«В українську державність ми віруємо, … бо ідею її ми носимо в серці…»

С. Петлюра

25 травня 2026 року виповнюється сто років з дня трагічної загибелі Симона Петлюри — одного з найвизначніших державних, військових і політичних діячів української історії ХХ століття, незмінного Головного Отамана військ Української Народної Республіки.

Ця дата є не просто хронологічною позначкою на осі часу, а глибоким екзистенційним рубежем для всієї нації. Постать Петлюри нерозривно, на рівні кровоносної системи, пов’язана з ключовими, найдраматичнішими процесами українського державотворення доби визвольних змагань 1917–1921 років. Століття, що відділяє нас від пострілів на вулиці Расін у Парижі, не віддалило його від нас, а навпаки — висвітлило його образ із пронизливою, майже сакральною чіткістю.

Симон Петлюра беззаперечно належить до тих монументальних постатей української історії, чий справжній масштаб, подібно до гірських вершин, відкривається лише на відстані, поступово проступаючи крізь туман часу і політичної кон'юнктури. Він виступає своєрідним духовним камертоном нації. Він був не лише політичним і військовим лідером, змушеним брати до рук зброю, а й людиною надзвичайно високої, витонченої європейської культури — музикантом, літератором, проникливим літературним критиком, блискучим публіцистом і невтомним видавцем. Харизматичний, вулканічно енергійний, інтелектуально потужний, Петлюра став не просто ситуативним символом боротьби за незалежність України, а уособленням самої державницької ідеї — тієї внутрішньої осі, що тримала український космос від розпаду у найскладніший, найтемніший період національної революції. У ньому дивовижним чином синтезувалися європейський інтелектуалізм та незламна, архетипна козацька непоступливість, що століттями спала в генах народу.

Глибоке, всебічне осмислення діяльності Симона Петлюри та колосального історичного досвіду Української революції неможливе без звернення до безцінної джерельної спадщини української політичної та військової еміграції. Особливе, центральне місце в цьому масиві пам'яті посідає фундаментальний збірник «За державність: матеріали до історії війська українського» (виданий у трикутнику Каліш — Варшава — Торонто впродовж 1929–1966 років). Саме на сторінках цього безпрецедентного видання законсервовано живі, ще теплі від пролитої крові свідчення безпосередніх учасників визвольних змагань. Ці тексти дозволяють нам сьогодні побачити Петлюру не лише як суворого державного діяча й талановитого військового організатора, а і як моральний авторитет, який в умовах тотальної руїни зумів стати центром тяжіння та символом національної консолідації.

Одинадцять томів збірника «За державність», що нині зберігаються у Відділі зарубіжної україніки Інституту книгознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, становлять унікальний, комплекс джерел з історії українського визвольного руху першої половини ХХ століття. У похмурий радянський період ці видання, що несли в собі заряд небезпечної правди, перебували у сумнозвісних спецфондах і були жорстко, безжально вилучені з наукового, культурного та суспільного обігу. Тоталітарна машина панічно боялася цих текстів, адже вони руйнували її монополію на минуле. Сьогодні ж вони тріумфально повертаються до українського читача не просто як історичний літопис, а як важлива, життєдайна складова національної історичної пам’яті, своєрідний ковчег, що проніс істину крізь десятиліття мовчання.

Збірник «За державність» має виняткову, неперехідну цінність завдяки  поєднанню мемуарних свідчень, строгих документальних матеріалів, глибоких військово-історичних досліджень та прискіпливих аналітичних праць. У текстах безпосередніх учасників подій, тих, хто на власних плечах тримав фронти, історія постає не в сухому, знекровленому фактографічному вимірі. Вона дихає через глибоко особистий досвід, через межовий моральний вибір, непохитні світоглядні переконання та надривне емоційне переживання щоденної боротьби за державність. Саме тому ці матеріали є критично важливими не лише для вузького кола фахових істориків, а й для формування повноцінної, здорової історичної свідомості всього сучасного українського суспільства, для розуміння нашого власного екзистенційного коріння.

Особливого, майже метафізичного значення цей збірник набуває в контексті глобального протистояння радянській історичній політиці забуття. У той трагічний час, коли в підрадянській Україні тоталітарний режим шляхом масових репресій, штучного апокаліптичного Голодомору та тотальної цензури фізично і ментально знищував будь-яку пам’ять про визвольні змагання, нескорена українська еміграція здійснювала свій тихий подвиг. Вона створювала власний незалежний архів національної пам’яті, паралельну духовну державу в екзилі. Опубліковані у збірнику матеріали не лише фіксували перебіг військових операцій і політичних баталій; вони формували суверенний український погляд на історію, дбайливо зберігали перервані традиції державності та передавали наступним, ще не народженим поколінням ідею незалежної України як найвищий, безальтернативний імператив.

Одним із найважливіших, концептуальних джерел, що детально висвітлюють діяльність Симона Петлюри на етапі зародження армії, є розлогі спогади Володимира Кедровського. Вони присвячені діяльності Українського генерального військового комітету (УГВК) — найвищої військової інституції України у буремний період травня–листопада 1917 року. Комітет постав з хаосу розваленої імперії як життєво необхідний орган координації українського військового руху та масової українізації частин колишньої російської армії. Його створення стало єдино можливою відповіддю на екзистенційну, нагальну потребу формування власного національного війська в умовах тотальної революційної нестабільності та зовнішніх загроз.

Перше історичне засідання УГВК, що відбулося 24 червня 1917 року в серці України — Києві, стало символічним, сакральним початком організованого українського військового будівництва. Попри шалені перешкоди, саботаж та відвертий тиск з боку промосковських і пробільшовицьких сил, українські делегати ухвалили принципове, доленосне рішення про повне підпорядкування комітету виключно Українській Центральній Раді, категорично відмовившись визнавати над собою владу російського Тимчасового уряду. Величезну, вирішальну роль у збереженні керованості цим бурхливим процесом і майстерному уникненні кривавих провокацій відіграв саме Симон Петлюра. Його обережна, виважена, але залізно послідовна тактика дозволила неймовірними зусиллями зміцнити позиції українського військового руху. У подальшому саме УГВК закономірно еволюціонував у Військове міністерство та Головний штаб армії УНР, заклавши непорушні підвалини регулярних збройних сил вільної держави.

Володимир Кедровський у своїх мемуарах неодноразово і з глибоким переконанням наголошує на необхідності для українців покладатися виключно на власні сили, не шукаючи марних ілюзій у зовнішніх союзах. Він надзвичайно влучно і символічно осмислює споконвічне українсько-російське протистояння через вічний біблійний образ Давида і Голіафа. У цій візії Україна на чолі з Петлюрою (Петлюра виступає як архетипний Давид) постає не просто як політична одиниця, а як носій вищої моральної правоти. Вона символізує неминучу перемогу незламної волі, світлого духу та людської гідності над сліпою, грубою і бездушною силою імперського левіафана.

Інший, не менш драматичний і важливий аспект багатогранної діяльності Петлюри глибоко розкрито у статті Костя Смовського, присвяченій славетному Гайдамацькому кошу Слобідської України. Це було одне з наймотивованіших, найелітніших та найбоєздатніших формувань періоду 1917–1918 років. Автор з ретельною деталізацією описує складні, часто трагічні обставини створення коша, його внутрішню структуру, бойові функції, а також ту вкрай напружену, заплутану військово-політичну ситуацію, в якій щодня, на межі людських можливостей доводилося діяти українським підрозділам і особисто Головному Отаману.

Надзвичайно цінними для історичної реконструкції є свідчення про дислокацію ключових військових і адміністративних інституцій у Києві, що перетворився на фортецю. Штаб Гайдамацького коша розташовувався на Фундуклеївській вулиці в готелі «Ермітаж», зовсім поруч безперервно діяли органи вищого військового управління, а юнацькі військові школи виконували критичні функції охорони стратегічних об’єктів міста, що завмерло в передчутті штурму. Ці деталі яскраво свідчать про відчайдушне намагання керівництва створити ефективну, дієву систему оборони столиці в умовах стрімкого і невідворотного наступу більшовицьких орд.

Особливу, трепетну увагу Смовський приділяє знаковому виступу Симона Петлюри перед військовими. Отаман не лише холодно аналізував стратегічну військову ситуацію, а й ухвалював миттєві, часто болючі конкретні рішення щодо оборони гинучої держави, коли воякам доводилось  свідомо йти на очевидну загибель заради того, щоб Україна мала шанс на майбутнє.

Водночас автор без прикрас фіксує неймовірно складні обставини цієї нерівної боротьби. Він пише про масовану, отруйну більшовицьку пропаганду, що роз’їдала тили; про деморалізацію частини втомленого війною війська; про стихійність організації армії та згубне явище «отаманщини», коли амбіції окремих командирів переважали над державним інтересом. Усі ці фактори значною мірою ускладнювали, а часом унеможливлювали реалізацію стратегічних планів командування. Більшовицька агітація цинічно й активно використовувала примітивні соціально-економічні гасла, обіцяючи землю і мир, вводячи в оману виснажене населення та підло підриваючи соціальну базу підтримки української державності. Українська сторона, зв'язана принципами демократії, натомість не завжди могла оперативно та ефективно протидіяти цим брудним інформаційним викликам гібридної війни того часу.

Попри безпрецедентний, героїчний спротив, українські війська під тиском переважаючих сил ворога зазнавали тяжких, непоправних втрат. Символом цієї національної трагедії стало варварське руйнування золотоверхого Києва під час нещадних артилерійських обстрілів Муравйова. Особливо болючим, знаковим епізодом стало цілеспрямоване знищення будинку Михайла Грушевського разом із його безцінною науковою спадщиною, архівом та колекціями. У цьому акті вандалізму чітко проступає справжня суть ворога: війна Росії проти України завжди була не лише війною за контроль над територіями чи ресурсами. Це була, є і залишається війною за знищення нашої пам'яті, нашої культури, нашого ментального коду. У таких апокаліптичних умовах боротьба за державність вимагала не лише збройної сили, а й глибокого стратегічного мислення, залізної організаційної дисципліни та непохитної національної єдності, якої так часто бракувало.

У підсумку колосальний досвід визвольних змагань, правдиво відображений у фундаментальних працях сучасників, зокрема Кедровського та Смовського, засвідчує неймовірну складність, багатовимірність процесу формування української державності. Постать Симона Петлюри постає на цьому тлі як символ цієї епічної боротьби — з усіма її блискучими перемогами, гіркими втратами, фатальними помилками та великими, незавершеними історичними завданнями, що лягли на плечі нащадків.

Юрій Ківерчук у своїх дослідженнях, аналізуючи стрімкий процес переходу українського суспільства від скромних автономістських вимог до радикальної ідеї повної державної незалежності, вписує масштабну діяльність Петлюри у ширший, тектонічний контекст революційних подій весни 1917 року. Глибоко символічний збіг цих політичних процесів із традиційними Шевченківськими днями підкреслює не випадковість, а історичну закономірність національного пробудження. Слово Кобзаря матеріалізувалося у багнетах українського війська, що ставало головним, вирішальним інструментом націє- та державотворення.

Цей узагальнений, епічний образ військового середовища, в якому жив, мислив і діяв Петлюра, органічно доповнюють яскраві нариси про його найближчих соратників. Зокрема, Віктор Завадський подає блискучу, психологічно точну характеристику генерала Володимира Сальського. Він особливо підкреслює його фанатичну відданість державній ідеї, непересічний стратегічний талант і високу особисту шляхетність. Водночас у палкій, емоційній промові самого Сальського, виголошеній з нагоди десятих роковин смерті Петлюри, останній постає вже не просто як політик, а як «вождь з ласки Божої» і святий мученик, що поклав життя за національну справу. Така висока, патетична інтерпретація чітко відображає процес сакралізації постаті Головного Отамана.

У пронизливих мемуарах Івана Вараниці, написаних з болем до сорокових роковин загибелі Петлюри, головний акцент зроблено на тій трагічній, фатальній події 25 травня 1926 року в Парижі та її політичному резонансі у світі. Автор, аргументовано посилаючись на неспростовні свідчення колишнього високопоставленого співробітника радянських спецслужб Петра Дєрябіна, прямо вказує, що це зухвале вбивство не було актом одинака-месника. Це була ретельно спланована, холоднокровна акція державного тероризму, організована безпосередньо в кабінетах Москви. Вороги розуміли: навіть в еміграції, без армії і території, Петлюра залишався смертельною загрозою для імперії. Водночас у тексті чудово відображено еволюцію образу Петлюри в колективній пам’яті українців: від живої, діючої історичної особи до постаті майже легендарної, міфологічної, з ім'ям якої нерозривно пов’язувалися всі найпотаємніші сподівання на неминуче відновлення збройної визвольної боротьби. Його смерть стала не крапкою, а зерном, кинутим у ґрунт пам'яті.

У спогадах Катерини Коваль-Медзвєдської з кінематографічною точністю відтворено надзвичайно емоційно наснажений, тріумфальний момент вступу об’єднаних українських армій до визволеного Києва 30 серпня 1919 року. Постать Петлюри постає в самому епіцентрі цього небаченого загальнонаціонального піднесення: знесилене, понівечене місто зустрічає українське військо зі сльозами на очах як справжніх визволителів. Це знаменує короткочасне, але надзвичайно глибоке, символічне відновлення української влади в історичній столиці, акт історичної справедливості. Водночас авторка з болем фіксує глибокий трагізм ситуації, відчуття крихкості цього тріумфу — пережитий населенням кривавий більшовицький терор залишив глибокі шрами. Відчувався внутрішній розкол, а попереду чекала нова катастрофа — підступна втрата Києва після зіткнення з шовіністичними денікінськими військами. Емоційний маятник історії хитався безжально.

Воєнно-оперативний, суто професійний вимір цієї титанічної боротьби за державність детально, з картографічною точністю репрезентовано у мемуарах Антона Пузицького. Він розглядає відчайдушні наступальні дії виснаженої армії УНР на Київ навесні 1919 року і бойову діяльність Північної групи військ. Через суворий, нещадний аналіз об'єктивних причин невдач — зокрема катастрофічної деморалізації, випадків зради частини особового складу, виснаження боєприпасів та згубного впливу більшовицької пропаганди — перед читачем постає страшна, оголена реальність братовбивчої війни. У цій реальності Петлюра як Головний Отаман змушений був щоденно діяти, приймати рішення і брати на себе відповідальність в умовах абсолютно нестабільного, ворожого тилу та критично обмежених матеріальних ресурсів. Це був тягар, здатний зламати будь-кого, але він стояв.

У фундаментальному дослідженні Володимира Савченка глибоко висвітлено заплутані політичні передумови формування Директорії та різке загострення боротьби за владу в Україні наприкінці 1918 року. Безпідставний арешт Петлюри за часів гетьманату Павла Скоропадського постає в цьому контексті як надзвичайно показовий, драматичний епізод внутрішнього протистояння. Це була боротьба щирих українських державницьких сил із тими колами у владі, що зберігали проросійські орієнтації, ілюзії щодо можливості федерації з небільшовицькою Росією, що в підсумку дорого коштувало самій нашій державі.

Надзвичайно промовистим і болючим є висвітлення найтрагічнішого, завершального етапу збройного протистояння у мемуарах уславленого генерала Олександра Удовиченка. Катастрофічні події 1920 року, безпосередньо пов’язані з умовами Ризького договору, коли союзники залишили Україну сам на сам з ворогом, демонструють найвищий ступінь драматизму міжнародної ізоляції, в якій опинилася УНР. Участь Петлюри у вирішальній державній нараді в Ялтушкові та його відчайдушний, пророчий заклик «до останнього бою» відображають його кристально чисту, послідовну позицію. Головний Отаман був готовий і вимагав продовжувати боротьбу навіть за умов повної політичної зради з боку сусідів та абсолютного військового виснаження, адже честь нації не підлягала капітуляції.

Яскраві спогади Володимира Зарицького та Андріана Марущенка-Богдановського доповнюють цей величний образ штрихами людяності. Вони показують Петлюру не в кабінетах, а безпосередньо серед свого війська, в окопах, на плацу — під час військових оглядів, полум'яних виступів і прямих, щирих контактів із простими вояками. Його надихаючі промови до війська Січових Стрільців підкреслюють вирішальну, магічну роль морального чинника, сили слова у збереженні боєздатності армії, яка воювала не за пайки, а за ідею.

Надзвичайно важливим ідейним і концептуальним контрапунктом у збірнику є стаття Павла Сулятицького, яка глибоко розкриває прихований, але надзвичайно небезпечний інформаційний вимір тієї війни. Детальний аналіз російської шовіністичної преси періоду Добровольчої армії Денікіна переконливо демонструє системну, цілеспрямовану і щедро фінансовану дискредитацію всього українського руху та персонально його проводу. Постать Петлюри свідомо, за лекалами чорного піару, демонізується, перетворюється на опудало, а сама ідея української державності подається світові як щось штучне, вороже і нежиттєздатне. Це є яскравим свідченням того, що найважча, наймасштабніша боротьба точилася не лише на кривавому полі бою з використанням гармат і кулеметів, а й у тонкій сфері ідей, історичних наративів та національних ідентичностей.

Таким чином, різнопланові, зібрані по крихтах публікації збірника «За державність» формують цілісний, монументальний і водночас неймовірно багатогранний, живий образ Симона Петлюри. Він постає перед нами як безперечний лідер загальнонаціональної революції, талановитий організатор народного війська, невтомний шукач міжнародних союзів і вічний, непохитний символ незламності української державницької ідеї.

Надзвичайно важливим є й те, що сам збірник виконував не пасивну функцію архіву: він не лише консервував спогади, а й активно, цілеспрямовано формував потужний меморіальний простір української еміграції, гартуючи нові покоління борців. Про цю активну діяльність красномовно свідчать розміщені на його сторінках оголошення про масове поширення книжок, присвячених життю і боротьбі Петлюри, невтомну популяризацію заснованого ним впливового тижневика «Тризуб», а також інформація про заснування і вручення спеціальних відзнак — Хрестів Симона Петлюри. Ці нагороди стали містичними артефактами, які підтримували неперервну тяглість славної військової традиції та цементували символічну, духовну єдність тисяч колишніх вояків армії УНР, розкиданих по всьому світу, але об'єднаних однією присягою.

Сьогодні, коли минає рівно століття після мученицької загибелі Симона Петлюри, звернення до цих першоджерел є не просто даниною традиції чи формальним актом збереження історичної пам’яті. Це є життєво необхідною, екзистенційною умовою для глибшого, по-справжньому дорослого осмислення тих складних державотворчих процесів, що відбувалися тоді і дзеркально повторюються в Україні сьогодні. Матеріали збірника «За державність», народжені в муках безпосередніми учасниками епохальних подій, повертають до нашого наукового і суспільного обігу автентичні, неспотворені голоси тієї великої епохи. Вони сприяють формуванню цілісного, позбавленого комплексів меншовартості бачення українського визвольного руху як процесу закономірного, героїчного і непереможного.

Постать Симона Петлюри в історичній пам’яті українського народу височіє як непорушний символ тієї неймовірно складної, сповненої шекспірівського драматизму й водночас неосяжно величної доби національно-визвольних змагань початку ХХ століття. У цих збережених текстах він дихає, діє і промовляє до нас не лише як холодний політичний стратег і суворий військовий лідер. Він розкривається як людина надзвичайно високої внутрішньої культури, колосальної персональної відповідальності та готовності до найвищої жертовності. Кожен день його свідомого життя, кожен його вчинок і, зрештою, сама його смерть були без останку підпорядковані одній, найсвятішій меті — утвердженню ідеї незалежної, соборної Української державності.

У контексті відзначення 100-річчя від дня його трагічної загибелі особливого, державного значення набуває не просто повернення, а широка популяризація таких фундаментальних джерел у суспільстві. Їхнє вдумливе наукове осмислення, перекладення на мову сучасних сенсів є надзвичайно важливим, визначальним актом відновлення історичної справедливості, збереження культурного спадкоємства та виявом нашої інтелектуальної відповідальності. Відповідальності не лише перед великим минулим, яке не має права бути забутим, а й, насамперед, перед тим майбутнім вільної України, за яке Петлюра віддав своє життя,  і яке ми сьогодні знову виборюємо зі зброєю в руках. Його дух продовжує стояти на варті нашої свободи, нагадуючи, що нація, яка пам'ятає своїх героїв, ніколи не зникне з мапи світу.

Оксана Супронюк,

старший науковий  співробітник

 відділу зарубіжної україніки ІК НБУВ