Феномен Достоєвського (спроба осмислення): відлуння з українських глибин

Поділитися: 
Дата події: 
27-10-2021

До 200-літнього ювілею Федора Михайловича Достоєвського

 

Між світами й культурами

2021 рік оголошений ЮНЕСКО роком Ф.М. Достоєвського (1821– 1881), адже цьогоріч минає 200 років з дня народження письменника і 140-ліття його відходу у вічність. Це ще одне підтвердження визнання того, що творчий спадок письменника є культурним надбанням усього людства.

Достоєвський – один з найпотужніших письменників і мислителів світового масштабу за глибиною питань, які він намагався порушити й знайти на них відповіді в своїх творах. Фундаментальна проблематика людського життя, пов’язана з моральними проблемами, яких торкався в своїй творчості письменник-гуманіст, з XIX століття не змінилася. Таємниця першопричини зла, яке існує в світі й у людській природі, його «виправдання» протягом всієї осмисленої історії людства, завжди хвилювала й переймала релігійну, богословську, мистецьку, філософську свідомість. Проблема теодицеї – виправдання Бога, примирення ідеї розумного, благого, Божественного управління світом з паралельним існуванням у ньому світового зла, узгодження віри в Боже милосердя з реальністю темних сил і сторін світобуття, – так і залишається невирішеною. Кожен митець, як знаряддя в руках Творця, тільки наближається до її розгадки.

Українські витоки Ф.М. Достоєвського

Про українські корені Федора Михайловича Достоєвського я дізналася на початку 1990-х років від Юрія Володимировича Покальчука, співробітника нашого відділу зарубіжної україніки, письменника й українознавця, який привозив книжки й розповіді від наших співвітчизників з різних куточків світу. Серед його близьких друзів був Михайло Демкович-Добрянський, (журналіст, історик, працював на радіо «Свобода» в Мюнхені, жив у Лондоні), автор книжки «Україна і Росія»/видання Українського Католицького Університету св. Климента Папи. Рим, 1989. Том. LXVII. Ця книжка була привезена Ю. Покальчуком до нашого відділу. Саме в ній  було опубліковане дослідження про українське коріння в походженні Достоєвського – факти маловідомі на той час, тож ми багато обговорювали це з Покальчуком.

Тепер уже й інші джерела зарубіжної україніки, які раніше були для нас неприступними, стали відкривати різні аспекти цього питання. Отже, з джерел випливає, що предки Достоєвського тривалий час жили на Волині. Далекий прародич письменника Данило в 1506 році отримав у володіння село Достоєво, що на просторах Пінщини. Від назви цього села й пішла назва роду Достоєвських. І хоч зараз воно у складі Білорусі, але це не білоруська, а українська етнічна територія.

Однак насправді предки Достоєвського проживали не стільки в Достоєво, скільки на Волині, а точніше – на Ковельщині. Саме тут у 70-х роках XVI століття проживав Феодор Достоєвський, який служив у князя Андрія Курбського. Близько 1664 року в селі Секунь (поблизу Ковеля) згадується ще один Достоєвський. У 1775 році Достоєвські продали свої маєтки на Ковельщині. Тоді прадід Федора Достоєвського, Григорій Гомерович, перебрався в Янушпіль, де став греко-католицьким (уніатським) священником. Два його сини теж стали священниками. Один з них, Андрій, дід письменника, був уніатським священником, він служив у селі Війтівцях на Поділлі в 1782– 1820 роках. А уніатським священником міг стати тільки українець, ні поляк, ні росіянин не могли, – зазначає М. Добрянський (с. 131).

Разом з тим він  цитує спогади дочки Достоєвського, яка каже, що «…поетичні здібності були вже в українській родині мого батька, а не були дані щойно через мою матір-москвичку, як припускають літературні приятелі Достоєвського». Любов Федорівна говорить так багато про українськість предків Федора Достоєвського, що в українській національності його діда не може бути сумніву» (с. 131). «Коли приходите з Петербурга до Києва, – продовжує Л.Ф. Достоєвська, – чуєте, що ви на півдні. Вечори теплі, вулиці повні веселих співучих людей… Усе дихає поезією на цій гарній, лагідно хвилястій рівнині (Україні), що купається в теплому сонці… В Україні все є поезія…». « У перших творах Достоєвського є багато з тамтої української поезії, що така наївна, сентиментальна й романтична» (с. 132).

Цікаві дослідження про українські корені Достоєвського були опубліковані нещодавно відомим культурологом Петром Кралюком. Він увів у науковий обіг працю Арсена Річинського 1933 року, яка свого часу була знищена більшовиками. В ній, як зазначає П. Кралюк, покладено початок дослідженню українських коренів у творчості Достоєвського. «Якщо Гоголь хитався ще між двома душами й не міг віддати переваги ані одній з них, – писав Річинський, – (мається на увазі хитання між душею українською та російською – ред.), то після цього приходить мислитель, який вже повністю віддався російській культурі, в якого українська душа лише зрідка звучала своєрідними мотивами, незрозумілими й чужими для росіян. Був це – Ф. Достоєвський. Його ідеї в зародку стрічаємо вже в Гоголя. Це, з одного боку, віра в спасенну ролю краси у світа; з іншого – намір викрити життя без світла, занурити душу в темні безодні зла й тим примусити її здригнутися й забажати знову світла… Цей метод найбільш уживаний Достоєвським».

Подібну думку про суть творчості письменника висловив його біограф Л. П. Гроссман: «в більшості творів Достоєвського прослідковується «шлях людської душі, яка спускається в підземний світ гріховних блукань для відродження до нового життя, що стає можливим від пережитих страждань». Письменник досліджує природу людини в її бездонності й безмежності, відкриває її найглибші шари, досліджує людину відпущену «на свободу», яка випала з-під закону, як вона переходить «у сваволю». Він веде вас через непроглядну темряву, втягає в темну безодню, яка відкривається всередині людини. І там відкриває Бога й диявола, рай і пекло. «Там диявол з богом бореться, а поле битви – серце людини». На ті часи, коли створювалися романи Достоєвського, – ці думки й прозріння були відкриттями світового масштабу. Постановка проблеми свободи вибору зробила Достоєвського одним із попередників філософської течії екзистенціалізму, яка виникла в ХХ столітті.

Головне завдання творчості – «знайти людське в людині»

Федір Достоєвський вважав головним завданням своєї творчості «знайти людське в людині». Він пояснював це тим, що людина не механізм, який керується якимись зовнішніми силами, а в ній самій закладене джерело внутрішнього саморозвитку, життя, розрізнення добра і зла. А тому людина, за Достоєвським, у будь-яких, навіть найбільш несприятливих обставинах, сама несе відповідальність за свої вчинки. Ніякий вплив зовнішнього середовища не може бути виправданням лихої волі злочинця. Будь-який злочин неминуче містить у собі моральне покарання , як про це свідчать долі трагічних героїв письменника.

Усі його великі романи – це фактично містерії, побудовані певною мірою за зразками античної й середньовічної релігійної драми. Творчий спадок письменника – це своєрідна середньовічна алхімічна лабораторія з дослідження еволюції людського духу. Відома фраза про те, що все людство ділиться на три категорії: тих, хто прочитав роман «Брати Карамазови», хто збирається його прочитати і тих, хто читати його ніколи не буде. Тобто це чтиво для рафінованих інтелектуалів, а таких мало. Ця лабораторія стала фундаментом для побудов теорій психологів, філософів, релігієзнавців, які прийшли в світ після Достоєвського. «Творчість Достоєвського позначена поліфонією думок і картин, в його творах легко віднайти обґрунтування для тез повністю протилежних, – розповідає викладачка кафедри богослов’я Українського католицького університету Галина Кришталь. – Одні бачать в ньому мало не апостола, інші – не без підстав знаходять в його творчості непоборні сумніви щодо існування Бога. Деякі православні богослови називали Достоєвського великим теологом,  а інші – єретиком. Однак у світовій літературі немає іншого прикладу письменника з такими великими богословськими амбіціями».

Значним є вплив письменника на розвиток не тільки російської, а й світової культури. Достоєвський занурюється в глибини колективного підсвідомого, щоб знайти шлях до побудови справедливого суспільного устрою, ефективного устрою людського суспільства, шукає відповіді на питання, як людині жити в цьому суспільстві на принципах добра й милосердя.

Пріоритет духовних цінностей та ідеалів і їх сприйняття суспільством

Вершина його творчості – це «Легенда про великого інквізитора» (вставна новела в роман «Брати Карамазови»), один з найвищих проявів бунтарських настроїв письменника, суть якої в тому, що «Не хлібом одним буде жити людина, а кожним словом, що виходить з уст Господа Бога». Всі відомі йому форми політичної й церковної влади, починаючи з періоду Римської імперії аж до свого часу, Достоєвський розглядає тут як споріднені одна одній форми насилля над людською свободою й совістю.  За судженням письменника, вони не відрізняються від середньовічної інквізиції. В цій легенді синтез його позитивного релігійного світогляду, бо в ній вирішується питання про свободу людського духу. Свобода приводить людину або до Христа, або до Великого Інквізитора. І треба вибирати. В Легенді зустрічаються віч-на-віч два універсальні принципи – свобода і примус, Христос і Антихрист.

Образ Великого інквізитора подано як образ страдника за людство. Він не вірить у Бога. Він зрозумів, що переважна більшість людей не в змозі нести тягар свободи, відкритої Христом. Шлях свободи – страдницький, трагічний, він вимагає героїзму від такої марної істоти, як людина. Великий інквізитор заради малої людини повстав проти Бога, але він не вірить і в людину. Збунтований проти Бога, обмежений людський розум намагається влаштувати ліпший порядок світу від того, що створений Богом, бо він повний страждань, які поклав на людину тягар свободи і відповідальності. Але такий розум невідворотно мусить прийти до Великого Інквізитора, тобто до побудови царства безмежного деспотизму. Процес переродження свободи в деспотизм – це одне з найгеніальніших прозрінь Достоєвського (детальніше див.: Добрянський, с. 136– 138).

Другою вершиною творчості Достоєвського є образ князя Мишкіна в романі «Ідіот». У цьому образі він намагався показати ідеально прекрасну людину. Князь Мишкін хотів собою врятувати світ. Усі персонажі роману навколо нього (поки перебувають в його аурі) чарівним чином трансформуються під дією його енергетики, бо він у кожному бачить красу і благородство. Але не може одна людина своїм диханням обігріти весь світ. Його на всіх не вистачає. Врешті-решт люди його знищують. Це споконвічна історія про Ісуса Христа, яка повторюється в різні історичні часи. Божественне начало в героєві й реальність земного життя входять у трагічні суперечності, подолати які герой не в змозі. Аглая в романі «Ідіот» говорить, що в людині є розум вищий і є нижчий. Розум вищий – це серце. Князь Мишкін думає серцем. «Серце вище», на думку А. Річинського, це «стара ідея українська», яка зустрічається в Григорія Сковороди, Памфіла Юркевича й інших українських мислителів. Зараз у нас цю ідею називають «філософією серця», і чимало дослідників вважають її основною ідеєю української філософії.

У романі «Ідіот» порушується великий комплекс морально-етичних проблем. Думки Достоєвського про кохання, про пристрасті актуальні й у наш час. Сильна любов має свій зворотній бік, вона часто переходить у тиранію й закінчується трагічно. Навіть через милосердя, співчуття не можна переступати межі дозволеного, бо тим самим ти руйнуєш своє життя, яке є найвищою цінністю. Князь Мишкін дуже співчував двом жінкам і любив їх, і це закінчилося трагедією. Але в різних втіленнях роману в різні часи (в кіно, театрі) навіть такий гіркий фінал не виглядає катастрофічним. Добро зазнає поразки за поразкою, але воно все ж таки існує.

Цікаво, що прообразом князя Мишкіна був частково сам Достоєвський, а частково Григорій Олександрович Кушелев-Безбородко (псевдо Грицько Григоренко) (1832 – 1870), сучасник письменника, який мав українське коріння, родовий маєток у Чернігівській губернії, писав оповідання з українського життя, утримував ліцей князя Безбородка в Ніжині. Він захоплювався україномовною творчістю Тараса Шевченка, зокрема любив вірш «Заворожи мені, волхве». В журналі «Русское слово», який він видавав, вийшли рецензії на «Кобзар» Шевченка, публікувалися матеріали про журнал «Основа» (перший український журнал в Російській імперії), про життя Тараса Шевченка.

Достоєвський і Шевченко

Петербург другої половини XIX століття був містом, де народжувались найсміливіші ідеї про визволення народу, розвивалися російські й українські культурні ініціативи. Передові сили російської імперії мріяли про визволення народу від кріпосного рабства. Достоєвського за участь у гуртку Петрашевського, а Шевченка – в Кирило-Мефодіївському товаристві було засуджено й відправлено в заслання, обоє були політично неблагонадійні. Цікаві оповіді про Достоєвського та Шевченка знаходимо в спогадах Олени Штакеншнейдер в журналі «Русский вестник» (1901, ч.8). Там вона описує літературні читання (аналог сучасних зустрічей з письменниками), які відбувалися в Петербурзі й на яких виступали Федір Достоєвський і Тарас Шевченко після повернення з заслання. Петербурзька публіка зустріла українського поета з надзвичайним ентузіазмом. «Шевченка вона так прийняла, ніби він геній, який зійшов у залю Пассажу просто з небес. Ледве встиг він увійти, як почали плескати в долоні, тупати, кричати. Бідний поет зовсім розгубився… Вшановували мученика за правду». « … Та адже Достоєвський ще більший мученик за ту ж таки справу…Шевченко був лише солдатом, а Достоєвський в Сибіру, на каторзі, а проте – Шевченка приголомшили оваціями, а Достоєвському плескали багато, але не так».

Прикметно, що подібність людської й письменницької доль Шевченка та Достоєвського доповнюється навіть схожістю їхніх типів обличчя.

Зрештою, головний висновок з усіх творів Достоєвського, який намагався розібратися в безкінечній складності внутрішньої природи людини і світу, що її оточує, – світ врятують краса, добро і любов. Найстрашніший хаос і дисгармонія в житті суспільства і в долі окремої людини, вважав письменник, лише загострюють одвічну потребу людини в щасті, її прагнення до радісної повноти, до гармонії буття.

Українська стихія – одне з джерел творчості Достоєвського

Говорячи про українське походження предків Достоєвського по лінії батька і про те, що українська стихія, яка проглядається в творчості письменника, виросла значною мірою з його українського архетипу, М. Добрянський висловлює припущення, що «містерія землі», «недогматична, світла, світлоносна релігійність Достоєвського – чи не вийшли вони з українського грунту»? А пафос свободи, «заповідний пафос свободи», що є серцевиною всієї творчості Достоєвського – чи не є пафосом тисячолітньої історії українського народу?» (с. 142).

Тож і ми сьогодні прагнемо звернути увагу й оцінити те, що в усій цій містерії, якою є творча спадщина Достоєвського, одним із джерел живлення його творчості був український архетип предків письменника.

М. Добрянський вважає, що Федір Достоєвський – це «найвизначніший український внесок до російської культури»(с. 142). Всю свою книжку про Україну і Росію, історію їх культурних стосунків він писав як дослідження, яке стане в нагоді будівничим незалежної української держави.

 

Оксана Супронюк,

кандидат філологічних наук,

старший науковий співробітник  НБУВ