До 150-річчя з дня народження великої дочки України

У Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського – невичерпному сховищі історичної пам‘яті – матеріалізується  середньовічна теза про світ як книгу і постмодерністська візія тексту як світу. В книжках тих, хто жив раніше нас, ми шукаємо відповіді на питання, актуальні для нашого часу. Адже генії приходять у світ зі своєї місією, і їх творчий спадок є інструментом в руках Творця, за допомогою якого ми намагаємося сформулювати для себе: хто ми, звідки ми й куди йдемо.

У дні ювілею Лесі Українки думаємо про неї та її роль в історії української культури. Кожен історичний етап розвитку розкриває нові  грані творчого спадку письменниці і нові глибинні смисли її творів.

 Леся Українка писала в часи, коли українське письменство кінця ХІХ – початку ХХ століття виходило на новий модерний етап свого розвитку. Її творчість засвідчила спроможність українського слова вийти на рівень глибокого осягнення світу, таємниць людської душі.

Вона народилася в інтелігентній, національно свідомій сім’ї, мама й батько були зі старовинних українських шляхетних родин. Батько –  службовець високого рангу, меценат. Мама – письменниця Олена Пчілка  (Ольга Драгоманова, рідна сестра Михайла Драгоманова).

Відобразити достовірну картину життя родини дворян Косачів та їх долі стало можливим лише з набуттям Україною незалежності. Леся отримала домашню освіту під опікою батьків, здебільше матері. Та з дитинства ввела дівчинку в приголомшливий світ українського слова, вчила вмінню розуміти людську душу, любити природу, бачити світ не тільки явний, а й потаємний, прищепила повагу до загальнолюдських цінностей. Перший свій вірш «Надія» Леся написала в 9-річному віці (відгук на трагедію в родині – заслання рідної тітки Олени Косач до Сибіру). Головним мотивом віршу була туга за Україною.

Разом зі старшим на півтора роки братом Михайлом Леся вивчала мови, брала уроки музики. В домі було творче середовище – тут часто збиралася інтелектуальна еліта того часу. З дітьми поводилися як з дорослими, вчили чітко висловлювати думки, мати на все власний погляд. Тобто, завдяки батькам у майбутньої письменниці сформувався широкий діапазон інтересів, знання іноземних мов, всесвітньої історії. Обдарована всеосяжним розумом, талантом, який випадає на долю видатних людей, серцем, яке було відкрите до всього світу, вона піднялася на вершини найбільш передових ідей свого часу.

Та доля послала письменниці й людські страждання, оскільки важка хвороба – туберкульоз  кісток, який згодом перейшов на легені, стала її повсякденним випробуванням, коли вона кожного дня мала боротися за право рухатися, працювати й дихати. На тлі цієї надлюдської боротьби за життя неймовірно міцний дух і незламна воля дали їй можливість здійснити нездійснене, – творити, аж поки у віці 42 років хвороба не перервала її життя.

І сила цієї творчості така, що й у наші дні, коли світ карколомно змінюється, коли найважливішими в житті людини стають духовні цінності, ми звертаємося до спадщини письменниці.

Більшість творів Лесі Українки з формального погляду висвітлюють події давніх часів. Переважають біблійні мотиви, стародавня історія, антична міфологія: «Одержима», «Вавілонський полон», «На руїнах», «В катакомбах», «Айша та Мохаммед», «Руфін і Прісцілла», «Бояриня», «Дон-Жуан», «Оргія». Ці назви асоціюються з чимось чужим і далеким. Але насправді твори несуть в собі ідеї, близькі будь-якому часу, нашому народові. Вони будуть такими і в майбутньому, і завжди  хвилюватимуть людство. За незвичними назвами та давніми подіями криються злободенні проблеми, які турбували Лесю та її сучасників. Справді, людське щастя, гідність, свобода і рівність, визвольний рух, боротьба проти гноблення, рабства і визисків актуальні за всіх часів життя – це вічні теми й неминущі ідеї. 

У світі мистецтва та літератури за часів розвитку людства викристалізувались так звані «вічні образи», що стали символічними в світовій культурі і кочують із країни в країну. В таких міфологізованих символічних образах закодовано загальнолюдські проблеми і цінності, акумульовано найважливіші прагнення людства в минулому. Вони передаються нащадкам з покоління в покоління і залишаються вічними джерелами пізнання. Минуле людства живило творчу фантазію письменниці, вона вкладала в нього свої почуття, настрої, вливала кров сучасності в минуле – і воно ставало сучасним. Леся Українка в багатьох образах відтворювала емоційно насичені картини звитяжності і слави чи нікчемності й ганьби, показувала дух великий і шляхетний або ниций і підлий. Усе це вона писала для своїх сучасників. А також для нас з вами. Ті світові сюжети з образами-символами, які з покоління в покоління передаються людству, поетеса виклала   в своїх драмах українською мовою для українців. В її творах з «екзотичною тематикою» звучать визвольні мотиви, захист людської гідності.

Лесі Українці довелося побачити революції й визвольні війни початку ХХ століття. Перед письменницею з її кассандрівським даром відкривалося потойбіччя ХХ століття, яке тільки розпочиналося, вона мала передчуття подій, які охоплять Росію і потоплять у крові християнські цінності, духовний аристократизм та людську гідність. У тому історичному досвіді багато провісницьких аналогій з нинішніми часами, оскільки вона спостерігала і осмислювала революції, перебуваючи в Грузії та в Криму, в далеких країнах і в Києві. В її листах і публікаціях головною думкою звучать теми української автономії, окремішності від Російської імперії, духовного звільнення людини і нації, які вже зможуть  будувати новий світ суспільної гармонії.

За словами Ліни Костенко, Леся Українка масштабом своєї діяльності дорівнювала Данте й Шекспіру. Вона виконала свою місію – «аристократка духу», вона у свої історичні часи прокладала дорогу в утвердженні української ідентичності в Україні.

Творча постать письменниці завжди була в полі зору дослідників, зокрема вчених українського зарубіжжя. Серед них – насамперед Петра Одарченка, (США), автора 80 публікацій про Лесю Українку, редактора «Хронології життя і творчості Лесі Українки» (Нью-Йорк, 1970, 925 с.), фундаментальної джерелознавчої праці про життя і творчість письменниці. 

У дослідженнях учених української діаспори знаходимо багато нових матеріалів до інтерпретації актуальних питань, які хвилюють українців і в наш час. Зокрема це питання української ідентичності і питання утвердження української мови. Леся Українка стала символічною постаттю в нашому культурному просторі, оскільки своєю громадською діяльністю і творчістю започаткувала перехід в українській суспільній думці від українофільства (течії, коли українська еліта з висоти свого становища спостерігала за народом)  до українства – течії дієвого утвердження нації українців і їх мови. «Ми відкинули назву «українофіли», а звемося просто українці, бо ми такими є, без всякого фільства», – пояснювала вона в листі до свого дядька М. Драгоманова. Таким чином, вона стала на чолі нової генерації українців, національної інтелігенції – української як за походженням, так і за ідеологією.

Це нове покоління інтелігенції на чолі з письменницею намагалося створити законне підґрунтя для існування українського народу не лише як етнографічної маси, а як рівної між рівними нації. Багато уваги приділила вона утвердженню української мови. Цікаві думки про це висловив дослідник Ігор Костецький. Він розглядав питання функціонування мови в умовах білінгвізму в Україні і пошук шляхів розвитку й утвердження української мови в умовах, коли домінувала російська. Україна протягом століть перебувала в умовах двомовності. Костецький пояснює, що в середовищі, де російська мова, яка має сильніші позиції, вищий престиж (у нинішніх наших умовах це мова «окупанта») і різними способами обмежує у вжитку й витісняє українську (мову колонізованого), мають значення позамовні чинники, спонуки і стимули. І тут багато залежить від митців, від рівня культури, яку вони несуть у народ, від рівня розвитку нашої інтелігенції. Він подає картину розвитку й утвердження української мови в ХХ столітті, в якій чільне місце відводить Лесі Українці . 

За його дискурсом, Леся Українка «покликана була стати подією світового масштабу». Вже після її смерті, з появою виданого завдяки сестрі Ользі величезного корпусу листів Лесі Українки  у вже згаданій книзі (О. Косач-Кривинюк. «Леся Українка: хронологія життя і творчості») стало зрозумілим, «чим Леся Українка була як потенційна дієва особа великого життєвого театру». Ця її мова, яка збереглася в листах, яка є свідченням того, в яких вимірах вона жила і мислила, засвідчила, що якби вона «усім огромом свого мовного світовідчуття» зверталася безпосередньо до читачів у своїй творчості, а не тільки до близьких людей у своїх листах, то гарантовано українська література була б інакшою. Тобто, тут зіграв роль «ідолізований новонародництвом страх бути особливим, автору стати тотожним своїм героям, стати особистістю для інших, а не тільки особистістю для себе і для близьких людей»… «Тяжко прикро, але Леся Українка не здійснилась як митець світового масштабу», – зазначає І. Костецький. Причина – історико-культурний контекст доби.

З досліджень інших учених, зокрема й з української еміграції, випливає, що Леся Українка є ключовою постаттю в українському історико-культурному просторі ХХ століття. З її творчістю пов‘язана «європеїзація» української літератури, вона першою представляє своєю творчістю українське письменство у світовій літературі двадцятого століття. Леся поставила перед сучасниками вічні, а з іншого боку – злободенні, пекучі для України проблеми: питання життя і смерті, боротьби чи покори, волі і незалежності, любові й ненависті, свободи творчості, бути чи не бути самостійній Україні, боротися за волю чи скніти в ярмі. Всі ті питання, які й тепер, через більш як 100 років,  є для нас актуальними.

Цікаві спогади Василя Короліва-Старого, які збереглися в філадельфійському журналі «Київ» (1959, №4). Вони, разом з тим, надзвичайно зворушливі, оскільки наближають до нас людський образ письменниці. Ще при житті Лесі, пише Королів-Старий, «неймовірним способом на київській російській сцені була поставлена її п‘єса «Блакитна троянда». Київська неукраїнська преса аж заходилася від обурення через те, що її герої, інтелігентні люди, говорили «на несуществующем  малороссийском наречии. Чистая глупость!». «Не раз потому, коли здибаєш Лесю й запитуєш її: що робить, над чим працює, – бувала відповідь: «Пишу «чистую глупость» на несуществующем наречии».

Товариство «Час», що тоді починало свою діяльність, надумало видати серії дрібних книжечок для широкого кола читачів. Мені було доручено попрохати в Лесі дозволу на її поему «Одне слово». Вона усміхнулась: «Прошу, коли вона Вам годиться. Але ж Ви мене здивували: невже я щось написала «для широких мас».

В. Королів-Старий вирішив зібрати собі автографи видатних українців, у колі яких він перебував. Купив шматок сукна і просив на ньому олівцем розписатися. А потім цей автограф йому вишивали шовком. Підійшов до Лесі.

• Підпишетесь  Ларисо Петрівно?

–   З радістю, хоч, як і все, що я пишу, так і це, нікому не буде потрібне, – сказала вона, беручи олівець.

• Помиляєтесь, – запротестував я.

Леся похитала головою.

Було якесь важливе засідання в українському клюбі на Володимирській вулиці. Хатина, що виходила вікнами у двір, була удекорована по-українському, а на білій великій печі хтось (чи не Охрім Судомора) намалював орнаментальне дерево. Коли я увійшов до хати, під тією піччю сиділа Леся Українка, тоді вже, мабуть, Лариса Квітка. Сиділа самітна, а в різних кутках групами розмовляли інші члени зібрання, бо ж багато молодших не були з нею особисто знайомі. Я висловив радість, що бачу її знову в Києві, й жартома сказав:  

•  Ось прилетіли й Ви до нас, але ж по Вас видко, що Ви не радуєтесь, нас бачучи.

• З чого ж видко?
•  Бо ж сидите Ви в нашому товаристві самітна й невесела, неначе відпочинути прилетіла під таким красно намальованим деревом.

Леся смутно усміхнулася:

•  Та ж Ви знаєте, що я все сідаю відпочивати під фальшивими деревами.
• Може коли під чужими, – відповів я, – а це наше.
• Все-таки – сама декорація – відповіла Леся.

[Натяк на те, що українство – це тільки декорація].

Того ж таки дня (була це моя остання зустріч з Лесею Українкою), за хвилину підійшов до нас адвокат Максим Синицький:

• Ларисо Петрівно, чогось Ви сьогодні така задумана.
• Та така моя професія – думати про себе – відповіла Леся».

Ці спогади наближають до нас київські сторінки життя письменниці і свідчать, що геній завжди самотній, завжди не зрозумілий  сучасникам. Він і сам часто не усвідомлює масштабу своєї діяльності. Час для його визнання настає вже потім.

Хоча надію на неминущість своїх переконань і сподівань Лея Українка все ж мала. Ось слова з її виступу при закритті владою Українського клубу (літературно-художньої організації, що об’єднувала видатних діячів української культури) в Києві в жовтні 1912 року: «Есть древу надежда! Як і порубане буде, знову зацвіте, і літоросль його не загине!» (Святе Письмо).

При осмисленні витоків хочеться згадати батька Лесі Українки, Петра Антоновича Косача. Лише в 2019 році вперше опубліковане родинне листування Косачів, зокрема близько 150 його листів до дружини і дітей (Спадщина: Літературне джерелознавство і текстологія. Т.13/14. Київ, 2019). З тих листів уперше постає образ батька Лесі Українки, який невтомно працював не тільки на державній службі, а й займався, по-сучасному кажучи, підприємницькою діяльністю, щоб забезпечити й утримувати родину та фінансувати всі її потреби. І те, що його діти самореалізувалися, мали змогу займатися творчою діяльністю, це велика заслуга Петра Косача. У ці дні ювілею його славетної доньки ми з вдячністю повинні згадати і його невтомну працю.

А наше завдання – вивчати, переосмислювати духовний досвід наших попередників, зафіксований у виданнях, що зберігаються в НБУВ, вводити їх в науковий обіг, доводити його до читачів. І тим самим створювати самодостатнє інформаційне поле української культури і літопис духовного життя України, які оновлюються на новому історичному етапі свого розвитку.

                                                                                   Оксана Супронюк, 

старший науковий співробітник

відділу зарубіжної україніки

Інституту книгознавства НБУВ