«ДЕВІЗ: Життя – за Україну.

ВИСЛІВ-ДОРОГОВКАЗ: Не піклуйся тим, що про тебе думають – піклуйся тим, хто ти є насправді.

…Якщо ми приймемо сковородинську філософію (його етику і його мораль), Україна за кілька десятиліть дожене цивілізований Захід».

(Микола Руденко. 2002 р.)

Виставка презентована з нагоди 100-літнього ювілею Миколи Даниловича Руденка – Героя України, відомого радянського українського письменника, поета, прозаїка, драматурга, філософа, космолога, економіста, автора понад 40 виданих книг, учасника Другої світової війни, колишнього дисидента, багаторічного політичного в’язня радянських тюрем і концтаборів, борця за права людини, громадського діяча, одного з найвидатніших мислителів, який зробив значний внесок у цілісне вчення про людину, природу і космос.

Микола Данилович прийшов у світ 19 грудня 1920 року у селі Юр’ївка Луганського повіту щойно створеної Донецької губернії у той час, коли на теренах колишньої Російської імперії вирувала громадянська війна, коли партизанські загони під проводом Нестора Махна та інших повстанських отаманів протистояли встановленню на цих землях диктатури комуністичної партії.

Батьками Миколи стали майже шістдесятирічний чинбар – Данило Руденко, етнічний українець з Орловської губернії та сорокатрирічна Докія Собеська, яка малою зростала у козацькому краю поблизу Хортиці.

Рідне село М. Д. Руденка лежало у заплаві невеликої мальовничої річки Білої. Батьківська хата стояла на краю села поблизу кам’яного вітряка на крутому пагорбі, звідки відкривалася очам синя степова далечінь, де бовваніли сарматські мадонни – замшілі кам’яні баби.

У своїх опублікованих спогадах «Найбільше диво – життя», пригадуючи дитинство, Микола Данилович писав: «…десь там, у глибокій криниці часу, зберігається живодайна волога, з якої формується кров людини – її життєва сутність. …якби моє дитинство було іншим – не було б і мене такого… я в дитинстві не був би таким самотнім, не зазнав би стільки кривд від зграї сільських шибеників – у мене були б друзі, свій сопливий колектив. Відтак колектив дорослих. Я навчився б свою долю підкоряти його волі; а через колектив, як це всюди діється в СРСР – залізній волі держави…».

У повоєнний період міста і рудники в Донбасі знелюдніли, в 1921–1922, 1924 та 1925 роках у краї прокотився нищівний голод, який примусив родину Руденків переїхати до села Ковалівки, де вони знайшли ділянку родючої землі, яка допомогла вберегти життя і дітям, і дорослим. Повернення за пару років родини до рідної Миколі Юр’ївки принесло непоправне горе. Батько працюючи нічним сторожем на шахті «Першине» загинув під час пожежі, коли Миколі ледве виповнилося шість років. Пізніше шахтарська пайка окрайця хлібини за загиблим батьком вбереже родину під час голоду 1932–1933 років.

Крім Миколи у матері було ще двоє синів від першого шлюбу з майстром-каретником Сергієм Кузьміним – Іван (старший від Миколи на двадцять років) та Григорій (старший на дванадцять років), менша за Миколу на п’ять років дочка Таїса, і ще одна, старша за Миколу років на шість дівчинка – Тетянка Медведєва, яку напівмертвою запухшою від голоду на початку 1920-х років мати, мандруючи селами у пошуках хліба, знайшла поблизу покинутої хати у бур’яні і опікувалася нею як рідною донькою. По батькові мав Микола ще одного рідного брата – Петра, який працював інженером та був репресований за шкідництво.

Змалку Микола Руденко був поетично обдарований, його вірші друкувалися в піонерських та юнацький газетах. Навчаючись у восьмому класі переміг у конкурсі на кращий літературний твір, організований Наркомосом України, під час якого познайомився з поетом Леонідом Соломоновичем Первомайським.

Після успішного закінчення десятирічки, розташованої поблизу шахти «Сутоган», де в 17-річному віці Миколу Руденка прийняли кандидатом до лав комуністичної партії, в 1939 році вступив на філологічний факультет Київського державного університету. Восени того ж року, приховавши свою сліпоту на одне око (отримав травму у дитячому віці), був мобілізований до армії, де вступив до лав комуністичної партії.

Служив у Москві в урядовій дивізії ім. Дзержинського привілейованих військ НКВС, що охороняла Кремль і дачу Сталіна. В цей час в «Київському альманасі» вийшла добірка його віршів.

Коли почалася війна з Німеччиною, наполіг на відправці його на фронт. Спочатку був відправлений на курси політпрацівників до Нового Петергофу під Ленінградом. Двадцятилітнім хлопцем під час наступу німців на Ленінград був призначений замполітом роти Першої гвардійської дивізії. В перший же місяць був важко поранений розривною кулею у поперек. Після тривалого лікування в шпиталі блокадного Ленінграду був визнаний інвалідом ІІ групи. Відмовившись від демобілізації через інвалідність, лишився у строю політруком фронтового шпиталю, разом з яким дійшов аж до Пруссії. Потім майже рік перебував на лікуванні у шпиталях, коли відкрилися старі рани. Демобілізований у 1946 році у званні капітана.

Повернувся до Києва в 1946 році. З 1947 року працював редактором поезії у видавництві «Радянський письменник». У  тому ж році під редакцією Леоніда Первомайського вийшла перша збірка його поезій українською мовою «З походу», яка привернула увагу читача свіжістю образів і барв. Того ж року його призначають головним редактором журналу «Дніпро» (1948–1950).

На хвилі визнання серед колег та успіху серед читацького загалу 1947 року був прийнятий у члени Спілки письменників України, де його обрали заступником секретаря, а через рік секретарем парткому Київської організації СПУ (1948–1950). Був обраний членом районного і Київського міського комітетів партії. В цей період починають виходити одна за одною його поетичні твори, які здебільшого оспівували велич партії та її поступ до світлого комуністичного майбутнього: «Незбориме плем’я» (1948), «Ленінградці: Лірична хроніка» (Київ, 1948), «Поезії» (Київ, 1949).

У 1949 році, в період гоніння на єврейських письменників, не погодившись з партійною думкою про злочинну діяльність так званих космополітів, Микола Данилович як секретар парткому СПУ відмовився від складання негативних характеристик на Ріву Балясну, Матвія Талалаєвського, Григорія Полянкера та інших, яких все ж таки заарештували, а його звільнили з усіх посад.

Втративши свої посади та регулярний заробіток, він самотужки надолужує брак університетської освіти, багато подорожує Україною та як талановита творча особистість занурюється в спостереження та аналізує життя навколо. Для написання своїх науково-фантастичних романів вивчає наукову літературу, консультується у вчених з різних галузей знань. З-під його пера виходять поетичні та прозові твори, які перекладаються російською мовою та виходять великими накладами в Києві та Москві: «Мужність: поезії» (Київ, 1952), «Світлі глибини» (1952), «Переклик друзів» (1954), «Поезії» (Київ, 1956), «Вітер в обличчя: Роман» (Київ, 1955, 1957, 1958, 1961, 1964, рос. пер. – Москва, 1959, 1961), «Остання шабля: Роман» (Київ, 1959, 1963, 1965, 1967; рос. пер. – Москва, 1960).

В 1962 році п’єсу Миколи Руденка «На дні морському» ставить на своїй сцені Київський академічний театр імені І. Франка. Дія відбувається в передвоєнні, воєнні та повоєнні сталінські роки на Україні. В образі персонажів п’єси можна побачити долю українського народу в часи поневолення, який опинився в складній безвихідній ідеологічно-політичній ситуації. Головну героїню Оксану, роль якої виконувала Наталія Ужвій, наприкінці 1930-х років було репресовано органами НКВС. Її сина Миколу примушували відректися від матері, писати в анкетах, що вона ворог народу. Пізніше під час війни, Микола зустрічає одного з НКВСівців, що арештовували його матір, в партизанському загоні народних месників в ролі командира загону. П’єса викликає збурення серед людей, що на власному досвіді пережили утиски репресивного сталінського режиму. Через два місяці після прем’єри вистави п’єсу забороняють.

«Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, навіть була поема про Сталіна» – напише він пізніше.

Глибоко вражений злочинами Сталіна, про які заговорили у 1956 році на ХХ з’їзді КПРС, зухвалим розгоном демонстрантів радянськими танками в тому ж році на вулицях Будапешту та Праги у 1968 році, Микола Руденко – офіцер-фронтовик, колишній замполіт роти, який бачив істину в кожному слові, що потрапляло на сторінки газет, колишній секретар парткому Спілки письменників УРСР, вірний сталініст, завзятий співець комуністичних ідеалів, письменник, книжки, якого виходили тисячними тиражами на теренах всього Радянського Союзу, наприкінці 1960-х років переосмислює своє ставлення до навколишньої соціалістичної дійсності.

Ще друкуються його оповідання «Біла акація: оповідання та нариси» (1962), «Орлова балка» (1970); збірки віршів та поезій «Всесвіт у тобі: Поезії» (Київ, 1968), «Сто світил: Вірші та поеми» (Київ, 1970), «Оновлення: Лірика» (Київ, 1971); фантастичні романи та повісті «Слідами космічної катастрофи» (1962), «Чарівний бумеранг: Космологічна феєрія» (Київ, 1966; рос. пер. – Москва, 1968), «Народжений блискавкою: Повість-феєрія» (Київ, 1971).

Микола Данилович починає вивчати твори світових філософів та економістів і приходить до висновку, що у світі діє давно відомий космічний закон збереження і перетворення енергії, що абсолютна додана вартість утворюється тільки із землеробства, яке використовує пряму сонячну енергію, а не від експлуатації людської праці. За його прогнозом марксизм приведе СРСР не до прогресу, а до економічної руїни, а зрештою розвалу країни. Він звертається до ЦК КПРС, закликає розпочати реформи якнайшвидше. У відповідь його оголошують божевільним.

Поступово в ньому формується правозахисник, критик бюрократичних методів керування державою. Комуніст і переконаний атеїст, приймає християнські традиції, усвідомлює духовну та матеріальну єдність Всесвіту.

Після розповсюдження самвидавом його есею «Як захистити сонце» влада забороняє друкувати його твори, чим позбавляє його єдиного заробітку. Чотирьох дітей від різних шлюбів Миколі Даниловичу доводиться утримувати за рахунок пенсії інваліда війни. Доводиться втрачати все матеріальне, придбане в роки «літературного процвітання». З втратою матеріального, руйнуються і його родинні зв’язки. Приходить самотність, яку він важко переживає.

В 1969 році, знайомиться, а 18 березня 1971 року бере шлюб з Раїсою Опанасівною Каплун-Онищенко, яка в якості машиністки допомагає йому передруковувати рукописи його нових творів. Петро Григоренко так пише у своїх спогадах про цей період життя Миколи Руденка: «Він зустрів Раю. Вона зрозуміла його, повірила в нього. В своїй хаті вона створила атмосферу постійної теплої опіки, постійного піклування про його здоров’я. А це було конче потрібно. Тільки побачивши його рану я зрозумів, яку велику мужність треба мати, щоб так, як він працювати. І як треба опікуватись за ним, яке тепло, які турботи виявити, щоб хоч трохи злегшити його життя».

1974 року, коли керівництво КПРС проводить чистку своїх лав від інакомислячих під виглядом заміни партквитків, первинний партосередок редакції видавництва «Вітчизна», де Микола Данилович працював інструктором пропаганди, за вказівкою зверху виключає його з лав комуністичної партії. Ще можна було звернутися до ЦК, розкаятися. «Жодна людина не здатна в свої 54 роки так просто, безболісно відрізати себе від минуло й розпочати нове життя» – напише пізніше Микола Данилович у своїх спогадах. Незабаром дізнається про заборону його творів, які вилучають з крамниць та сховищ бібліотек.

Пенсії інваліда війни він був позбавлений ще в той час, коли отримував високі гонорари за вихід великими накладами його творів. Заради допомоги дітям Миколі Даниловичу довелося продати машину і дачу й переселитися до маленької двокімнатної квартири, яку отримала Раїса Опанасівна як співробітниця санаторію «Конча-Заспа». Щоб заробляти на життя та мати час для літературної й правозахисної діяльності, Микола Данилович мусить улаштуватися нічним сторожем на атомному могильнику в Пирогові поблизу Києва. Це дало змогу завершити «Енергію прогресу», що буде надрукована лише через два десятиліття в газеті «Киевские новости» (з 25 березня 1994 року). А у 1974 ж році, за рік до виходу на пенсію по старості, за написання цієї книги Миколу Руденка, після 35 річного партійного стажу, виключають з КПРС «за антимарксистську діяльність».

Останні книги, які йому дозволено було надрукувати за радянської влади – поетичні збірки «Сто світил: Вірші та поеми», «Оновлення: Лірика» та повість-феєрія «Народжений блискавкою», вийшли друком в 1970–1971 роках. Романи «Орлова балка», «Формула Сонця» та інші, які були написані в перші роки їх спільного подружнього життя, переносилися планами видавництв з року в рік і ніяк не виходили. В тоталітарній державі не було й мови про незалежність видавництв та вільну редакторську позицію. Тоді у видавництвах все оформлювалося так, ніби не було жодної вказівки з гори – просто рецензенти й видавці нібито мали деякі критичні зауваження до твоїх творів і поки що не радили їх друкувати. Авторові рекомендували доробити, переглянути концепцію тощо. А тим часом письменник обростав боргами, втрачав літературні заробітки, і, зрештою, опинявся віч-на-віч зі злиднями. Все це повною мірою довелося пережити й Руденкові.

В січні 1972 року, який став роком масових арештів національно свідомої інтелігенції, що почали підносити свій голос на захист української мови й культури, були заарештовані Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл та багато інших.

На початку травня того ж року, колишній політв’язень, близький товариш Миколи Руденка, який мешкав з нареченою на дачі Руденків, письменник-фантаст Олесь Бердник, оголосив голодування на знак протесту на заборону його науково-фантастичного роману «Зоряний корсар», який здобув широку популярність серед читачів, але не сподобався офіційним ідеологам.

Гострий лист О. Бердника, адресований В. Щербицькому, розповсюджений самвидавом, в якому йшлося про русифікацію, колоніальні утиски та особисту провину В. Щербицького перед українським народом, був оприлюднений на весь світ радіостанцією «Свобода». Микола Руденко, який розцінив цей лист актом високої громадської мужності, відкрито підтримав О. Бердника та рішуче відкинув пораду парткому Спілки письменників засудити антирадянський вчинок товариша. Саме тоді розпочалася нещадна розправа і з самим Миколою Руденком. Усі видавництва СРСР отримали вказівку не приймати від нього рукописів і не друкувати його творів.

В 1974 році через московську перекладачку його книги «Чарівний бумеранг» Зою Олександрівну Крахмальнікову, подругу Олени Георгіївни Бонер, рукопис його «Енергії прогресу» потрапляє до рук легендарного академіка, натхненника московського дисидентського руху Андрія Дмитровича Сахарова. Книга, в якій Микола Руденко доводить, що економічна наука має ґрунтуватися на законі збереження і перетворення енергії, отримує високу оцінку фахівця в галузі фізики і кібернетики, українця за походженням, професора В.Ф. Турчини.

А влітку 1975 року через «самвидав» його книга «Економічні монологи» потрапляє до рук московського дисидента – Петра Григоренка. Ось що він писав у своїх спогадах: «Це була книжка – подія. Я був буквально приголомшений (в оригіналі – «оголомшений») і змістом і стилем писання. Основні догми марксизму тріщали і розвалювались під ударами доводів невідомого мені Миколи Руденка, хоча все моє єство, єство людини, яка віддала майже все життя служінню тому вченню, протестувала проти авторської логіки. Зажадалося зазнайомитись з автором особисто… До мене прийшла людина, від якої так линуло тепло. До сьогодні у мене в очах присадиста кремезна постать, широке, типічно українське селянське обличчя і добра соромлива усмішка, з якою він простягнув мені руку і сказав – Микола Руденко». З першою двохгодинною зустріччю народилася їх взаємна дружба та глибока пошана один до одного.

1975 року Микола Руденко стає членом радянської групи «Міжнародної амністії». 18 квітня 1975 року за участь у цій групі його заарештовують в Москві та інкримінують ст. 187¹ Карного кодексу СРСР «Наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний і суспільний лад». Врятувало наближення 30-ліття перемоги над Німеччиною і його як учасника та інваліда війни відпускають.

1 серпня 1975 року США, Канада та 33 держави Європи (крім Албанії) підписали в столиці Фінляндії Гельсінкі Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ), яким остаточно закріплювалися кордони, які склалися в Європі внаслідок Другої світової війни та за яким керівництво СРСР зобов’язувалося дотримуватися гуманітарної частини акта, зокрема, захисту прав людини шляхом побудови демократичного правопорядку в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року. Прикінцевим актом НБСЄ передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін і не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни.

Таким чином, перед правозахисниками відкривався шлях легально та цілком законно боротися з порушеннями прав людини в тоталітарному комуністичному режимі СРСР, опираючись на внутрішнє і міжнародне право.

Після розгрому владою московської групи «Міжнародної амністії», її члени – правозахисники з кола академіка Андрія Сахарова,12 травня 1976 року за ініціативою Юрія Орлова, професора, члена-кореспондента Вірменської Академії наук, астронома, створюють Московську громадську групу сприяння виконанню гельсінських угод. Членами групи стають – Олександр Гінзбург, Анатолій Щаранський, Петро Григоренко, Олена Бонер (дружина Андрія Сахарова), Людмила Алєксєєва, Мальва Ланда та інші правозахисники. Своєю діяльністю вони примушували державу дотримуватися законів та підписаних нею міжнародних правових актів, визнання прав людини на свободу слова, друку, демонстрацій, асоціацій та ін. (Проіснувала Московська група до 1982 року, через арешти та вислання за кордон її членів, вона само розпустилася).

Микола Руденко активно спілкується з членами московської групи. Під час відвідин у вересні 1976 року генералом Петром Григоренком та його дружиною Зінаїдою Михайлівною родини Руденків в Кончі-Заспі вони обговорюють створенням подібної групи в Україні. В жовтні генерал знайомить його з відомою громадською діячкою, колишньою бранкою сталінських політичних таборів – Оксаною Яківною Мешко (м. Київ), яка підтримує ідею створення української групи.

Наприкінці 1976 року Микола Данилович Руденко стає засновником і першим головою Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод – організації, діяльність якої відіграла історичну роль в розхитуванні радянського режиму та викритті на міжнародному рівні колоніального характеру СРСР. Він розумів, що ризикує волею та власним життям, тому дружина Раїса Опанасівна стає неофіційним фактичним секретарем Групи. Вона друкує та розмножує, складені чоловіком, проекти перших документів Групи – «Декларацію про створення Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод та списки політв’язнів», «Меморандуму № 1», в якому політика СРСР щодо України визначалася як геноцид, піклується про надійне переховування документів на випадок трусів.

Разом з письменником-фантастом Олесем Бердником, з яким Руденко довгі роки товаришував і який з родиною деякий час проживав у нього в будинку, Микола Данилович запрошує стати членами групи звільненого після 15-річного ув’язнення юриста Левка Лук’яненка (м. Чернігів) та біолога Ніну Строкату (м. Таруса Калузької обл.), дружину політв’язня Святослава Караванського, що й сама щойно відсиділа чотири роки за свої ідеологічні переконання.

9 листопада 1976 року в Москві перед зарубіжними журналістами Микола Руденко офіційно оголошує про створення Української Гельсінської групи (УГГ). До групи приєднуються юрист Іван Кандиба (м. Пустомити Львівської обл.), інженер Мирослав Маринович (м. Львів), історик Микола Матусевич (м. Київ). Учитель з Донеччини Олекса Тихий став десятим членом УГГ. Вперше за десятиліття тотальних репресій українська інтелігенція зорганізувалася і заговорила на увесь світ про безправ’я власного народу. Метою УГГ, задекларованою в її перших установчих документах, було визнання України світовим співтовариством; ознайомлення громадськості із Загальною декларацією прав людини ООН; сприяння розширенню контактів між народами, вільному обмінові інформацією та акредитації в Україні представників зарубіжної преси. Група збирала письмові скарги про факти порушення комуністичним режимом прав українських громадян в СРСР та за її межами, доводила ці факти до світової громадськості, передаючи цю інформацію до зарубіжних ЗМІ та звертаючись за гуманітарно-правовою допомогою до урядів та парламентарів держав-учасниць гельсінської угоди.

В цей же період активного протистояння офіційній тоталітарній ідеології Микола Руденко пише свої поеми «Хрест: Поема» (1976), «Я вільний: Поема. Історія хвороби: Щоденник, кандидата в шизофреніки» (Балтимор-Торонто, 1977), як пізніше публікує на Заході.

За поданням Генерального прокурору СРСР Руденка і голови КДБ Андропова, які звернулися до Політбюро ЦК КПРС за дозволом на арешт голів Литовської (Венцлова), Української (Миколи Руденка) та членів Московської (Гінзбурга та Орлова) Гельсінських груп, – 5 лютого 1977 року Микола Руденко був заарештований і в липні цього ж року засуджений за ч. 1 ст. 62 КК УРСР («антирадянська агітація та пропаганда на державний і суспільний лад») на 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання.

Після арешту та суду над Миколою Руденком та Олексою Тихим Група впродовж січня – квітня 1977 року підготувала та поширила десять Меморандумів про переслідування громадян за інакомислення, направила їх урядам демократичних країн. Правозахисний рух швидко поширювався республіками СРСР, гельсінські групи створюються в Литві (25 листопада 1976), Грузії (14 січня 1977), Вірменії (1 квітня 1977). В Конгресі США створюється спеціальна комісія по захисту демократичних свобод. В 1976 році в Польщі почав діяти Комітет захисту робітників, в 1977 році у Чехословаччині – група «Хартія-77».

Правозахисний рух в Україні об’єднав видатних особистостей – Петра Григоренка, Миколу Руденка, Левка Лук’яненка, Івана Світличного, Михайла Гориня, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, Вячеслава Чорновола, Оксану Мешко, Ніну Строката-Караванська, Валерія Марченка, Василя Стуса, Мустафу Джемілйова, Зіновія Красівського, Василя Овсієнка, Василя Романюка – Патріарха Володимира та інших. В Української групи сприяння виконанню Гельсінських угодза весь час її існування була 41 особа, зокрема Горбаль Микола Андрійович (з 21 січня 1980), Зісельс Йосиф Самуїлович (з жовтня 1979), Калиниченко Віталій Васильович (з жовтня 1977 ), Караванський Святослав Йосипович (з лютого 1979), Лесів Ярослав Васильович (з жовтня 1979), Литвин Юрій Тимонович (з червня 1979), Маринкович Володимир Дмитрович (з жовтня 1978), Плющ Леонід Іванович ( з 1977), Попович Оксана Зенонівна (з лютого 1979), Ребрик Богдан Васильович (з лютого 1979), Розумний Петро Павлович (з жовтня 1979), Рубан Петро Васильович (з 1985), Світлична Надія Олексіївна (з жовтня 1978), Сеник Ірина Михайлівна (з лютого 1979), Січко Василь Петрович (з 28 лютого 1978), Січко Петро Васильович (з 30 квітня 1978), Сокульський Іван Григорович (з жовтня 1979), Стрільців Василь Степанович (з жовтня 1977), Шабатура Стефанія Михайлівна (з лютого 1979 року), Шумук Данило Лаврентійович (з лютого 1979), Шухевич-Березинський Юрій Романович (з лютого 1979), Ніклус Март-Олав (закордонний член Групи з 1982), Пяткус Вікторас (закордонний член Групи з 1982), Руденко Раїса Опанасівна (секретар УГГ з моменту заснування Групи) та інші. 39 з них були ув’язнені в тюрмах, таборах, піддавалися примусовому лікуванню в психіатричних лікарнях. Четверо – Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус – загинули в неволі. (Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод: в 4 т. Т. 1.: Особистості / ГО «Харківська правозахисна група»; упорядкування: Є.Ю. Захаров, В.В. Овсієнко; всупна стаття В.В. Овсієнка. – Харків, 2016. – 208 с. С. 47.)

УГГ не саморозпустилася (як Московська), а діяла до самого кінця – доки не розпався Радянський Союз. У часи перебудови Група так розрослась, що перетворилася на Українську Гельсінську Спілку, з якої пізніше народилася Українська Республіканська партія.

В 1977–1981 роках Микола Руденко відбуває покарання в таборах Мордовії (ЖХ-385/19, с. Лісне; ЖК 389/3, с. Барашево), з вересня 1981 – в таборах Уралу (ВС-389/36, с. Кучино).

Дружина Раїса не припиняє брати участь в роботі УГГ, пише сотні листів підтримки до таборів, звертається до офіційних установ СРСР та зарубіжжя про звільнення важкохворого чоловіка. 19 грудня 1980 року Микола Руденко в Мордовському таборі № 385/3-5 проголосив безтермінове голодування, протестуючу проти знущань над ним і проти браку медичної опіки. Тиждень потому, 25 грудня, дружина Руденка, Раїса, звернулася до Л.І. Брежнєва з відкритим листом, опублікувавши його в газеті «Свобода» 4 лютого 1981 року.

15 січня 1981 року організація «Міжнародна амністія» звернулася до світового суспільства за допомогою голодуючому в ув’язненні відомому українському поетові і письменнику, члену «Амнесті Інтернешенал», основоположнику та голові Української Гельсенської групи – Миколі Руденко. Організація «Американці в обороні людських прав в Україні» (Americans for Human Rightsin Ukraine) провела інформаційні акції в справі Руденка, закликаючи всіх людей доброї волі звертатися до президента Рейгана, членів Конгресу США, релігійних і віросповідних центрів, письменницьких об’єднань, ветеранських організацій. До справи долучилася конгресмена Миллисент Фенвик, республіканка з штату Нью-Джерсі, яка підготувала листа до радянського уряду, підписи на якому поставили кількадесят конгресменів США. (Конгресменка М. Фенвик веде акцію в обороні Руденка // Свобода, Нью-Йорк, 12 березня 1981).

Закликаний українцями м. Кергонксону, конгресмен Метью Ф. Мек-Гю, відомий прихильник української боротьби за національні й людські свободи, надіслав листа до Л.І. Брежнєва, в якому писав, що «він сподівається корисного і швидкого втручання Брежнєва в трагічну долю М. Руденка і цим полегшення умов його тюрми». 22 січня, в День Соборності України конгресмен на сесії 97-го Конгресу у Вашингтоні виступив з доповіддю про змагання українців за волю й незалежність проти радянської тиранії. (МекГю виступив в обороні Руденка // Свобода. Нью-Йорк. … 1981).

15 квітня 1981 року за винесення з в’язниці від Руденка кількох його віршів  була заарештована сама Раїса Опанасівна. Її засуджують на 5 років виправно-трудової колонії суворого режиму та на 5 років заслання. Працівники КДБ УРСР сформували 12 томів карної справи, щоби довести її злочинну діяльність в розхитуванні радянського державного устрою. Ще 48 томів становить спільна справа проти Миколи Руденка та Олекси Тихого.

З вересня 1981 року Микола Данилович перебував у таборах Уралу (ВС-389/36, с. Кучино), останні роки заслання подружжя Руденків перебували разом у с. Майма Горно-Алтайської авт. обл. Під час ув’язнення та заслання Миколи Руденка на Заході виходять його твори: «Я війльний: Поема, Історія хвороби: Щоденник кандидата в шизофреніки. (Балтимор–Торонто, 1977), «Хрест: Поема» (1977, в англ. Пер. – «TheCross», 1987), «Економічні монологи (нариси катастрофічної помилки)» (Б/м, 1978), «За гратами» (1980), «На дні морському: Трагедія» (Торонто-Балтимор, 1981).

У жовтні 1987 року під тиском світової громадськості Миколі та Раїсі Руденкам скоротили термін заслання, але повернутися в Україну не дозволили. Натомість дозволили виїхати за кордон. Перші два місяці вони провели в Німеччині. Спочатку у м. Франкфурті-на-Майні в родині Ганни-Галі Горбач. Згодом їх гостинно приймає у себе родина лікаря Володимира М’ялковського та його дружини Марти (м. Мюнхен, Німеччина). Там вони звертаються за політичним притулком до американського посольства. Американський Комітет спасіння допомагає придбати квитки до США.

До Нью-Йорку вони прилетіли 27 січня 1988 року. На летовищі імені Кеннеді їх зустрічали багато журналістів та представників української діаспори. Після двогодинної прес-конференції, вони, нарешті, потрапили в обійми Надії Світличної, яка відвезла їх до своєї домівки в Ірвінгтоні (штат Нью-Йорк).

В 1988 році Микола Руденко був позбавлений радянського громадянства. В 1988–1990 роках працював на радіо «Свобода» і «Голос Америки», очолив Закордонне Представництво Української Гельсінської Спілки, яке боролося за визволення радянських політв’язнів, співпрацює з україномовною газетою «Свобода» (США), друкується, на радіо «Свобода» читає свої вірші, веде розмови на політичні та економічні теми. Дружина Раїса працювала в редактором в Редакції газети «Свобода» (україномовна газета в США), робила огляд новин з СРСР.

Після розпаду СРСР до США з України приїздили відомі діячі науки і культури і всі вони знаходили гостинну зустріч у затишній оселі подружжя Руденків, де часто проходили і засідання членів Закордонного Представництва Української Гельсінської Спілки.

У США подружжя зустрічається з видатними політичними діячами Америки й Канади. У квітні 1989 року подружжям Рональда та Ненсі Рейган вони були запрошені до Білого Дому на прийом на честь інавгурації 41-го президенту США – Джорджа Буша старшого.

На Заході друкуються його романи «Орлова балка» (Болтимор-Торонто, 1982, 1992), «Шлях до хаосу: з приводу економічної реформи М.С. Горбачова» (Детройт, 1988), «Ковчег всесвіту» (Нью-Йорк, 1991),спогади «Найбільше диво – життя» (Київ-Едмонтон-Торонто, 1998).

У вересні 1990 року повертається в Україну, в квітні 1991 року влада його реабілітовує та поновлює в громадянстві. Микола Данилович активно включається в літературне життя. Виходять його романи «Ковчег всесвіту» (вид. 2-ге Київ, 1995), «В череві дракону» (Київ, 2007), «Син Сонця – Фаетон» (Київ, 2009), книга нарисів з фізичної економії «Енергія прогресу» (Київ, 1998), наукові романи «Сила Моносу» (Київ, 1996), «Гносис і сучасність» («Дніпро», 2000, № 3–8), збірки поезій: «Поезії» (Київ, 1991), «Лірика» (Київ, 1997), «Заграва над серцем: із недрукованих поезій» (Київ, 1999), «Вибране: вірші та поеми (1936–2002)» (Київ, 2004).

17 лютого 1999 року в Київському Будинку вчителя під орудою видавництва «Молодь» та Республіканської Християнської партії відбулася презентація книги, за яку у 1975 році Миколу Даниловича виключили з лав КПРС –  «Енергія прогресу», книги яка пояснює закони природи, які сприяють економічному процвітанню держав. Марксова теорія доданої вартості призвела до винищення мільйонів людей у трудових арміях, концтаборах та колгоспах, до виснаження ґрунтів і природних ресурсів. Опираючись на «Економічну таблицю» Франсуа Кене, ідеї українських вчених Сергія Подолинського та Володимира Вернадського, напротивагу Карлу Марксу, Микола Руденко стверджує, що додана вартість, капітал – ця справжня енергія прогресу, створюється винятково сонячною енергією через фотосинтез і нагромаджується в злаках.

Організатори та усі присутні на презентації зійшлися на думці, що це одкровення дано нашій споконвічній хліборобській країні та є знаменною подією в історії не лише української, а й світової суспільної думки.

Микола Данилович Руденко – дійсний член Української Вільної Академії наук (Нью-Йорк), почесний член Французької та Японської секції ПЕН-клубу, член Українського ПЕН-клубу; лауреат премії імені Володимира Винниченка Українського фонду культури, Національної премії України імені Т.Г. Шевченка, премії Російського фізичного товариства.

Нагороджений званням «Героя України», орденами Червоної зірки, Великої Вітчизняної війни І-го ступеня та сімома військовими медалями, орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, відзнакою «Українець року» Філадельфійського науково-освітнього центру.

Всі ці здобутки та нагороди отримані ним завдяки закоріненню в рідну землю, відчуттю єднання з природою і Всесвітом, винятковому таланту, власній гідності, глибокій внутрішній свободі, незламності духу, а також багаторічній підтримці, відданості та допомозі його вірної дружини – Раїси Опанасівни Руденко (http://nbuv.gov.ua/node/4990).

Архівні матеріали М.Д. Руденка були дбайливо збережені дружиною письменника, і у 2019 році передані в дар до Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. По смерті Раїси Опанасівни 1 жовтня 2020 року архів продовжує поповнюватися.

На сьогодні архівний фонд перебуває на стадії науково-технічного опрацювання. Під час первинної систематизації особового фонду «Руденко Микола Данилович (1920–2004) – письменник, філософ, правозахисник» (ф. 438), що надійшов до Бібліотеки в розсипу, було виділено такі основні групи документів: 1) документи біографічного характеру ; 2) документи наукової та творчої діяльності; 3) документи громадськоїдіяльності ; 4) документи про М.Д. Руденка та увіковічення його пам’яті; 5) епістолярна спадщина; 6) фотодокументи; 7) документи Руденко Раїси Опанасівни – журналістки, правозахисниці, дисидентки, дружини М.Д. Руденка ; 8) документи інших осіб; 9) друковані видання ; 10) друковані видання з дарчими написами; 11) друковані видання (вирізки з газетних та журнальних видань).

Виставку підготувала:

к.і.н., с.н.с. відділу фондів рукописної спадщини

ІР НБУВ                                                Л.В. Гарбар