«Він зумів створити синтезу національного первня з уселюдським, отже поєднати любов до української людини з модерним світоглядом та – з модними на той час засобами мистецького вияву. Точніше він прищепив експресіонізм на український ґрунт, втілив його в українську народну тематику, до того ж надихав його чаром української природи та фольклору». 

Олександра Черненко.

Кожний письменник приходить у цей світ, щоб повідати нам щось саме про нього, про світ, який йому відкривається, і про нас. Сьогодні згадуємо Василя Стефаника, 150-річчя з дня народження якого відзначаємо 14 травня.

Ювілей – це завжди привід знову звернутися до особистості митця,  ще раз відзначити його роль і місце в історії української літератури, осмислити його внесок у розбудову культурного поля України. 

Василь Стефаник  народився в тому ж 1871-му році, що й Леся Українка. З дистанції часу все виразнішою постає велич цих двох видатних майстрів слова, їх роль у побудові нового, модерного культурного простору України. 

Україна завжди з гідним пошануванням ставиться до пам‘яті Василя Стефаника. Важливою подією стало видання у 2020-му році Прикарпатським університетом «Зібрання творів Василя Стефаника» в 3-х томах. На новому історичному етапі виходять нові дослідження творчості письменника (Є. Баран, М. Хороб, Л. Дорошко, Р. Піхманець та інші). Серед них хочеться відзначити надзвичайно зворушливий і глибокий психологічний роман Степана Процюка «Троянда ритуального болю: Роман про Василя Стефаника» (Київ: Вид. центр «Академія», 2010, 184 с. (Серія «Автографи часу»). 

Творчий спадок письменника кожне покоління осмислює по-своєму. Новели Стефаника залишаються неймовірно напруженими, наповненими драматичним психологізмом нарисами життя селян. Вони вводять у світ українців Покуття на зламі ХІХ –ХХ століть, де український архетип висвітлився у всій повноті, де основою буття є прадавня могутня сила українського духу, українського коріння. Фактично ці «образочки» «виявилися згустками пульсуючих енергій, які, взаємодіючи, здатні висвітлювати сутність, істину, гармонійну цілісність людини і всесвіту», – пише про його новели сучасна дослідниця Л. Дорошко. Наприклад, Іван Дідух («Камінний хрест»), який змушений через злиденне життя без перспектив емігрувати за океан, здійснює обряд символічного поховання себе і своєї дружини на рідній землі. Він встановлює камінний хрест – символ завершеності, вічної присутності на своїй землі зі своїм родом – померлими, живими, ненародженими. Він не боїться смерті, але боїться зникнення на чужині, безсенсовість перебування на якій відчуває ще перед виїздом в еміграцію. 

Або герой іншої новели Максим («Сини»), поки живі були його сини, жив у гармонії зі всесвітом, з природою. Втративши дітей, своє подальше життя Максим проводить у суцільному крикові. Внутрішньо зболений, спопелілий, бо навіть сивий волос «пече кождий як розжарений дріт» і «голова палиться від того вогню», він навіть у трагічній безвиході забезпечує синам світло пам‘яті, понад силу збираючи в свідомості з уламків своє життя, освітлюючи його чистотою своєї душі. Символ молитви і білої сорочки надає завершеності життю його синів та, разом з тим, і його власному життю. Він молиться до Божої матері з сином: «А ти, мати божа, будь мойов газдинев; ти зі своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох».

Існує велика література в українській діаспорі і в материковій Україні, присвячена вивченню й осмисленню творчості письменника. Як вважає Марко Стех, українознавець з Канади, знадобилося 70 років, щоб з‘явилась адекватна оцінка творчості Стефаника. Він має на увазі працю Олександри Черненко «Експресіонізм у творчості Василя Стефаника» [Нью-Йорк]: «Сучасність», 1989. (Бібліотека «Прологу» і «Сучасности». Ч. 188. 280 с.

Цікаву концепцію ролі В. Стефаника в історії українського письменства сформулював Ігор Костецький, видатний українознавець з Німеччини. В наш час її пропагує і популяризує у своїх текстах Марко Стех. Ось як бачать вони історію життя і творчості В. Стефаника.

Коли наприкінці ХІХ століття молодий письменник В. Стефаник у Галичині запропонував видавництву збірку коротеньких емоційно разючих новел, його зустріли різко негативною відмовою. Редактор заявив, що, хоча в тих оповіданнях є талант, але в них нема служби громаді, нема науки для теперішнього покоління. Як для того чиновника кінця ХІХ століття, так і для багатьох сучасних подібних людей служба громаді означала службу політичним потребам дня. А література мала задовольняти утилітарну функцію носія ідеологічних гасел.

Мав минути час, щоб український загал усвідомив, що видатні культурні досягнення мають для життя народу неспівмірно більше значення, ніж уся політична метушня навколо хоча й нагальних, але тимчасових потреб.

На щастя, в Кракові, де Стефаник студіював медицину, його небуденний талант побачив поляк, Вацлав Морачевський, який не лише наполегливо заохочував Стефаника писати, але й став першим перекладачем його творів. А коли новелами захопився провідник польського модернізму Станіслав Пшебишевський і надрукував їх у журналі «Życie»,  то перед молодим українським прозаїком раптом відкрилися двері до міжнародного визнання. 

Середовищем С. Пшебишевського були видатні європейські інтелектуали і митці: Кнут  Гамсун, Юхан-Август Стріндберг, Ріхард Демель, Едвард Мунк. Пшебишевський ставив Василя Стефаника в один рівень з Едгаром По, Фрідріхом Ніцше, Жорісом-Карлом Гюїсмансом і Отакаром Бржезіною. Стефаник став близьким до кола гуртка «Молода Польща», польських модерністів, в якому розвивалися й утверджувалися нові принципи мистецтва та літератури. Один за одним почали з’являтися переклади Стефаника на європейські мови. Різномовна критика була єдина в своїй оцінці: в Європі з‘явилась нова зірка, письменник – великий митець слова, в особі якого молодій українській літературі пощастило збагатитися першорядним талантом. 

Захоплені відгуки лунали навіть з несподіваних джерел. Приміром, Максим Горький, що упереджено ставився  до української літератури, почав радити досвідченим письменникам читати Стефаника, аби повчитися, як «коротко, сильно і страшно» пише ця людина. На зламі століть Василь Стефаник уже мав видання трьох збірок в українському оригіналі. І хоч на них позитивно відгукнулися українські письменники, від І. Франка до Л. Українки, загальна галицька громада поставилася до Стефаника-письменника не те що холодно, а й вороже.

Причина полягала в тому, що в Україні як у кінці ХІХ століття, так і згодом усе ж панівним був дискурс народницько-просвітянської літератури з ідеєю служіння народові. Треба було вчити, виховувати, будити його (і це зрозуміло щодо бездержавної, вічно гнобленої нації). Письменник мав служити народу. Невдала спроба із друкуванням новел Стефаника з сільського життя мотивувалася видавцями потребою «служити громаді», відсутністю в його новелах «науки для теперішнього покоління» в дусі народницьких традицій.

Особливо гостро українські просвітяни зустріли такі шедеври, як новелу «Новина», в якій Стефаник описав долю батька, що серед злиднів вирішив утопити своїх дітей, або «Злодій» – про самосуд селян над крадієм. Авторові закидали, що він сіє наклепи на честь і душу галицького селянина. І цькування з боку громади стало таким болісним для чутливого автора, що через два роки після блискучого дебюту, на вершині його творчих можливостей, коли вже постав нарівні з провідними європейськими письменниками-інтелектуалами, він замовк і на довгий час припинив писати.

Василь Стефаник не писав 15 років. Ніхто не знає, навіть син Стефаника Юрій Гаморак, який став біографом батька, причин цього 15-літнього мовчання.

Під тиском свого українського оточення він віддав себе політиці, був послом до австрійського парламенту, місцевим громадським діячем, але якими ж дрібними й скороминущими були його досягнення на цій ниві в порівнянні з тим, що він міг би зробити в царині культури!.. Адже, на думку літературознавців, на початку ХХ століття Василь Стефаник мав неповторну нагоду утвердити себе, а відтак свою мову, літературу і свій народ у світовій культурі.

Видатний польсько-єврейський критик Генрік Гешелес називав Стефаника першим письменником своєї нації з наскрізь індивідуальним та неповторним мистецьким обличчям і ставив його творчість вище творів лауреата Нобелівської премії Владислава Реймонта. Про реальні шанси В. Стефаника стати лауреатом Нобелівської премії писав також Ігор Костецький. Він підкреслював: той факт, що Стефаник не зміг самореалізуватися як письменник світового масштабу, належить до особливо обтяжливих пунктів української колективної провини.

Через 15 років, у Відні, далеко від домашніх критиків, Стефаник почав писати знову. Писав і в 20-х роках, та вже ніколи не повернулася нагода розгорнути свої крила у міжнародному контексті.

«Таким чином, письменник Василь Стефаник залишився маловідомим автором з невідомого народу. А весь його творчий доробок вкладається в одну невелику книжку», – зазначав І. Костецький.

На глибокі і вдумливі інтерпретації його творів довелося чекати аж до другої половини ХХ століття в еміграції. Вже згадувана книжка О. Черненко (дружини І. Лисяка-Рудницького) стала справжнім проривом, який поставив В. Стефаника у світовий контекст мистецтва. Вона свідчить, що джерела творчості письменника лежать не в народності й реалізмові, як це доводили критики з СРСР, а в модерністичній течії експресіонізму, що тільки почав зароджуватися в Європі в той час, коли Стефаник писав свої твори.

Експресіоністів не цікавили в мистецтві соціальні чи політичні теми, навіть психологія персонажів була другорядною. Твір мистецтва мав бути для них метафізичною візією, яка проникає за поверхню видимості, за міраж предметів, явищ, у суть речей, у сферу духу. Мистець-експресіоніст не шукав у мистецтві моралі або краси, бо всі вияви духу вважав рівноцінними, – красу і потворність, добро і зло, життя і смерть. А в людині шукав голої душі, того, що робить нас людьми не в сфері біології, а в царині духовній, що є основою життя. Тому Стефаник вибирав персонажами своїх новел не інтелігентів, чиї душі заховані за масками освіти й цивілізованості, а простих селян в екстремальних життєвих ситуаціях, які оголювали їх глибинну суть. Він зображав у свої творах не поверхові суспільні процеси, яких чекали політизовані сучасники, а універсальні дилеми людського буття.

У своєму дослідженні О. Черненко показала, як мотиви і творчі засоби Стефаника органічно споріднені з творчістю європейських письменників, наприклад, славетного Франца Кафки.

Подібно до того, як його земляк з Великої України Микола Ге був одним із предтеч експресіонізму в малярстві, так Стефаник був одним із перших представників цієї течії в літературі. Причому він був ще й першопрохідцем, бо писав свої новели в стилі експресіонізму в той час, коли в Європі цей стиль тільки зароджувався. Таким він міг би увійти в історію світової культури. Якби мав підтримку, або якби мав сили піти проти тиску рідного малокультурного середовища.

Історія поразки Стефаника, слідом за І. Костецьким стверджує Марко Стех, була поразкою усього нашого народу. Вона повинна вчити нас шанувати й визнавати те, що вище від наших обмежених смаків і знань. Навіть якщо воно нам незвичне чи незрозуміле. Треба вміти тримати баланс між просвітництвом народу, який не читає книжки, і необхідністю зберігати унікальні таланти, які народжуються рідко й можуть вивести наші мистецтво та літературу у виміри світової культури.

Василь Стефаник – один із тих українських авторів, яких, на думку М. Стеха, в Україні нелегко прочитати наново: так багато на його творчому спадку народницьких і «соцреалістичних» ярликів і стереотипів. Роздуми зарубіжних дослідників («стефаникіана» українського зарубіжжя) ставлять спадок письменника у світовий контекст, дають можливість побачити інші виміри його творчості, презентують творчий спадок у всій його повноті і в світовому культурному процесі. І саме це є дуже важливим у новітні часи під час творення нової історії української культури та формування по-справжньому нової української самототожності. 

Оксана Супронюк, 

кандидат  філологічних наук,

старший науковий співробітник

відділу зарубіжної україніки.