24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховної Ради тоді ще Української РСР 346 народних депутатів ухвалили Акт проголошення незалежності України. Перед голосуванням проєкт цього доленосного документа зачитав Голова Верховної Ради Леонід Кравчук,  якого напередодні намагався залякати московитський гекачепістський емісар генерал варенников, вимагаючи ввести надзвичайний стан і підтримати імперських заколотників.

До групи народних депутатів, яка опрацьовувала первинний текст, написаний напередодні колишнім радянським в’язнем сумління Левком Лук’яненком спільно з науковцем, дипломатом, професором медицини, «союзним» депутатом Леонтієм Сандуляком, увійшли Сергій Головатий, Михайло Горинь, В’ячеслав Чорновіл.

Робочу групу для узгодження остаточного тексту представляли очільники політичних сил – «Групи  239» Олександр Мороз і «Народної Ради» Ігор Юхновський, а також Олександр Бандурка, Іван Заєць, Анатолій Матвієнко, Михайло Голубець, Олександр Ємець, Дмитро Павличко. Обговорювали все – від назви – «універсал», «закон», «акт», визначень і слів – «відтворення», «відновлення»,  «створення» чи  «проголошення», «держави» чи «республіки», «демократичної», «соціалістичної», «самостійної» до «виражаючи волю українського народу» та «смертельної небезпеки, що нависла», чи «була нависла», «державним переворотом»… Усі розуміли, що кожне слово і думка мають бути точними, стислими, такими, що не викличуть дискусії в залі, здатної зірвати ухвалення документа.

Розклад політичних сил: прокомуністична більшість – 239, демократична опозиція — 125, до жодної політичної сили не входили 100 депутатів. Присутніх у залі було 362. Проти проголосували четверо, які згодом показали своє справжнє політичне єство, зрадивши Україну.

З відстані 35 років, відколи Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України, який набрав чинності з моменту його схвалення, український народ, українська нація  зазнали карколомних змін. Вони на шальках терезів усієї української історії, з усіма битвами за незалежність, видається, триматимуть рівновагу, а то й переважать їх. 

Так, Акт проголошення незалежності України і подальші кроки на її формалізацію в правовому полі – це справжня перемога демократії. Справжня! Бо Україна таки заявила і відновила справедливість, своє право на самостійне, вільне, самовизначене життя як держава!  Відповідною постановою законодавчий орган  перепідпорядкував  усі військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді України, оголосили про створення Міністерства оборони України, власних Збройних Сил і республіканської гвардії, підрозділу охорони Верховної Ради України, Кабінету Міністрів і Національного банку України.

За кілька днів, 30 серпня 1991 року, Президія Верховної Ради України, оцінюючи висновки створеної комісії з розслідування дій очільників компартії України, що сприяли російським путчистам у зміні конституційного ладу,  ухвалила указ на про заборону компартії України. Майно політичної сили оголосили державною власністю. До речі, В’ячеслав Чорновіл як голова Львівської облради оголосив таку заборону ще 23 серпня.

Пасіонарний шал був на піку, народне море вирувало, українські прапори кольорів бездонного синього неба і безкрайніх сонячних пшеничних полів вільно й переможно тріпотіли на вітрах демократичних змін!  Сповнене надії, гордості за свою силу, за БЕЗКРОВНЕ в ті серпневі дні здобуття незалежності України, яку народ підтвердив на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, демократичне українське суспільство плекало поступ своєї молодої  і водночас прадавньої держави, оновлювалося й міцніло.

Та вже за кілька днів після феєричного українського залишення союзних тенет прес-секретар демократа Єльцина заговорив про можливі територіальні претензії до республік, котрі вийшли зі складу радянської імперії.

А, як відомо, «російський демократ закінчується на українському питанні».    

Тож викручування нам рук ніколи й  не припинялося в принципі. І путч стався, як багато хто з політиків вважає, через те, що чіткою й уповні очевидною окреслювалася позиція України щодо очікуваного тоді москвою союзного договору. Потужним імпульсом стала Декларація про державний суверенітет України. Хоча в ній і йшлося про те, що її принципи «використовуються для укладання союзного договору», Україна створювала законодавче поле, що визначало її впевнений поступ до незалежності. Однак закиди про те, що саме Україна розвалила радянську імперію, не правдиві. Хоча б хронологічно «парад суверенітетів» очолила не Україна. На жаль.

Українська Декларація про державний суверенітет побачила світ 16 липня 1990 року, а  декларацію про державний суверенітет рсфср було прийнято на місяць з гаком раніше, 12 червня 1990 року, після схвалення аналогічних документів Естонією, Латвією, Литвою, Азербайджаном і Грузією. Але питома вага України залишалася  визначальною. І в цьому контексті  власна армія, повернення наших воїнів з гарячих точок, створення національного банку, перепідпорядкування союзних підприємств, спрямування  податків до української казни, прийняття закону про економічну самостійність України – всі ці кроки зміцнювали суверенітет України.

І ось 27 червня 1991 року Верховна Рада приймає постанову про відкладення розгляду проєкту нового союзного договору, запропонованого москвою. Натомість інші республіки колишнього союзу, за винятком Литви, Латвії, Естонії та Грузії, вже схвалили такий проєкт. А саме підписання союзного договору було намічене на 20 серпня 1991 року.

Тож гекачепісти 19 серпня відсторонили генсека і оголосили про припинення дії конституцій союзних республік...

Що з того вийшло? Розстріл російської думи, пролилася кров. Гекачепістів заарештували. Генсека визволили...

А загнати Україну в стійло таки не вийшло. Навіть попри камуфляж удаваних свобод створеної співдружності незалежних держав.

Чого тільки варте пограбування державних банків і українських вкладників, намагання викручувати руки так званим нульовим варіантом розподілу зарубіжної власності, перекриття газових вентилів, снування економічних зашморгів, роззброєння, засилля феесбешних консервів і агентури!.. І ось – відкрита російська збройна агресія, що триває вже п’ятий рік. І гібридна війна «братнього сусіда» навіть не з 2014-го, а  з тих самих 1990-1991 років.

Але ми знаємо, що вистоїмо, здолаємо, переможемо!

З Днем Незалежності, українці!

Слава Україні! Героям слава!

Дякуємо за світлини відомому фотомайстрові Олександру Клименку