицької святої української землі, давньою українською мовою навколишніх сіл і в той же час неабияк вражений москвофільськими нахилами галичан, широким вживанням галичанами московізмів, які стали для них своєрідним щитом проти ополячення.  

"Тодішня українська академічна молодь галицька влаштовувала щороку так звані мандрівки по краю; гурток молодіжі, в який входив хор співаків і кілька добрих ораторів, переїздив заздалегідь по оповіщеному в часописах маршруту якусь частину Галичини або Буковини: в одному селі відкривали врочисто читальню, у другому співали службу божу в церкві, у третьому владжували народну забаву. Всюди при нагоді з боку мандрівників виступали оратори. Мандрівники офіціально мали метою пізнання народу й розбудження в народові національного духу" – пригадував пізніше у своїй автобіографії Володимир Самійленко.

Товаришами Володимира Самійленка у тій мандрівці стали Кирило Трильовський (1864–1941) – засновник і організатор спортивно-пожежних товариств "Січ", котрі згодом відіграли велику роль в національній активізації українського селянства в Галичині та Буковині та Осип Маковей (1867–1925) – письменник, літературознавець, редактор львіських часописів ("Зоря", "Літературно-науковий вісник", "Буковина").

Завдяки знайомству з Іваном Франком у львівському журналі «Зоря» вийшли друком твори молодого письменника. І. Франко вважав Володимира Самійленка нетиповим українським культурником для інтелектуального середовища східної України, найпотужнішим знавцем української мови, а Самійленкову мову "бездоганною, чистою, ясною, як небесна блакить, прозорою й дзвінкою"³.

Самійленко В.І. був співробітником київських газет: "Рада", "Громадська думка", журналів: "Шершень", "Нова громада", редактором-видавцем кам'янець-подільської газети "Україна"⁴. 

Разом із Іваном Липою, Віталієм Боровиком, Євгеном Тимченком належав до київського осередку Братерства Тарасівців, члени якого присягалися на вірність України та йшли шляхом виборювання її самостійності, "зобовязувалися всюди маніфестували своє українство, розмовляти в публічних місцях українською мовою й між собою, і з чужими, щоб тим привчити ширшу публіку до того переконання, що мова українська є не тільки мужицька мова, як звичайно тоді писалося й говорилося. Кожний член "Тарасівської громади" повинен був, перебуваючи на селі, вивчити кілька дітей читати з української граматики, роздавати українські книжки, і взагалі дбати про українізацію життя"² .

Був близьким до літературного гуртка «Плеяда», де разом з Лесею Українкою⁵ долучився до поширення надбань світової літератури в українських перекладах з французької, іспанської, італійської та інших європейських мов. Переклав Дантове «Пекло», п’єси Мольєра, Бомарше, поезії Байрона.

В українську літературу Володимир Самійленко увійшов в першу чергу як автор поеми «Герострат». Згодом була його збірка «Україні», котра маніфестувала його світогляд цілому світу, про який Іван Франко писав як окремішній і самодостатній.

Володимир Іванович Самійленко став співтворцем сучасної української мови. Перший український історіософ, визнаний співець української душі – Олександр Олесь (Кандиба)⁶  у своєму листі до літературознавця, громадського і державного діяча Андрія Васильовича Ніковського⁷ так образно описав своє враження про книгу В.В. Самійленка «Україні» (1906) :

«Ціла велика хмара неслась по небу на суху і бідну Україну; гремів грім далекий, як регіт когось, сяяла блискавка, як гнів Божий, все зітхало і чекало дощу і бурі. Аж ось – хмара повернула круто в бік, зачіпила тільки крилом Україну, побризкала трошки землю і зникла кудись – далеко, може навіки. Таке приблизно враження у мене від книжки Самійленка. Талант великий, чесність ще більша».

Поезія Володимира Самійленка «Українська мова», присвячена Тарасу Шевченку стала символом нездоланності України, образом Володимира Самійленка.

Діамант дорогий на дорозі лежав,
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його.

Йшли багато людей і топтали його.
Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
І в пилу на шляху діамант він найшов.

Камінець дорогий він одразу пізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець
І уставив його у коштовний вінець.

Сталось диво тоді: камінець засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував,
І палючим огнем кольористо блищить,
І проміння його усім очі сліпить.

Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,

І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.

І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!

Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»

Феноменом в українській літературі вважала легендарна мовознавиця Ірина Фаріон синтез Володимира Самійленка – лірика, сатирика, гумориста, людини дуже дивного характеру, людини, яка ніколи нікуди не поспішала, яка йшла своїм шляхом незважаючи ні на що і всупереч усьому.

У фонді Володимира Самійленка зберігається сатиричний вірш «Ельдорадо», який вже більше 30 років в сучасній Україні виконує Андрій Середа з гуртом «Кому вниз». Глузуючи з російської імперії, поет каже:

Там уряд "блюде" закони,
Дба про всіх, немов про рідних,
За провинності ж карає —
Тільки бідних, тільки бідних.

Суд там скорий: як ти винен,
То зашлють "без проволочки",
А не винен, то й відпустять —
Без сорочки, без сорочки.

Там говорять по-французьки
Не то значні, а й лакеї,
А пани всі мови знають —
Крім своєї, крім своєї.

Там зійшлися всі народи:
Москалі, "хахли", поляки,
І живуть вони так дружно —
Як собаки, як собаки.

Там живе племін усяких
Престрашенна мішанина,
І за те той край зоветься —
Русь єдина, Русь єдина.

Володимир Самійленко ніколи не поділяв соціалістичних поглідів, був людиною націє центричної моделі. В добу національних визвольних змагань в Україні В. Самійленко був одним із урядовців Центральної Ради в Міністерстві освіти, потім в Міністерстві фінансів, пізнише – редактором у земському "Віснику" на Чернігівщині. Аби мати пристойне матеріальне забезпечення для родини отримав юридичну освіту і став нотаріусом. На запрошення Івана Огієнка був залучений до викладання у Кам'янець-Подільському університеті на посаді професора. Знав щонайменше вісім  романо-германських мов.

У своїх спогадах про нього Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська писала: "Великий патріот Самійленко не був одначе шовіністом, – ніколи не виявляв він ворожого почуття до інших націй. Людина освічена, що знала добре чужоземні мови, він кохався і в чужоземній літературі, він визначався завжди своєю культурністю, м'ягкістю, толерантністю. ... Ніколи не чула я від нього лихого слова про своїх товаришів, коли він і складав якогось анекдота або переказував щось смішне про кого, – це був завжди лагідний жарт, злоби не було ніколи. Не було в Самійленка і самозакоханності. ... Великий його талант звернув на себе увагу критики, і його визнали одразу першорядним поетом. Але це не одмінило його вдачі: завжди сумирний, непевний себе, без найменшої зарозумілості, він був милим, щирим товаришем. І ворогів у нього не було, його ворогами були тільки вороги України. Таким він і був, зовні сумірним, навіть ніби оспалим, –  в душі глибоким патріотом, розсудливим споглядачем життя" ³.

Володимир Самійленко в особистому житті пережив надзвичайну трагедію – смерть чотирьох своїх дітех - обох доньок та обох синів. Наприкінці життя повернувся до Києва, але новоявлені радянські редактори не сприймали ні його поезій, не фельєтонів, ні перекладів. Від безгрошів'я й жахливих умов проживання В.І. Самійленко захворів на саркому.

Останні місяці життя провів поет не селі, серед народу, служіння якому присвятив усе своє життя. На гроші зібрані за допомогою А.Ю. Кримського, С.О. Єфремова, О.К. Дорошкевича, П.Г. Тичини та О.О. Тулуба для нього найняли в с. Будаївка поруч з Бояркою дачу з великою верандою. З тієї веранди було видно ставок, ліс і на горбочку церкву, в якій його наприкінці літа 1925 року відспівали згідно з його заповітом за усіма народними українськими звичаями. 

"Труну однесли до церкви на руках... В церкві було повно селян у праздниковій одежі.... співав селянський хор... Промову у церкві казав владика С., казав про таїну смерти", про творчість Самійленкову, про значіння її для письменства.

Труну спустили на рушниках у яму на цвинтарі. Над розкритою могилою почали говорити промови. Найбільше вражіння зробила промова Г., українського письменника. Говорив він надзвичайно чуло і закінчив приблизно так: "іди-ж туди і розкажи там, що ми тут голі і босі, такі, як і ти"... Сам заплакав і всі присутні селяни, а їх було дуже багато, просто заридали...

Селяни привезли здорову березу й зробили з неї хреста. Хрест вийшов високий, білий, бо кори з дерева не здіймали, тільки обтесали гілки, масивний" (зі спогадів Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської).³

***

25 березня 1931 р. до відділу рукописів Всенародної бібліотеки України (нині – Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського) були передані перші документи, котрі в подальшому увійшли до особового архівного фонду Володимира Івановича Самійленка (ф. 196).

"На постійний схов", як зазначено в заяві  громадської діячки українського жіночого руху, членкині Товариства поступовців й літературного гуртка "Плеяда", засновниці Літературно-артистичного товариства, голови українського клубу "Родина", племінниці композитора Миколи Лисенка, доньки драматурга Михайла Старицького – Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської. Автографи В.І. Самійленка, які були нею передані, були частиною особистого архіву Михайла Петровича Старицького та зберігалися серед його паперів⁸.

Особовий архівний фонд № 196 складається з творчих матеріалів (поезія, проза, переклади), офіційного і приватного листування фондоутворювача та його дружини, в т. ч. копій листів В.І. Самійленка до Михайла Михайловича Коцюбинського. 

Розділ біографічних документів фонду та даної виставки представлений автобіографією В.І. Самійленка, записаною Олександром Олександровичем Тулубом, а також спогадами про нього О.Тулуба, М. Кочури  та Л. Стешенко.

Архівний фонд складають 83 одиниці зберігання за 1888–1929 рр.

Цікавими для дослідників становлення підвалин української державності стануть листи Володимира Івановича Самійленка до відомих громадських діячів кінця ХІХ – початку ХХ століть, зокрема до Євгена Харламповича Чикаленка, Івана Матвійовича Стешенка, Бориса Дмитровича Грінченка, Миколи Кіндратійовича Вороного, котрі демонструються на даній виставці.

Завершують експозицію виставки світлини з чернігівського періоду життя В.І. Самійленка, на яких крім нього присутні Василь Степаненко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко та інші.

¹Архівна спадщина Драгоманова Михайла Петровича (1841–1895) у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/node/5744

² Володимир Самійленко. Автобіографічні нотатки і спогади. З українського життя в Києві в 80-х роках ХІХ ст. Режим доступу: https://web.archive.org/web/20130820035437/http://simya.com.ua/articles/71/18553/

³. Михайленко М. [Cтарицька-Черняхівська Людмила Михайлівна] В.І. Самійленко (Пам'яті товариша). Спогади. 1920-ті рр. Машинопис. ІР НБУВ, ф. 196, № 6

⁴ https://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_ir/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ELIB&P21DBN=ELIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_G&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=00007022/09

⁵Архівна спадщина Лесі Українки у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/node/5446

⁶ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ (1878–1944) : СПІВЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/node/6321

⁷ НІКОВСЬКИЙ Андрій Васильович (1885–1942): архівна спадщина в Інституті рукопису НБУВ. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/node/6861

⁸Заява Л.М. Старицької-Черняхівської до рукописного відділу ВУАН. 25 березня 1931 р. Архів ІР НБУВ, од. зб. 42, арк. 37.

Виставку підготувала:

с.н.с. відділу фондів рукописної спадщини

ІР НБУВ                                                       Л.В. Гарбар