На шляху пошуку власної ідентичності людство завжди повертається до своїх витоків. Досліджуючи культурологічний простір, надбання минулих поколінь, ми зможемо знайти відповіді на безліч питань. Одним з таких надбань людства є листівка – прояв творчості і своєрідного бачення художників, фотографів, які створюють інформаційний ресурс (зображувальний та текстовий), що, в свою чергу, може бути предметом досліджень для архітекторів, істориків, мистецтвознавців, скульпторів і т. д. Тож запрошуємо відвідати електронну виставку видових листівок ХХ–ХХІ ст. з фондів відділу образотворчих мистецтв Інституту книгознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського із зображеннями пам’ятників українським діячам культури.
Монументи завжди мали велике символічне значення – адже це пам’ять про видатних постатей в нашій культурі, історії, які змінювали й продовжують змінювати своїми образами, творчістю свідомість українського народу. Видатні українські поети, письменники, мислителі закликали народ до боротьби за власну культуру, землю, свободу. Утвердження національної ідентичності – основна тема їхньої творчості. Спорудження пам’ятників та встановлення меморіальних дощок було і є одним із проявів вшанування видатних діячів культури.
Переважна частина пам’яток була зведена в радянський період, деякі були створені вже в часи незалежності України, коли звичайним явищем стали і заміни радянських варіантів пам’ятників на сучасні. Українська скульптура поступово позбувалася стереотипного бачення монумента як такого, що повинен бути величезним, і лише в такому випадку він міг мати особливе значення для суспільства. Прослідкувати цей перехід можливо, певною мірою, за допомогою аналізу інформації, яка присутня на видових листівках. Поширеною в радянські часи була тенденція створювати монументи переважно з метою розповсюдження та зміцнення пануючої ідеології, тому проєкти пам’ятників відповідали нормам, вимогам, встановленим керуючими інстанціями відповідного режиму. Деяким скульпторам вдавалося обходити обмеження та знаходити компроміси. Особливо в тих випадках, коли йшлася мова про встановлення пам’яток на честь українських діячів, котрі відстоювали в своїй творчості та протягом свого життя українську мову, культуру, загальнолюдські цінності.
Подорож у світ видових листівок почнемо з фото Р. Якименка із зображенням пам’ятника філософу Г. Сковороді у Києві (іл.1). Творчість мислителя мала великий вплив на розвиток української філософії ХІХ ст., а також української літератури й поетики [1]. Пам’ятник Г. Сковороді й дотепер знаходиться на Контрактовій площі, в сквері навпроти будівлі Києво-Могилянської академії, в якій він, як студент, провів багато років. Монумент висотою 5м., створений з бронзи і граніту, було відкрито 1 березня 1977 року. Постамент зробили низьким – 0,4 м., завдяки чому складається враження, що мандрівник, який прийшов здалека до Києва, до рідних стін Києво-Могилянської академії, стоїть зовсім поруч, перед нами. Пам’ятник був підготовлений за п’ять років, але не встановлений відразу через критику керівництва. Довелося перероблювати його шість разів. Монумент спроєктований архітектором В. Гнєздиловим та скульптором І. Кавалерідзе, який був ще й режисером та драматургом. Він працював над створенням монумента Г. Сковороді 1922 року у Лохвиці на Полтавщині, а в 1958 році став режисером біографічного фільму, присвяченого життєвому шляху видатного мислителя. Постать Сковороди була надзвичайно знаковою для І. Кавалерідзе. За роботу над пам’ятником у Києві він взявся майже у 90-річночу віці. Відповідно задуму, запропонованому митцем, Сковорода мав бути босим, з Біблією і хрестиком на шиї. У такому вигляді пам’ятник заборонили встановлювати, тому натільний хрестик довелося прибрати, а Біблію в руках замінити на торбинку [2]. Постать Г. Сковороди ніби нагадує нам про те, як важко вжитись у тому світі, який вимагає, щоб усі рухались в одному напрямі. Мислитель своєю філософією закликає прямувати за ідеями власного життя і жити так, як вчиш, щоб у світі панували три вічні істини: чесність, мир і любов.
Переглядаючи експозицію виставки, зустрічаємо листівку із зображенням першого в історії пам’ятника українському письменнику, поету, драматургу й громадському діячеві, засновнику сучасної української літератури І. Котляревському, що була видана Державним видавництвом образотворчого мистецтва і музичної літератури 1958 року (іл.2). Попервах на могилі письменника 1838 року був встановлений надмогильний цегляний пам’ятник, який у 1881 році відремонтували і обгородили дерев’яною огорожою. Наприкінці ХІХ ст. у зв’язку із 100-річчям з дня виходу “Енеїди” І. Котляревського активні українські громадські діячи підняли питання про відзначення події та про спорудження пам’ятника письменнику. Лише через 10 років уряд дозволив збирати кошти на проєкт. Пам’ятник був відкритий 12 вересня 1903 року. Складається він із бронзового погруддя І. Котляревського, постаменту, оздобленого трьома горельєфами, що відтворюють три епізоди з творів письменника – “Енеїди”, “Наталки Полтавки” та “Москаля-чарівника” [3]. Полтавський скульптор Л. Позен, автор твору, безкоштовно працював над монументом більше шести рокiв. П’єдестал створений за проєктом архітектора О. Шершова. Спочатку був задуманий такий напис на пам’ятнику: “Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському”. В такому вигляді його не дозволили розмістити на монументі. Натомість викарбували інші слова: “Іван Котляревський. 1769-1838”. На іншому боці присутній ще один текст – уривок з твору письменника “Наталки Полтавки”: “Де згода в сімействі, де мир-тиша, щасливі там люде, блаженна сторона”. У день відкриття пам’ятника І. Котляревському зібралися відомі діячі культури: Л. Українка, М. Коцюбинський, О. Пчілка та інші. Попри заборону, встановлену царською владою, виступ О. Пчілки пролунав українською мовою.
Імена українських поетів, письменників, громадських діячів, які в різні часи відстоювали справедливість, свободу, незалежність своєї країни та свого народу, мали велику силу для усвідомлених українських митців-скульпторів. Вони шукали в їхніх образах відлуння своєї національної ідентичності. Однією з таких постатей був і є Т. Шевченко, який створив єдину світоглядну картину буття українського народу, починаючи із пробудження національної свідомості й гідності та вселяючи в людей віру в перемогу. На листівках зустрічаємо численні фото, на яких бачимо зведені монументи на честь Т. Шевченка авторів Є. Левінсона, І. Кропивницького, М. Плаксіна та ін. Зупинимо нашу увагу на листівці із зображенням пам’ятника Т. Шевченку на місці поховання у Каневі 1986 року (іл.3). З ХVІ ст. саме це місто, що є однією з наших національних святинь, вважали неофіційною столицею козацтва. Великий Кобзар був похований на Чернечій горі, яка зараз називається Тарасовою. За проєктом академіка архітектури В. Сичугова 1884 року на могилі поета встановили чавунний хрест, де хотіли розмістити слова Шевченка. Текст викарбувати на пам’ятнику заборонили. З’явився він вже на новому монументі за часів незалежності України. У 1923 році замість хреста на могилі Кобзаря встановлено пам’ятник-погруддя, виготовлений за проєктом скульптора К. Терещенка [4]. Пам’ятник Т. Шевченку, який ми можемо побачити в наші часи, спроєктований скульптором М. Манізером та архітектором Є. Левінсоном та споруджений 1939 року. Спочатку монумент планували поставити навпроти Київського університету. Коли його привезли на місце і поставили статую Т. Шевченка висотою 3,5 м., виявилося, що її розміри не відповідають вже підготовленому постаменту. Вирішили, що постать поета повинна бути більшою та запропонували використати скульптуру для пам’ятника на могилі письменника. Бронзову постать Кобзаря розмістили у Каневі на лабрадоритовому постаменті заввишки 7,5 м., який встановили на насип висотою 6,5 м. [5]. На надгробку могили викарбували напис з датами народження та смерті поета і слова із “Заповіту”:
“…І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом…”
На фасадній плиті при підйомі сходами до могили були розміщені слова із “Щоденника” Т. Шевченка, які, після здобуття Україною незалежності, були замінені на ті, що заборонили нанести на чавунному хресті у 1884 році:
“Свою Україну любіть,
Любіть її. Во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть”
Фасадна плита була знову замінена у 2023 році. На ній розташували зображення хреста, що з 1884 року по 1923 рік стояв на могилі і текст, без змін [6].
Після зведення пам’ятника Т. Шевченку в Каневі скульптор М. Манізер створив ще один, як і планувалось, для Києва. Він практично повторив із несуттєвими змінами свою попередню роботу, лише зробив її на два метри вищою. Пам’ятник спорудили у сквері навпроти університету 1939 року з нагоди 125-річчя з дня народження поета. Існував також первинний варіант пам’ятника М. Манізера та архітектора Й. Лангбарда у 1938 році, де планувався образ Кобзаря зі стиснутою в кулак долонею, що здіймався над селянами та гайдамаками, але він був відхилений керівництвом [7]. Скульптору довелося йти на компроміс, і в результаті – створений монумент, який ми бачимо в наш час, а також на листівці 1970 року з фото І. Кропивницького (іл.4).
Зображення пам’ятки великому українському поетові і мислителю в Чернігові знаходимо на листівці з фото М. Тищенка 2006 року (іл.5). Пам’ятник розташований в історичній частині міста – на Валу в Центральному парку культури й відпочинку імені М. Коцюбинського. Автором версії монументу є художник В. Чепелик. Відомо, що був перший варіант який мав вигляд бетонної статуї немолодого поета заввишки 2,5 м., встановлений 1950 року на в’їзді до Чернігова з Седнева. У зв’язку з 150-річчям від народження Т. Шевченка 1964 року пам’ятник перенесли у Центральний парк культури і відпочинку. Згодом, у вересні 1992 року на тому ж самому місці відкрили новий пам’ятник Кобзареві, де він був зображений в молодому віці [8]. Скульптурну композицію встановили на прямокутний постамент з сірого граніту. На його лицевому боці знаходиться чорна табличка з автографом Т. Шевченка. Складається враження, ніби Тарас Григорович, зосереджений на своїх думках, сів відпочити на паркову лавку. Під лівою рукою він тримає папку з малюнками. Таке відчуття, що він чекає співрозмовника.
Звертаємо вашу увагу на наступний сюжет електронної виставки, створений на основі листівки 1969 року із зображенням пам’ятника Т. Шевченку в Коломиї (іл.6). Монумент був встановлений в Шепарівцях на Коломийщині у 1951 році за ініціативи голови колгоспу І. Мотрука. Розташований він у центрі села, біля повороту на Івано-Франківськ та має вигляд скульптури письменника, розміщеної на високому постаменті. Автори роботи, скульптори Є. Дзиндра, С. Рихва та архітектор І. Бондарук, надали постаті урочистості та виразності [9]. Пам’ятник Т. Шевченку в Шепарівцях вважається одним з найкращих монументів, присвячених Великому Кобзареві на Прикарпатті.
Рухаючись експозицією далі, бачимо на листівці 1980 року зображення пам’ятника Т. Шевченку в Полтаві, створеного за проєктом вже згадуваного нами скульптора І. Кавалерідзе (іл.7). Монумент, що розміщувався у Шевченківському парку, навпроти Полтавського краєзнавчого музею, відкритий 12 березня 1926 року. Виглядав він як чотиригранна скеляста піраміда із залізобетону, у стилі конструктивізму, на якій розміщена фігура замисленого поета висотою – 1,8 м. На постаменті висотою – 3,2 м. знаходився напис з “Заповіту”: “І вражою кров’ю волю окропіте”. Через пошкодження монументу під час Другої світової війни, представники влади пропонували його демонтувати та створити інший. Але саме цей твір для І. Кавалерідзе мав особливе значення. За його ж словами, “одкровеннями” в скульптурі для нього були три роботи, і одна з них – пам’ятник Кобзарю в Полтаві [10]. Роботу І. Кавалерідзе відстояли і зберегли. Було проведене реставрування за ініціативи тодішнього головного архітектора Полтави Л. Вайнгорта.
Митець І. Кавалерідзе створив ще один пам’ятник Т. Шевченку в Сумах, який багато в чому повторював той, що споруджений у Полтаві. Монумент, що також виконаний у стилі конструктивізму, встановили у 1926 році на центральній вулиці. Його зображення збереглося на давній поштівці 1939 року зі світлиною авторства Б. Левіта (іл.8). Нажаль, пам’ятник був знесений через пошкодження. За іншою версією, причиною стало неприйняття стилю кубізму в радянські часи. Згодом, у 2021 році, сумський скульптор О. Прокопчук створив проєкт реконструкції пам’ятника Т. Шевченку роботи І. Кавалерідзе [11]. На місці демонтованого монумента в 1957 році був встановлений новий, створений скульптором Я. Красножоном та архітектором М. Маxонько. Нинішній пам’ятник Кобзарю представляє собою бронзову фігуру, встановлену на чотириметровому, виготовленому з граніту, постаменті. Поет із зосередженим поглядом зображений у повний зріст, в накинутому на плечі пальто. Саме таким ми бачимо його на листівці за світлиною М. Плаксіна 1983 року (іл.9).
Розглядаючи зображення пам’ятників Т. Шевченку на видових листівках, звертаємо увагу на комплект карток під назвою “Рівне. На межі тисячоліть” автора та видавця О. Харвата. Збірка містить листівки, на яких одна й та сама місцевість зображена в різні часи. Вони сприймаються не просто як гарні сюжети, а як справжні візуальні дослідження того, як змінювалися архітектура, пам’ятки. Розглянемо дві листівки з означеного комплекта. На першій поєднано графічне зображення «Палацика» князів Любомирських на Гірці (ХІХ ст.) із сучасною світлиною 2007 року пам’ятника Т. Шевченку (іл.10). В радянські часи на території колишнього фільварку “Гірка”, що належав князеві Любомирському, створили міський парк культури та відпочинку, який у 1940 році назвали іменем Т. Шевченка. Вже 1941 року там було встановлено перший пам’ятник Великому Кобзареві у Рівному. Автор – невідомий. При реконструкції пам’ятника у 1947 році його вирішили перенести на центральну площу парку. На постаменті викарбували слова: “І мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій…”. За проєктом скульптора М. Шульмана та архітектора В. Герасименка у 1963 році була проведена реконструкція пам’ятника. Поруч з ним встановили гранітну стелу з барельєфним зображенням Кобзаря з кобзою і розмістили напис: “І на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на Землі”.
На другій листівці автора О. Харвата бачимо зображення площі з пам’ятником В. Леніну (з картини художника Р. Звягінцева, 1983 року) та майдана Незалежності з пам’ятником Т. Шевченку 2007 року (іл.11). У центрі м. Рівне, де зараз стоїть пам’ятник Т. Шевченку, раніше стояв пам’ятник В. Леніну, який демонтували в серпні 1991 року. Пройшло 8 років до встановлення пам’ятника Кобзарю. Лише 9 березня 1993 року вийшло розпорядження голови міської ради про його проєктування і будівництво, яке доручили рівненським скульпторам П. Подольцю та В. Стасюку під керівництвом Е. Миська, який рекомендував встановити пам’ятник на майдані Незалежності. Відкриття відбулося 22 травня 1999 року. Скульптуру вилили з бронзи, а постамент виготовили з монолітного граніту темно-червоного відтінку з Дніпропетровського Токівського кар’єру [12]. На зображенні видно, що письменник знаходиться в русі, вольовий та рішучий. Скульптор П. Подолець наголошував на тому, що автори прагнули створити такого Кобзаря, який був би ближчим до людей, втілював всю духовність і мужність народу.
Прямуючи стежками нашої електронної екскурсії, зустрічаємо зображення скульптурних об`єктів, присвячених І. Франку – видатному письменнику, поету, вченому і громадському діячу. Варто звернути увагу на львівський монумент (пам'ятка монументального мистецтва національного значення), який зображено на листівці 1977 року за світлиною Р. Якименка (іл. 12), а також на листівках за авторством Б. Мінделя, Г. Угриновича та інших. Монумент встановлений навпроти головної будівлі університету, названого з 1939 року на честь І. Франка. Для створення пам’ятника був оголошений конкурс між двома командами: київською та львівською. В результаті обрали львівську на чолі з І. Северою, який запропонував найкращий проєкт. Ідея полягала в тому, щоб фігура письменника стояла обличчям до парку і спиною до університету з тим розрахунком, що після обіду сонце освітлювало б його обличчя. Тоді постать І. Франка виглядала б так, наче він несе людям знання, що асоціюється з університетом за його плечима. Задум не сподобався ректору університету М. Максимовичу, який був проти того, щоб монумент ставили спиною до університету. Відповідно І. Севера відмовився далі працювати над монументом. Роботу продовжив колектив, до якого увійшли відомі львівські скульптори: В. Борисенко, Е. Мисько, Д. Крвавич, В. Одрехівський, Я. Чайка; архітектор А. Шуляр. Вони розвернули пам’ятник спиною до парку. Обираючи матеріал для монументу між рожевим гранітом та бронзою, вирішили зупинитись на першому варіанті. Висота пам`ятника разом з постаментом становила 12,5 м. Лицевий бік мав гладкий і відполірований вигляд, а зворотній – ламаної кам’яної брили. З боків пам’ятник прикрасили масивними стелами з горельєфами, що зображали борців-каменярів. Автори виразно виділили в скульптурі обличчя, що світиться спокійною рішучістю, впевненістю та вірою в свою справу, в свій народ. Пам’ятник І. Франку у Львові було урочисто відкрито 30 жовтня 1967 року. Він став, певною мірою, компромісом між обмеженою волею митців та ідейною пильністю влади. Робота була важливим набутком українського мистецтва того часу. На думку одного зі скульпторів, Д. Крвавича, якби вони не встигли зробити пам’ятник саме у 1964 році, …, ще довго Львів чекав би своєї черги на право встановлення не імпортованих, а власних пам’ятників [13].
Якщо говорити про І. Франка, про ту шану, яку намагався проявити до видатної постаті український народ, необхідно приділити увагу зображенню пам’ятника, встановленому на могилі письменника у Львові. Бачимо його на листівці, виданій 1977 року за світлиною В. Моруженка (іл.13). Пам’ятник встановлений 28 травня 1933 року. Від самого початку управитель Львова К. Грабовський не дав дозволу на виділення окремого місця для поховання І. Франка, тому він був захоронений у родинному склепі поляків Мотилевських-Мотичинських. Перепоховання відбулося 1921 року. Упродовж наступних п’яти років Франкова могила залишалася непомітною, її можна було розпізнати лише за написом: “Тут поховано великого українського поета Івана Франка” [14]. У журналі “Світ” 1925 року вийшла стаття автора І. Квасниці, який розмірковував про важливість встановлення монумента на могилі, а вже у 1926 році львів’яни замовили надгробний пам’ятник наддніпрянському майстру С. Литвиненку. Лише у 1933-му році на Личаківському некрополі з’явився монумент І. Франку. Оскільки образ каменярів став символом його творчості, відповідно, ця ідея й лягла в основу роботи над пам’ятником – невтомно працювати на благо свого народу, про що говорять слова І. Франка: “І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу народ, який хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне” [15]. Пам’ятник на могилі І. Франка – пам’ять про величезний талант, титанічну працездатність і бажання змінити світ на краще.
Тема національно-визвольної боротьби українського народу була основною й у творчості великої української поетеси, драматурга Л. Українки. Перша скульптура на її честь створена 1952 року, там, де вона померла – в Сурамі (Грузія). Пам’яток поетесі зведено дуже багато в різних кутках світу: в Канаді, в США, в Грузії, в містах та селах України. Один з монументів Л. Українці, зведений на теренах України, був встановлений 1964 року в Луцьку біля Хрестовоздвиженської церкви. Його зображення бачимо на видовій листівці 1975 року авторства фотографа І. Кропивницького (іл.14). Згодом, у 1966 році, пам’ятник був перенесений до міського парку культури й відпочинку, який назвали ім’ям Л. Українки. Над скульптурою працював в майстерні Київського державного художнього інституту 1947 року Л. Муравін. Існує версія про те, що до створення пам’ятника міг бути залучений студент Київського державного художнього інституту В. Бородай. Саме тут, виконуючи завдання Л. Муравіна, він працював над образом Л. Українки. Пізніше, 1950 року він створив і власну скульптуру, котру можна побачити сьогодні в Маріїнському парку м. Києва [16]. Існує думка про те, що пам’ятник Л. Українці в Луцькому парку містить певну суперечність. Справа в тому, що скульптура представляє поетесу в молоді роки. Але на пам’ятнику є напис (цитата з “Лісової пісні”), який має відношення до останнього періоду життя поетеси: “Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає”. З іншого боку, цей факт можна розглядати не як суперечність, а як задум: вічно жива, повна сил і натхнення молода поетеса, яка саме такою і залишиться в нашій пам’яті.
Ще одна пам’ятка Л. Українці в Луцьку розташована у центрі міста, перед будівлею Волинського академічного музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка на Театральному майдані, споруджена до 100-річчя з дня народження поетеси. Авторами були скульптори: М. Обезюк, А. Німенко та архітектори: В. Жигулін, С. Кілессо. Світлина Є. Александровича подає зображення монумента на листівці 1978 року (іл.15). Відкриття пам’ятника відбулося 19 серпня 1977 року. Скульптурна постать Л. Українки розташована низько на невисокому стилобаті з чорного граніту. Складається враження, що автори намагалися наблизити величну постать поетеси до людей для того, щоб для них була більш зрозумілою і відчутною глибина її внутрішнього світу. На постаменті розміщений простий напис: “Леся Українка”.
Одне із зображень пам’ятників Л. Українці, представлених на виставці видових листівок з фондів відділу образотворчих мистецтв, зустрічаємо на фото Р. Якименка (іл.16). Монумент, зведений у вересні 1973 року в Києві на площі Л. Українки, має вигляд бронзової скульптури заввишки 5 м., що розміщена на постаменті з чорного лабрадориту. Створили пам’ятник Г. Кальченко та А. Ігнащенко [17]. Вважається, що представлена робота є вдалим відображенням Л. Українки, її ніжності та жіночності, й водночас, – сильної вольової особистості, яка не кориться обставинам долі. Пам’ятник оточують дерева, що були спеціально привезені з батьківщини поетеси. На нижній частині постамента розміщені слова Л. Українки:
“Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень
І стримуваний пломінь засіяє
Вночі запалений, горітиме удень”.
В Чернівцях, перед обласним музично-драматичним театром, 2 серпня 1980 року був встановлений бронзовий пам’ятник ще одній українській письменниці, громадській діячці О. Кобилянській. Він став третім, присвяченим їй, монументом на Театральній площі. Першу скульптуру письменниці створив 1952 року чернівецький художник І. Клігер. Спочатку пам’ятник встановили на Театральній площі та з часом перенесли у Центральний парк культури та відпочинку імені Т. Шевченка. З нагоди 100-річчя від дня народження письменниці, на місці старого монумента з’явився твір Л. Біганича – півфігурна скульптура письменниці, зображення якої можна побачити на видовій листівці 1968 року за фотографією Г. Угриновича. (іл.17). Згодом його теж перенесли, вже на територію літературно-меморіального музею-садиби О. Кобилянської у с. Димка Глибочинського р-ну, де письменниця деякий час жила й творила. Від 1980 року на тому ж місці в Чернівцях стоїть вже третій пам’ятник О. Кобилянській, зображення якого ми бачимо на наступній видовій листівці з фото Р. Якименка 1982 року (іл.18). Спершу планувалось створити пам’ятник з граніту, але зупинились на бронзі. Автори вирішили, що запропонований матеріал дасть можливість краще й точніше передати характер письменниці. Над пам’ятником працювали з 1976 року по 1980 рік у Чернівцях в майстерні А. Скиби. Позувала для пам’ятника режисерка Чернівецької обласної держтелерадіокомпанії Т. Шатілова [18]. Дехто вважає, що остання версія скульптури не зовсім відповідає параметрам письменниці, яка, насправді, була меншою та ніжнішою.
Наступним експонатом електронної виставки є зображення листівки, присвяченої М. Коцюбинському. Могила українського письменника, що є пам’яткою історії національного значення, знаходиться недалеко від центру міста Чернігів, серед мальовничої місцевості, на Болдиній горі, яка була його улюбленим місцем для прогулянок. Спочатку вона виглядала дуже скромно – простий дерев’яний хрест серед густих чагарників. Лише 17 вересня 1930 року, в день 66-річчя з дня народження письменника, на могилі був встановлений монумент зі світло-сірого граніту, котрий був виконаний майстрами з Волині і мав вигляд піраміди, складеної з чотирьох окремих блоків. На лицевому боці монумента викарбувані слова: “Михайло Коцюбинський. 1864–1913. Від трудящих Чернігова. 1930 року”. Авторами монумента виступили художник В. Кричевський та архітектор П. Костирко. Зображення пам`ятника ми зустрічаємо на листівці зі світлиною Б. Левіта 1939 року (іл.19). На честь 90-ліття М. Коцюбинського 1954 року було прийняте рішення про заміну пам’ятника. Одним з авторів нового монументу виступив онук письменника Ф. Коцюбинський, а також скульптор С. Андрейченко та архітектор Я. Ковбаса [19]. Встановлений 1955 року, твір мав вигляд бронзового бюста, розташованого на прямокутному постаменті, який спирається на стилобат, прикрашений рослинним орнаментом. Внизу розмістили плиту з написом російською мовою від М. Горького з приводу смерті М. Коцюбинського: “Велику людину втратила Україна, довго і добре вона пам’ятатиме його добру працю. М. Горький”. Сюжет саме з таким текстом знаходимо на наступній видовій листівці автора М. Тищенка 2006 року (іл.20). Пізніше, у 2023 році, плиту на стилобаті було замінено іншою, зі словами, автором яких був П. Мирний: “Поліг великий майстер рідного слова, та його праця буде сіяти провідною зорею над шляхом інших…”. З могили письменника 18 грудня 2017 року був викрадений бюст, але 4 січня 2018 року був знайдений і вже 21 серпня 2018 року пам’ятник було відновлено.
Одним з таких людей, які по справжньому відстоювали право на існування української нації, був письменник, лінгвіст, етнограф І. Нечуй-Левицький. Він вважав, що людина без національності, як дерево без коріння, зачучверіє і всохне. У с. Стеблів Черкаської обл. біля літературно-меморіального музею І. Нечуя-Левицького у 1968 році з нагоди 130-річчя з дня народження письменника був встановлений пам’ятник з бронзи та граніту. Працювали над ним скульптор Г. Кальченко та архітектор А. Ігнащенко [20]. Зображення твору споглядаємо на світлині 1972 року фотографа Б. Мінделя (іл.21). Автори створили постать замисленого письменника, який, ніби сперся на велику книгу з написом: “Іван Семенович Нечуй-Левицький. 1838-1918”. Разом з Т. Шевченком, І. Котляревським І. Нечуй-Левицький зробив вагомий внесок в розвиток української мови, культури. Як писав про нього І. Франко: “Іван Левицький – се великий артист зору, се колосальне всеобіймаюче око України”.
Серед видових листівок, представлених на електронній виставці, є зображення пам’ятників засновникам професійного українського театру, які спеціалізувались саме на україномовному репертуарі. Одним з них був М. Кропивницький. Українському драматургу та театральному діячеві в м. Кропивницькому 1968 року на Театральній площі був встановлений пам’ятник, зображення якого бачимо на світлині 1976 року (іл.22). Погруддя класика знаходиться біля обласного академічного театру, ним же й заснованого. Автор пам’ятника – Е. Кунцевич [21]. Монумент представлений у вигляді гранітної вертикальної стели, нижня частина якої відполірована, а верхня, що необроблена, – прикрашена об’ємним гранітним портретом М. Кропивницького. В нижній частині пам’ятника знаходиться лаконічна червона кам’яна табличка з написом: “Марко Лукич Кропивницький. 1840 – 1910”.
Одним із основоположників українського професійного театру був І. Карпенко-Карий. Могила драматурга, актора, режисера і театрального діяча знаходиться на кладовищі с. Корлюгівка Кропивницького р-ну Кіровоградської обл. Неподалік розташована садиба родини Тобілевичів “Хутір Надія”. У вересні 1995 року, з нагоди 150-річчя від дня народження видатного діяча, у будинку Тобілевичів відкрили літературно-меморіальний музей [22]. “Хутір Надія” став творчим осередком та тимчасовим місцем проживання для таких театральних діячів: М. Заньковецька, М. Кропивницький. Саме там І. Тобілевич писав свої найкращі твори. На видовій листівці 1974 року авторства Є. Федорова бачимо встановлений 1958 року надгробок з барельєфним портретом І. Карпенка-Карого, який визнано пам’яткою історії України національного значення (іл.23) .
Завершуємо екскурс електронною виставкою сюжетом із зображенням пам’ятника У. Самчуку в м. Рівне (іл.24). Вже сама назва листівки містить в собі важливу інформацію з біографії письменника. Уродженець Рівненської обл., У. Самчук завершив свій життєвий шлях у Торонто, в Канаді. Він є автором трилогії “Волинь” – епопеї про життя Західної України в 1920-1930-х роках. Визначний український письменник, журналіст, громадський діяч відомий, передусім, тому, що першим висвітлив трагедію Голодомору в Україні в романі “Марія”. Пам’ятник, відкритий 20 лютого 2005 року на Театральній площі до 100-річчя з дня народження У. Самчука, встановлений на місці пам’ятного знака українським патріотам, знищеним німецько-фашистськими та більшовицькими окупантами у 1944-1945 роках [23]. Скульптура зведена на прямокутному постаменті, де викарбуване ім’я та прізвище українського письменника. Автори пам’ятника скульптор В. Шолудько та архітектор В. Ковальчук наголошували на тому, що образ У. Самчука, який сидить на лавочці із книгою в руках, має символізувати діалог письменника з сучасниками.
У загальному підсумку хотілося б наголосити на тому, що кожен, хто відстоює українську ідентичність, береже рідну мову й традиції свого народу, є неординарною Особистістю та гідний пам`яті й шани майбутніх поколінь. Своїми досягненнями видатні поети, письменники, театрали, громадські діячі акцентували увагу на ціннісних життєвих орієнтирах, які змінювали свідомість українців, зміцнювали відчуття власної гідності, національної ідентичності і вели до визнання самодостатності української культури за межами самої України. Зведення пам`ятників та монументів є продовженням творчого голосу, який не змовкає з плином часу й водночас слугує живим імпульсом незгасної народної пам`яті, свідченням щирої любові та поваги до тих, хто є достойними вартовими нашої історії та культури. Видові листівки зі світлинами митців-фотографів є цінними візуальними джерелами, кожне з яких є своєрідним за певними стильовими ознаками, особливостями відповідних історичних періодів. Вони не лише документують факт створення скульптурних пам`яток діячам культури та дозволяють відстежувати історію їх побутування, а й є вагомим свідченям епохи, що розкриває особливості сприйняття та пошанування видатних українців. Вони є важливим меседжем з минулого, цінність якого з часом лише зростає.
Список джерел:
Виставку за матеріалами дослідження видових листівок з фондів відділу образотворчих мистецтв підготувала м.н.с. Ольга Марчук
Всі права захищено ©
2013 - 2026 Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського
Працює на Drupal | За підтримки OS Templates
Оплата послуг та благодійні внески
Ми в соціальних мережах