До 140-річчя від дня народження художника-графіка Олексія Маренкова
Сучасникам не так багато відомо про Олексія Васильовича Маренкова (1886–1942) – одного з яскравих представників українського авангарду, унікального художника-графіка, члена Асоціації художників Червоної України (1926 рік), педагога (1923–31 роки) Харківського художнього технікуму, пізніше – Харківського художнього інституту.
Народився митець 25 березня 1886 року в Орлі, формально одному з містечок російської імперії. Та для розуміння глибини проникнення образів, символіки та філософії українського мистецтва в творчість О. Маренкова варто усвідомлювати, що від Орла до України – лише чотири години потягом, шо цей край був частиною історичного порубіжжя, де українська етнічна присутність була помітною (Орловщина, Стародубщина). Місто було засноване як фортеця-городище Чернігівського князівства ще у ХІІ столітті, задовго до проголошення російської держави, але про це радянські історики переважно мовчали. Потім ця територія перебувала у складі різних країн та адміністративних утворень (Велике князівство Литовське, московська держава у XVI cтолітті, Київська, Бєлгородська, Орловська губернії).
В Орлі історично проживала значна кількість українців, і серед них були видатні діячі, пов'язані, зокрема, з дослідженням історії та розвитком культури – Наталія Полонська-Василенко, Афанасій Маркович, Марко Вовчок (Марія Вілінська), Микола Соловцов та інші.
Для розуміння творчості художника важливо знати не тільки місце, де він народився, а ще й учителів та друзів. Звісно, оточення відбивається на подальшому житті й рисах характеру, а також і на образах, яким надає перевагу художник. Серед характерних рис особистості Олексія Васильовича Маренкова сучасники особливо відзначали його людську теплоту, готовність допомагати колегам і незмінну відданість мистецькому середовищу –– якостям, сформованим у майстерні його вчителя Олександра Гофмана, видатного художника, творчість і діяльність якого були пов’язані з Україною, зокрема з Конотопом, куди він переїхав з москви 1905 року. Найвідомішими учнями О. Гофмана були українські діячі Євген Лученко, Андрій Сологуб, Володимир Масик, Сергій Макаренко. У доповіді викладача Сумського державного університету В.О. Борошнєва на першому місці серед видатних учнів О. Гофмана зазначено Олексія Маренкова, який «був дуже чуйною людиною, надійним товаришем, постійно підтримував зв’язки зі своїм вчителем […] та його студійцями» [2]. Олексій Васильович побачив хист художника та підтримував одного з учнів О. Гофмана –– Олександра Сиротенка (1897–1975 роки). Дізнавшись, що хлопець перебуває в скрутному матеріальному становищі, О. Маренков робить йому безцінний дарунок: олійні фарби, пензлі й палітру з горіхового дерева. Натхнений таким подарунком, О. Сиротенко багато працює самостійно, уважно дослухаючись до порад свого педагога. І в 1913 році витримує вступні іспити до Київського художнього училища, яке він успішно закінчив у 1918 році, а в недалекому майбутньому Сиротенко –– професор Київського художнього інституту.
Упродовж 1905–1912 років Маренков навчався в Київському художньому училищі у відомих митців: Федора Кричевського, Івана Селезньова, Григорія Дядченка.
Олексій Маренков, як і багато інших художників того часу, потрапив під творчий вплив двох мистецьких осередків: у Києві, де в підготовці художників-графіків втілювалися принципи Георгія Нарбута, а також іншого визначного мистецького осередку України 1920 років –– Харкова, де склалася школа бойчукізму (за принципами Михайла Бойчука).
Протягом 1923 -1931 років Олексій Маренков як викладач Харківського художньому технікуму, а згодом – Харківського художнього інституту передавав власні знання й досвід своїм учням. Серед них –– графіки Йосип Дайц та Володимир Нерубенко, живописець Олександр Сиротенко, художники і графіки Мойсей Фрадкін і Марія Котляревська; театральний художник, ілюстратор, карикатурист Олексій Щеглов та ін.
У 1938 році Олексій Маренков був репресований у зв’язку з доповідною запискою Головліту УРСР, що його плакати містять «грубі контрреволюційні спотворення». Зокрема зазначалося, що: «на прапорі у зображенні товариша Сталіна кінець вуса художником зображений у вигляді якоїсь тваринки; з правого боку шиї намальована сокира, що впиралася в шию, з лівого боку шиї — друга сокира, яка поглядала на товариша Леніна на прапорі», а ще партійцям привидівся «цап із рогами, лапами та хвостом».
У 1942 році (за іншими даними у 1938 або 1944 роках) О. Маренкова розстріляли, і його ім’я на довгий час зникло з довідників, енциклопедій і хрестоматій.
Тільки наприкінці ХХ століття прізвище закатованого художника з’явилося з минулого у сьогодення, його викарбувано на пам’ятнику неподалік Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури в Києві «Художники — жертви репресій» (1996 рік) [ 7, 8].
Мистецтвознавці почали цікавитися його творчістю з кінця минулого століття, оскільки він є одним із найяскравіших представників українського «розстріляного Відродження», одним з найталановитіших художників-ілюстраторів, «шрифтовиків». Про це натхненно і захоплено пишуть сучасні дослідниці Ярина Цимбал і Марчела Можина. Ярина Цимбал у групі в мережі Телеграм @nashi1920 подає інформацію та фото робіт художників тієї пори, і, зокрема, О. Маренкова.
Митець успішно працював у царині станкової та книжкової графіки, плаката, оформленні поштових марок. Він є одним з перших українських художників, який втілив у жанрі плаката образ Тараса Шевченка, був піонером у створенні перших українських поштових марок. За його ескізами (разом з Б. Порай-Кошицем) виготовлялися поштові марки, які друкувалися в Німеччині та доставлялися до Харкова.
Коли О. Маренков розпочинав свою професійну діяльність, у видавничій справі відбувся якісний зсув у підходах до оформлення обкладинок. Мистецтво оформлення книги, періодичних та нотних видань вступило в принципово новий етап свого розвитку: відбувалося осмислення ілюстрації як єдиного художнього цілого. Усі його елементи — зображення, шрифт, композиція — мали становити нерозривну цілісність. Особливу роль у досягненні такої гармонії мали відігравати «літерації», тобто написи, що їх найчастіше виконував той самий художник, який відповідав за загальне оформлення видання. Для українських графіків того часу це відкрило широке поле для творчих пошуків і експериментів.
Характерною тенденцією цього періоду стало поступове зближення обкладинки видання з мовою плаката — лаконічною, виразною, розрахованою на миттєве візуальне сприйняття, і відповідне відходження від традиційної, предметної ілюстративності. У творчості Олексія Маренкова саме плакатність відігравала велику роль. Багато українських журналів отримали оформлення обкладинок і титульних аркушів роботи О. Маренкова.
Олексій Маренков створював обкладинки та ілюстрував твори таких письменників і поетів, як Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Василь Блакитний (1927, «Поезії»), Юрій Яновський, Юрій Будяк (1927, «На вовка»), Остап Вишня (1927, «Вишневі усмішки») та інших. Він є автором монументального розпису в інтер’єрах ВУЦВК (Всеукраїнський центральний виконавчий комітет) і готелю «Червоний» у Харкові (1920-і роки). Окремі твори художника зберігаються в Харківському художньому музеї [7].
Низка його робіт із фондів НБУВ у галузі книжкової графіки представлено на сайті нашої бібліотеки у розділі «Україніка».
Велетенська колекція українського книжкового дизайну зібрана у Фейсбук-групі «Шрифтові знадібки (історичні)». Групою керує Марчела Можина, яка, зокрема, представляє роботи знакових (і навіть культових) художників-українців, таких як Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Охрім Судомора, Анатоль Петрицький, Василь Єрмилов, Павло Ковжун, Олексій Маренков, Юхим Михайлів та багато інших. Роботи Маренкова посідають на сторінках групи одне з провідних місць.
https://www.facebook.com/photo/?fbid=10215622507771977&set=oa.509790796390926
Олексія Маренкова справедливо вважають творцем авангардного плаката, але повний ідеологічний контроль над культурою сталінської доби призводить до фізичного знищення кращих представників національного мистецтва, серед яких – столичні харківські графіки І. Падалка й О. Маренков. Ідеологічний диктат призводить В. Єрмилова, О. Довгаля та інших художників, що формувалися на засадах модернізму, до морального зламу й прирікає на внутрішню опозицію багатьох учнів Маренкова.
В електронній виставці представляємо графіку Олексія Маренкова, що міститься у нотних виданнях, яка водночас пов’язана з історією не тільки музичного, а й образотворчого мистецтва. Олексій Маренков активно застосовував у своїх роботах нарбутівські розробки та шрифти, про що згадує у своїй праці український мистецтвознавець Платон Білецький [3]. Художники-авангардисти в орнаментах відчували незвичайну експресивну силу, таку само абстрактну, як і музика, що здатна створити певний настрій або висловити його [1]. Чітка закономірність візерунків нагадує нам про симетрію і ритм в природі, і водночас вона вибудовується за законами мистецтва, ґрунтується на умовності. Такий орнамент нерідко тяжіє до декоративного стилю і стилізації. Прикладом може бути оформлення О. Маренковим романсів Якова Степового (Іл. 3, 4, 5), Юлія Мейтуса ( Іл. 6) та Гната Хоткевича ( Іл. 7).
Є видання, оформлені Маренковим засобами чистої типографіки , тобто лише за допомогою шрифтів, широких та вузьких друкарських лінійок, шрифтових композицій із літер різного розміру, кольору й щільності розміщення тощо. Малюнок шрифту має певні художні якості, зокрема ритмічність, кольоровість, просторовий лад, пропорційність і належить, так само, як і звичайні книжкові ілюстрації, до графічного мистецтва [9]. Наприклад, в ілюстраціях подано шрифтове оформлення О. Маренковим титульних аркушів опери Василя Золотарьова «Хвесько Андибер» (Іл. 8), квартету Бориса Яновського (Іл. 9) та багатотомного видання «Повна збірка творів» Миколи Лисенка (іл. 10).
Ілюстрації О. Маренкова використовували для серій нотних видань «Бібліотека солоспіву», що виходила у Державному видавництві України у 20-і роки ХХ століття. ( Іл. 11–14).
Майже всі ілюстрації художника підписано (варіанти підпису кирилицею або латиницею: ініціал плюс прізвище або криптонім, що складався з ініціалів «О. М»). Найчастіше підпис художника супроводжується ще й датою, що, до речі, є непрямим засобом для визначення року публікації нот, адже ця дата тривалий час не вважалася обов’язковою інформацію. Інколи через відсутність підпису автора впізнати графічні роботи О. Маренкова у нотних виданнях можна тільки за особливостями його творчого почерку, зокрема — шрифтів.
Нотні видання 20-х років ХХ століття нині є бібліотечною рідкістю, це наслідок малотиражності їхнього накладу (зокрема, майже всі представлені на виставці ноти мають наклад 1000 примірників) та вразливості паперових аркушевих видань. Але більшою мірою до їхнього майже повного знищення призвела складна історія побутування в радянські часи, оскільки хоча би одного з авторів (композитора, автора слів, перекладача, лібретиста, коментатора, художника та ін.) забороняла цензура і до виконання, і до рекламування, а їхні видання — до зберігання.
Так сталося, що майже одночасно зі 140-річчям від дня народження Олексія Маренкова – українського художника-авангардиста, чия творчість не зовсім очікувано для мистецтвознавців збереглася саме в нотних виданнях, відділ музичних фондів НБУВ став співучасником і партнером проєкту «Ілюстротека. Українська ілюстрація в діалозі двадцятих» Мистецького арсеналу. Виставка присвячена дослідженню сюжетів української графіки першої третини ХХ століття та їхнього зв’язку із сучасною ілюстрацією й мистецтвом ( Іл. 15). Наш відділ буде представлено електронними копіями видань того періоду (в тому числі з графікою О.Маренкова).
Тож запрошуємо Вас відвідати цю виставку, що з 2 квітня по 10 травня експонуватиметься в Мистецькому арсеналі за адресою Київ, вулиця І. Мазепи, 28-30.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
І. Ф. Бобришева,
молодший науковий співробітник.
І. В. Дубровіна,
науковий співробітник,
Всі права захищено ©
2013 - 2026 Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського
Працює на Drupal | За підтримки OS Templates
Оплата послуг та благодійні внески
Ми в соціальних мережах