Леся Українка: післямова до ювілею. "Що дасть нам силу"

Поділитися: 
Дата події: 
25-02-2022

Леся Українка – надзвичайно потужна й знакова постать в історії української духовної культури. Її творча спадщина стала підґрунтям найважливіших історіософських засад української націєтворчої ідеї. На думку відомого діяча українського зарубіжжя, мистецтвознавця Юрія Соловія, "смерть митця – це початок нової і вічно триваючої фази: його (її) творчість приймає нові контури, завершена в собі, стає об'єктом невичерпних і безкінечних студій і подиву, творячи все більше і більше плесо". Ці слова повною мірою стосуються і творчого спадку Лесі Українки. Сплеск інтересу до її постаті та спадщини у зв'язку з її 150-річним ювілеєм став стимулом для нових плідних дискусій і досліджень з історії модерної України.

До наукового й культурного обігу введено велику кількість новітніх публікацій її творів і досліджень про письменницю. Вони відкривають нові виміри її творчості й на новому етапі розвитку і побудови нашої держави допомагають нам, дарують звитягу на нові осягнення розвитку людського духу.

Одним із таких імпульсів переосмислити Лесю та однією з видатних книжкових подій ювілейного року стала книга Оксани Забужко "Леся Українка. "Апокриф: блаженніший Святослав Шевчук – Оксана Забужко. Чотири розмови про Лесю Українку", (Київ: Комора, 2020. 632 с.).

У цій книжці в бесідах двох інтелектуалів – О. Забужко і богослова С. Шевчука – запропоноване бачення таким чином, "щоб читачі відчитали через образну драматургію Лесі Українки її послання сучасному українству". "Ми знаємо, що було дуже багато спекуляцій на тему християнства Лесі Українки, – зазначав С. Шевчук. Одні її звинувачували в атеїзмі, інші — в єретичності. Вона жила і писала в контексті все-таки християнського світогляду. Використовуючи образи раннього християнства, вона несла нам свого духа. Вона при помочі тої образної мови — християнської, ранньохристиянської — формулює свій месседж, своє послання. І ось я намагався не зробити нічого іншого, як допомогти сучасному читачеві, який, можливо, не володіє тими християнськими смислами, зрозуміти краще, що хоче нам сказати Леся Українка», — розповідав співавтор.

Назву книжці дав перший розділ поеми Лесі Українки" Триптих" під назвою "Апокриф. Що дасть нам силу". (Апокриф – це неканонічний біблійний текст, тобто авторська його обробка). Сам цей текст поетки викликає неабияке захоплення.

Уперше він був опублікований після її смерті, в 1916 році. В ньому переосмислюється біблійний сюжет з історії сходження Ісуса Христа на Голгофу. Час написання Лесею Українкою цієї поеми був буремним періодом перелому XIX–XX століть, що наклало відбиток на світовідчуття письменниці.

В Апокрифі йдеться про бідного теслю, який у біблійні часи в давньому Єрусалимі виготовляє хрести. Втомлений тяжкою безпросвітною працею, він сидить зовсім безсилий, у нього нема вже волі до життя і наснаги ні на що. Раптом він чує, що відбувається щось на дорозі, яка йде повз його помешкання. Йому розповідають, що то ведуть на страту чоловіка в блазенській короні, а він уже втретє впав, бо не має сил нести свій хрест. Його б'ють, а він не має сил піднятися. Тоді тесля (за Євангеліями його звали Симон Киренянин) піднімається, підходить до Ісуса і каже воїнам намісника, які вели його на страту, що цей хрест виготовив він, тому він понесе його, допоможе засудженому. Він іде з Христом і проходить з ним його хресний шлях – ці 600 метрів до Голгофи, де Христа розіпнуть. В Єрусалимі зараз цю дорогу називають "Via dolorosa" ("Шлях скорботи").

Цю євангельську історію Леся перетворила на притчу і послання нам. Головна її думка промовиста: як би не було тяжко, кожен з нас повинен підніматися й далі нести свій хрест.

При цій нагоді згадується блискучий есей М. Дочинця ("Єдин". Мукачево, 2019, с. 62.): "Переходимо Великодній піст, захарчовані й задорожені, і думаємо про останнє Його бездоріжжя. Бо направду в святочних днях головне не це – не вербові гілочки з пухнастими бруньками, не хліб з плетеними віночками, не смиренне жереб'ятко ослиці, не пахуче миро на виснаженому потом чолі. Головне – ця дорога, так звана Віа Долороза. 600 метрів сходження з ганебним тягарем на плечах і в блазенській короні. І навіть не цей останній шлях найважливіше. Глибина сенсу в тому, що – тричі він падав... Падав і тричі підводився, щоб іти далі Вгору. Намічаючи пунктир сліду для нас. Мабуть, якраз цього й чекав від нього Його Батько. І наш" .

Дослідники звертали увагу, що не випадково творчість Лесі Українки, зокрема драматургія, яка є основою творчого спадку письменниці, є не національною, не має громадянського пафосу. Вона наднаціональна, з загальнолюдськими підтекстами, символікою, проблемами, конфліктами. Рецепція її творчості на різних етапах розвитку українського суспільства складна й неоднозначна. В радянському дискурсі її творчість трактувалася з одного боку як революційна (поетка підносилась як «співачка досвітніх вогнів»), з іншого боку – як чужа, ідейно хибна, буржуазно-націоналістична. В працях сучасних учених досліджувалося й інтерпретувалося широке поле тем її творчості. Зокрема, за спостереженнями Я. Поліщука, йдеться про досить незвичне для свого часу і обставин явище, коли Леся Українка свідомо розбудовує елітний європейський сектор в українській  літературі, яка назагал залишається у колоніальному статусі. Її твори на європейські сюжети засвідчують появу нової функції літературної творчості – плекання повновартісної (вільної) культурної свідомості невільної нації.

Ще одна книжкова подія, напряму пов'язана з попередньою, – "Що дасть нам силу? Есеї українських інтелектуалів на фокус-тему Українського ПЕН 2019/2020"/ Упор. Т. Терен. Київ: Дух і літера, 2020. –208 с., назву якій дав "Апокриф" Лесі Українки. В дуже складний період, коли в Україні продовжувалася глобальна інформаційна війна, було відчуття зниклого ґрунту під ногами, коли не знаєш, куди і в якому напрямку рухається країна, в часи невизначеності, політичного популізму, пандемії – 25 інтелектуалів створили свої есеї на тему "Що дасть нам силу?". Наші письменники, поети, історики, культурологи, філософи, священнослужителі, політологи поділилися своїми думками, де нам знайти ресурси, як подолати виклики часу, щоб вижити і далі будувати свою державу. Кожен автор намагався знайти власну відповідь на питання, де можна знаходити сили під час війни, зневіри, неправди, популізму, глобальної кризи. В книзі згадувався і ще один натхненник фокус-теми – Вацлав Гавел з його есеєм "Сила безсилих", в якому чеський політик, дисидент і письменник промовляв нам актуальну істину: правда з уст однієї людини може зруйнувати найміцнішу систему.

"Вкрай важко й втомливо, – зазначала упорядник книжки Т.Терен, – розрізнити, хто на боці світла, хто на боці темряви. Як роздивитися, де проходить та дозволена межа компромісу й меншого зла. Що за таких обставин може дати силу? Насамперед – наявність безпечного простору, в якому ви можете на якусь мить перевести подих і припинити боротьбу, натомість – отримати змогу поділитися своїми думками з людьми, які можуть їх не поділяти, але в яких із вами спільне відчуття ось того вододілу між світлом і темрявою".

Ця книжка есеїв надзвичайно світла, потужна, наповнена енергією позитивних вібрацій її авторів. Хотілося б довго цитувати ці зворушливі, проникливі тексти, які викликають подив і захоплення. Дозволю собі навести думки Валерія Пекаря (співзасновника Громадянської платформи "Нова країна") з його есею "Три джерела сили: минуле, теперішнє, майбутнє": "Перший важливий висновок: попри всі історичні травми (а їх дійсно випало чимало на долю України у ХХ сторіччі), ми все ще живі. Значить, маємо якусь важливу внутрішню силу". "Незважаючи на війни і травми, на поділ між імперіями, ідеологічний тиск, безкінечні спроби асиміляції та розколу, український народ живий, і ця життєстійкість є джерелом сили". "Для того, щоб наблизитися до модернізації, необхідна критична маса населення з модерним мисленням і модерними цінностями". Вона поступово формується. "Але є ще третє джерело сили, поки нами не відкрите. Це наша майбутня роль в світі, та пропозиція, яку ми несемо майбутньому. Україна-Русь протягом тисячі років існування неодноразово народжувала нові сенси, і ми все ще маємо потенціал". "Як відомо, сенс системи відкривається лише на краях системи – так сенс життя відкривається лише на порозі смерті, а сенс шляху лежить наприкінці. На краю Європи стає зрозумілим сенс Європи, майже втрачений нею самою". "Якою буде наша роль? Чи ми станемо новим оператором стабільності на континенті, центральною точкою поясу безпеки, оберігаючи фронтир цивілізації? Чи зародком нового геополітичного проекту на кшталт Міжмор'я чи Тримор'я, що становить нову модель співдружності націй, перехід від купки закритих націоналізмів до відкритого поліетнічного контрколоніального концепту, минаючи невдалий шлях розмитої космополітичної мішанини? Чи наша місія полягає в демонтажі останньої імперії світу, яку ми свого часу створили майже власноруч (отже, несемо відповідальність), потім розтрощили у 1918-му і відновили у 1922-му, а потім (хоч і не вщент) знову зруйнували у 1991-му? Майбутнє відкрите і є простором вибору людей – і це дає силу. Що країна пропонує світові, є навіть менш важливим, ніж що країна пропонує майбутньому. Нам точно є що запропонувати".

Таким чином, через віки Леся Українка розмовляє з нами. Кожна із запропонованих відповідей на питання (поставлене колись нею) – Що дасть нам силу?! – може стати для нас дороговказом, мотиваційним зразком, настановою, рецептом чи ключем. Територія нашої країни стала полем битви двох цивілізацій. Бої йдуть на нашій території, бомбардуванню піддаються наш мозок і наша свідомість. Ми повинні бути на стороні світла, гуманізму, людяності – промовляє до нас письменниця. Все, що від нас вимагається зараз: зберігати спокій, робити своє, любити свою країну! Леся Українка з нами і підтримує нас у складні часи, в наших змаганнях у побудові нової України.

Оксана Супронюк,

старший науковий співробітник

відділу зарубіжної україніки НБУВ

Контактна інформація

Корпус №2, вул. Володимирська 62, 3-й поверх, к. 302.
+38 (044) 288-1434
9.15 - 18.00 (понеділок - субота)