Майже два століття тому стверджував це Микола Васильович Гоголь усьому світові. Чарівність української ночі, української природи, українських самобутніх звичаїв і традицій він неповторно зобразив у своїх творах. І ці його рядки й досі хвилюють багатьох читачів і шанувальників письменника, й не тільки в нашій країні, захоплюють, спонукають  дізнатись якомога більше про оту магічну Україну Гоголя…

До цієї таємниці захотіли долучитись і французькі кіномитці.  Побачив світ документальний фільм «Інспірація: містична Україна Гоголя» французько-німецького телеканалу   АРТЕ. Це один з найпопулярніших мистецьких телеканалів не тільки Євросоюзу, а й світу. Фактично це запрошення до мандрівки (на цьому спеціалізується канал), зокрема в цьому ролику – запрошення до подорожі Україною, Каталонією і Японією. Але більшу частину присвячено саме нашій країні.

І що нам особливо приємно – у роботі над фільмом брала участь старший науковий співробітник Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, кандидат філологічних наук Оксана  Супронюк. Саме вона супроводжувала французьку знімальну групу в Києві, показувала місця для зйомок, підготувала великий обсяг інформації про Гоголя й Україну.

Напис на екрані протягом фільму (французькою й німецькою мовами) "Україна -- рідна земля Гоголя". Експерти розмовляють українською, їх дублюють французькою. Наприкінці подана довідка про Україну, Україна показана на карті світу, демонструються найбільш важливі символи, що характеризують країну. Тобто фільм -- це  своєрідна візитівка й ще одна матриця в інформуванні світу про нашу країну, тим більш важлива, що здійснена вона, так би мовити, ззовні а відтак неупереджена.

Нижче подаємо також статтю-роздуми старшого наукового співробітника НБУВ Оксани Супронюк про її участь у фільмі й  про його значення для всіх нас.

         Про фільм «Інспірація: містична Україна Гоголя»

Як казала Оксана Пахльовська, завідувачка кафедри україністики, професор університету «Ла Сап ‘єнца» в Римі, «Шлях України до самої себе лежить через Європу». Часто наші політики, старі, а тепер і молоді, оновлені, висловлюють думку, що насамперед треба вирішити економічні проблеми України, а культура додасться. І це – сутнісне нерозуміння проблеми.

Насправді все починається з культури – нерву цієї проблематики. Політична, економічна й інша інтеграція починаються з інтелектуальної інтеграції України до Європи. Це означає, що Україна має побудувати системне знання про Європу на всіх рівнях суспільного буття. Це також означає, що Європа повинна мати системне знання про Україну – щоб переконатися в органічній приналежності України до європейської традиції, щоб повірити в позитивний потенціал її присутності в європейському просторі. І міра зацікавленості Європи Україною залежить від глибини знання української культури як невід‘ємної частини європейської цивілізації,

Після Помаранчевої революції, в 2005 році,  французький філософ  і дуже уважний  дослідник Росії  Андре Глюксман сказав: «Сьогодні столиця Європи не Париж, а Київ». Рух Києва до Європи, за словами О. Пахльовської, – це, можливо, історичне завершення процесу становлення Європи. І в цьому сенсі процес творення поля наших культурних стосунків  украй важливий. Світ пізнає Україну через кожного з нас.

НБУВ мала нагоду долучитися до цього шляху наближення України до Європи, взявши  участь у зйомках фільму «Інспірація: містична Україна Гоголя», який у лютому вже вийшов на екрани і демонструється   на каналі АРТЕ – великому європейському німецько-французькому  телеканалі, що приділяє велику увагу культурі, мистецтву, темам, пов‘язаним з Європою і Євросоюзом.

Invitation au Vouage – це окремий напрям, який представляє країни через погляд видатних постатей цих країн і запрошує до мандрівок ними. Головним для режисера фільму Лізи Алісової було показати країну, пейзаж, взаємодію письменника з оточуючим його світом. Таким чином, у нашому фільмі Україна постала очима Гоголя і як першоджерело натхнення Гоголя. Автори фільму прагнули показати те, що письменника надихнуло в Україні – природу, традиції, релігію, конкретні місця, людей, історію.  Фільм намагається транслювати складні речі в популярному форматі.

Зйомкам фільму передувала велика підготовча робота, обговорення основної його концепції.

Для мене як експерта це була чудова можливість донести і пояснити ідентичність Гоголя і України, і української творчості митця. Пояснити європейському глядачеві, що Микола Гоголь – письменник з українським корінням, і Україна – це не Росія.

Я нагадала, що в ХІХ столітті  Україна мала назву «Малоросія». А Гоголь був носієм, символом і виразником українського духу, українського універсуму. На початку 1830-х років, видавши в Петербурзі повісті з українського життя, він не тільки відкрив Україну для росіян, а й через ці російськомовні тексти відкрив Україну самим українцям. І нині, в новітні часи, Україна за допомогою творчості Гоголя вкотре сама себе відкриває.

Творчість Миколи Гоголя як дзеркало розвитку й розуміння української ідентичності завжди перебувала в полі зору видатних українських інтелектуалів і мислителів. Прагнучи  осмислити його роботи як чинник розвитку української ідентичності, вони називали письменника «класиком і засновником сучасної російської прозової літератури» і одночасно «великим романтиком-пророком української народної стихії», твори якого стали «головною лектурою для інтелігенції, що у другій половині XIX століття кинула заклик до національного відродження України». Для пересічного росіянина він став історичною фігурою, таким собі Іскрою і Кочубеєм XIX століття на ниві культури. «Час, обставини, оточення, слава не дали можливості М. Гоголю зробити свідомий вибір, що випливав з його захованих у глибинах душі переконань. Обставини змушували його фальшувати свої почуття, пристосовуватися під смаки властьімущих. Сьогодні це не має нас дивувати. Спосіб мислення Гоголя не був новим і винятковим. Так себе сприймали майже всі нащадки старшини Лівобережжя, усі дідичі колишньої Гетьманщини. Ті, кого ми сьогодні називаємо інтелігенцією. Свідомо визнати себе українцем він просто не міг. Час ще не настав, – писав Ігор Гирич. – Мало минути 30–40 років, щоб викристалізувалася зовсім інша суспільно-культурна ситуація і на політичному кону з‘явилася національна проблематика в її новітньому розумінні».

Головне в творчості Гоголя – це створена ним картина світу крізь призму української ментальності і відображення способу бачення цього світу українським етносом.

         Ця особливість творчості письменника – ще одне підтвердження, що український ареал духовного життя принципово відрізняється від російського. Ще з часів Костомарова йде лінія розмежування двох традицій: київської традиції свободи й індивідуалізму і московської – авторитаризму й підпорядкування особистості колективу. Нині, підбиваючи підсумки осмислення цієї ідеї в ХХ столітті, зазначають, що євразійський шлях історії Росії з наголосом на «азійстві» призвів до того, що в російському національному характері превалює антиперсоналізм: людина не відчуває відповідальності за свою долю й розчиняється в колективному як гаранті комфортного світовідчуття. Українська ж людина живе в іншій матриці й за іншими законами: для неї характерне відчуття «самоцінності окремої особистості».

         Молодий Гоголь став інструментом у руках Творця, щоб описати український універсум і космос української душі. В. Скуратівський називає Гоголя письменником з абсолютним українським корінням: «Передусім молодий Гоголь цілком перебуває при українській семантиці, тобто при українських змістах. І тому ця література, ним створена на початку 1830-х, страшенно вразила не тільки російських читачів, а й українців. Вони отримали російськомовне дзеркало своєї власної історії – від героїки доби бароко і закінчуючи дуже понурим і упослідженим буттям XIX століття. Тобто Гоголь у свої 20 з чимось років створив нібито російськомовні тексти, але в них ми бачимо дзеркало того, що в них тогочасна Україна бачила, бачить і буде бачити себе всерйоз і надовго».

         Цікаві думки про українську ідентичність Гоголя знаходимо в сучасних зарубіжних дослідженнях. Е. Бояновська, професорка з Гарвардського університету, розвінчує образ русифікованого Гоголя, міф, який створювався протягом ХХ століття російським радянським літературознавством,  і дає нові тлумачення його творам. Бояновська відзначає, що самі твори письменника «зображають абсолютну окремішність російського і українського світів», «творять потужне послання про непоправні розлами в російсько-українській політиці та прославлення життєздатності України як нації». «Поетичне звеличення України у «Вечорах» принесло популярність Гоголеві серед його російських читачів, але з‘ясувалося, що він неспроможний подарувати їм таке ж чарівне бачення Росії, яке вони очікували від нього». До того ж, за іронією долі, «ідеальними росіянами в Гоголя стали, по суті, українські козаки, котрих він представив як завзятих прихильників російського православ’я й самодержавства в останній редакції «Тараса Бульби». «Разом з русифікацією своїх козаків, – відзначає  Е. Бояновська, – Гоголь також українізував ідею Росії».  «Український націоналізм Гоголя досягнув свого піку, коли він досліджував українську історію. На його думку, Україна володіла саме такою культурною цілісністю, гордою традицією та самосвідомістю, яких Росії бракувало. У спробі продемонструвати легітимність України як нації Гоголь підважував чимало понять офіційної російської історіографії або протистояв їм. Неопублікований гоголівський уривок «Роздуми Мазепи» найкраще демонструє політично ризиковане дослідження української історії автором, у якому він утверджує історичне право України на незалежність».

Не менший інтерес викликає дослідження професора Альбертського університету (Канада) Олега Ільницького у контексті пошуку національної української ідентичності Миколи Гоголя. Він відзначає, що «руйнівний потенціал» Гоголевих творів, може, й не був повністю зреалізований, але був важливим елементом перших обережних кроків України до набуття нею виразної ідентичності у відверто русоцентричній імперії». Реферуючи дослідження іншого славіста, Джефрі Госкіна, про роль неросіян в утвердженні/спотворенні російської ідентичності, О. Ільницький з прикрістю зазначає, що західний історик, зовсім як мільйони нинішніх росіян, не бачить нічого надзвичайного в тому, що сучасну російську прозу започаткував українець, а найсуттєвіші історичні образи й досвід України стали для росіян джерелами власної ідентичності.

Усі ці думки я, як експерт, висловлювала режисерці фільму, і вона намагалася їх втілити за можливості в його звуковому ряді.

Під час зйомок я мала можливість побачити Київ «очима іншого», очима парижан – старий Київ як Єрусалим усього світу східного слов‘янства, як  сакральне  місто, що є важливою складовою нашої тисячолітньої української духовної спадщини, традиції і культури. А також Київ модерний – як Каліфорнію Східної Європи, місто загалом недооцінене в світі, як місто великих можливостей. За словами гостей з Парижа, на їх погляд Київ зараз нічим не відрізняється від столиці Франції.

          Фільм хронометражем 14 хвилин, французькою мовою. У поданому посиланні три сюжети. В них (у АРТЕ) такий формат: у цій серії – запрошення  до мандрівки Україною, Каталонією і Японією.
В першій частині фільму бачимо Василівку й Диканьку, місця, де народився й виріс Микола Гоголь. Друга частина -- Київ. По Києву їх водила я, показувала місця для зйомки, підготувала великий обсяг інформації про Гоголя і Україну. Від багатогодинного інтерв'ю зі мною залишилося кілька фрагментів, але фахівці кажуть, що для такого формату фільму це нормально.

Дуже природно вписався у стрічку Тарас Компаніченко зі своїм гуртом "Хорея козацька" як виразник українського духу і носій історичної пам'яті.

Сподіваюсь, що цей фільм буде також зафіксований в історії НБУВ як важлива подія, як важливий інформаційний продукт у царині культури, який має велике значення, особливо ж  на нинішньому етапі військового конфлікту України з Росією. Адже коротка розповідь про Україну (додаток від редактора фільму), демонстрація її найбільш важливих  символів, що характеризують країну й пояснюють глядачеві Європи головні моменти в її історії – це утвердження  історичної пам'яті України, української ідентичності на нинішньому етапі  її історичного розвитку. 

В кінці є фото Сергія Набоки – дисидента, журналіста, який презентував Україну в Європі і світі. У 1989 році він створив першу масову непідцензурну  газету Києва «Голос відродження». С. Набока  був одним з провідних діячів Української Гельсінської спілки. Варто також додати,  що всі журналісти, які робили стрічку, – з радіо «Свобода».

Отже, фільм є новим інформаційним продуктом і важливою інформаційною інспірацією й пропагандою нашої країни у світі засобами кінематографу.

На завершення хочеться поділитися відкриттям, яке я зробила вже нещодавно, продовжуючи спілкуватися з режисеркою фільму Лізою Алісовою. Виявилося, що вона належить до роду відомих кінематографістів і людей мистецтва  Алісових. Її бабуся, актриса Ніна Алісова ( родом з Києва), в 1964 році, коли Сергій Параджанов знімав фільм «Тіні забутих предків», була однією з натхненниць того середовища, в якому знімався фільм. Сама Ніна Алісова грала в фільмі роль мами Марічки. Марічку ж, її доньку в фільмі, грала її донька в житті Лариса Кадочникова. Чоловік Л. Кадочникової, Юрій Ільєнко, був оператором фільму.

Таким чином, один з найфантастичніших фільмів про український універсум і таїни космосу душі цього народу в історії українського кінематографу «Тіні забутих предків» (режисер С. Параджанов) був знятий за участі цієї родини. А Ліза Алісова, продовжуючи цю традицію, в 2019-му зняла романтичний і дуже  красивий фільм «Інспірація: містична Україна Гоголя» на ту ж тематику – про космос і таїну української душі, що, власне, і є основою творчості Миколи Гоголя.

О.К. Супронюк,

старший науковий співробітник НБУВ,

кандидат  філологічних наук.