«… Самійленко на крилах свого неабиякого талану

міг високо піднести Україну, нищу, покинуту і прокляту Україну»

Олександр Олесь

САМІЙЛЕНКО Володимир Іванович (псевд. – Йваненко, Сивенький, Полтавець, 1864–1925) – співтворець сучасної української мови, український поет-лірик, сатирик, драматург, перекладач народився 22 січня 1864 року у містечку Сорочинці Миргородського повіту на Полтавщині.

Його батьком був поміщик Іван Лисевич, а матір’ю – колишня кріпачка у обісті Лисевичів – горда, незалежна жінка Олександра Самійленко, яка категорично відмовилася від статків, коли поміщик замість шлюбу запропонував їй гроші і хату. Коли серед заможних громадян поширилися чутки про неабиякі розумові здібності хлопчика, його жагу до знань, малого Володю з матір’ю взяв під опіку місцевий дідич Трохимовський, нащадок відомого лікаря Михайла Яковича Трохимовського, лікаря, котрий прийняв на світ Миколу Гоголя. Саме на кошти Трохимовських Володимир отримав гарну освіту у Полтавській 1-й чоловічій гімназії, де навчалися у свій час археолог Олександр Поль, класик української літератури Леонід Глібов, історик Михайло Драгоманов, театральний діяч Михайло Старицький, математик Михайло Остроградський, художник-передвижник Леонід Позен, патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник). У гімназійній бібліотеці Володимир Самійленко мав можливість знайомитися з творами світової класики з особистої бібліотеки поета та відомого перекладача Миколи Гнідича. У великому бібліотечному зібрані будинку Трохімовського Володимир змалку прилучився до читання в оригіналі світоглядних вільнолюбських творів Руссо, Вольтера, Дідро, перекладами яких він згодом і займався.

Замість петербурзької освіти, яка була йому запропонована Трохимовським, Володимир Самійленко свідомо обрав київське українське середовище Старої Громади. Навчаючись на історично-філологічному факультеті Київського Університету св. Володимира, Володимир Самійленко потоваришував Осипом Маковеєм. Найбільш прихильні дружні стосунки мав з Олександром Кониським, якого дуже любив і поважав. За запрошенням Івана Франка, на кошти Старої Громади Володимир Самійленко здійснив подорож до Львову, де був вражений силою галицької святої української землі, давньою українською мовою навколишніх сіл і в той же час вражений москвофільськими нахилами галичан, широким вживанням галичанами московізмів, які стали для них своєрідним щитом проти ополячення.  

Завдяки знайомству з Іваном Франком, який вважав Володимира Самійленка нетиповим українським інтелектуалом-культурником для східної України та найпотужнішим знавцем української мови, у львівському журналі «Зоря» вийшли друком твори молодого письменника. Разом із Юрієм Липою та Микола Міхновським належав до Братерства Тарасівців, члени якого присягалися на вірність України та йшли шляхом виборювання її самостійності. Був близьким до літературного гуртка «Плеяда», де разом з Лесею Українкою долучився до поширення надбань світової літератури в українських перекладах з французької, іспанської, італійської та інших європейських мов. Переклав Дантове «Пекло», п’єси Мольєра, Бомарше, поезії Байрона.

В українську літературу Володимир Самійленко увійшов в першу чергу як автор поеми «Герострат». Згодом була його збірка «Україні», котра маніфестувала його світогляд цілому світу, про який Іван Франко писав як окремішній і самодостатній.

Про своє враження про книгу В.В. Самійленка «Україні» (1906) Олександр Олесь написав Андрію Ніковському у листі, котрий нині зберігається в Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського такі слова: «Ціла велика хмара неслась по небу на суху і бідну Україну; гремить грім далекий, як регіт когось, сяяла блискавка, як гнів Божий, все зітхало і чекало дощу і бурі. Аж ось – хмара повернула круто в бік, зачіпила тільки крилом Україну, побризкала трошки землю і зникла кудись – далеко, може навіки. Таке приблизно враження у мене від книжки Самійленка. Талант великий, чесність ще більша».

Поезія Володимира Самійленка «Українська мова», присвячена Тарасу Шевченку стала символом нездоланності України, образом Володимира Самійленка.

Діамант дорогий на дорозі лежав,
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його.

Йшли багато людей і топтали його.
Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
І в пилу на шляху діамант він найшов.
Камінець дорогий він одразу пізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець
І уставив його у коштовний вінець.
Сталось диво тоді: камінець засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував,
І палючим огнем кольористо блищить,
І проміння його усім очі сліпить.

Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»

Феноменом в українській літературі вважала легендарна мовознавця Ірина Фаріон синтез Володимира Самійленка – лірика, сатирика, гумориста, людини дуже дивного характеру, людини, яка ніколи нікуди не поспішала, яка йшла своїм шляхом незважаючи ні на що і всупереч усьому.

У фонді Володимира Самійленка зберігається сатиричний вірш «Ельдорадо», який вже більше 30 років в сучасній Україні виконує Андрій Середа з гуртом «Кому вниз». Глузуючи з російської імперії, поет каже:

Там уряд "блюде" закони,
Дба про всіх, немов про рідних,
За провинності ж карає —
Тільки бідних, тільки бідних.

Суд там скорий: як ти винен,
То зашлють "без проволочки",
А не винен, то й відпустять —
Без сорочки, без сорочки.

Там говорять по-французьки
Не то значні, а й лакеї,
А пани всі мови знають —
Крім своєї, крім своєї.

Там зійшлися всі народи:
Москалі, "хахли", поляки,
І живуть вони так дружно —
Як собаки, як собаки.

Там живе племін усяких
Престрашенна мішанина,
І за те той край зоветься —
Русь єдина, Русь єдина.

Володимир Самійленко в особистому житті пережив надзвичайну трагедію – смерть обох своїх доньок та онуки/а.

В.Самійленко ніколи не поділяв соціалістичних поглідів. Людина націє центричної моделі. В. Самійленко був один із урядовців Центральної Ради в Міністерстві освіти, потім в Міністерстві фінансів. Редактором у земському Віснику на Чернігівщині. Отримав юридичну освіту і став нотаріусом. Професором камянець-подільського університету. Знав всі мови романо-германські, - щонайменше вісім.