Легендарному Миколі Маркевичу – 220

Микола Андрійович Маркевич – український історик, етнограф, фольклорист, поет та музикознавець, громадський і культурний діяч, народився 7 лютого (26 січня) 1804 року в селі Дунайці Глухівського району Сумської області. Батько митця, Андрій Іванович Маркевич, належав до шляхетського українського  роду Маркевичів-Марковичів, який походив з вищої гетьманської адміністрації XVII–XVIII століть. Мати – графиня Анастасія Василівна Гудович, онука гетьмана Кирила Розумовського, її родина користувалася гербом Одровонж, що виник у Польщі в XIV столітті. Отримати право на цей герб могли лише аристократи Польщі, Литви, України та Білорусі [7].

Дитинство Миколи Маркевича пройшло у сільській місцевості Сумщини та Чернігівщини, а саме в селах Полошки, Дунаєць, Сокиринці, Васьківка, Рудівці. Відомо, що М. Маркевич був талановитою дитиною, оскільки вже в чотирирічному віці умів читати й писати російською, французькою й німецькою мовами [4; 5]. Перебування в мальовничому та багатому різноманітними культурними артефактами українському середовищі, безперечно, сформувало світогляд М. Маркевича, виховало в ньому любов до рідної землі, її історії, притаманних лише українцям традицій, милозвучності та краси пісенного й усного фольклору. Все це дало йому можливість стати тим, ким він став – визначним представником українського Романтизму, істориком, етнографом, першим українським енциклопедистом, фольклористом, поетом, музикантом, громадсько-культурним діячем, зміцнило його бачення України як окремої суверенної держави.

Початкову освіту митець здобув у селі Липівці, в приватній школі Павла Білецького-Носенка. Продовжив навчання в Благородному пансіоні при Головному педагогічному інституті в Петербурзі. Завдяки вчителю пансіону Вільгельму Кюхельбекеру М. Маркевич був знайомий з Олександром Пушкіним, Євгенієм Баратинським, Федором Глинкою, Михайлом Глинкою, Кіндратом Рилєєвим, Василем Жуковським, Львом Жемчужніковим та іншими визначними, а інколи й прогресивними діячами колишньої імперії [4; 5]. Підтримував рух декабристів, співчував їм, захоплювався їх високоідейними думками і поезіями. Видається, що саме спілкування з представниками декабристського руху, зокрема з К. Рилєєвим, одним із нечисленних російських прихильників ідеї національної самостійності України, посприяло не лише розкриттю поетичного таланту М. Маркевича, а й спонукало його обрати науково-дослідницький шлях у сферах історії, етнографії, фольклористики.

1824 року Микола Маркевич вийшов у відставку з військової служби, на якій перебував з 1820 року, одразу поїхав в Україну до батьківського маєтку, що знаходився в селі Турівці на Глухівщині [5]. Тож увесь його науковий та мистецький доробок створений в Україні, от тільки друкувати та писати рідною мовою було заборонено. Тож як не прикро, а всі літературні, історичні та публіцистичні надбання Маркевича були написані російською мовою й видані у Москві. На жаль, така доля спіткала багатьох українських поетів, композиторів, істориків, котрі бажали донести хоча б якусь правдиву інформацію про Україну.

Наукова та творча спадщина Миколи Маркевича надзвичайно багата й різноманітна. Його цікавили: історія та статистика, поезія, музика, етнографія, суспільно-політичні питання, фольклористика. За інформацією дослідників, М. Маркевич належав до «Товариства моче(и)мордів», яке функціонувало у 40-х роках ХІХ століття. Це неофіційне утворення українського дворянства та літературно-мистецької богеми, ліберальних поміщиків на Пирятинщині (Полтавщина) та Чернігівщині. Серед членів товариства були Тарас Шевченко, Євген Гребінка, Віктор Забіла, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, поміщики Тарновські, Капністи та інші. Ймовірно, що завдяки діяльності цього товариства М. Маркевич познайомився з Тарасом Шевченком [5; 11].

Однією із найбільш значущих праць М. Маркевича є «История Малороссии» у 5-ти томах (1842–1843), видана у Москві. Ця робота стала вагомим доробком тогочасної української науки. За словами відомого українського історика Василя Ульяновського: «М. А. Маркевичу доводилося не лише писати історію України, а й відвойовувати право на це, відстоюючи сам предмет своїх знань. На полеміку йшло багато часу, здоров’я та інтелектуального потенціалу вченого» [9, 43]. «История Малороссии» М. Маркевича зазнала гострої критики в колах імперської влади та навіть прогресивної інтелігенції. Імперські мислителі, зокрема Вісаріон Белінський, вважали, що не варто писати історію країни, де лише «мільйон населення» [8; 13]. За «Историю Малороссии» М. Маркевичу навіть хотіли заборонити займатися науковою діяльністю. Після виходу в світ цієї монументальної праці наукові роботи вченого фактично не друкувалися до 1857 року, за винятком окремих віршів та статей [13].

Як уже зазначалося, Микола Андрійович Маркевич увійшов в історію не лише як видатний дослідник, а й як поет, фольклорист та музикант. Писати вірші він почав з 1820 року, коли вступив на військову службу імператорської армії. Перша його поезія була надрукована завдяки поетові В. Жуковському в журналі «Невский зритель» (1820), а повна поетична збірка «Украинские мелодии» була опублікована в Москві 1831 року [3]. Відомий український літературознавець Степан Крижанівський вважає, що «Украинские мелодии» М. Маркевича є своєрідним «маніфестом нового напрямку», тобто Романтизму, оскільки для них характерні мотиви романтичної туги за минулим, ідеалізація Гетьманщини тощо [3, 147].  У передмові до збірки «Украинские мелодии» М. Маркевич зазначав, що має на меті описати перекази, звичаї, обряди, історичні події, повір’я і красоти пейзажів України в дрібних уривчастих п’єсах, прирівнюючи кожну з них до мотиву народних пісень [3]. Дослідники життєтворчості М. Маркевича припускають, що його поезія значно вплинула на ранню творчість Т. Шевченка. Адже Маркевич і Шевченко довго товаришували, і Шевченко не один раз був у нього в гостях. Відомо, що «Украинские мелодии» Маркевич свого часу подарував поетові. Тож Тарас Шевченко був добре знайомий з цією збіркою, і саме під впливом поезії «Бандурист», яка увійшла до неї, Т. Шевченко написав вірш-присвяту Маркевичу (1840). Втім, з невідомих причин стосунки Т. Шевченка та М. Маркевича перервалися після заслання поета, а вірш-присвяту Т. Шевченко чомусь не включив до Кобзаря 1860 року [10].

Микола Маркевич не мав професійної музичної освіти, однак він зумів проявити себе в музичній творчості. Приватним шляхом він добре опанував музику, вчився гри на фортепіано у відомого піаніста-віртуоза Джона Філда. До окремих поетичних текстів, які увійшли в збірку «Украинские мелодии», він сам написав музичний супровід, дуже співзвучний з українським пісенним фольклором [4; 5]. Йому належать два збірники обробок народних пісень для фортепіано, «Народные украинские напевы, положенные на фортепиано», що видані у Москві 1840 року, та «19 малоросійських народних пісень для фортепіано в дві руки», опубліковані у київському видавництві Леона Ідзиковського до 1912 року [5].

Найяскравіше музичні здібності М. Маркевича проявились у його романсі на текст вірша Т. Шевченка «Сирота» («Нащо мені чорні брови»), який поет написав у 1838 році в Петербурзі. Це найперша поезія Т. Шевченка, що покладена на музику. Щодо дати написання композиції Маркевичем думки дослідників різняться. Лідія Корній вважає, що її написано 1847 року, а Юрій Медведик схиляється до думки, що твір написаний 1857 року [2; 4; 5]. Опубліковано романс М. Маркевича на слова Т. Шевченка у видавництві Леона Ідзіковського 1859 року, до 45-річчя з дня народження поета.

Таким чином, поклавши на музику текст вірша «Нащо мені чорні брови», М. Маркевич фактично започаткував винятковий проєкт – «Музична Шевченкіана», який ось уже майже два століття поповнюється композиторським доробком. Це оригінальні твори на тексти Т. Шевченка, обробки народних пісень, композиції-присвяти поетові, твори великої форми (опери, симфонії, кантати) за мотивами творів Кобзаря, публікації варіантів народних пісень, які співав і записував поет тощо [6]. На жаль, до відділу музичних фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського перше видання твору М. Маркевича «Сирота» («Нащо мені чорні брови») не потрапило. Однак зберігаються інші видання цього твору, а саме перевидання Л. Ідзіковського 70-х років ХІХ століття, а також публікації у збірниках «Музика до Кобзаря» (1918–1922), «За думою дума» (1967), «Старовинні популярні побутові романси та пісні» (1969), «Українські класичні романси» (1983), «Зачарування звуків ніжних: українські романси» (2013) [6, 294–304]. (іл. 1).

У відділі музичних фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, зберігається найвизначніша праця М. Маркевича у галузі музичної фольклористи – збірка українських народних пісень «Южноруські пісні з голосами». Цензурний дозвіл на її друк був наданий 5 жовтня 1856 року: «Печатать Дозволяеться. Москва. 5 Октября 1856. Цензоръ Н. фонъ Крузе.» (іл. 2, 3). Опубліковано збірку 1857 року. Тривалий час вважалося, що ця праця належить Григорію Галагану, однак дослідник і фольклорист Климент Квітка з’ясував, що збірник упорядкований на основі записів М. Маркевича, а Г. Галаган лише видав його за власний кошт, втім прізвище і своє, і автора-упорядника не зазначив [12]. Це фактично одна з перших збірок, до якої увійшли тільки українські народні пісні, і вперше включено тексти українських дум з нотами. Пісенний матеріал дещо повторюється з тим, який був опублікований раніше, а саме у співаниках Кароля Ліпінського та Вацлава Залеського, Василя Трутовського, Михайла Максимовича та інших. Важливо те, що в «Южноруських піснях» значно ширше представлені жанри української народно-пісенної творчості, хоча ще й немає досить чіткого розподілу матеріалу. Дослідниця та фольклористка Зоя Василенко припускає, що Маркевич при укладанні збірки навмисно поставив перед собою таке завдання [1, 21]. Всього до збірника включено 50 українських народних пісень, які митець розподілив на окремі, невеликі розділи:

І. Чайка (пісня виділена окремо);

ІІ. Песни женские (жіноцькі);

ІІІ. Песни плясовые (до танцю);

IV. Песни козацкие;

V. Песни бурдацкие;

VI. Песни чумацкие;

VII. Песни мужицкие;

VIII. Думы.

Як зазначає З. Василенко, майже вся збірка складається з пісень, що були пов’язані з музикуванням у поміщицьких родинах і користувалися популярністю серед молоді та в інтелігентних колах. Це пісні про кохання, жартівливі, танцювальні тощо [1, 21]. Нетрадиційним і новим явищем для збірників з пісенним матеріалом є також те, що в «Южноруські пісні» Маркевич включив інструментальний твір «Запорожський козачок», імовірно, власного авторства.

Уже згадувалося, що Микола Маркевич був добрим другом Тараса Шевченка, а поет, як відомо, знав безліч українських народних пісень, різних за жанрами. Зі спогадів сучасників Кобзаря, а також з його щоденника дізнаємося, що жодна гостина де він перебував не обходилася без виконання народних пісень [11]. Звісно, що і М. Маркевич чув, як співав поет, і знав його улюблені пісні. Отже, і до збірки «Южноруські пісні», безперечно, увійшли ці композиції, а саме «Чайка», «Віють вітри», «Ой дівчина горлиця», «Ой, на горі та женці жнуть», «Ой, Морозе, Морозенку», «Ой, зійди, зійди, зіронько та вечірняя», «Ой не ходи Грицю», «Ой, жив в Січі старий козак», «Ой, не шуми луже», «Ой оре Семен, оре», «Ой, ру-ду-ду-ду», «Була собі Маруся», «Котилися вози з гори». А чотири пісні – «Ой горе, горе!» (іл. 4), «Ой у полі могила з вітром говорила...» (іл. 5), «Ой, ішов козак з Дону...» (іл. 6), «Ой із-під гори та із-під кручі...» (іл. 7) – поет сам передав упорядникові.

У «Южноруських піснях» надруковано пісню «Боже, з неба високого». Вперше публікацію цього твору здійснив Вацлав Залеський у гармонізації Кароля Ліпінського. Пісня включена до видання з польськими та українськими народними піснями: «Muzyka do Pieśni polskich i ruskich ludu galicyjskiego : [ăîëîñ ç ôï.] / zebranych i wydanych przez Waclawa z Oleska [pseud.] ; Do śpiewu i na fortepian ułożyl Karol Lipiński. –– We Lwowie : Nakładem Franciszka Pillera, 1833. – [2], 184, [1] c.» (с. 125).

До збірника Маркевича вміщено дещо інший варіант, у якому 4, 5, 6 куплети взято з поезії Т. Шевченка «Тяжко, важко в світі жити» (1838) (іл. 8). Вважається, що це перша публікація музичного твору, де використано тексти поета. Як зазначалося, дружні стосунки Маркевича і Шевченка були розірвані, однак цих двох митців довічно буде пов’язувати їхня творча діяльність, ніби різна, але разом з тим однакова, просякнута любов’ю до рідної землі, її історії та побуту, до народної пісні.

Життєвий та творчий шлях Миколи Андрійовича Маркевича обірвався 21 червня 1860 року в селі Турівці, у батьківському маєтку. Похований митець навпроти рідного села, у родовому склепі біля церкви Всіх Святих, що на правому березі річки Перевід, у саду, який він сам посадив і виплекав.

Пам'ять про Миколу Маркевича закарбувалася в історії та мистецтві не лише завдяки його працям та культурно-громадській діяльності, але й завдяки творчості Т. Шевченка, зокрема його поезії «Н. Маркевичу», яка починається зверненням до Маркевича: «Бандуристе, орле сизий…». У кожного, хто читає цей вірш, виникає запитання, а ким же був цей «Бандурист»? А цей «Бандурист» – великий українець, патріот, мислитель, історик, поет і музикант. Вірш-присвяту Т. Шевченко написав у Петербурзі до дня іменин Миколи Маркевича. Уперше поезію надруковано в альманасі «Молодик» (1843, ч. 2. X.). Вірш засвідчує симпатію молодого поета до М. Маркевича, викликану враженнями від спілкування з ним з кінця березня 1840 року, а також його працями з української історії, фольклору й етнографії. Вірш зазнав фольклоризації. На цей текст створено багато народних пісень, їх обробок, а також оригінальних творів композиторів. У відділі музичних фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського зберігаються як варіанти народних пісень, так й оригінальні твори композиторів: Людмили Бражнікової, Миколи Гвоздя, Віталія Годзяцького, Віолети Дутчак, Степана Ковальчина, Михайла Косенка, Якова Орлова, Григорія Фінаровського та інших [6]. (іл. 9).

Микола Маркевич належить до зачинателів романтичної поезії і, як вважають музикознавці, жанру українського романсу [3; 5]. Саме Маркевич-«Бандурист», є одним із перших, хто намагався показати науково-мистецьким верствам населення, а також широкому загалу багаті та унікальні надбання українського фольклору. Тож історична та мистецька спадщина Миколи Андрійовича Маркевича заслуговує на велику пошану й незабуття, а його композиторський доробок та внесок у музичну фольклористику потребує окремих музикознавчих досліджень.

Людмила Руденко,

кандидат мистецтвознавства,

старший науковий співробітник

відділу музичних фондів

Інституту книгознавства

Список використаних джерел

1. Василенко З. З історії української музичної фольклористики // Живі сторінки української музики: статті, дослідження, публікації. Київ : Наукова думка, 1965. С. 9–34 (21).
2. Корній Л. П. «Надію в серці привітаю, тихенько-тихо заспіваю» Т. Шевченко і українська дожовтнева музика. Режим доступу: http://kulturamovy.univ.kiev.ua/KM/pdfs/Magazine37-18.pdf
3. Крижанівський С. «Украинские мелодии» Миколи Маркевича в початках українського Романтизму ХІХ ст. // Сучасність. 1993. № 2. С. 147-155. Режим доступу: https://shron2.chtyvo.org.ua/Suchasnist/1993_N02_382.pdf
4. Медведик Г. Народна спадщина дослідника історії культури та побуту України Миколи Маркевича // Народна творчість та етнографія. Київ, 2001. № 1. С. 3–6.
5. Медведик Ю. Микола Маркевич – яскравий пропагандист надбань українського фольклору та шевченкової поезії // Ad Fontes: з історії української музики XVIІ – початку XX ст.): вибрані статті, матеріали, рецензії / Юрій Медведик. Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2015. 618 с. С. 301–316.
6. Музична Шевченкіана у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського / відп. редактор Л. Г. Руденко, наук. редактор Л. В. Івченко ; уклад. Л. Г. Руденко [та ін.] ; НАН України, Нац. б-ка України імені В. І. Вернадського, Ін-т книгознавства. — Київ : Академперіодика, 2019. — 992 с., 16 с. іл.
7. Папакін Г. Фамільні архіви української лівобережної старшини другої половини XVII – початку ХХ ст. Проект реконструкції. Режим доступу  https://old.archives.gov.ua/Publicat/References/Ukrainian_elite.php
8. Тоцька Ж. М. А. Маркевич та його колекція документальних матеріалів з історії України кінця XVI–XVIII ст. у краєзнавчому аспекті // Сіверянський літопис. 2013. № 1 (109). С. 59–69.
9. Ульяновський В. Незавершені та маловідомі праці М. А. Маркевича // Рукописна та книжкова спадщина України. Вип. 2. Київ, 1994. С. 42–62.
10. Шевченко Т. Г. Н. Маркевичу. Режим доступу:

http://litopys.org.ua/shevchenko/shev116.htm

11. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6 т. Київ : Наук. думка, 2003. Т. 5. Щоденник. Режим доступу: http://litopys.org.ua/shevchenko/shev501.htm.
12. Шреєр-Ткаченко О. Історія української дожовтневої музики. Київ, 1969. 588 с.
13. Ясь О. Дослідницький інструментарій та інтелектуальні засади «Истории Малороссии» Миколи Маркевича // Український історичний журнал. 2006. № 1.  С. 27–42.