НІКОВСЬКИЙ Андрій Васильович (псевдоніми – А. Яринович, А. Ганаскович, А. Василько; 1885–1942) – літературознавець, публіцист, дипломат, громадський і державний діяч народився 3 жовтня 1885 р. у селі Малий Буялик Одеського повіту Херсонської губернії. Закінчив 5-ту гімназію (Одеса, 1905) та історико-філологічний факультет Новоросійського університету (Одеса, 1913).

По закінченню гімназії брав активну участь у культурно-просвітницькому русі Одеси, був секретарем та бібліотекарем місцевого відділу «Просвіти». Зі вступом до університету, захопившись справою відновлення української державності, присвятив себе громадсько-політичній праці, став активним членом Товариства українських поступовців, а згодом – Української радикальної демократичної партії.

Працював учителем жіночої гімназії (Одеса, 1912). З 1913 р. – у Києві: працював редактором єдиної на той час україномовної газети «Рада» (1913–1914), а після її ліквідації урядом спробував заснувати щоденну україномовну газету «Вісті» (грудень 1914–лютий 1915). Протягом 1915 року редагував «Літературно-науковий вістник», та одночасно – видавав та редагував одеський журнал «Основа». Був секретарем Українського наукового товариства у Києві. Обстоював ідею перевлаштування Росії на конституційно-демократичних засадах, виступав за автономію України.

Восени 1915 р. – початку 1917 р.  служив уповноваженим Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. З проголошенням Української Народної Республіки – провідний діяч, член, товариш голови Української партії соціалістів-федералістів (1918), один із засновників Української Центральної Ради. Був членом виконавчого комітету, Малої Ради та Президії УЦР, а з липня 1917 р. – одним із чотирьох заступників голови УЦР М.С. Грушевського. Брав участь у роботі Комісії по складанню проекту Статуту автономії України. Підпис Андрія Ніковського стоїть під низкою постанов, законів та інших важливих нормативно-правових актів Української Центральної Ради. Свою громадсько-політичну позицію відстоював на сторінках редагованої ним газети «Нова Рада» (1917). Восени 1917 р. був призначений комісаром м. Києва.

Був активно включений в рух розбудови національної держави та відновлення права українців на самостійну державу. Навесні 1918 р. брав участь у переговорах керівництва Української партії соціалістів-федералістів з гетьманськими колами про формування уряду. Після приходу до влади Павла Скоропадського очолював опозиційний Український національно-державний союз, згодом перетворений на Український національний союз. У липні 1918 р. брав участь у засіданні опозиційних гетьману політичних партій, на якому обговорювалися питання включення представників УНС до Ради Міністрів Української Держави. У вересні 1918 р. передав функції голови союзу Володимиру Винниченку. У жовтні 1918 р. п’ять представників від УНС увійшло до уряду, сформованого при його безпосередній участі.

Мав стійку антибільшовицьку позицію, негативно оцінював умови Берестейського мирного договору та введення німецьких військ на територію України. Брав активну участь у переговорах українських партій, керівництвом Української Держави з командуванням німецьких військ.

У 1919 р. був членом оргкомітету Українського Червоного Хреста, редагував часописи «Нова громада», «Кооперативна зоря», працював директором «Українфільму».

З травня 1920 р. після підписання Варшавського договору відігравав важливу роль в українській зовнішній політиці на посаді міністра закордонних справ Директорії УНР в уряді В’ячеслава Прокоповича. До кінця 1921 р. займав цю ж посаду в першому складі українського уряду в екзилі. Перебуваючи на посаді вживав заходи з метою підготовки та проведення Другого Зимового походу, зокрема організував надсилання інформаційних повідомлень про хід повстання в Україні урядам іноземних держав; листувався з дипломатичними представниками УНР за кордоном про закупівлю зброї, амуніції та медикаментів.

При його безпосередній участі було створено Український центральний комітет у Річі Посполитій Польській. Перебуваючи в еміграції очолював комісію з підготовки проекту Конституції УНР (квітень–грудень 1920 р.). Брав учать у ліквідації військово-санітарних місій УНР в Європі (серпень–грудень 1920 р.). Навесні–влітку 1921 р. перебуваючи у Варшаві публікував свої статті у газеті «Українська трибуна».

На початку 1922 р. відійшов від політичної діяльності, переїхав до Берліну, де працював у друкарні Я. Оренштайна. В листопаді 1924 р., на запрошення С.О. Єфремова, повернувся до УСРР (Сергій Єфремов. Щоденники. 1923–1929. Київ, 1997. С. 55, 98).

Працював у ВУАН, очолюючи Правописно-термінологічну комісію ВУАН. Підготував і видав статті про творчість Лесі Українки, І.С. Нечуя-Левицького, Г.Ф. Квітки-Основ’яненка та ін. Перекладав українською мовою твори М.В. Гоголя, Дж. Лондона, В. Шекспіра.

Брав активну участь в утвореній в 1918 р. Комісії для складання словника живої української мови ВУАН під орудою А.Ю. Кримського. До 1928 р. вийшли друком три томи словника (літери А–Н) під редакцією С.О. Єфремова та А.В. Ніковського. До кожного слова словника, складеного на базі словника Б.Д. Грінченка, подавалися його діалектичні відмінності, граматичні форми, тлумачення, літературні та народні приклади вирази та звороти спеціального метафоричного й локального характеру. Членами комісії було складено понад 700 тисяч карток.

У липні 1929 р. заарештований у т.зв. справі «Спілки визволення України», звинувачений у приналежності до Президії СВУ, організації філії спілки в Одесі і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у Ярославському політ ізоляторі та на Соловках. Звільнений з ув'язнення у квітні 1940 р. За деякими свідченнями помер з голоду у блокадному Ленінграді. Реабілітований 1989 р.

***

Цінні документи про політичну, громадську, літературну та видавничу діяльність А.В. Ніковського зберігаються нині в семи державних архівах України – Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центральному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО України), Галузевому державному архіві Служби безпеки України (ГДА СБУ), Центральному державному історичному архіві України у м. Києві (ЦДІАК України), Державному архіві м. Києва (ДАК), Державному архіві Миколаївської області (ДАМО), Державному архіві Одеської області (ДАОО), Відділі рідкісних видань та рукописів Одеської національної наукової бібліотеки (ВР ОННБ) та в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (ІР НБУВ) (Горбатюк М. Документи до біографії А. Ніковського, що зберігаються у державних архівах // Вісник Одеського Історико-краєзнавчого музею. Одеса, 2011. Вип. 10 С. 15–22).

Особовий архівний фонд Андрія Васильовича Ніковського – українського громадського, політичного і державного діяча, мовознавця, редактора і журналіста створений як окрема структурна одиниця (ф. 226) в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського у 1981 році й налічує 322 од. зб. Хронологічні рамки архівних документів фонду – 1905–1918 рр.

Історія започаткування архіву А.В. Ніковського пов’язана з ім’ям іншого не менш відомого громадсько-політичного діяча України, заступника голови Центральної Ради, академіка і віце-президента Всеукраїнської Академії наук, літературознавця і публіциста, одного із засновників і співробітників газети «Рада» – Сергія Олександровича Єфремова, якого сучасники називали «совістю української нації».

13 липня 1931 р., коли Сергія Олександровича та Андрія Васильовича вже було засуджено за сфабрикованою справою «Спілки визволення України» на довгих десять років ув’язнення, з колишнього кабінету академіка С.О. Єфремова в Президії ВУАН до відділу рукописів Всенародної бібліотеки України й було передано цей архів (Архів ВР, оп. 1, од. зб. 42, арк. 69–74). Так співпало, що саме в червні 1931 р. в стінах ВБУ за розпорядженням Наркомату освіти УСРР відбулася Перша Всеукраїнська бібліографічна нарада (інша назва – Всеукраїнська нарада книгознавців), на якій була практично знищена українська школа бібліографознаців, тому як і всі співробітники державних структур СРСР, співробітники ВУАН мусили «позбутися попередніх національно-буржуазних поглядів і перейти на марксистсько-ленінську методологію у своїй науковій праці». У 1931 р. у Бібліотеці вже був відсутній відділ україніки та й в інших відділах також була згорнута українознавча діяльність. У 1932 р. в Бібліотеці зорганізували спеціальне сховище, куди почали вилучати ідеологічно шкідливу літературу. Разом із книжками до «ідейно й політично невитриманих або спрямованих на шкоду диктатурі пролетаріату та соціалістичному будівництву» потрапили і документи архівів науковців та громадсько-політичних діячів, які були на довгі роки законсервовані та недоступні як для науково-технічного опрацювання співробітниками відділу рукописів, так і для вивчення дослідниками (Дубровіна Л.А., Онищенко О.С. Історія Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. 1918–1941. Київ, 1998. С. 127).

Зазначимо, що в тому ж 1931 р. завдяки копіткій роботі тодішнього завідувача відділу рукописів Попова Павла Миколайовича на постійне зберігання до відділу надійшли також особові архіви М.К. Зерова, Н.Д. Романович-Ткаченко, П.Г. і Г.П. Житецьких та ін. (Степченко О.П. Українські вчені – фундатори спеціалізованих відділів національної бібліотеки україни імені В.І. Ввернадського (1918–1934). Київ, 2008)

Первинний розбір, систематизацію та опис архіву А.В. Ніковського був здійснений у 1980 р. Анастасією Григорівною Адаменко, яка у відділі рукописів пропрацювала більш як півстоліття, в 1933–1986 рр., й займалася упорядкуванням та науковим описуванням унікальних рукописних пам’яток та особових фондів. Нею були описані серед інших фонди М.Ф. Біляшівського (ф. ХХХІ), М.К. Зерова (ф. ХХХV), Г.М. Косинки (ф. 54), О.І. Олеся (Кандиби) (ХV), О.О. Русова (ф. 159), П.Я. Стебницького (ф. 244), В.В. Хвойки (ф. 153) та ін. (Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. 1918-2018. К., 2018. С. 249).

Особовий архівний фонд А.В. Ніковського складається з документів біографічного характеру (свідоцтв щодо навчання та проходження військової повинності); записної книжки доби Гетьманату П. Скоропадського; відбитку статті з історії Галичини у складі Австро-Угорщини; матеріалів громадської і службової діяльності; великого масиву листів громадсько-політичних діячів, науковців, письменників тощо.

Серед адресатів та кореспондентів А.В. Ніковського, чиї листи представлені на даній виставці – відомі українські громадсько-політичні, культурні та наукові діячі початку ХХ ст., зокрема академіки ВУАН М.С. Грушевський та С.О. Єфремов, член-кореспондент АН СРСР Є.К. Тимченко, міністр судових справ С.П. Шелухін, міністр іноземних справ Д.І. Дорошенко, повірений у справі українського посольства в Царгороді П.Є. Чикаленко, міністр освіти і науки І.М. Стешенко, генеральний секретар торгівлі й промисловості, український посол у Берліні Ф.Р. Штейнгель, меценат і громадський діяч Є.Х. Чикаленко, філософ і політичний діяч Д.І. Донцов, громадсько-політичний діяч Л.М. Жебуньов, дослідник історії церкви і краєзнавець В.О. Біднов, письменники і культурні діячі Г.А. Чупринка, О.І. Олесь, журналіст і просвітянин П.Д. Понятенко, письменниці Х.Д. Алчевська і Н.Д. Романович-Ткаченко та ін.

Епістолярна спадщина відомих діячів дає можливість дослідникам пролити світло на перебіг історичних подій, зануритися в рутину наукової та громадсько-політичної діяльності, вивчити близьке оточення видатних осіб, дізнатися настрої і світогляд авторів листів, особисту оцінку історичним подіям та особам безпосередніх учасників подій, беручи до уваги їхню певну політичну заангажованість.

До прикладу наведемо декілька цитат з листів, представлених в експозиції даної виставки.

Ось, як про останні політичні міжнародні новини часів Першої Світової війни А.В. Ніковський повідомляє Г.Д. Салівону у своєму листі з Одеси від 8 жовтня 1915 р. : «Васильченко, який був у Києві недавно (здоровий) та й другі кажуть, що воєнного знаряддя єсть у нас [росії] досить, що тепер знов підуть на Карпати. Як заберуть, тоді можливий і мир: Польща – самостійна під воєнним протекторам Германії, Курляндія – німцям, Галичина – Росії. Всі будуть задоволені: Росія возсоєдинила «руський народ», Германія німців, Польща поляків. Задоволені, хто возсоєдиняє, бо це приличний вихід з безвихідного справді становища. От тільки – що возсоєдинені скажуть… Як з Болгарією буде справжня війна, то Одеса зробиться центром десентних наших операцій. Тоді не буде журнала [«Основа»]» (ІР НБУВ, ф. ІІІ, од. зб. 60478).

У своєму листі від 11 травня 1916 р. до одного з найактивніших учасників державотворчого процесу, видавця та редактора Петра Януарійовича Стебницького А.В. Ніковський писав про власну наукову зацікавленість темою Шевченкіани: 

«… вважаю, що настав час спеціальних студій про Шевченка, щось подібне до «Пушкиніанства» чи «-ізму». Ще минулим літом я почав роботу над творами поета, для того, щоб вияснити освіту Шевченка. Необхідно фактами потвердити, що справді Щевченко не був неуком з геніальною інтуїцією. Власне треба подати спис бібліотеки Шевченка перелік книжок, що він читав. Матеріал для цього: Щоденник», «Листи», «Кобзар», «Повісті». Певно цим літом, як що грядущі бурі мене обминуть, я цю роботу скінчу» (ІР НБУВ, ф. ІІІ, од. зб. 52550).

Роком раніше у листі від 23 червня 1915 р. до Євгена Харламповича Чикаленка А.В.  Ніковський  повідомляв: 

«За Карпенківські листи ще не брався, бо хочу скінчити виборку матеріала щодо освіти Шевченка. Воно і так ясно, що поза браком систематичної освіти, від був людиною досить широкої освіти, читав багато, чув і засвоював ще більше. Одначе, думається, що проста виборка всіх згадуваних у Шевченка книжок та імен з книжок, колись прочитаних, повинна дати документальну характеристику його освіти. Кажуть, що про Шевченка нічого нового сказати не можна, - я і не збираюсь. Але загальні слова, поверхові характеристики повинно тепер замінити немудрими розвідками, що були б певним матеріали до характеристики Шевченка. Шевченків словник, його лектура, літературні впливи. Вплив його на сучасників – такі мені здається, теми, над якими варто працювати. Проте я спробую до реєстру Шевченкової лектури дати вступ, але такий, що його можна було б легко відділити від реєстру і оддати, скажемо, «Вікові, а каталог – в наукове видання, коли він покажеться досить поважний».

А далі додає: «Часом такий сум за Радою» посяде мене, що не знаєш, що й думати, - чи це особиста любов, чи таки й справді в ній був той живчик, один справжній живчик, що ворушив життя не самого редактора, а й суспільства. І чим далі одходиш од покійниці, тим більше і ясніше бачиш усю справу: де, коли і яку позицію слід було зайняти, на що вдарити і як краще повестись. А може і взагалі так буває з мертвими, дорогими нам. Раніше «Рада» – це білий аркуш паперу, з одною двома точками, що яскраво засідали в пам’яті, – звістка чи стаття була це. Тепер же «Рада» – це певна справа, напрямок, позиція, творчість, що десять майже років була на очах всього громадянства, кувала – може і з перебоями – нову долю нової громади. Може й краще, що зараз її нема, але не це мене цікавить і хвилює, а – чи буде?» (ІР НБУВ, ф. Х, од. зб. 30357).

Відзначаючи і високо цінуючи хист А.В. Ніковського на посаді редактора і видавця «Ради»  Стебницький Петро Януарович писав йому у своєму листі від 10 серпня 1913 р. з Петербурга до Москви :

«Честь Вам за «Раду» – значно покращала. Весь тон інший, статті гарні, огляд преси цікавезний».

Дякуючи у відповідь А.В. Ніковський зазначав :

«Ваша увага щодо змісту і тону «Ради» дуже мене підбадьорила; буду робити, щоб колись і сам був задоволений з своєї праці. А тепер у мене все таки певності немає, бо я ще не почуваю, що я веду газету, а більше все воно само ведеться. Часу мало, щоб уважніше продумувати свої писання, щоб співробітникам (найближчим) давати певний напрям і вказівки. …З нетерпінням ждатиму Ваших статей, бо – прошу Вас повірити, що це не комплімент і не метод заохочення – в них глибоко сидить українських дух: в стилі, в оцінці фактів, в трактуванню теми і в настрої, – чого так бракує звичайним нашим писанням, на які кладе виразний знак російщина» (лист від 12 серпня 1913 р. ІР НБУВ, ф. 226, од. зб. 194).

Андрій Васильович Ніковський лишив у своєму архіві повідомлення Українського пресового бюро про інтерв’ю міністра внутрішніх справ і Голови Ради міністрів Української Держави Федора Андрійовича Лизогуба, думки якого і досі лишаються актуальними в час теперішньої війни:

«що надзвичайно дивує, коли київський прем'єр-міністр поспішає говорити про можливість з'єднання України з Росією, хоча би воно мало довершитися на підставі переяславського договору з 1654 р. Хоча переяславський договір мимо того, що приєднав Україну як великі вольності, то все таки довів до упадку Українську державність і значне ослаблення над свідомости. Ще існують вправді на Україні певні групи політиків, які ще здійснення цілковитого розпаду Росії досьогодні не погодилися, які ще мріють про відбудування старої царської держави, але вони однак творять серед народа абсолютно зникаючу меншість.

Кожен свідомий українець, що в майбутності так по цьому, як і по тому боку кордону, мусить взяти під роздум великі небезпеки, які грозять нашому народові і нашій державності зі сторони Росії і тому всякі з'єднання з Росією мусить якнайрішучіше відкинути» (ІР НБУВ, ф. 226, од. зб. 308).

Цікавим для дослідників стане також лист датований 11 червня 1918 р. від голови пресового бюро та редактора «Вісника Генерального Секретаріату України», згодом – видавця української навчальної і суспільно-політичної літератури за кордоном, книгаря і публіциста, члена-кореспондента Української Вільної Академії Наук у США Юрія Пилиповича Тищенка (псевд. Юрій Сірий) до генерального секретаря у справах військових Генерального Секретаріату Української Центральної Ради, майбутнього Голови Директорії, Головного Отаману військ і флоту УНР Симона Васильовича Петлюри про врятування з під арешту громадського діяча міста Бердянську Кисленка (ф. 226, од. зб. 203). 

Документи з особового архіву А.В. Ніковського не лише дозволяють реконструювати сторінки життя та діяльності А.В. Ніковського, вони є важливим джерелом для вивчення історії української журналістики початку ХХ ст., пролити світло на видавничо-редакційну політику українських часописів в умовах цензурних утисків.

Виставку підготувала:

с.н.с. відділу фондів рукописної спадщини

ІР НБУВ                                                       Л.В. Гарбар